3. Обсяг діє-правоздатності фізичної особи в різних державах.

У найбільш узагальненому вигляді правоздатність — це здатність особи мати цивільні права й обов'язки. Законодавство різних країн, визначаючи моменти виникнення та припинення правоздатності, як правило, пов'язує їх з народженням і смертю людини.

Наприклад, відповідно до німецького ЦК правоздатність людини виникає з моменту закінчення народження. Але тут постає запитання, що вва­жати моментом закінчення народження, тобто коли дитина вва­жається народженою. В різних країнах цей момент визначається по-різному. Наприклад, в Іспанії дитина вважається народженою і наділяється цивільною правоздатністю, якщо має людське тіло і проживе 24 години з моменту відокремлення від материнського організму. В інших країнах факт народження пов'язується із відок­ремленням плоду від матері. Як виняток, в особливих випадках, зазвичай пов'язаних із питаннями спадкування, правоздатністю мо­же бути наділена ще ненароджена дитина.

За загальним правилом, правоздатність припиняється зі смертю особи. На відміну від народження, факт смерті встановити іноді буває досить складно, тому законодавство передбачає різні ситу­ації. Наприклад, якщо смерть настала в результаті нещасного ви­падку, але місце перебування тіла невідоме, хоча сам факт смерті не викликає сумніву, запис про смерть до книги посімейного запи­су вноситься на підставі свідчень певних органів і це називається оголошеною смертю. В деяких країнах для визнання людини по­мерлою за певних обставин потрібне рішення суду. Нині виника­ють проблеми із визначенням моменту смерті людини через опе­рації, пов'язані з пересадкою органів, коли, наприклад, людина підключена до медичних апаратів і її життя підтримується штуч­но. Іноді припинення правоздатності можливе після визнання гро­мадянина в установленому порядку безвісти відсутнім.

Крім загальної правоздатності, існує поняття спеціальної право­здатності, яка виникає за інших обставин. Наприклад, шлюбна право­здатність настає у разі досягнення особою певного віку, який в кожній країні встановлюється по-різному. Наприклад, в деяких латиноаме­риканських країнах шлюбна правоздатність для чоловіків настає з 14 років, а для жінок – з 12 років, у Франції – для жінок з 15 років, у Великобританії – і для жінок, і для чоловіків – з 16 років. А в ок­ремих провінціях Канади для чоловіків встановлений вік досягнення шлюбної правоздатності 19 років. У деяких випадках законодавство передбачає можливість зниження віку досягнення шлюбної правоздат­ності.

Дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати будь-яких цивільних прав і обов'язків. У деяких країнах дієздатність поділяють на угодоздатність (тобто, здатність укладати та викону­вати договори та будь-які інші угоди) і деліктоздатність (здатність відшкодовувати заподіяну шкоду). У багатьох країнах виокремлю­ють повну, часткову та обмежену дієздатність. Повною дієздатні­стю наділені особи, які досягли, як правило, повноліття, що в різ­них країнах настає у різному віці. Цей вік коливається від 18 років (наприклад, у Франції, Великобританії) до 21 року (Німеччина, Італія, деякі штати СІЛА).

В окремих країнах існує інститут емансипації, або звільнення від батьківської влади. За загальним правилом таке звільнення відбувається після досягнення особою повноліття, але емансипація можлива і в меншому віці. Наприклад, у разі взяття шлюбу або з дозволу осіб, які мають батьківську владу, або за рішенням суду. Така можливість передбачена, зокрема, цивільними кодексами Франції, Іспанії та деяких інших країн. ЦК Іспанії надає можли­вість емансипації неповнолітньому, наприклад, у тому разі, коли він залишається з одним із батьків, а той бере новий шлюб. Якщо суд дає дозвіл, то емансипований неповнолітній прирівнюється до по­внолітнього за винятком деяких випадків. Зокрема, йому не дозво­ляється відчужувати своє нерухоме майно або об'єкти особливої вар­тості без дозволу батьків чи опікунів.

Частковою дієздатністю, як правило, наділені неповнолітні осо­би. Слід зазначити, що в деяких країнах частково дієздатні та об­межено дієздатні особи взагалі належать до категорії недієздатних. Так, ЦК Японії вважає недієздатними неповнолітніх осіб, осіб, які визнані недієздатними за рішенням суду, а також тих, хто має якісь фізичні вади, такі як сліпота, глухота тощо. В СІЛА недіє­здатними є також неповнолітні, душевнохворі, а також особи, які перебувають у стані сп'яніння.

Особу можуть обмежити або позбавити дієздатності з різних причин. Зокрема, ЦК ФРН передбачає позбавлення дієздатності осіб, які внаслідок душевної хвороби або слабкого розуму не мо­жуть піклуватися про себе, чи осіб, які своїм марнотратством став­лять себе та свою сім'ю в скрутне матеріальне становище тощо.

Позбавлений дієздатності або обмежений у ній не лише втрачає здатність самостійно укладати угоди, а й не може без дозволу за­конного представника визначити або змінити своє місце проживан­ня. Подібними є підстави позбавлення дієздатності й у Французь­кому ЦК.

4. Встановлення юридичного факту: безвісти відсутність та оголошення померлим за законодавством різних країн.

Інститут безвісної відсутності (оголошення померлим) громадянина в праві зарубіжних країн

У разі тривалої відсутності певного громадянина та неможливості встановити його місце перебування доля його майна чи пев­ного зобов’язання, учасником якого він є, вирішується в різних правових системах по-різному. Континентальному праву відомий інститут безвісної відсутності чи оголошення громадянина помер­лим. Однак у праві окремих країн існують певні відмінності.

Так, законодавству Німеччини відомий інститут оголошення померлим. Особу, що є безвісно відсутньою, може бути оголошено померлою через 10 років із моменту такої відсутності, але не раніше, аніж їй виповниться 25 років, або через 5 років із моменту безвісної відсутності, якщо до винесення судового рішення про оголошення померлою їй виповнилося б 80 р. Військовослужбовців та осіб, що перебували у військах під час війни чи інших бойових діях і пропали без вісті, може бути оголошено померлими через один рік після підписання мирного договору чи фактично припинення воєнних дій; або менше ніж через 1 рік, якщо є додат­кові обставини, за яких імовірно могла настати смерть. У разі зникнення осіб унаслідок нещасних випадків встановлено коротші строки: на випадок загибелі морського судна — 6 місяців, в авіакатастрофах — 3 місяці; для інших нещасних випадків — 1 рік.

За правом Франції не передбачено можливості оголошення померлим. Після кодексу Наполеона безвісна відсутність, як би довго не тривала, не змінювала шлюбно-сімей­ного статусу особи. Наразі у Франції діє інститут встановлення безвісної відсутності, який передбачає дві стадії. На першій стадії суд у справах опіки за позовом будь-якої зацікавленої особи чи державної установи може винести рішення про судове засвідчення презумпції безвісної відсутності. Терміни фактичної відсутності особи не визначаються, достатньо встановлення факту відсутності даних про її місцезнаходження й неможливості його з’ясування. На підставі судового рішення один чи кілька родичів (чи інших осіб) призначаються для управління її майном і для представництва особи з метою здійснення всіх її прав, у реалізації яких вона могла б бути зацікавлена. Особа, щодо якої встановлено презумпцію безвісної відсутності, може бути закликана до спадкування через призначених представників. Якщо в подальшому така особа з’являється, то судове рішення про презумпцію безвісної відсутності скасовується і особі повертається все майно, яке знаходилося в управлінні та було придбане в її інтересах.

Якщо особа, щодо якої винесене таке судове рішення, повертається або з’являються докази її життя, то їй повертається все майно в тому стані, в якому воно знаходиться на момент повернення, усе що вона повинна була отримати, а також вартість відчуженого майна; шлюб у такому разі автоматично не поновлюється.

У праві Англії та США вирішення питання про безвісну відсут­ність та смерть безвісно відсутньої особи віднесено до сфери процесуального права. Якщо в процесі розгляду певної справи виникає питання про право на майно чи долю зобов’язання, то суд при вирішенні даної конкретної справи виходить з припущення, якщо від відсутньої особи не було відомостей протягом 7 років, то вона померла. Якщо за обставинами справи від неї і не повинно надходити повідомлень, то ця презумпція не застосовується.