1. Основні етапи розвитку Київської Русі В отечественной научной литературе политическая история Киевской Руси делится на три периода. Первый период охватывает почти 100 лет, с 882 г., когда на престол в Киеве сел Олег, до смерти Святослава в 972 г. В это время происходит быстрое расширение территории Руси. Первый князь объединенной Руси Олег в течение нескольких лет подчинил своей власти приднепровские племена-полян, древлян, северян, радимичей, Олег Игорь и Святослав присоединили к Руси земли-княжества уличей, тиверцев, вятичей, Белую Вежу, Тмутаракань. Второй период - расцвет Киевской Руси - годы, когда, у власти находились Владимир Великий (980 - 1015) и Ярослав Мудрый (1034 - 1054). Эти князья продолжали расширять границы государства. Были присоединены земли волынян, белых хорватов, ятвягов и некоторые земли Прибалтики. Следовательно, в тот период в пределах Киевской Руси были объединены все восточно-славянские и многие неславянские племена. Для укрепления молодого государства, с целью централизации власти, в 988 г. Владимир провел "идеологическую реформу". В Киевской Руси было принято христианство в его восточном варианте-православии, которое являлось государственной религией в Византии. Во время княжения Ярослава завершилось строительство Древнерусского государства. Был сломлен местный сепаратизм, стабилизировалась государственная территория и границы, усовершенствован государственный аппарат. Он юридически закрепил феодальные отношения на Руси принятием свода законов "Русская, правда" Третий период - раздробленность и гибель Киевской Руси. Некоторые историки относят его к концу правления Владимира Мономаха (1113 - 1125) и его сына Мстислава (1125 - 1132). Этот период характеризуется центробежными тенденциями, вызванными ростом продуктивных сил в сельском хозяйстве и ремесле, господством феодальной собственности на землю, крупного вотчинного землевладения. В ХШ в власть великого киевского князя стала номинальной. На политической карте огромного государства появляется более полутора десятка суверенных княжеств, в том числе шесть на территории современной Украины - Киевское, Черниговское, Переяславское, Галицкое, Волынское, Турово-Пинское.

2. Монголо-татарське нашестя. Причини поразки Русі. Політика орди та ії наслідки. На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років. Причина поразки Русі у втраті нею своєї колишньої єдності та розподілу на маленькі князівства. на мелкие княжества и вражду между князьями этих мелких княжеств. Між князями котрих панувала ворожда. Отже, руські війська не мали єдиного командування, діяли не узгоджено і зазнали нищівної поразки. Політика Орди. Орда не визнавала своїх кордонів, не будувала фортець. Працювали система ярликів (документ на право володіння землею), система доносів, система заручників, система данини. З метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи.  Слов’янські князівства делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки.  Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

3. Культура та історичне спадщина Київської Русі  Київська Русь відіграла важливу роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії. Її утворення сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов’ян і в той же час дало їм мож-ливість захистити свої землі від нападів багатьох ворогів, — кочівників-печенігів, половців, норманів, польських і угорських королів та феода-лів, — від зазіхань імператорів Візантії. Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині ХІХ ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих самостійних народів не визнавалося. Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. Грушевський визнав загальноприйняту в ті часи схему «русскої» історії нераціональною. Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли, — пише він, — «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи...» (Історія України­Руси. Т. 1. — К., 1991. — С. 18). Погляди Грушевського були позитивно сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками. Щоб підкреслити спадковість України щодо Київської Русі, українські історики вживають термін «Україна­-Русь». Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі теперішні етнічні українські землі. Саме на цих землях утво­рилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» стосу-валася насамперед Середнього Подніпров’я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам’ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж ство­рювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських, землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією. Міжнародне значення Київської Русі Успішно відбиваючи набіги степових кочівників — печенігів, торків, половців, які нападали зі сходу на приазовські і причорноморські степи і рухалися далі на захід, Київська Русь рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни від кочових загарбників. Інтенсивно розвивалися зовнішньоторговельні зв’язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. Центром торгівлі між Заходом і Сходом був Київ. Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь зі слов’янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв’язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом. Із міжнародним становищем Київської Русі пов’язані й широкі династичні зв’язки руських князів із візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша правила Францією до повноліття свого сина, короля Філіппа. Друга дочка Ярослава була одру­жена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм. Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені.

4. Роль Галицько-Волинського князівства в політичному житті Русі та Європи в хііі ст.

Галицько-Волинське князівство бере початок у 1119 р., коли волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину і Волинь. У 1202 р. він приєднав до своїх володінь Київські землі. Князь запропонував проект "доброго порядку" на Русі, що передбачав заходи щодо припинення свар між князями Русі. Велося об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена. Розквіту Галицько-Волинське князівство зазнало за часів правління Данила Галицького.  Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині. 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель. Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. 

Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович та Галичиною, де князював Лев Данилович. Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.