Правове регулювання робочого часу
План работи:
Вступ
1. Поняття робочого часу.
2. Нормативи робочого часу.
3. Види тривалості робочого часу.
4. Поняття та види режиму робочого часу. Порядок його встановлення.
5. Облік робочого часу.
6. Надурочні роботи.
7. Ненормований робочий день.
8. Чергування.
Висновок
Вступ
Відомо, що загальним мірилом кількості затраченої праці для всіх видів суспільно корисної діяльності людей є робочий час. Безсумнівно, робочий час як обов’язкова умова праці значною мірою визначає рівень життя праців-ників. Так, від його тривалості залежить кількість вільного часу – часу для відпочинку, задоволення культурних та інших потреб людини.
Напрямок і характер використання робочого часу працівників визнача-ється нормативно-правовими актами, проте правова природа та сутність цих категорій розкривається у теорії науки трудового права. Тому, визначаючи та досліджуючи характерні риси робочого часу, а разом із тим і робочого дня працівників, а також пропонуючи шляхи підвищення ефективності їх ви-користання, вважаємо доцільним здійснити також аналіз правової природи цих термінів. Слід констатувати, що серед науковців єдності у розумінні сут-ності правової природи цих категорій не спостерігається.
Враховуючи досить жваве обговорення проекту Трудового кодексу України, передусім, у ЗМІ та серед широкого загалу, неоднозначність трактування багатьох його положень, обрана нами тема є досить актуальною нині.
Питання співвідношення робочого дня та робочого часу привертало до себе увагу таких науковців: Л. Гінцбург, Т. Красюк, Г. Москаленко, М. Мос-ковченко, Л. Островський, О. Пашерстник, І. Попов-Черкасов, О. Процев-ський, А. Савченко та інші. Однак, у роботах названих вчених питання спів-відношення поняття «робочий час» та «робочий день» розкриті неповно, деякі дослідження є дещо застарілими (враховуючи прийнятий у першому читанні проект Трудового кодексу України).
Варто акцентувати увагу, що робочий день і робо-чий час – це суміжні поняття, з якими пов’язано те загальне і специфічне, що характеризує працю як ви-ключне надбання людини та дозволяє кількісно по-рівнювати різноманітні види людської діяльності. Ще на початку 60-х років ХХ ст. О.І. Процевський писав, що робочий день – це встановлена законом норма урочних годин упродовж доби, яка лежить в основі правового регулювання робочого часу [1, 23]. За ен-циклопедичним виданням, робочий день – це вста-новлена державою кількість годин на добу, протягом яких робітники й службовці виконують свої службові обов’язки на підприємстві, в установі чи організації; це складова частина робочого часу, день роботи згід-но із графіком змінності або розкладом дня (на від-міну від вихідних та інших неробочих днів) [2, 713]. Стосовно переважної більшості працюючих можна відмітити, що їх робочий день, як правило, збігається з тривалістю робочого часу.
Як вірно відмічають С.М. Прилипко та О.М. Ярошенко, у трудовому законодавстві поняття робочого часу вживається у декількох значеннях: 1) як норма тривалості робочого часу працівників; 2) як час, про-тягом якого працівник згідно з розпорядком робо-чого дня, графіком змінності повинен перебувати на своєму або іншому вказаному йому робочому місці й виконувати трудові обв’язки; 3) як фактично відпра-цьований робочий час, який підлягає обліку в табелі обліку робочого часу та в інших документах [3, 450].
Як справедливо зауважує А.О. Савченко, робочий час не може бути безмежним, він завжди коливається між фізичними і соціальними границями. Виходячи з цього, нормальною визнається така тривалість праці упродовж дня, тижня, яка не завдає шкоди нормаль-ному існуванню та розвитку людини [4, 75]. З метою забезпечення здоров’я та безпеки умов праці, а також всебічного розвитку особистості правовими норма-ми під час визначення тривалості робочого часу вра-ховуються його фізичні і соціальні параметри.
…
2. Нормативи робочого часу.
По-перше, проектом Трудового кодексу Украї-ни передбачене право роботодавця встановлювати 12-годинний робочий день. Зокрема, частиною 3 статті 143 проекту регламентовано, що максимальна тривалість щоденної роботи за підсумованим облі-ком робочого часу не повинна перевищувати дванад-цяти годин. При цьому за наявності письмової згоди працівника допускається встановлення ще більшої тривалості щоденної роботи, якщо характер та умови праці передбачають періоди, коли працівник пере-буває на роботі в стані очікування часу початку ви-конання роботи та коли працівник має можливість відпочивати протягом зміни.
По-друге, частиною 4 цієї статті збільшено й мак-симальну тривалість роботи протягом тижня – до 48 годин. До того ж така «збільшена» тривалість роботи протягом тижня може як встановлюватися колектив-ним договором, так і нормативним актом робото-давця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представ-ником), за наявності достатніх підстав (при вахтовому методі організації робіт, на роботах, виконання яких залежить від природно-кліматичних умов тощо).
Варто зауважити, що, на нашу думку, такі новели проекту Трудового кодексу України викликають за-перечення з наступних підстав:
Наукові експерти переконані, що ці положення законопроекту несуть пряму загрозу здоров’ю людей. Так, ще засновник російської школи фізіологів Іван Сєченов звернув увагу на те, що оптимальне співвід-ношення в циклі «робота-відпочинок» природою закладене в роботі серця людини. Як вірно підкрес-лює Ю.І. Кундієв, тривалість систоли і діастоли за-звичай мають співвідношення 1:2. При такому ритмі серце працює практично без перевтоми протягом усього життя людини. Це співвідношення, апрок-симоване на 24-годинний цикл життя, дає підстави вважати фізіологічно обґрунтованою саме 8-годинну тривалість робочого часу протягом доби [20]. Такий стан речей (у разі прийняття проекту у цій редакції) може привести до різкого зростання професійних за-хворювань, оскільки подібні норми порушують про-цес відновлення організму.
Вказані норми проекту кодексу не відповідають загальноприйнятим міжнародним нормам, зокрема, Конвенції про обмеження тривалості робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день та 48 годин на тиждень № 1 від 29 жовтня 1919 р., Кон-венції про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень № 47 від 22 червня 1935 р., якими перед-бачено, що тривалість робочого часу не може переви-щувати 8 годин на добу і 40 годин на тиждень.
3. Нормами законопроекту не передбачено жод-них компенсацій за 4 години додаткового робочого часу – ні відпускних, ні відгулів, ні грошових ком-пенсацій. Натомість у діючому КзПП такі норми є. Безсумнівно, відсутність правового регулювання компенсаційного механізму за роботу понаднормово призведе до порушення прав та свобод працівників, тому що фактично робітник стає залежним від примх роботодавця.
1. Поняття робочого часу.
Щоб раціонально розподілити та ефективно ви-користовувати робочий час, необхідно знати, що розуміється під робочим часом. Відсутність дефініції зазначеної категорії у чинному законодавстві призво-дить до певних труднощів, зокрема, як справедливо зауважує Красюк Т.В., при визначенні складу робо-чого часу, нормуванні та організації оплати праці [5, 84]. До того ж робочий час залишається предме-том наукових дискусій. В юридичній літературі немає єдиного погляду на зміст поняття «робочий час». Таким чином, визначення поняття робочого часу на сучасному етапі представляє як теоретичний, так і практичний інтерес [4, 76].
Найбільш поширеною є висвітлена у юридичній енциклопедичній та навчальній літературі точка зору на робочий час, як на час, або частину визначеного календарного періоду [6, 399; 7, 297–298], упродовж якого працівник згідно з правилами внутрішнього розпорядку організації та умовами трудового дого-вору повинен виконувати трудові обов’язки, а також інші періоди часу, які згідно із законами та іншими нормативними правовими актами відносяться до ро-бочого часу [8, 184]. Це найбільш широке трактуван-ня категорії «робочий час», яке може бути взятим за основу відповідних визначень стосовно тих чи інших категорії працівників. Варто акцентувати увагу, що робочий час – це обов’язкова міра праці, тривалість якої регламентована законом і виданими на його основі іншими нормативними актами.
Аналіз викладених вище визначень дозволяє, по-перше, констатувати, що робочий час – це категорія, яка має фізичні параметри, зокрема, тривалість; по-друге, робочий час завжди пов’язується з діяльністю людини, тобто використання цього проміжку часу, власне, спрямовано на досягнення певного корис-ного результату (наприклад, створення конкретного продукту, приріст наукового знання, навчання інших людей тощо); по-третє, робочий час як такий визнача-ється не довільно, а має правові підстави; по-четверте, робочий час, як правило, пов’язується зі знаходжен-ням працівника на визначеному йому конкретному робочому місці; по-п’яте, робочий час як важливий правовий інститут трудового права впливає на безліч елементів соціального статусу працівника.
Як зазначають автори підручника «Трудове право» за загальною редакцією П.Д. Пилипенка, нор-ма робочого часу визначається робочими днями або робочими тижнями. Робочий тиждень – це встанов-лена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці засто-совується два види робочого тижня: п’ятиденний або шестиденний. Робочий день – це тривалість роботи працівника протягом доби відповідно до графіка чи розпорядку роботи [18, 270].
При цьому Грузінова Л.П., Короткін В.Г. наголо-шують, що робочим днем називається тривалість робочого часу для конкретного працівника (чи гру-пи працівників) у годинах і хвилинах протягом доби [19, 3–4.]
Отже, у науковій літературі робочий день визна-чається як одна з норм робочого часу або ж як норма тривалості робочого часу, тобто поняття «робочий час» ширше, ніж поняття «робочий день».
Досить неоднозначним є правове регулювання ви-щеназваних питань. Необхідно одразу ж зауважити, що у чинному Кодексі законів про працю України не-має визначення поняття «робочий час», як і поняття «робочий день».
При цьому аналіз визначень робочого часу у різ-них нормативних документах дає всі підстави ствер-джувати, що ці визначення достатньою мірою відріз-няються один від одного, а також залежать від того,
на чому акцентується увага у конкретному документі. Так, Конвенція Міжнародної організації праці № 30 «Про регулювання робочого часу в торгівлі та уста-новах» 1930 р. у статті 2 регламентує визначення терміну «робочий час» як проміжку часі, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні робото-давця. Подібні визначення містяться і в інших кон-венціях МОП, наприклад, Конвенції № 67 «Про тривалість робочого часу і відпочинку на дорож-ньому транспорті», 1939 р., Конвенції № 180 «Про робочий час моряків і склад суднового екіпажу», 1996 р. тощо. Очевидно, що таке визначення є непо-вним, оскільки не містить у собі вирішення питання щодо того проміжку часу, протягом якого працівник буде відпочивати протягом робочого часу. У цей час працівник не перебуватиме у розпорядженні робото-давця, однак він включатиметься до складу робочого часу.
національному законодавстві також не спосте-рігається єдності у розумінні цього поняття. Так, у
1.5. Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів, затвердженого 07.06.2010 р. № 1340 робочий час визначається як час, протягом якого водій зобов’язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку. У листі Мін-соцполітики України «Про режим роботи, трива-лість робочого часу і відпочинку» від 22.06.2007 р. № 199/13/116-07 під робочим часом розуміється час, протягом якого працівник повинен виконувати обов’язки за трудовим договором.
проекті Трудового кодексу України є спеціальна стаття, яка призначена визначенню робочого часу. Ро-бочий час – час, протягом якого працівник повинен виконувати обов’язки за трудовим договором.
Варто вказати, що статтею 50 Кодексу законів про працю України визначено лише нормальну трива-лість робочого часу, зокрема, передбачається, що нор-мальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. У проекті Трудо-вого кодексу закріплена така сама тривалість робо-чого часу, однак у ньому знайшли своє відображення низка юридичних новел, на яких варто зупинитися і розглянути їх детальніше.
1.1 Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством
Трудове законодавство не містить визначення поняття робочого часу, його визначено у науковій літературі.
Робочий час — це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Необхідна тривалість робочого часу працівника відображає норму його робочого часу та обчислюється кількістю годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду.
Норма робочого часу визначається робочими днями або робочими тижнями. Робочий тиждень — це встановлена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці застосовується 2 види робочого тижня: 5-денний або 6-денний. Робочий день — це тривалість роботи працівника протягом доби за графіком чи розпорядком роботи.
Тривалість робочого часу може бути предметом централізованого, локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання. КЗпП визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору, встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робочого часу також може визначатись і на індивідуально-договірному рівні (при укладенні трудового договору).
Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний — це встановлена законом або трудовим договором тривалість робочого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час. Неосновним робочим часом вважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім — надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.
Найбільш поширеним видом робочого часу є нормальний робочий час. Це час, визначений законом як норма робочого тижня для працівників, зайнятих у звичайних умовах праці незалежно від виду, характеру, форми виконуваної роботи та обліку робочого часу. Відповідно до ст. 50 КЗпП нормальний робочий час не може перевищувати 40 годин на тиждень. Разом з тим ч. 2 ст. 50 КЗпП передбачає, що при укладенні колективного договору на підприємствах (в установах, організаціях) норма робочого тижня може бути зменшена. Закріплений на рівні колективно-договірного регулювання робочий час і буде нормальним для даного підприємства.