2. Історичний розвиток адвокатури у дореволюційний період

    Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут.

    Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (ХІУ-ХУ'І ст.) Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення у 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний вплив, зокрема на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому відіграли Литовський статут і магдебурзьке право.

      Привнесене в Україну прогресивніше право зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося готове магдебурзьке (німецьке) право (ХІУ-ХУ ст.), а дещо пізніше - й у загальнодержавних судах (XVI ст.). Тому вперше установа професійної адвокатури з'являється в міських судах, а згодом - у загальних публічних. Назва "адвокат" у значенні захисника прав сторони вперше вживається в "Правах, по которым судится малороссийский народ" - пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини.

       Ці "Права" передбачали обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу.

       До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні - лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

       В Українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокату. Головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ. Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визначеною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійний союз.

       Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після      проведення на початку 60-х років XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення суду від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за "Судовими статутами", затвердженими 20 листопада 1964 р.

     Адвокати поділялися на дві категорії - присяжних і приватних повірених. Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту і практичний стаж судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного - не менше п'яти років. Присяжні повірені організували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил,призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладання дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених...).

        Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи присяги її заносили до списків, які щорічно публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

       Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядали в окрузі, до якого вони були приписані.