2. Терміни та визначення магнітних вимірювань.

Уявлення про магнітне поле пояснює зв'язок між електрикою і магнетизмом. Джерелом появи магнітного поля є рухомі електричні заряди (струм). Магнітне поле виникає у просторі, довкола провідників зі струмом, подібно тому, як в просторі, довкола нерухомих електричних зарядів виникає електричне поле. Магнітне поле постійних магнітів також створюється електричними мікрострумами, що циркулюють всередині молекул речовини (гіпотеза Ампера).

Для описання магнітного поля вводять силову характеристику поля, аналогічну вектору напруженості електричного поля. Такою характеристикою є вектор магнітної індукції — B. Вектор магнітної індукції визначає сили, які діють на рухомі заряди в магнітному полі.

В якості напряму вектора B прийнято направлення від південного полюсу S до північного полюсу N магнітної стрілки, яка вільну рухається в магнітному полі (як у компасі). Таким чином, за допомогою такої стрілки, досліджуючи магнітне поле створене струмом чи постійним магнітом, можливо з деякою точністю уявити просторову структуру магнітного поля.

магнітний потік Ф, магнітна індукція В, напруженість магнітного поля H, намагніченість М, магнітний момент, друге рівняння Максвелла

3. Завдання магнітних вимірювань

За допомогою методів і апаратури магнітних вимірювань вирішуються в даний час найрізноманітніші завдання. В якості основних з них можна назвати наступні:

• вимірювання магнітних величин (магнітної індукції, магнітного потоку, магнітного моменту і т. Д.);

• визначення характеристик магнітних матеріалів;

• дослідження електромагнітних механізмів;

• вимірювання магнітного поля Землі та інших планет;

• вивчення фізико-хімічних властивостей матеріалів (магнітний аналіз);

• дослідження магнітних властивостей атома і атомного ядра;

• визначення дефектів у матеріалах і виробах (магнітна дефектоскопія) і т. д.

Незважаючи на різноманітність завдань, що вирішуються за допомогою магнітних вимірювань, визначаються звичайно всього кілька основних магнітних величин: магнітний потік Ф, магнітна індукція В, напруженість магнітного поля H, намагніченість М, магнітний момент т та ін. Причому в багатьох способах вимірювання магнітних величин фактично вимірюється не магнітна, а електрична величина, в яку магнітна величина перетворюється в процесі вимірювання. Магнітна величина визначається розрахунковим шляхом на підставі відомих залежностей між магнітними і електричними величинами. Теоретичною основою подібних методів є друге рівняння Максвелла, що зв'язує магнітне поле з полем електричним; ці поля є двома проявами особливого виду матерії, іменованого електромагнітним полем.

Використовуються в магнітних вимірах і інші (не тільки електричні) прояви магнітного поля, наприклад механічні, оптичні.

Магнітна індукція. Для дослідження магнітних полів використовується контур зі струмом малих розмірів (пробний контур). Його орієнтація у просторі визначається позитивною одиничною нормаллю , пов’язаною з напрямком струму в контурі правилом правого гвинта (правилом свердлика) (див. рис. 45).

Контур зі струмом характеризується магнітним моментом , який визначається за формулою

,

де I – сила струму у контурі, S – площа контуру, – одинична позитивна нормаль.

При внесенні контуру зі струмом у магнітне поле на нього діє обертальний момент , під дією якого контур розвертається й займає рівноважне положення. Відношення максимального обертального момента сил, який діє на контур зі струмом, до магнітного момента контуру, є силовою характеристикою магнітного поля у тому місці, де знаходиться пробний контур, і називається магнітною індукцією .

Рисунок 1

Напрямок вектора визначається рівноважним положенням позитивної нормалі до контуру . Одиниця вимірювання магнітної індукції в системі СІ 1 Тесла (Тл).

Потік вектора магнітної індукції вводиться аналогічно потоку вектора напруженості електричного поля

,

де B_n – проекція вектора магнітної індукції на нормаль в кожній точці поверхні інтегрування S. Одиниця вимірювання магнітного потоку в системі СІ – 1 Вебер (Вб)=1 Тлм².

Для однорідного магнітного поля (вектор у всіх точках поля однаковий за величиною та напрямком) потік вектора через плоску поверхню визначається формулою

Ф = B S cos = B_n S,

де α – кут між вектором магнітної індукції і нормаллю до площини, S – площа плоскої площадки.

Потік Ф вектора магнітної індукції визначає кількість ліній магнітної індукції, що перетинають поверхню S.

Лінії магнітної індукції. Магнітні поля зображуються за допомогою ліній магнітної індукції. Потік вектора магнітної індукції через замкнену поверхню S дорівнює нулю

.

Звідси випливає, що лінії магнітної індукції – замкнені криві. У просторі їх проводять так, що в кожній точці вектор направлений вдовж дотичної до лінії магнітної індукції, а густина ліній дорівнює самій індукції (див. рис. 2).

Рисунок 2

Для магнітного поля, як і для електричного, виконується принцип суперпозиції

,

тобто індукція системи струмів дорівнює векторній сумі індукцій магнітних полів, утворених кожним із струмів окремо.

Закон Біо-Савара-Лапласа. Він визначає магнітну індукцію елемента струму , тобто малої ділянки провідника зі струмом довжини dl, напрямок якої збігається з напрямком струму. Індукція елемента струму визначається за формулою

,

де – радіус-вектор, який проведено з елемента струму у точку спостереження, хрестик означає векторний добуток, ₀=410^-7 Гн/м – магнітна стала (див. рис. 3).

Рисунок 3

У скалярній формі формулу (4.15) записують так:

,

де α – кут між векторами і .