Змыіст:

1. Сучасні уявлення про структуру особистості працях вітчизняних і закордонних вчених

1.1 Загальне уявлення стосовно особи, особливості формування та розвитку особистості

1.2 Психологічна структура особистості

Висновки

2.Эмпирическое дослідження структури особистості

2.1 Організація й фізичні методи дослідження

2.2 Результати дослідження

Укладання

Список використаної літератури

Додатка

Запровадження

Психологія особистості стала експериментальної наукою вперше десятиліття ХХ століття. Становлення цієї системи пов'язані з іменами таких учених, якА.Ф.Лазуровский,Г.Олпорт,Р.Кеттел та інших. Проте теоретичні дослідження у сфері психології особистості велися набагато раніше цього часу, й у історії відповідних досліджень можна назвати, по меншою мірою, три періоду: філолофсько-літературний, клінічний та власнеекспериментальний.[16]

Експериментальні дослідження особистості Росії було розпочатоА.Ф.Лазурским, а й за кордоном –Г.Айзенком іР.Кеттелом. [3]

Проблемі структури особистості, приділяли увагу як вітчизняні, і західні дослідники (>Б.Г. Ананьєв, 1968;К.А.Абульханова-Славская, 1991; А.А.Бодалев, 1995;С.Л. Рубінштейн, 2003; Р. Бернс, 1986; У. Джеймс, 2003; До. Роджерс, 1994; та інших.). Дослідження особистості проводиться у руслі вивчення її властивостей: установок, здібностей, характеру. До найважливіших ставляться роботи, створені задля прояснення причинно-наслідкової залежності зовнішнього й внутрішнього прояви структури особистості, з урахуванням цілісності свідомості,мотивационно-потребностной й емоційної сфер особистості.

Особливої актуальності проблема формування особистості в сучасних умовах, зокрема, у Росії. Успішність здійснюваних країни економічних реформ вимагає розв'язання всього комплексу проблем, у своїй ключовою є проблема формування особистості.

Мета дослідження вивчити структуру особистості студентів педагогічногоВУЗа.

Об'єкт дослідження: особистісна сфера студентів.

Предмет дослідження: структура особистості студентів.

Гіпотеза дослідження: структура особистості, складається з чотирьох основних сторін особистості:

1. Соціально зумовлені особливості – спрямованість, моральні якості.

2. Біологічно зумовлені особливості – темперамент, задатки, інстинкти, найпростіші потреби.

3. Досвід, об'єм і якість наявних знань, навичок, умінь, навичок.

4. Індивідуальні особливості різних психічних процесів.

Завдання дослідження:

1.  Проаналізувати мають дослідження, у вітчизняної і закордонної психології структурою особистості;

2.  >Охарактеризовать поняття і компоненти структури особистості;

3.  Вивчити структуру особистості студентам;

4.  Сформулювати висновки.

Теоретична база дослідження: теорії особистості, розроблювані в працяхП.Е.Буланкиной, Е.В.Б.Г.Гершунского, А. Маслоу,Селевко; основиличностно-ориентированного, культурологічного,компетентностного підходів (>К.А.Абульханова -Славская, О.С. Бєлкін, Є.В.Бондаревская,Н.Е. Воробйов, В.В. Давидов,И.А.Зимняя,)

Методи дослідження: аналіз психологічної літератури, спостереження, розмова, емпіричні методи: опитувальникКеттлла.

Емпірична база дослідження: студенти 3 курсу,БГПУ їм.Акмулли, у кількості 10 людина, віці 19 – 20 років.

1. Сучасні уявлення про структуру особистості працях вітчизняних і закордонних вчених

 

1.1 Загальне уявлення стосовно особи, особливості формування та розвитку особистості

Особистість — науковий термін, що означає: 1) людського індивіда як суб'єкта відносин також свідомої діяльності (обличчя, у сенсі слова) чи 2) стійку систему соціально значущих чорт, характеризуючих індивіда як члена тієї чи іншої суспільства, чи спільності. Хоча ці поняття — особу, як цілісність людини (латів. persona) й послабити особистість як він соціальний та психологічний образ (латів.регsonalitas) —терминологически цілком помітні, вони вживаються іноді яксиноними.[3]

Проведення теоретичних досліджень у сфері психології особистості розпочалося якесь дуже давно, і вони теж мають історичні підвалини. По крайнього заходу, можна назвати три періоду розвитку психології особистості: філолофсько-літературний, клінічний і експериментальний.

Перший період досліджень розпочався з робіт древніх мислителів і тривав на початок ХІХ ст. Основними проблемами психології особистості філолофсько-літературний період з'явилися питання моральної та соціальній природі людини. Перші визначення особистості були досить широкими. Вони включали у собі усе те, що є у людині й що може назвати своїм, особистим:

його біологію, психологію, майно, поведінка, культури і т. п. Таке розуміння особистості почасти збереглося й на більш пізня година. Для психології, де існує інших, відмінних особистості понять і наукових категорій, наповнених конкретним змістом, це визначення є надто широким.

У перші десятиліття ХІХ ст. поруч із філософами проблемами психології особистості почали займатися лікарі-психіатри. Вони перші почали вести систематичні контролю над особистістю хворого на клінічних умовах, вивчення історії його життю здобуття права кращепопять її поведінка. У цьому робилися як професійні укладання, пов'язані з діагностикою і лікуванням душевних захворювань, а й загальнонаукові висновки про природу людської особистості. У клінічний період вивчення особистості уявлення неї як про Особливе феномен було звужене протифилософско-литературнимперидом. У центрі уваги психіатрів виявилися особливості особистості, зазвичайобнаруживающиеся хворий людини. Згодом було встановлено, що чимало виявлені ними особливості є в всіх здорових людей, але вони мають ці особливості виражені помірковано, а й у хворих, зазвичай,гипертрофи-ровани. Це стосується, наприклад, до неспокою та ригідності, загальмованості і збуджуваності.

Слід зазначити, що до початку XX в. філолофсько-літературний і клінічний підходи до дослідження особистості були єдиними, у межах яких були спроби проникнення сутність даного феномена. Лише перші десятиліття XX в. особистість стали вивчати психологи, які на той час переважно займалися дослідженням пізнавальних процесів і станів людини. Оскільки початок XX в. характеризувалося бурхливим розвитком експериментальних досліджень, у психології, була спроба вводити на нихматематико-статистическую обробку даних із метою точної перевірки гіпотез й отримання достовірних фактів. У зв'язку з цим завданням першочергової ваги для психологів довгі роки стала розробка надійних і валідних тестових методів дослідження нормальної особистості. [16]

По способу пояснення поведінки що існують теорії особистості можна розділити на>психодинамические,социодинамические і >интеракционистские.

Допсиходинамическим ставляться теорії, описують особистість пояснюють поведінка людини виходячи з її психологічних, чи внутрішніх, характеристик. З поглядусоциодинамических теорій головну роль детермінації поведінки грають зовнішні ситуації. Тож у теоріях такого типу не надається істотного значення внутрішнім властивостями особистості.Интеракционистские теорії засновані на принципі взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників під управлінням актуальними діями людини. [16]

Однією з найпоширеніших теорій, яка досі впливає на психологію особистості, є фрейдизм. Ця теорія виникла той період дослідження особистості, який було визначено нами як клінічний. Творцем цієї теорії є 3. Фрейд. Згодом з урахуванням фрейдизму виник низку теорій, які можна умовно об'єднують у групу теорійнеофрейдизма.

Метод психоаналізу у тому, що завдяки тривалих розмов із хворим до її свідомості доводиться справжня причиною його захворювання; він починає усвідомлювати лише доступне витиснене. Відбувається, за словами Фрейда, катарсис. Надалі Фрейд поширив свою концепцію і психіку здорової людини. У межах даної теорії Фрейд дуже докладно зупинився на механізмах людської поведінки.

Розглядаючи проблему поведінки, Фрейд виділяє дві потреби, які визначають психічну діяльність людини:либидозную й агресивнішу. Та оскільки задоволення цих потреб наштовхується на перешкоди із боку навколишнього світу, вони витісняються, створюючи область несвідомого. І все-таки вони прориваються, обходячи «цензуру» свідомості, і проявляються у вигляді символів. Розкриваючи характер взаємодії даних потреб і можливості їхнього задоволення, Фрейд у структурі особистості виділяє три основних компоненти: ід («Воно»), его («Я») ісупер-его («>Сверх-я»). Ід є тієї ареною, де панують вичавлені до області несвідомого інстинкти. Его, з одного боку, слід несвідомим інстинктам, з другого — підпорядковується нормативам та санітарним вимогам реальності.Сунер-его — це сукупність моральних підвалин суспільства; воно виконує роль «цензора». Отже, це перебуває у конфлікті, бо вимоги ід ісупер-его несумісні. Тому его постійно вдається до захисним механізмам — витіснення, сублімації. Саме витіснення відбувається неусвідомлено. У цьому мотиви, переживання, почуття, які «переселяються» до області несвідомого, продовжують діяти у вигляді символів, як діяльності, яка прийнятна для «цензора».

На думку Фрейда, реалізації різноманітних функцій і форм діяльності існує цілу систему спеціальних механізмів (сублімація, проекція, перенесення, витіснення, регресія тощо. буд.). У цьому організм розглядається Фрейдом як складна енергетична система, керована законом збереження енергії. Тому якщо лібідо зупинено у одному з своїх проявів, він повинен неминуче зробити вже інакшіесрфекти.Супер-его забезпечує соціальну прийнятність цих ефектів. Але якщо це їй немає вдається, конфлікт між ід ісупер-его набуває загострений характер, нормальне функціонування системи порушується; блоковане лібідо знаходить своє вираження у різних хворобливі симптоми.

У цьому конструкції особистості, створеної Фрейдом, міститься припущення щодо складності, багатоплановості структур людської поведінки, і всі ті компоненти підпорядковані переважно біологічних законів. Теоретично Фрейда реальні дії людини виступають символом потреби, «зацькованою» свідомістю. Тому, характеризуючи теорію психоаналізу, відомий вітчизняний психолог Ф. У.Бассин зазначав, що сутністьфрейдовского вчення полягає у визнанні фатального антагонізму між витисненим переживанням і свідомістю. який призводить до антагонізму між людиною та соціальній середовищем. [17]

За Юнгом, психіка людини включає рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме.Определяющую роль структурі особистості людини грає колективне несвідоме,образующееся з слідів пам'яті, залишених всім минулим людства. Колективне несвідоме має загальний характер. Воно впливає на особистість чоловіки й визначає її поведінка з народження. Натомість, колективне несвідоме теж складається з різних рівнів. Воно визначається національним, расовим і загальнолюдським спадщиною. Найглибший рівень складається з слідівдочеловеческого минулого, т. е. з досвіду тварин предків людини. Отже, з визначення Юнга, колективне несвідоме — це розум наших древніх предків, спосіб, яких вони вважали й відчували, спосіб, яких вони осягали життя й світ, богів і людські істоти.

Колективне несвідоме проявляється в окремих осіб як архетипів, знайдених у сновидіннях, а й у реальному творчості.Архетипи притаманні окремим людям, але у них відбивається колективне несвідоме. Це певні загальні форми уявних уявлень, які включають у собі значний елемент емоційності і навітьперцептивние образи. Наприклад, архетип матері — це загальна ідея матері з почуттєвим і образним змістом власної матері. Дитина отримує цей архетип вже у готовому вигляді у спадок і вкриваю його підставі створює конкретний образ своєму реальному матері.

Слід зазначити, крім зазначених концепцій у межах психоаналітичного підходу є й інші, наприклад концепції Еге. Еріксона, Еге. Фромма та інших. [8]

Крім психоаналітичного напрями існують щонайменше цікаві наукові течії, із якими слід познайомитися. Однією з таких напрямів є гуманістична психологія. Сутність цих теорії, що у цього напрями, у тому, що це особа сприймається як якесь психологічне освіту, що у процесі життєдіяльності особи у суспільстві, як продукт розвитку людського досвіду, засвоєння громадських форм поведінки. Для психологів гуманістичного напрями особистість є якимось психологічним освітою, яке належить як до навколишньої дійсності, до себе.

Гуманістична психологія спочатку протиставляласянеофрейдистским концепціям. Представники цього напряму різко заперечували проти положення про те, що людську поведінку обумовлена або прагненням до задоволення, або тенденцією до агресії, або до захисту від суспільства. Вони відхиляли становище, відповідно до яким природні імпульси обов'язково ворожі суспільству. Навпаки, вони запропонували розглядати як джерело поведінки вроджені альтруїстичні мотиви.

Однією з провідних представників цього напряму є До. Роджерс.

Свій метод терапії він їх назвавнедирективним, т. е. зосередженим на пацієнта. Відповідно до цього методу, лікар ні тиснути пацієнта. Контакт між лікарем і пацієнтом повинен містити повазі друг до друга; у своїй обидва є повноправними учасниками розмови, чи контакту. Функція терапевта полягає у створенні такої ситуації, де лікар постає як друге «Я» імені клієнта й з розумінням належить для її внутрішнього світу. Глибоку повагу до індивідуальної позиції особистості — єдине правило терапії. Клієнт такій ситуації відчуває, що його внутрішні переживання, відчуття сприймаються з зацікавленням прочитає і схваленням, це допомагає відкрити нові аспекти його досвіду, іноді вперше усвідомити значення тих чи інших його переживань.

РозробленийРоджерсом метод терапії відповідає його уявленням про особистості й механізми його розвитку. Надалі ідеяРоджерса пронедирективной терапії перетворилися на психологічну теоріюнедирективного поведінки. Відповідно до цієї теорії, спілкування здорових людей між собою також має бутинедирективним.

Центральним ланкою теоретично особистостіРоджерса є категорія самооцінки. Через війну взаємодії дитину з дорослими та інші дітьми він має уявлення себе самому. [6]

Ведучи мову про різних теоріях особистості, ми можемо забувати кілька слів про французької психологічної школі, і про її найбільш видатного представника П.Жане.

>Жане висловив думку тому, що різні психічні процеси є явища,подготавливающие дії. Почуття, мислення є процесами, здійснюють регуляцію дій. У основу розвитку особистості їм належить вчення щодо поведінки. Але поняття поведінкиЖане використовує надбихевиористском сенсі. Воно сприймається як у тому числі як ззовні спостережувану активність індивіда, а й внутрішнє психічне зміст, що стає невід'ємною частиною поведінки, його регулюючим ланкою. СтановищеЖане у тому, що до структури психічних процесів включений процес регуляції, є надзвичайно важливим. Фактично, де вжепредвосхищена думку, що своє подальший розвиток у працях вітчизняних психологів Л. З. Виготського, З. Л. Рубінштейна, А. М Леонтьєва, Л. І.Божович та інших, саме перетворення індивіда на людину залежить від того, що виникає можливість регуляції і саморегуляції.Жане свідчить, що психіка людини розвивається у співробітництво з на інших людей. Спочатку людина співробітничає з іншими та потім, з урахуванням цього, може регулювати власне поведінка.

Цікавою представляється структура поведінкового акта, запропонованаЖане. Відповідно до нею поведінковому акті виділяються три етапу: внутрішня підготовка до дії, виконання дії також завершення дії. Як бачимо, до цього опис поведінкового акта включено вже уявлення про мету дії.

ЗгодомЖане виділяє рівні поведінки людини (сім рівнів). До першому рівню він відносить рефлекторні акти. Це найнижчий рівень поведінки.

Ко другому рівню він відносить відстроченіперцептивние дії. У цьому рівні поведінка маєдвухфазное будова, у ньому виділяються підготовка також завершення дії.

Третій рівень поведінки включає у собі елементарні соціальні акти, наприклад акти наслідування.

До четвертому рівнюЖане відносить елементарні інтелектуальні акти.

На п'ятому рівні маніпуляція реальними об'єктами наводить, на думкуЖане, до формування про інтелектуальних об'єктів.

Шостий рівень поведінки — це рівень розумової діяльності, мислення, якеЖапе вважав похідною практичного дії. Отже, виділивши даний рівень,Жане висловив думку проинтериоризации дії і навіть поставив питання генетичної зв'язку мислення та дії. Ці ідеї знайшли продовження у вітчизняній з психології та розвинулися в працях Л. З. Виготського, А. М.Леонгьева, П. Я. Гальперіна, З. Л. Рубінштейна й ін.

Як вищого — сьомого — рівня поведінкиЖане називає творчу, діяльність людини.Жане наполягає у тому, що став саме трудова діяльність формує довільність уваги, вольове зусилля. [9]

У виконанні вітчизняної психології найвідоміші дослідження у сфері особистості пов'язані з теоретичними роботами представників школи Л. З. Виготського. Значний внесок у розв'язання проблеми особистості внесли А. М. Леонтьєв і Л. І.Божович.

Маючи поняття про провідною роботи і ситуації розвитку, запроваджені Л. З. Виготським, Л. І.Божович показала, як і складної динаміці взаємодії роботи і міжособистісного спілкування дитини на різні періоди його життя певний погляд поширювати на світ, під назвою внутрішньої позицією. Цю позицію це і є одне з головних характеристик особистості, передумова до його розвитку, яка є сукупність провідних мотивів діяльності.

А. М. Леонтьєв представив свою концепцію структури та розвитку особистості. У цьому концепції центральне місце відведено поняттю діяльності. Як і вБожович, основний внутрішньої характеристикою особистості концепції Леонтьєва є мотиваційна сфера особистості. Іншою важливою поняттям у його теорії є особистісний сенс. Він висловлює ставлення цілей діяльності, т. е. того що вона у цей час безпосередньо спрямована, до її мотивів, т. е. до того що, що її спонукає. Що ширшим, різноманітніший види діяльності, у яких особистість включена, що вони більш розвинені і упорядковані, то багатша сама особистість. [12]

Отже, сутнісна характеристика особи і її основні особливості визначаються:

· змістом світогляду людини, його психологічної сутністю;

· ступенем цілісності світогляду й переконань, відсутністю чи наявністю у яких протиріч, що відбивають протилежні інтереси різних шарів суспільства;

· ступенем усвідомленості людиною свого місця у суспільстві;

· змістом потребують і характером потреб та інтересів, сталістю і легкістю їхпереключаемости, їх вузькістю і багатогранністю;

· специфікою співвідношення й вияву різних особистісних якостей.