45

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКАЗІВ 1.1. Основи теорії доказів.......................................................................................... 1.2. Зміст кримінально-процесуального доказування............................................... РОЗДІЛ 2. СПОСОБИ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКАЗІВ 2.1.Способи дослідження доказів....................................................................... 2.2. Зміст доказів........................................................................................................ .. 2.3.Властивостідоказів..................................................................................................

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ В ПРОЦЕСІ ДОКАЗУВАННЯ 3.1. Поняття оцінки доказів в процесі доказування ............................................. 3.2. Процесуальні особливості оцінки доказів в процесі доказування ...............

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………43

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….48

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….58

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю.

На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших – шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону. Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ – це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.

Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені. Україна стоїть на шляху розбудови правової держави. Остання повинна забезпечити такий порядок регламентації процесуальних відносин, який міг би захистити людину, суспільство, державу від злочинів - шляхом створення умов для їх розкриття, викриття і засудження винуватих та встановлював би гарантії втілення в життя правових приписів. Становлення України як правової держави передбачає укріплення законності у всіх сферах державної і громадської діяльності. Однією з таких сфер є кримінальне судочинство. Воно повинно здійснюватись на основі точного і неухильного дотримання процесуальних норм. Велику роль при цьому покликана відіграти наука кримінального процесу, яка на підставі детального вивчення і узагальнення практики застосування кримінально-процесуального закону, повинна виробити науково обґрунтовані рекомендації по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і правильній його реалізації. Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов’язано з усіма його інститутами.

Значний вклад у вирішення цих проблем внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький.

В радянський період питанням доказування були присвячені роботи В.Д.Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, Р.С. Бєлкіна, Р.Г. Домбровського, В.Я. Дорохова, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєвої, С.В. Курильова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, П.А. Лупінської, Г.М. Різника, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, А.А. Хмирова, С.А. Шейфера, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених. Розробку проблем доказування здійснювали ряд українських науковців, зокрема Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, І.М. Бацько, В.І. Галаган, В.В. Гевко, В.П.Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.М. Денисюк, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмичов, В.К. Лисиченко, А.О. Ляш, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, Д.О. Савицький, М.В. Салтєвський, М.І. Сірий, В.М. Тертишник, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші дослідники.

Метою даного дослідження є розробка проблем вчення про докази в кримінальному судочинстві, розкриття на цій основі гносеологічної та юридичної суті і змісту кримінально-процесуального доказування, формулювання визначень окремих найбільш важливих понять теорії доказів, внесення пропозицій по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування. Для досягнення вказаної мети дисертант поставив перед собою такі завдання: 1) дослідження спірних питань щодо поняття і мети кримінально-процесуального доказування; 2) встановлення характеру істини в кримінальному судочинстві; 3) встановлення переліку та змісту обставин, що входять до предмета доказування; 4) розкриття змісту кримінально-процесуального доказування; 5) встановлення ролі презумпцій та преюдицій, а також моральних засад в доказуванні; 6) визначення співвідношення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності, а також ролі ОРД в процесі доказування; 7) дослідження спірних питань щодо поняття та змісту доказів, їх класифікації; 8) встановлення шляхів захисту доказів у кримінальній справі; 9) визначення поняття та розкриття змісту процесуальних джерел доказів; 10) визначення поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів; 11) розкриття змісту та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій; 12) розробка пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності. Предметом дослідження є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України, система наукових поглядів та розробок з досліджуваних проблем, слідча та судова практика застосування кримінально-процесуального законодавства України в ході доказування у кримінальних справах.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувавсь історико-правовий метод. Він дав можливість простежити хід розвитку процесу доказування, еволюцію окремих інститутів кримінального судочинства. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно окремих інститутів кримінального процесу, а також норми чинного кримінально-процесуального законодавства України і законодавства інших держав, які регулюють процес доказування. Соціологічний метод використовувавсь при вивченні практики застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема норм доказового права при провадженні у кримінальних справах. Метод системно-структурного аналізу дозволив вивчити побудову процесу доказування, який складається з окремих елементів: збирання доказів та їх процесуальних джерел, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, прийняття процесуальних рішень та їх мотивації. До того ж даний метод допоміг виявити взаємозв’язок і взаємозумовленість цих елементів.

Емпіричну базу дослідження становлять дані офіційної статистики, а також дані, отримані при опитуванні 487 працівників органів розслідування України, які представляють усі регіони держави. Крім того, за спеціальною анкетою було вивчено і проаналізовано 567 кримінальних справ. Це сприяло формуванню емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність зроблених висновків в межах усієї України.

Розділ 1 методологічні аспекти дослідження доказів

1.1. Основи теорії доказів

Серцевиною кримінального процесу є пізнавальна, доказательственная діяльність, яка полягає у встановленні органами судочинства в передбаченому законом порядку обставин кримінальної справи. Ця частина кримінального процесу є цілісною і настільки автономна, що сукупність регулюючих її норм отримала в юридичній літературі назву доказового права, а наукові погляди на дану сторону процесуальної діяльності традиційно іменуються теорією доказів. При цьому підкреслюється, що сучасна теорія доказів є взаємопов'язана і узгоджена система знань. [2] 

Визнання за певною сукупністю поглядів статусу теорії залежить не від будь-чиїх тверджень, а обумовлено об'єктивними чинниками, наявністю необхідних властивостей, які роблять цю сукупність системою, оскільки «будь-яка теорія являє собою логічну систему (безліч термінів і визначень, пов'язаних логічними відносинами)». [ 3] 

Яка ж системність традиційної теорії доказів? Питання це невипадковий. Подання про укоріненою в радянській процесуальній науці теорії доказів зустрічається з безліччю різних, часом взаємовиключних точок зору. Причому думки настільки різноманітні, що, наприклад, поняття меж доказування дається більше десятка визначень. У результаті нерідко навчається заплутується в численних і суперечливих концепціях і не опановує центральним інститутом кримінального процесу, не осягаючи тим самим суті, «душі» процесуальної діяльності, що потім негативно проявляється в практиці правозастосовних органів. Так, Л. М. Карнєєва писала: «.. відсутність необхідної стрункості і ясності в теорії доказів, хоча б у відображенні основних її понять, тягне за собою цілий ряд шкідливих наслідків: гальмує її подальший розвиток, не тільки не сприяє вдосконаленню законодавства, але і негативно позначається на практиці його застосування ». [4] 

Суперечливість сучасної теорії доказів визначається рядом причин. У плані системності теорії головне пояснення бачиться в наступному. Структура теорії доказів традиційно склалася як дзеркальневідображення структури доказового права, тобто як заздалегідь задана законодавцем і тому юристами я не оспорювана. «Система теорії доказів - це послідовність і взаємозв'язок в розташуванні елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом - від загального до конкретного. Відповідно до цього виділені Загальна та Особлива частини теорії доказів, що відповідають у цілому Загальної та Особливої ​​частин доказового права »[5]. Таке ж думку Г. Ф. Горського, Л. Д. Кокорева, П. С. Елькінд: «Говорячи про внутрішній системі доказового права, ми підкреслили чітке розмежуваннявідповідних правових норм на норми Загальної і Особливої ​​частин кримінально-процесуального права. Аналогічна і система теорії доказів. [6] 

Не слід заперечувати взаємозв'язок і принципову узгодженість доказового права і теорії доказів, оскільки остання вивчає право і не може не відбивати його структуру. Однак ставити знак рівності між системою доказового права і системою теорії доказів не можна. Закон закріплює не всі аспекти пізнавальної діяльності у кримінальній справі, а лише ті, які, по-перше, можуть бути нормативно визначені, переведені в конкретні правові приписи, а по-друге, повинні бути врегульовані правом з метою відображення змісту і специфіки пізнання в такий області, як кримінальний процес.

Дійсно, при досить докладної правової регламентації кримінально процесуального пізнання (обставин, що підлягають доведенню, поняття і видів доказів, порядку проведення слідчих дій і т. д.) значна його частина залишається поза прямим нормативного впливу.

Це - розумова робота слідчого, прокурора, суддів, вироблена приховано, у свідомості, і регульована не нормами права, а закономірностями логіки, виправданого мислення, як повсякденного, так і спеціального юридичного. Тут кримінально-процесуальний закон або взагалі не містить будь-яких правил, або обмежується загальними, по суті, філософськими положеннями. Такі, наприклад, правила всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи (ст. 22 КПК РК), оцінки доказів (ст. 71 КПК р). 

Таким чином, у законі врегульовані лише окремі аспекти процесуально-пізнавальної діяльності, значна ж її частина не охоплюється правовими нормами. Отже, не на всі питання, що виникають у процесі пізнання у кримінальній справі, можна знайти відповіді в законі. Це вимагає виходу за межі нормативних приписів і звернення до загальнотеоретичних, методологічним положенням, які в сукупності з нормативними дозволяють отримати досить повну картину кримінально-процесуального пізнання. 

Першопричина суперечливості традиційної теорії доказів - вузьконормативного підхід до її формування, систематизація наукових поглядів у повній відповідності зі структурою доказового права. У дійсності ж обсяг теорії набагато ширше, ніж сукупність положень, безпосередньо врегульованих правом. І справа навіть не в тому, що в предмет теорії кримінально-процесуального пізнання поряд з нормами права входять і практична діяльність щодо їх застосування, та історія розвитку теорії доказів, та її зіставлення з аналогічними науками в інших країнах, а в тому, що пізнання в кримінальному процесі, будучи різновидом пізнавальної діяльності людини взагалі, підкоряється всім закономірностям загальної теорії пізнання, гносеології. 

З цього випливають два висновки. Перший - пізнання у кримінальному процесі методологічно регулюється значно більшою, ніж система доказового права, теоретичною системою - матеріалістичної гносеологією. Другий - система теорії кримінально-процесуального пізнання похідна від системи загальнофілософської теорії пізнання і тому повинна, з одного боку, в цілому відповідати останньої, а з іншого - відображати специфіку пізнавальної діяльності в карному процесі.

Тому у вирішенні проблеми системності теорії кримінально-процесуального пізнання треба виходити не з системи доказового права, а з системи закономірностей гносеології, які необхідно перевести у кримінальний процес, переломив через призму його особливостей. 

У науці кримінального права підтримку знаходить думка про те, що серед правил кваліфікації слід виділяти ті з них, які відіграють роль принципів, але проблема полягає в тому, що не всі вчені проводять різницю між принципами і окремими правилами, які використовуються при кваліфікації, до того ж, у теорії кримінального права відсутня більш-менш чітко виражена позиція щодо того, що слід відносити до принципів кваліфікації (її загальних правил). Тому, доцільно з’ясувати ознаки та поняття таких принципів.

Вивчення праць таких вчених, як О.І. Рарога [4–6], Л.Д. Гаухмана [11;12], В.О.Навроцького [35], В.Н.Кудрявцева [6;43;44] та інших, що розглядають відповідні закономірності, формулюють принципи застосування кримінального закону взагалі і кваліфікації, зокрема дозволить наблизитьсь до розв’язання проблем, які виникають в правозастосовній діяльності.