10) Слов'янські племена та їх протодержавні утворення на українських землях. Антський племінний союз.

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами.

У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід. Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів. \

Антський союз — державний союз східних слов'янських племен, антів, що існував від IV - до початку VII ст., прямий попередник Русі.

До складу Антського союзу племен входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорвати.

Розпався цей союз у наслідок навали аварів. Основна маса антського народу почала нове життя мігрувавши на північ Чорного моря, на Київщину, на Чернігівщину, на Полісся. Племінний поділ як основа антського державного утворення вплинула на племінний поділ VIII–IX ст., які увійшли в етногенез українського народу: уличі, тиверці, дуліби (бужани-волиняни), білі хорвати, деревляни, поляни, сіверяни.

11) Наукові теорії походження назв “Русь”, “Україна”.

Теорія південного-слов’янського походження (В українській істориографії “патріарх української науки”, Михайло Максимович (1804-1873) відстоював теорію південного слов’янського походження терміну “Русь”. Він багато зробив для спростування нормансьької теорії походження східних слов’ян і виниенення давньоруської держави.); північна або норманська теорія (Норманісти, головним представником яких виступав М. Погодін, твердили, що давньоруська держава – Київська Русь – створена не слов’янами, а варягами – норманами, вихідцями із скандинавії. Ці автори апелюють до “Повісті минулих літ”); територіальна або географічна теорія; теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен.

Точка зору сучасних українських істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”:

«Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI— VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — Рос або Рус». Уважний і неупереджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX—Х ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування в даному середовищі. Незалежно від свого походження, в період східнослов'янської етнополітичноі й культурної консолідації назва «Русь» була тотожньою назві «слов'яни».

На сьогоднішній день тема залишається відкритою і дискусійною як для українських, так і для іноземних істориків.