3. Рух стежками.

Одне з основних правил руху стежками полягає в тому, що ходові навантаження потрібно збільшувати послідовно, дотримуючись певної ритмічності. Ритмічність руху - важливий засіб збереження сил туриста і підвищення його працездатності. На нормальній стежці ритмічність виявляється в постійній швидкості руху. В умовах руху пересіченою місцевістю ритмічність руху - це постійна кількість кроків за однаковий проміжок часу.

Для збереження ритмічної роботи організму на легких спусках крок туриста збільшується, і навпаки, під час підйому і проходження важких ділянок шляху - зменшується. Таким чином, на спусках швидкість руху туристів збільшується до 5-6 км за годину, на підйомах зменшується до 1,5 км, чи ще менше, за годину.

Ритм руху необхідно змінювати повільно, поступово набираючи швидкість з початку руху і зменшувати її за 5-6 хвилин до кінця. Коли група раптово зупинилась (призупинилась), корисно кілька хвилин потоптатися на місці, зберігаючи встановлений до зупинки ритм. Це дає можливість поступово зняти напруження із серця та органів дихання.

Щоб раціонально використовувати сили, турист повинен привчити себе до рівного вільного кроку. По розчленованій місцевості потрібно йти із трохи зігнутими колінами, стараючись не до кінця випрямляти їх у момент поштовху. При цьому нога у важкому взутті мимоволі рухається клишаво, що облегшує ходьбу. В той момент, коли ступня відривається від землі і нога рухається вперед, її м'язи необхідно максимально розслабити. Це нагадує ліниву "кошачу" ходу. А в момент, коли нога торкається землі, м'язи знову напружуються. Ступню треба ставити точно на підошву на будь-яких нерівностях, щоб не розтягнути зв'язки гомілковостопного суглоба. Кожен турист повинен іти своїми кроками і не "підганяти" їх під кроки своїх товаришів. Туристи, які не мають вироблених і натренованих навичок ходіння на великі відстані, ходять з напруженими увесь час м'язами, що призводить до швидкої втоми.

Дотримуючись правильної техніки ходіння, турист рухається ритмічно, роблячи кроки однакової довжини і ступаючи з однаковою частотою. За такої ходи нормалізується робота серця та дихальної системи.

На некрутих спусках ногу ставлять майже не згинаючи, спочатку злегка навантажуючи підбор. Крок треба намагатися робити дещо ширшим від звичайного. Якщо рюкзак - легкий, можна спускатися невеликими стрибками, приземляючись одночасно на обидві пружні ноги.

За відсутності стежок маршрут краще прокладати вздовж річок. Орієнтуються в такому разі по притоках та характерних поворотах ріки.

4. Рух трав’янистими схилами.

Трав'янисті схили не є складні для подолання, але й на них трапляються зриви і навіть небезпечні, якщо схил стрімкий і розташований над урвищем. На крутих схилах можуть виникати каменепади з розташованих над ними скель. Мокрі схили так само небезпечні, як і засніжені. Тому на вологих трав'янистих схилах доцільно використовувати альпеншток.

На трав'янистому схилі практично не буває ідеально рівної поверхні. Майже всюди виступають купини та каміння. За уважного ходіння всі ці нерівності можна використовувати як сходинки та підпори.

Піднімаючись трав'янистим схилом, ногу треба ставити на всю стопу, щоб збільшити зчеплення підошви черевика з травою.

Підіймаючись трав'янистим схилом прямо вверх, залежно від крутизни схилу, стопи необхідно ставити паралельно - до 10° та ялинкою. Чим крутішим стає схил, тим на більший кут необхідно розвертати ноги.

Рухаючись впоперек схилу і серпантином, ноги бажано ставити напів'ялинкою на всю стопу, навантажуючи більше зовнішній або внутрішній рант взуття (верхню ногу стосовно до схилу на зовнішній, а нижню на внутрішній). Верхню ногу зручніше ставити горизонтально, а нижню дещо розвертати вниз. Це підвищить рівновагу і дещо знизить навантаження на гомілковостопні суглоби.

Під час підйому серпантином важливо утримувати рівновагу, змінюючи напрямок руху. Виконуючи зворот, вагу тіла слід переносити на зовнішню стосовно до схилу ногу, а внутрішню розвертати носком в сторону, відповідну новому напрямку. В такому разі турист стоїть лицем до схилу і може продовжувати рух в новому напрямку. Залишається лише перемінити положення альпенштока (льодоруба) відносно схилу і продовжувати рух.

Піднімаються по схилу групою слід у слід з інтервалом 0,5 м прямо вверх і спускаються прямо вниз. На схилах, крутизною 25-30° піднімаються і спускаються короткими кроками якомога ближче один до одного. Під час такого руху керівник повинен стежити, щоб ті учасники руху, які ідуть попереду колони не опинились над тими, що йдуть позаду. У такому разі можливий зрив (зсув) і падіння каменю на учасників руху.

Під час спуску прямо вниз стопи треба ставити паралельно, або злегка розвертаючи носки в сторони. Якщо схил не надто крутий, спускаються спиною до нього швидкими короткими кроками, легко зігнувши коліна. Крок має бути пружним. По крутому схилу рекомендовано спускатися боком, а альпеншток (льодоруб) при цьому необхідно тримати обидвома руками і бути готовим до самостраховки.

У лісотундровій зоні великі площі схилів вкриті ягелем, в суху погоду ці місця долаються без особливих додаткових зусиль. Але в дощову погоду ягель стає надзвичайно небезпечним. Схил, покритий зволоженим ягелем, перетворюється в ковзанку.

Взагалі, на круті мокрі трав'янисті схили виходити не рекомендовано. Рухатися по них можна лише в крайньому разі, застосовуючи самостраховку альпенштоком або льодорубом. Це запобігає важким наслідкам у разі зриву і падіння.

Можна також надіти кішки і організувати страхування основним мотузком.