1.4.4. Отримувач страхового відшкодування (страхової суми)

Отримувачем страхового відшкодування, згідно з страховим законодавством України [1, ст.3], є:

• сам страхувальник (для особистого і майнового страхування), або

• застрахована особа (для особистого страхування), або

• потерпіла особа, яка належним чином довела наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку заподіяного їй збитку із страховим випадком та належним чином підтвердила фактичний обсяг завданого збитку (для страхування відповідальності перед третіми особами), або

• інша особа – вигодонабувач, визначена страхувальником у договорі майнового страхування або у договорі страхування відповідальності, яка може зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, або

• інша особа - вигодонабувач, визначена страхувальником за згодою застрахованої особи у договорі особистого страхування для отримання відповідних страхових виплат, або

• спадкоємець померлої застрахованої особи у випадку, якщо немає вигодонабувача для отримання відповідної страхової виплати по цьому випадку (для особистого страхування).

Оримувачем може виступати або юридична особа, або дієздатна фізична особа. Якщо отримувач конкретно зазначений у договорі, страхувальник може заміняти цю особу до моменту настання страхового випадку.

Зазвичай, для ідентифікації отримувача вказують найменування юридичної особи або прізвище, ім’я та паспортні дані громадянина. Проте, в ряді випадків для ідентифікації отримувача в договорі страхування вказують умови, за яких та або інша особа може стати отримувачем. Зокрема, договір страхування відповідальності за заподіяння шкоди третім особам укладається таким чином, щоб отримувачами могли бути тільки особи, яким може бути завдана така шкода.

Проте, договір страхування може бути укладений і без зазначення імені чи найменування отримувача (поліс на пред’явника). У цьому випадку в договорі визначається умова, що дозволяє індивідуалізувати отримувача при настанні страхового випадку, з якого випливає, що отримувачем може бути особа, котра має страховий інтерес у збереженні цілості майна чи особистості, яким може бути заподіяна шкода діями (бездіяльністю) страхувальника. Таким чином, вказівка на те, у якому випадку видається пред’явницький поліс, ще не вирішує питання про одержання страхового відшкодування пред’явником такого полісу. Пред’явник повинен довести, що саме він є законним претендентом на одержання страховки.

Одночасно видача страхового поліса на пред’явника дозволяє спростити передачу права вимоги до страховика, тобто замінити отримувача в договорі страхування, наприклад, коли продають на біржі вантаж під час морського перевезення. Іноді, під час перевезення вантажу до місця призначення, його власник неодноразово змінюється. Кожний новий власник вантажу забезпечується страховим захистом, тому що жодних додаткових змін у договір страхування вносити не потрібно, а право на одержання страхового відшкодування передається новому власнику застрахованого майна через просте вручення страхового поліса на пред’явника.

Це ж правило повинно використовуватися і тоді, коли замінюють отримувача, названого в договорі страхування, іншою особою. Хоча норма Закону України “Про страхування”, що встановлює право страхувальника на заміну отримувача, має приватний характер (фактично потрібно узгодження заміни зі страховиком), виходячи з міжнародної практики в галузі майнового страхування, неможливо набути права вимоги на страхове відшкодування без наявності майнового інтересу. Об’єкт страхування (майновий інтерес) є майновою умовою договору страхування, тому при переході майнового інтересу від однієї особи до іншої повинна передбачатися і заміна отримувача без узгодження із страховиком.

Наприклад, орендар застрахував орендоване майно на користь власника, що продав це майно іншій особі. Разом із правом власності до нового власника перейшов і майновий інтерес у зберіганні цього майна. У такому випадку страхувальник має право замінити отримувача і без згоди страховика. Більше того, така заміна обов’язкова для сторін страхового договору у відповідності до загальноцивільного законодавства.

Подібні обмеження для заміни особистості отримувача повинні бути встановлені в договорах страхування у разі смерті, якщо застрахованою особою є самий страхувальник. Так, якщо припустити можливість використання застави поліса страхування життя як засобу забезпечення зобов’язання щодо повернення довільним тримачем поліса узятого ним споживчого кредиту, то слід визнати, що у цьому випадку до поліса повинно бути внесено застереження про те, що страхувальник не має права на заміну отримувача без згоди раніше призначеного отримувача.

Належить відзначити і ще одну загальноприйняту в страховій практиці вимогу, яка справедливо встановлює можливість заміни отримувача у договорах особистого страхування, якщо страхувальник і застрахована особа не збігаються, тільки за згодою застрахованої особи.

Водночас є очевидною умова, за якої отримувач не може бути замінений іншою особою після того, як настав страховий випадок, або отримувач не виконав яке-небудь із зобов’язань за договором страхування, або він уже подав страховику вимогу про виплату страхового відшкодування або страхової суми.

Об’єкти страхових правовідносин і страховий інтерес

Об’єкт страхування є необхідним елементом страхових правовідносин, як і будь-яких цивільних правовідносин, оскільки об’єкт є предметом договірних відносин. Розглянемо питання визначення об’єкта страхування у вигляді страхового інтересу, що постійно актуалізується дослідниками страхових правовідносин вже протягом багатьох років.

Страховий інтерес – це законний майновий інтерес, що є в наявності у страхувальника щодо певного об’єкта страхування і є безпосередньою основою для визначення предмета договору страхування. Поняття страхового інтересу нерозривно пов’язано з об’єктом страхування і предметом договору страхування.

Наявність страхового інтересу є необхідною умовою для формування страхового зобов’язання. У страховому зобов’язанні страховий інтерес – головний елемент, що визначає саму можливість існування страхування, і тому має універсальне значення. Страховий інтерес визначає всі найважливіші елементи страхового зобов’язання: його суб’єктивний склад, об’єкт, права й обов’язки суб’єктів, його виконання, відповідальність за невиконання або за неналежне виконання.

Страховий інтерес завжди пов’язаний з суб’єктивним правом або правовідносинами. Наприклад, правом власності або зобов’язанням здійснити відшкодування завданої шкоди, правом на життя, здоров’я, працездатність і т.ін., що визначають предмет майнового інтересу особи (страхувальника та/або застрахованої особи).

Страхування того чи іншого страхового інтересу є особливою формою діяльності особи – носія цього інтересу, внаслідок чого сама особа турбується про збереження її майнового інтересу. Отже, страхування має соціальний характер. Так, наприклад, обов’язкове страхування окремих видів майнового інтересу за своєю цільовою спрямованістю забезпечує, головним чином, захист соціальних інтересів членів суспільства. У цих випадках страховий інтерес окремих осіб, що випливає з вимог закону, збігається із соціальним інтересом суспільства.

З іншого боку, будь-який суб’єкт, що господарює, зацікавлений в існуванні зовнішнього джерела компенсації завданого йому збитку, що створює спеціальний страховий інтерес, який складає частину загального соціального майнового інтересу. Тому суб’єкт цивільного права завжди повинен бути зацікавлений в організації і наданні йому страхового захисту після настання заздалегідь визначених несприятливих обставин.

У процесі історичного розвитку страхування спостерігалися різноманітні форми тлумачення сутності страхового інтересу. Найбільш консервативним було трактування, згідно з яким страховий інтерес є притаманний винятково майновому страхуванню. Проте, можливість визнання страхового інтересу в сфері особистого страхування абсолютно законна й обумовлена тим, що як майнове, так і особисте страхування об’єднує захисне (забезпечувальне) призначення страхування, котре проявляється в задоволенні майнових потреб, які виникають у результаті обставин, що мають ознаки страхового випадку. Задоволення цих майнових потреб (захист страхового інтересу) забезпечується через формування страхового фонду колективного користування.

Таким чином, саме страховий інтерес об’єднує усі напрямки страхування (майнове, особисте і страхування відповідальності). При цьому він розрізняється лише формами свого прояву. Тому для повноцінного визначення страхового інтересу як об’єкта страхових правовідносин поняття страхового інтересу потребує розмежування його економічної і правової категорій.

1. Страховий інтерес – це суб’єктивний інтерес. Страховий інтерес можна кваліфікувати як інтерес конкретної особи (громадянина чи юридичної особи), що пов’язаний із правом власності, іншими речовими правами, особистими немайновими правами і зобов’язальними правами. Майновий інтерес має персоніфікованість, належність особі, що має і виражає такий інтерес. Для страхування цей взаємозв’язок може бути розглянутий і з іншого погляду: тільки особа, що володіє майновим інтересом, може бути суб’єктом страхового зобов’язання.

Страховий інтерес завжди представляє свого носія (володаря) у страхових правовідносинах і тому вказується при створенні страхового зобов’язання. Страхуванню підлягає не сам по собі майновий інтерес, а інтерес певної особи – суб’єкта страхових зобов’язань.

2. Страховий інтерес повинен мати майновий характер. Розглянемо дві правові категорії, що займають суттєву роль у страхових правовідносинах, а саме майнове право і майновий інтерес.

Майнове право – суб'єктивне право особи (учасника правовідносин), зв'язане з володінням, розпорядженням і користуванням майном і з тими майновими вимогами, що виникають між учасниками цивільного обороту з приводу розподілу цього майна й обміну. Встановлюється й охороняється законодавчо. Зміст майнового права:

1- правомочність особи - власника,

2- право оперативного керування,

3- зобов'язальні права (право на відшкодування збитку здоров'ю внаслідок утрати заробітку, право на відшкодування шкоди майну),

4- право автора на винагороду за результат творчої праці,

5- спадкоємне право,

6- інші речові майнові права.

Майновий інтерес – категорія страхового права, що визначає фактичну наявність основного компонента - страхового інтересу і його обсяг.

Теорія майнового інтересу як об’єкта страхування знайшла відображення у ст. 4 Закону України “Про страхування” . Об’єктом страхових правовідносин, або об’єктом страхування є майнові інтереси страхувальника (застрахованої особи), що не суперечать чинному законодавству. Ці майнові інтереси прямо і безпосередньо визначають предмет договору страхування та можуть бути пов’язані:

• з життям, здоров’ям, працездатністю фізичної особи – страхувальника або застрахованої особи;

• з додатковим пенсійним забезпеченням фізичної особи – страхувальника або застрахованої особи;

• з володінням, користуванням і розпорядженням страхувальником будь-яким майном;

• з обов’язком страхувальника відшкодувати заподіяну ним шкоду особистості або майну будь-якої особи або шкоду, яку він завдав юридичній особі.

Отже, об’єктом страхування є майновий інтерес особи, а не сама фізична чи юридична особа, результати або процес її діяльності, її життя, здоров’я, працездатність, її право на здійснення діяльності або її майно. Це очевидно: якщо договір страхування укладається з метою одержання особою певної грошової компенсаційної суми, то ця особа повинна мати законне право на отримання такої суми за певних умов, що визначаються фактом настання страхового випадку.

Майнова сутність страхового інтересу дозволяє об’єктивно і достатньо точно піддати його грошовій оцінці, тобто визначити вартість страхового інтересу. Отже, в умовах товарно-грошових відносин страховий інтерес завжди повинен мати вартісне, грошове вираження відносно тільки до суб’єкта – його носія (страхувальника або застрахованої особи), що є принциповим для здійснення страхової діяльності. Крім того, це грошове вираження повинно мати законне підгрунтя для його кількісного виміру і сталий характер протягом терміну дії страхових правовідносин, без різких та непередбачуваних змін його вартісних характеристик (за винятком природного зносу і амортизації).

3. Страховий інтерес має бути юридичним інтересом. Він повинен визначатися, виходячи з реально існуючих правовідносин, що не протирічать чинному законодавству. Юридичний інтерес може проявлятися досить різноманітно, і єдиною підставою для відмови у страховому захисті є невідповідність цього інтересу вимогам чинного законодавства.

4. Страховий інтерес повинен мати ознаки ризиковості завдання шкоди майновому інтересу. Ця вимога витікає із необхідності наявності ризику у страхових правовідносинах і визначена у ст. 8 Закону “Про страхування”. Єдиним винятком для цієї вимоги є накопичувальне страхування життя, що передбачає здійснення разової або періодичних страхових виплат при досягненні застрахованою особою визначеного віку (вочевидь, що ймовірність настання цієї події дорівнює 1 за вирахуванням ймовірності ризику передчасної смерті цієї особи протягом строку до досягнення визначеного віку).

На рис.1.8 наведена ілюстрація основних складових страхового інтересу, що були розглянуті.

Страховий інтерес не може існувати сам по собі як далека від реальності правова абстракція: він завжди має конкретний характер, обумовлений його неодмінною зв’язаністю з конкретною особою. Законодавство не визначає кола осіб, що можуть виступати конкретними носіями страхових інтересів - ними можуть бути будь-які особи, що відповідають вимогам цивільної правосуб’єктності.

Рис.1.8. Складові частини страхового інтересу та їхній зв’язок з напрямками страхування Розглянемо особливості прояву страхового інтересу за основними напрямками страхування.

В ОСОБИСТОМУ СТРАХУВАННІ потреба і відповідна їй форма страхового інтересу й, отже, зміст об’єкту особистого страхування полягає в прагненні одержати майнове забезпечення, пов’язане з такими чинниками:

• з життям (точніше, зі смертю, тобто втратою годувальника або обумовленими смертю витратами на поховання померлого); такий страховий інтерес має опосередкований характер, тому що виникає лише після смерті застрахованої особи і при цьому переноситься з застрахованої особи на отримувача страхової суми, адже після своєї смерті фізична особа ніяких майнових інтересів вже не має;

• з втратою здоров’я, а точніше, з матеріальними витратами, що спричинені втратою здоров’я у вигляді непередбачених витрат на підтримку і (або) відновлення здоров’я самої застрахованої особи. При цьому страховий інтерес має безпосередній характер і ним має право безпосередньо скористатися тільки застрахована особа, а не особа - отримувач страхової суми (у цьому випадку страховий захист не розповсюджується на здоров’я дітей, підстаркуватих батьків, інвалідів та інших осіб, які утримуються страхувальником);

• з втратою працездатності (тимчасовою або стійкою) страхувальником або застрахованою особою - у вигляді майнової компенсації неотриманих через настання такої непрацездатності коштів (заробітку, інших матеріальних благ). Страховий інтерес має також безпосередній характер;

• з необхідністю одержання визначеного майнового забезпечення при виході на пенсію (у результаті настання непрацездатності за віком або за станом здоров’я). При цьому страховий інтерес також має безпосередній характер, оскільки пенсійне забезпечення виплачується, як правило, тільки самій особі і до тих пір, поки особа продовжує жити.

Оскільки при особистому страхуванні виконання страхового зобов’язання пов’язано з особистістю або з обставинами життя застрахованої особи, то ступінь і умови виконання цього зобов’язання в окремих видах особистого страхування залежать від віку, стану здоров’я, професії і властивостей застрахованої особи, а також від обставин її життя. Тому існує практика відмови страховика від надання страхового захисту при укладанні договору особистого страхування для певних категорій страхувальників (застрахованих осіб) – інвалідів (як правило, І і II груп), хворих на деякі захворювання (наприклад, онкологічні) або громадян, що досягли певного віку (наприклад, 75 років). Вочевидь, що всі ці особи продовжують мати законний страховий інтерес щодо свого здоров’я, працездатності й у цілому до власного життя, але не можуть його застрахувати.

Природно, що ступінь страхового ризику для цих категорій осіб значно вище, чим для здорових молодих людей.

Проте, на сучасному етапі розвитку страхування за допомогою статистичних і математичних методів можна оптимально розрахувати величину ризику настання смерті (інвалідності, постійної втрати здоров’я) для таких осіб й, отже, укладати договори страхування і з цими особами. Розмір страхової премії в цьому випадку буде набагато вище і, зазвичай, повинен бути сплачений тільки шляхом одноразового внесення всієї суми премії відразу.

У МАЙНОВОМУ СТРАХУВАННІ страховий інтерес виявляється у формі відшкодування (компенсації) втрат, пов’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням майном. Страховий інтерес як економічна категорія виражається в самій речі, іншому майні, нематеріальному прибутку. Правовий склад страхового інтересу втілює не саму майнову або немайнову цінність речі, а відношення до неї тієї або іншої особи. Тому об’єктом страхових правовідносин виступає не те або інше конкретне майно, а відношення до нього володаря цього майна, що втілюється через страховий інтерес.

Наприклад, у майновому страхуванні страхувальником може бути лише особа, що має самостійний майновий інтерес у збереженні того або іншого майна. Це може бути, наприклад, власник (володар) майна або розпорядник, чи користувач (наймач, зберігач, перевізник).

Шкода, заподіяна майновим інтересам такої особи, може проявлятися в знищенні або в частковому ушкодженні приналежного йому майна, а також такого майна, що перебуває в його володінні або користуванні, у виникненні у власника майна непередбачених фінансових зобов’язань, що випливають із факту розпорядження цим майном або діяльності з його використання, а також у зв’язку з втратою прибутку внаслідок непередбачених обставин.

Права розпорядження, володіння, користування своїм майном є необхідними і винятковими правами власника (суб’єкта права – громадянина чи юридичної особи) і складають у рамках закону зміст права власності як суб’єктивного права. Власник має право за власним розсудом здійснювати стосовно приналежного йому майна будь-які законні дії, а також дії, що не порушують права та інтереси інших осіб, в тому числі надавати своє майно у власність іншим особам, передавати їм права володіння, використання та розпорядження майном (залишаючись власником), віддавати майно у заставу та ін. Власник утримує належне йому майно та несе ризик випадкової загибелі (випадкового пошкодження).

Володіння – фактичне законне володіння майном з можливістю безпосередньо діяти на нього. Законною (титульною) особою, що володіє майном, може бути власник, наймач, особа, якій майно передане за договором безоплатного користування, заставотримач, перевізник щодо наданого йому для транспортування майна, зберігач, комісіонер та ін.

Розпорядження – право власника та особи, що здійснює право оперативного управління та право господарського володіння, в межах цивільного права включати майно у цивільний оборот, тобто здійснювати оперативне управління майном; здійснювати такі майнові дії, як купівля-продаж, поставка, дарунок, надання в аренду, відчуження, передача майна у тимчасове користування та володіння іншій особі та у заставу, передача на зберігання; припиняти права власності на майно чи права оперативного управління ним, а також призупиняти здійснення прав володіння та користування майном.

Користування – право власника чи юридичної особи, яка є суб’єктом права оперативного управління чи права господарського володіння, що полягає у праві споживання майна залежно від його призначення (експлуатація майна, використання результатів та доходів від використання майна та ін.) без можливості його знищення чи відчуження. Якщо користування здійснюється з порушенням цих норм, йдеться про неправомірне користування.

На рис. 1.9 зображена схема, що ілюструє зміст “трикутника майново-правових відносин”, які виникають при майновому страхуванні. На схемі стрілками вказані напрямки можливої передачі відповідних прав володіння, розпорядження чи користування (або частини цих прав) від одного суб’єкта до іншого.

Рис. 1.9. Трикутник майново-правових відносин при майновому страхуванніПРИ СТРАХУВАННІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ фізичної або юридичної особи формою прояву страхового інтересу страхувальника, що здійснює певний вид діяльності, є можливість його звільнення від матеріальної відповідальності перед третіми особами за наслідки заподіяння шкоди, що завдана його діями або бездіяльністю, шляхом здійснення страховиком визначених страхових виплат таким можливим категоріям потерпілих осіб:

• виплата страхових сум (їхніх частин) тим фізичним особам, життю, здоров’ю або працездатності яких заподіяна шкода внаслідок зазначених у договорі страхування певних видів діяльності або бездіяльності страхувальника;

• виплата страхових відшкодувань в обсязі отриманої шкоди третім особам, майну яких заподіяний матеріальний збиток визначеними діями страхувальника;

• виплата страхового відшкодування в обсязі отриманої шкоди конкретній особі, майну або правам якої заподіяний матеріальний збиток внаслідок невиконання страхувальником його обов’язків, визначених умовами цивільно-правового договору між ним і цією особою, що вступив у силу;

• виплата юридичним особам страхового відшкодування в обсязі заподіяної ним шкоди, внаслідок обмеження їхніх прав згаданими діями або бездіяльністю страхувальника, що призвело до виникнення матеріального збитку.

Відсутність страхового (законного майнового) інтересу у страхувальника чи застрахованої особи є підставою для визнання страхового зобов’язання (договору страхування) таким, що не відповідає вимогам страхового права (статті 4 і 29 ЗУ “Про страхування”) .

Існує низка узвичаєних у світовій практиці обмежень щодо невизнання законності деяких страхових інтересів. Так, наприклад, згідно ст. 928 Цивільного Кодексу Росії не допускається:

• страхування збитків від участі в іграх, лотереях і парі,

• страхування витрат, до яких особа може бути примушена з метою звільнення заручників.

Інші конкретні умови невизнання законності страхового інтересу страхувальника можуть встановлюватися безпосередньо в правилах страхування.

Види і форми страхових гарантій та їхня класифікація

Відомо, що страхування здійснюється в двох формах – у формі добровільного й обов’язкового страхування. Більш докладно зміст цих форм буде наведено нижче. А тут відзначимо, що страхову діяльність у формі добровільного страхування, котра підлягає ліцензуванню на українському страховому ринку, можна класифікувати в залежності від об’єктів страхування таким чином [1, ст.6]:

1. Особисте страхування:

• страхування життя;

• страхування від нещасних випадків;

• медичне страхування (безперервне страхування здоров’я);

• страхування медичних витрат;

• страхування здоров’я на випадок хвороби.

2. Майнове страхування:

• страхування окремих видів транспорту (повітряного, наземного крім залізничного, водного, залізничного);

• страхування вантажів і багажу;

• страхування від вогневих ризиків і ризиків стихійних явищ;

• страхування фінансових ризиків;

• страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);

• страхування інвестицій;

• страхування судових витрат;

• страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій;

• страхування інших видів майна від інших ризиків.

3. Страхування відповідальності:

• страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

• страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

• страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

• страхування інших видів відповідальності перед третіми особами.

Крім того, в залежності від принципу розподілу відповідальності між страховиками (особливо, коли обсяг страхової відповідальності великий) застосовуються особливі засоби страхування:

1. Співстрахування – страхування одного об’єкту за одним договором страхування декількома страховиками одночасно, причому для кожного з них визначені його права й обов’язки перед страхувальником. Кожний страховик відповідає перед страхувальником тільки в частині, яка зазначена для нього договором співстрахування. Взаємної відповідальності страховиків перед страхувальником немає.

2. Перестраховування – страхування одним страховиком (який називається цедентом, або перестраховиком) ризику виконання усіх або частини його зобов’язань перед страхувальником в іншого страховика (який називається перестрахувальником) згідно з укладеним між цедентом і перестрахувальником договором перестрахування. Перший страховик – цедент відповідає перед страхувальником в обсязі укладеного між ним і страхувальником договору страхування, незалежно від наявності наступних перестрахувальників. Звичайно перестраховування – це роздрібнення значних ризиків для скорочення частки збитку страховика при можливому настанні страхового випадку. Операція перестраховування здійснюється між страховиками після укладання основного договору страхування між страхувальником і цедентом. При цьому декілька перестрахувальників беруть на себе частину ризиків за основним страховим договором і плату за ці ризики від цедента (перестраховика). Процедура здійснення перестраховування, його обсяг і основні вимоги щодо перестраховування страховиком – цедентом значних ризиків, прийнятих ним на страхування, регулюються чинним законодавством України [4].

Страхова вартість об’єкта страхування та страхова сума

Страхова вартість об’єкта страхування Wс – це дійсна (реальна) вартість об’єкта, в обсязі якої йому може бути завдано шкоди. Страхова вартість визначається при укладанні договору страхування згідно чинного законодавства за цінами і тарифами, які діють на момент укладання договору. При цьому страховик має право самостійно оцінити вартість майна, і навіть провести власну вартісну експертизу. Страховик може оскаржити розмір страхової вартості майна, що прийняте на страхування, лише тоді, коли страхувальник своїми навмисними діями ввів страховика в оману.

На практиці страхова вартість найчастіше розраховується, як вартість придбання майна за відрахуванням фактичного зносу. Це пояснюється тим, що страхування лише компенсує шкоду і не є джерелом отримання прибутку для страхувальника. Якби договір страхування був укладений на страхову суму в розмірі вартості придбання майна, то після закінчення часу, протягом якого частина вартості майна була б амортизована, могла б виникнути можливість незаконного збагачення страхувальника. Однак не тільки майно має страхову вартість. Особисте страхування і страхування відповідальності оперують з категоріями, що також потребують визначення їхньої страхової вартості – наприклад, життя, здоров’я або працездатність особи, межі майнової відповідальності за завдану шкоду іншим особам тощо. Більш глибоко це питання буде вивчено нижче.

Страхова сума S0. Розмір страхової суми є однією з істотних умов договору страхування. Страхова сума S0 – це виражена в грошовому вигляді сума максимального розміру зобов’язання страховика щодо страхової виплати страхувальнику або третій особі, яка має право на її отримання. Страхова сума в договорі страхування може бути встановлена окремо по кожному об’єкту і ризику, прийнятому на страхування, або по кожному страховому випадку для визначення максимальних зобов’язань страховика. Поряд із встановленням страхових сум по кожному ризику або по кожному страховому випадку може бути встановлена загальна страхова сума по договору (її іноді називають агрегатним лімітом відповідальності страховика); коли виплачується страхове відшкодування в розмірі загальної страхової суми, то зобов’язання страховика припиняються.

Розмір і порядок встановлення страхової суми можна вважати найважливішими елементами договору, що впливають на ціну страхової послуги, визначають можливість прийняття ризику на страхування, необхідність укладання страховиком договорів перестрахування або співстрахування. У деяких випадках страховик може відмовитися від укладання договору страхування, коли страхова сума занадто велика.

Принцип визначення розміру страхової суми залежить від форми здійснення страхового зобов’язання. Для обов’язкових видів страхування законодавством України встановлюються мінімальні можливі розміри страхових сум. Коли здійснюються добровільні види страхування, розмір страхової суми визначається на основі згоди сторін договору страхування – страхувальника і страховика.

Істотне значення при визначенні розміру страхової суми має валюта страхування, тобто в яких грошових одиницях безпосередньо встановлені зобов’язання страховика в договорі страхування. При цьому страхова сума, що підлягає виплаті в національній валюті, яка зазначена в договорі страхування, може бути встановлена в розмірі, що еквівалентний відповідній сумі в іноземній валюті на момент виникнення тих або інших зобов’язань за договором страхування.

Наприклад, за договором страхування може бути встановлено, що страхова сума на момент настання страхового випадку повинна відповідати еквіваленту 1 тис. доларів США, обчисленому в гривнях за курсом покупки або продажу зазначеної валюти у певному банку або на валютній біржі на момент виконання страхових зобов’язань страховиком, тобто здійснення страхової виплати. Отже, в цьому випадку щоразу при необхідності проведення страхової виплати сума, що підлягає виплаті, розраховується, виходячи з чинного валютного курсу на момент розрахунків.

У кожній галузі страхування встановлення розміру страхової суми й умови її виплати як основи виконання страхового зобов’язання мають свої особливості.

В особистому страхуванні, як відомо, виокремлюються страхування життя й інші види особистого страхування. Страхові суми для цих видів добровільного страхування визначають за згодою сторін договору страхування, виходячи з узвичаєної страхової практики, згідно з нормами чинного законодавства або відповідно до здорового глузду. Слід відзначити особливості механізмів виплати страхової суми при особистому страхуванні.

У страхуванні життя, залежно від страхової суми, визначається розмір страхової виплати, коли застрахована особа доживає до закінчення терміну страхування, або коли настає смерть застрахованої особи. В останньому випадку повинен бути отримувач страхової суми, що заздалегідь призначений застрахованою особою. Договір страхування життя, зокрема страхування пенсії, може передбачати поточні постійні страхові виплати (пенсію або ренту). У цьому випадку під страховою сумою розуміється розмір страхової виплати (пенсії або ренти), виплата якої передбачена з періодичністю, що встановлена договором страхування.

Приклад. У договорі страхування додаткової пенсії встановлено, що страхувальнику підлягає виплата щомісячного страхового забезпечення в розмірі 100 грн. протягом 10 років після досягнення ним віку 65 років. У цьому випадку страхова сума, що підлягає виплаті щомісяця, складе 100 грн., а повна страхова сума складе 12 тис. грн.

У договорах страхування від нещасних випадків і медичного страхування залежно від страхової суми визначається максимальний розмір виплати, у межах якої компенсується реальна шкода, яка заподіяна законним майновим інтересам страхувальника. Проте це не означає, що при настанні страхового випадку страхувальнику виплачується страхова сума у повному обсязі. При цьому сума, що підлягає виплаті, у договорах особистого ризикового страхування (наприклад, при страхуванні від нещасних випадків) може визначатися по-різному:

а) у відсотках від встановленої в договорі страхування страхової суми при єдиній виплаті, розмір якої залежить від характеру і ступеня тяжкості травматичного ушкодження;

б) у фіксованому розмірі (або в обсязі встановленого відсотка від страхової суми) за кожний день втрати працездатності.

Приклад. Договір особистого страхування від нещасних випадків укладений з умовою виплати відповідної частини страхової суми при настанні одного з двох ризиків – ризику смерті страхувальника або ризику постійної втрати ним працездатності на таких умовах:

• у разі смерті буде виплачена страхова сума повністю в розмірі 100%, або 10 тис. грн.;

• на випадок постійної втрати працездатності при встановленні інвалідності І групи буде виплачена частина страхової суми в розмірі 90%, або 9 тис. грн.;

• на випадок постійної втрати працездатності при встановленні інвалідності II групи буде виплачена частина страхової суми в розмірі 75%, або 7 тис. 500 грн.;

• на випадок постійної втрати працездатності при встановленні інвалідності III групи буде виплачена частина страхової суми в розмірі 50%, або 5 тис. грн.

Приклад. Страхова сума в договорі страхування від нещасних випадків встановлена в розмірі 100 тис. грн., а страхувальнику внаслідок отриманої механічної травми на виробництві ампутовано мізинець лівої руки, що, згідно з умовами страхування, означає настання страхового випадку. Договір страхування містить таблицю визначення розміру належної до виплати частини страхової суми в залежності від ушкодження (втрати) органів тіла. Згідно з цією таблицею, страхувальник має право на отримання страхової виплати в розмірі 8% від страхової суми, або 8000 грн.

Межа виконання зобов’язання страховиком завжди залежить від страхової суми, і якщо дійсна шкода, завдана внаслідок настання страхового випадку, перевищує розмір страхової суми, то вона буде відшкодована лише в частині, що не перевищує страхову суму.

Приклад. Страхова сума, у межах якої страховик зобов’язується оплатити страхувальнику надані йому наперед обумовлені медичні послуги, дорівнює 1 тис. грн. Через місяць після початку дії договору страхування, укладеного терміном на 3 місяця, страхувальник звернувся до медичної установи, і вартість його лікування склала 250 грн. Після оплати лікування обсяг зобов’язань страховика складає 1000 грн. - 250 грн. = 750 грн., і страхова сума, у межах якої договір страхування буде продовжувати діяти протягом двох місяців, що залишилися, зменшиться до 750 грн. Отже, при настанні кожного наступного страхового випадку розмір страхової суми буде зменшуватися до тих пір, поки зобов’язання за договором не будуть виконані у повному обсязі.

Розмір страхової суми за договорами медичного страхування може бути встановлений, виходячи з обсягу максимальних зобов’язань страховика за кожним випадком. Так, якщо за договорами страхування майна при настанні страхового випадку вартість об’єкту страхування зменшується, то при медичному страхуванні розмір майнового інтересу, пов’язаного з утратою здоров’я і працездатності, не зменшується. Це дозволяє за договорами медичного страхування при узгодженні між страхувальником і страховиком встановлювати розмір страхової суми двома способами:

а) у вигляді фіксованої суми на весь час дії договору;

б) у вигляді фіксованої суми в розмірі, встановленому для кожного з страхових випадків, які можуть статися за час дії договору страхування.

В другому випадку договір страхування надає страхувальнику більш повний страховий захист, і тому така страхова послуга буде коштувати дорожче.

При майновому страхуванні встановлена у договорі страхування страхова сума не може перевищувати дійсної вартості майна, тобто S0 ?Wс .

Договором страхування може бути встановлена страхова сума, розмір якої нижче страхової вартості майна. При цьому страхувальнику належить пам’ятати встановлене законом правило, відповідно до якого при настанні страхового випадку страховик має право, якщо інше не передбачено договором страхування, компенсувати лише частину збитку. При цьому частка шкоди, що підлягає страховому відшкодуванню, буде пропорційна відношенню страхової суми до страхової вартості застрахованого майна.

При страхуванні майна слід пам’ятати, що, крім зобов’язань страховика з компенсації прямої шкоди, договір страхування може містити зобов’язання страховика компенсувати непряму шкоду, у тому числі витрати страхувальника на рятування застрахованого майна в розмірі, встановлюваному, зазвичай, у відсотках від страхової суми, що може бути загальною (агрегатним лімітом відповідальності) або встановленою окремо для прямого і непрямого страхових збитків.

При страхуванні відповідальності страхова сума, як і в будь-якому іншому виді страхування, позначає межу грошових зобов’язань страховика при компенсації шкоди, що у цьому випадку пов’язана з діями або бездіяльністю страхувальника, який заподіяв таким чином шкоду третім особам. У договорах страхування відповідальності, що передбачають виплату страхового відшкодування третім особам, встановлене значення страхової суми представляє великий інтерес для отримувача.

Наприклад, за договором страхування професійної відповідальності нотаріуса страхова сума фіксує граничний розмір участі страховика в компенсації збитку, що заподіяно клієнту нотаріуса внаслідок вчинення останнім фахових помилок у його роботі.

Нехай договір страхування укладений на страхову суму в 10 тис. грн. При посвідченні нотаріусом угоди, пов’язаної з придбанням нерухомості, була допущена фахова помилка, внаслідок якої така угода виявилася недійсною. Стороні за угодою було заподіяна шкода у розмірі 30 тис. грн. Зобов’язання страховика поширюється лише на частину шкоди в розмірі страхової суми, тобто на 10 тис. грн. Частина шкоди, що залишилася, повинна відшкодовуватися самим нотаріусом.

Договори страхування відповідальності можуть бути укладені і без встановлення страхової суми за умови, що страховик заздалегідь бере зобов’язання компенсувати в повному обсязі шкоду, заподіяну страхувальником третім особам. Якби договір страхування був укладений на таких умовах, страхове відшкодування дорівнювало б повному збитку в 30 тис. грн.

Договір страхування відповідальності може бути укладений на умовах, що страхова сума складає фіксоване значення за кожним страховим випадком (наприклад, 5 тис. грн.). Це означає, що при настанні страхового випадку під час дії договору страхування зобов’язання страховика будуть виконуватися, виходячи з встановленої в договорі страхової суми у розмірі 5 тис. грн. без зменшення розміру страхової суми на розмір раніше здійснених страхових виплат за попередніми страховими випадками. Проте, страховики рідко вводять цю умову до договорів страхування без встановлення граничного розміру страхових виплат, які можуть бути виплачені страхувальнику на час дії страхового договору. Таке обмеження може бути встановлено, наприклад, завдяки введенню у договір умови про максимальну кількість страхових випадків на час дії договору, за якими буде виплачуватися страхове відшкодування.

Є ще один варіант встановлення страхової суми в договорі страхування відповідальності. Це засіб “одиничної страхової суми”, що застосовується при страхуванні однотипних об’єктів із різноманітними обсягами відповідальності. Наприклад, страхування відповідальності власника морського транспорту, при якому страхова сума для цього водного транспортного засобу визначається множенням реєстрового брутто-тоннажа (тоннажності) судна на встановлену одиницю страхової суми при плаванні в окремих районах світового океану або акваторіях морів).

Вартість страхової послуги і оплата договору страхування

Як терміни, що визначають розмір вартості страхової послуги (плати за страхування), використовуються терміни “страховий тариф”, “страховий платіж”, “страхова премія”, “страховий внесок”.

Страховий тариф (або тарифна ставка ) Tc(?c) - ставка страхової премії з одиниці страхової суми за встановлений період страхування ?c, на підставі якої розраховується відповідна страхова премія. За можливу одиницю страхової суми у вітчизняній практиці беруть 100 грн., у страхуванні життя можна також використовувати як одиницю страхової суми 1000 грн.

Страхові тарифи за обов’язковими видами страхування встановлюються законами про обов’язкове страхування або органом виконавчої державної влади, що уповноважений законодавцем. Страхові тарифи за добровільними видами страхування розраховуються страховиком самостійно (із застосуванням актуарної математики) у вигляді базових розмірів цих тарифів для конкретних ризиків, прийнятих на страхування, і конкретних видів об’єктів страхування. Страховик визначає розмір базових страхових тарифів з тією умовою, що коштів, які сплачені страхувальниками у вигляді страхових премій, повинно бути достатньо для здійснення можливих страхових виплат за всіма договорами страхування, укладеними за цим видом страхування за певний період часу.

Тому встановлення страховиком розміру базових страхових тарифів і наступний розрахунок на їхній основі можливого обсягу страхових премій не мають довільного характеру, а залежать від великої кількості фактичних (статистичних) даних і використовуваних імовірнісних характеристик конкретного набору страхових ризиків, тобто переліку подій, що можуть призвести до визначених страхових випадків, у тому числі від витрат на страхові виплати за цим видом страхування з урахуванням обсягу власних витрат страховика, коли він здійснює страхову діяльність з цього виду страхування.

Оскільки страховий тариф є питомою платою за прийняті страховиком договірні страхові зобов’язання по здійсненню страхових виплат після настання страхового випадку, конкретний розмір тарифу в договорі добровільного страхування визначається за взаємною згодою сторін на підставі базових страхових тарифів, що актуарно розраховані страховиком. Слід зазначити, що при обов’язковому страхуванні максимальні розміри страхових тарифів або методика їхніх розрахунків, з урахуванням норм витрат страховика на ведення справи, встановлюються законодавчо.

Коли встановлюється конкретний страховий тариф, то звичайно використовується система ризикових коефіцієнтів, що максимально об’єктивізує значення базових тарифів стосовно конкретного об’єкта страхування. Ці коефіцієнти дозволяють враховувати різні чинники, що впливають на можливість настання страхових випадків і на обсяг страхових виплат щодо конкретного об’єкта страхування. Наприклад, при страхуванні автотранспорту від аварій необхідно за допомогою ризикових коефіцієнтів врахувати вплив таких чинників, як марка автомобіля, рік випуску, період експлуатації, колір кузова, стаж водія- страхувальника, реальні дані про технічний стан головних вузлів і агрегатів.

Страхова премія (страховий платіж, або страховий внесок) Pc(?c) – плата за страхування, що страхувальник сплачує страховику за прийняте останнім на себе зобов’язання здійснити страхову виплату страхувальнику при настанні страхового випадку, передбаченого в договорі страхування, протягом терміну ?c. Розмір страхової премії визначається за формулою:

Pc(?c) = Tc(?c)?S0 , (1.1)

де S0 – відповідна страхова сума, встановлена у договорі страхування.

Якщо в будь-якій сфері матеріального виробництва договір купівлі-продажу є завершальною фазою виробничого процесу (фазою споживання), то при страхуванні, яке спрямовано на формування страховиком страхового фонду, продаж страхового продукту є необхідною умовою початку циклу діяльності страховика із здійснення страхової послуги, що передбачена договором страхування. Цю особливість оплати страхової послуги підкреслює самий термін “премія” (лат. premium – той, що випереджає), тобто аванс, передоплата за майбутні роботи, послуги.

Страховими внесками звичайно називають конкретні окремі частини страхової премії (страхового платежу), що неодноразово (наприклад, регулярно при довгостроковому страхуванні життя) сплачуються страхувальником згідно з умовами договору страхування.

Страхування як економічна категорія охоплює сферу тільки перерозподільних відношень, не створюючи прибавочної вартості. Тому страхова премія відбиває відшкодувальний характер страхової угоди, що здійснюється страхувальником і страховиком, і є платою за специфічну умовну послугу (ціною цієї послуги), що буде зроблена страховиком страхувальнику за договором добровільного страхування або в порядку обов’язкового страхування, що передбачене законом. Завдяки страховим преміям страхувальників формуються як страховий фонд, який використовується страховиком для страхових виплат, так і обсяг коштів, що потрібні для покриття поточних витрат страховика.

Якщо страховий тариф виражений у грошових одиницях із кожних 100 одиниць страхової суми чи у відсотках від страхової суми за встановлений період часу, то страхова премія визначається, як добуток встановленого значення страхового тарифу на страхову суму, розділений на 100 і помножений на період страхування, виражений у тих самих одиницях часу, для яких розраховувалися вихідні значення базових тарифів. Якщо страховий тариф виражений у грошових одиницях із розрахунку на один об’єкт страхування за встановлений період часу, то страхова премія визначається, як добуток цього страхового тарифу на кількість об’єктів страхування і на період страхування, виражений у тих самих одиницях часу, що й період, за який розраховувалися відповідні базові тарифи.

Оскільки плата за страховку розраховується на основі страхових тарифів, які конкретно зазначені у договорі страхування, то за правильно розрахованими тарифами забезпечуються і потрібний обсяг коштів на накладні витрати страховика, і можливість страховика виконувати взяті на себе зобов’язання перед страхувальниками, а також рівень необхідної фінансової усталеності страхових операцій.

Страхова премія може бути сплачена єдиним внеском або вноситися по частках, в розстрочку у розмірах і в термін, що встановлюються при укладанні договору страхування. Договір страхування звичайно набирає сили після сплати всієї або першої частини страхової премії (якщо інше не передбачено договором або законом).

Страховий збиток. Страхова шкода. Страхова виплата

У страхуванні необхідно розрізняти поняття “шкода” і “збиток”. Під шкодою у цивільному праві розуміють виражений у грошовій формі збиток майну певної особи внаслідок заподіяння шкоди цій особі або невиконання укладеного з цією особою договору. Збиток – це виражена у грошовій формі втрата, що заподіяна одній особі протиправними діями іншої. Під збитком розуміється або реальна втрата (витрати, що особа, чиї права порушені, повинна зробити чи зробила для відновлення своїх прав, або втрата, ушкодження його майна), або втрачена вигода – неотримані доходи, котрі ця особа одержала б у звичайних умовах цивільного обороту, якщо б не порушувались її права.

Заподіяна об’єкту страхування внаслідок страхового випадку матеріальна шкода називається страховою шкодою. Страхова шкода містить два види збитків: прямі збитки і непрямі збитки (див. схему на рис.1.10).

На рис. 1.11 наведено графіки функції виду (1.2), де видно, що сумарні непрямі збитки ?Uс(пі) можуть з часом істотно перевищити рівень прямого збитку Uс(п). Тому при страхуванні істотною умовою є встановлення обмеження обсягу виплати страхового відшкодування за непрямими страховими збитками. Умова такого обмеження може встановлюватися у відсотках від розміру прямого збитку або загальної страхової суми (у вигляді межі виплати ???по непрямих збитках), або у вигляді певного інтервалу ?f = ?В - ?0, яким обмежується максимальний рівень можливих непрямих збитків, завданих за термін ?f , що минув після настання страхового випадку (п. 1, або момент ?0).

При чому, як правило, чим менше час виплати ?f , тим менше розмір загальної завданої шкоди. Це також ілюструється рис. 1.10, з якого видно залежність обсягу непрямих збитків від часу ?f виплати суми страхового відшкодування Sв = Sп+Sн (чим менше час виплати ?f , тим менше умов для розвитку наступних непрямих збитків і менше загальний розмір цих збитків).

Нехай страховий випадок настає в момент ?0 (п. 1). В результаті завдано прямий збиток Uс(п) і починають розвиватися непрямі збитки ?Uс(пі). Здійснення страхової виплати затримується на час ?f , тому страховик здійснює страхову виплату SВ=SВп+SВн тільки в момент ?В (п. 3). Ця виплата зменшує розмір завданого збитку до залишкової величини Uзал= Uс(?В) - SВ (п. 4), після чого збиток спадає до 0 (п. 5) за рахунок інших причин (наприклад, внутрішніх резервів страхувальника тощо). Якщо розмір виплати наближається до суми загального завданого збитку, залишкова величина останнього мінімізується до 0. Таким чином, на розмір залишку нескомпенсованого збитку впливають розмір і термін здійснення страхової виплати.

Страхова виплата Sв може мати назву “страхове відшкодування” або “страхова сума”.

При настанні страхового випадку за договорами майнового страхування та страхування відповідальності, страхувальнику або отримувачу виплачується страхове відшкодування. Обсяг виплачуваного страхового відшкодування не може перевищувати розміру прямої шкоди, завданої застрахованому майну при страховому випадку, якщо договором страхування не передбачена виплата страхового відшкодування у певному розмірі, який є нижче страхової вартості майна. У цьому випадку розмір виплачуваного страхового відшкодування скорочується пропорційно відношенню страхової суми до страхової вартості майна, якщо договором страхування не передбачене інше.

Якщо страхувальник уклав договори страхування майна з декількома страховиками на суму, що перевищує страхову вартість майна (подвійне страхування), то страхове відшкодування, яке він одержує від усіх страховиків – учасників страхування цього майна, не може перевищувати страхової вартості цього майна. При цьому кожний із страховиків виплачує страхове відшкодування у розмірі, що пропорційний відношенню страхової суми за укладеним з ним договором страхування до загальної страхової суми за всіма укладеними цим страхувальником договорами страхування зазначеного майна.

За договором особистого страхування страховиком виплачується страхова сума (або її певна частка) . Інакше вона ще називається страховим забезпеченням. При настанні страхового випадку за договором особистого страхування (заподіяння шкоди життю, працездатності, здоров’ю фізичної особи), страхова виплата у вигляді страхової суми або її частини (страхового забезпечення) здійснюється страхувальнику, застрахованій особі або отримувачу (наприклад, у разі смерті застрахованої особи) .

Розглянемо умови вибору умов страхового зобов’язання, а саме страхової вартості, страхової суми, можливого обсягу завданої шкоди (як прямої, так і непрямої) і терміну здійснення страхової виплати, за яких досягається максимальна ефективність страхового зобов’язання. В якості показника цієї ефективності приймемо інтегральний показник збитковості Qзб за формулою:

формулаЦей показник вимірюється площею заштрихованої фігури на рис. 1.12, причому для t >?B можливі наступні випадки, що обумовлюються розміром суми страхової виплати SB:

1. При оптимальному розмірі виплати SB, достатньому для остаточної компенсації завданого збитку, величина Uc(t) останнього зменшується до 0 в момент ?М < ?К (варіант 1 на рис. 1.12). При цьому розмір Qзб згідно умови (1.3) не перевищує критичного розміру Qзбкр показника збитковості, встановленого відповідно до умови досягнення повної мінімізації завданого збитку у момент ?М < ?К.

2. При розмірі виплати SB, недостатньому для остаточної компенсації завданого збитку, розмір Uc(t) останнього при t > ?К зменшується, але залишається суттєвим (варіант 2), або продовжує зростати у часі (варіанти 3 або 4). За цих умов немає оптимального страхового захисту, тому що:

• термін мінімізації збитків перевищує критичний строк ?К (для варіантів 3 або 4 такого строку зовсім немає, тобто збитки не мають тенденції до зменшення в майбутньому);

• величина Qзб суттєво перевищує розмір Qзбкр. При цьому можливі варіанти 3 або 4, для яких Qзб > ? за умови t > ?.

Повнота страхового захисту передбачає, що повна компенсація сумарного завданого збитку повинна здійснюватися за умови SB = Uc(?в) для будь-якого моменту часу t. Це виконується тільки при максимальному наближенні п. В до п. А, тобто за наступних умов:

1 - розмір страхового захисту необхідно вибирати в обсязі не менше прямого збитку SB ? Uc(п);

2 – встановлювати мінімальний час здійснення страхової виплати (?f > 0).

Слід відзначити особливості механізмів установлення страхової суми та її виплати при особистому страхуванні. У договорі добровільного особистого страхування страхова сума встановлюється страхувальником за згодою із страховиком. Виплата за договором особистого страхування здійснюється страхувальнику або третій особі незалежно від сум, що належать їм за іншими договорами страхування, а також за соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням й у порядку відшкодування шкоди. Страхова сума (її частина) за особистим страхуванням, що належить застрахованій особі (або отримувачу страхової суми у випадку смерті застрахованої особи), до складу спадкового майна цієї особи не включається.

Рис. 1.12. Вплив обсягу страхової виплати SB і строку затримки її виконання ?f на розмір показника збитковості Qзб: ?м - строк повної мінімізації завданого збитку (для випадку 1); ?0 – строк настання страхового випадку; ?к - критичний строк мінімізації збитків.

Франшиза

У договір страхування можуть бути внесені різноманітні застереження й умови, що звуться клаузулами (лат. clausula – виключення). Одним із таких застережень є франшиза, що встановлюється для визначення оптимального розміру страхового зобов’язання з виплати у договорах страхування, котрі укладаються за іншими, ніж страхування життя, видами страхування.

Франшиза є частиною можливої шкоди, що може бути заподіяна майновим інтересам страхувальника, яка залишається на відповідальності самого страхувальника і не підлягає відшкодуванню страховиком. Через те, що розмір франшизи означає частину збитку, який не відшкодовується страховиком, її конкретне значення визначається в договорі страхування на підставі згоди сторін. Франшиза звичайно встановлюється в абсолютній величині або у відсотках від страхової суми, але в деяких випадках може встановлюватися в частках від страхової вартості об’єкта страхування або від розміру реально отриманого збитку. Спосіб завдання франшизи повинен бути зафіксований у договорі страхування.

Франшиза буває двох видів – умовна і безумовна.

Умовна або інтегральна (невід’ємна) франшиза – умова звільнення страховика від відповідальності за збиток, що не перевищує розміру встановленої франшизи. Якщо збиток перевищує встановлену франшизу, то страховик зобов’язаний виплатити суму збитку повністю. Умовна франшиза може вноситися до договору страхування за допомогою запису “вільно від F відсотків за страховою сумою” (де F – величина відсотків від страхової суми).

Приклад. За договором страхування автотранспортного засобу встановлено, що страхова сума складає 75 тис. грн. При цьому франшиза складає 2%, або 1,5 тис. грн. Це означає, що страховик за кожним страховим випадком не буде відшкодовувати збиток, розмір якого менше 1,5 тис. грн.

Безумовна, або ексцедентна (та, що віднімається) франшиза означає, що страховий збиток за будь-яких умов завжди відшкодовується за відрахуванням встановленого відсотка франшизи.

Безумовна франшиза може записуватися в договорі страхування таким чином: “вільно від перших F відсотків за страховою сумою” (де F – відсотки від страхової суми, що завжди відраховуються із суми певного страхового збитку, якщо розмір цього збитку перевищує розмір безумовної франшизи). Якщо розмір збитку менше безумовної франшизи, страхова виплата не здійснюється.

Приклад. За договором страхування автомобіля встановлено, що страхова сума складає 100 тис. грн. і безумовна франшиза складає 1%, або 1 тис. грн. Це означає, що збиток, розмір якого не перевищує 1 тис. грн. за кожним страховим випадком, взагалі не спричиняє страхової виплати, а збиток в розмірі більше 1 тис. грн. за кожним страховим випадком спричиняє виплату страхового відшкодування з відрахуванням із суми завданого збитку суми 1 тис. грн.

Рис. 1.12 ілюструє поняття умовної і безумовної франшизи та особливості їхнього застосування. Так, перший збиток UC1, що перевищує розмір франшизи (UC1 > F), для умовної франшизи відшкодовується повністю, а для безумовної франшизи – в обсязі SВ = UC1 - FБ. Другий збиток UC2, що за розміром не перевищує франшизу (UC2 ? F), не відшкодовується в обох випадках.

Франшиза може встановлюватися окремо для частин об’єкту страхування, для кожного виду застрахованої шкоди, для кожного страхового випадку чи сукупно. Франшиза для одного об’єкта страхування визначається за кожним страховим випадком окремо без урахування попереднього значення завданої шкоди, тобто не акумулюється від одного страхового випадку до іншого і не може бути застрахована іншим страховиком (за виключенням деяких випадків страхування дуже дорогих об’єктів - наприклад, засобів повітряного транспорту).

Якщо страхова шкода залежить від часу дії наслідків страхового випадку, то франшиза може визначатися у одиницях часу, впродовж яких здійснюється завдання такої шкоди.

Приклад. При страхуванні особи від нещасного випадку з умовою виплати 5% від страхової суми за кожний день підтвердженої відповідним чином спричиненої нещасним випадком тимчасової непрацездатності цієї особи, може встановлюватися умова “Без сплати за перші чотири дні тимчасової непрацездатності”. При цьому за п’ть і більше днів підтвердженої непрацездатності виплата цій особі буде здійснюватися у повному обсязі.

Наявність франшизи визначається прагненням страховика:

• запобігати відшкодуванню збитків, які мають неймовірносний характер і можуть бути передбачені внаслідок наперед відомих властивостей об’єкту страхування зазнавати природного збитку (биття скляних виробів або гниття швидкопсувних продуктів при їхньому транспортуванні, випаровування, іржавіння, інші види природного зносу і т.і.);

• не відшкодовувати збитки, що відповідають постійним та(або) незначним ушкодженням об’єкта, вартість яких дорівнює або сумірна з рівнем витрат страховика на експертизу цих ушкоджень;

• дисциплінувати страхувальника щодо більш ретельного виконання останнім умов договору страхування, дотримання ним принципу граничної сумлінності шляхом дбайливого ставлення до об’єкту страхування та запобігання настанню незначних збитків, по яких страховик звільнюється від страхових зобов’язань (при цьому підвищується ймовірність виявлення й усунення причин появи і більш значних збитків);

• компенсувати частину майбутніх можливих витрат на експертизу страхових випадків, які можуть статися, по укладених договорах страхування;

• захиститися від можливих проявів шахрайства страхувальника для незаконного отримання останнім відшкодувань по неіснуючих збитках невеликого розміру.

Рис.1.12. Ілюстрація визначення сум страхових виплат для умовної (А) та безумовної (Б) франшиз Крім того, франшиза зменшує вартість страховки, тому що встановлення франшизи можна представити еквівалентом зменшення страхової суми. А ця умова повинна передбачати пропорційне зменшення розміру страхової премії для того, щоб зберегти принцип еквівалентності зобов’язань страховика і страхувальника при незмінності розміру страхового тарифу (розмір останнього є об’єктивним кількісним показником страхового ризику і не залежить від того, чи домовилися страховик і страхувальник про застосування франшизи у договорі страхування, чи ні).

Наявність франшизи скорочує кількість дрібних претензій, спрощуючи розрахунки страховика із страхувальником у випадку заподіяння дрібних збитків об’єкту страхування, підтримує стійкість страхових операцій шляхом економії коштів страхового фонду, а також підвищує відповідальність страхувальника за виконання умов договору страхування, що в цілому сприяє оптимізації виконання страхових зобов’язань.

Страхове право в системі цивільного права

Страхування – це особливий вид фінансових перерозподільчих відносин, пов’язаних із зобов’язанням відшкодувати в майбутньому шкоду (збиток), заподіяну майновим інтересам страхувальника. Ці відносини охоплюють усіх страхувальників у процесі страхування через формування і використання страхового фонду, оскільки кожний із них сплачує необхідну страхову премію, а страхові виплати із страхового фонду, створеного з премій, сплачених усіма страхувальниками, здійснюються лише для деяких страхувальників, із якими стався страховий випадок.

Для практичного здійснення страхування потрібно визначити конкретні страхові відносини між страховиком і кожним страхувальником. Це здійснюється за допомогою законодавчих і підзаконних актів, нормативних, інструктивних і методичних матеріалів, що покликані регулювати зазначені страхові відносини. Страхові відносини виявляються лише в дуальних правовідносинах “страховик – страхувальник”, що приймають юридично законну форму. Безпосередньо між страхувальниками юридичний зв’язок відсутній, але є непрямий економічний взаємозв’язок між ними через загальний для них страховий фонд страховика.

Правове регулювання страхових відносин охоплює обов’язки сторін, що беруть участь у страхуванні. Цими сторонами, насамперед, є страховики і страхувальники. Крім того, у страхуванні беруть участь й інші фізичні та юридичні особи: отримувачі страхового відшкодування або страхових сум, якщо вони не є страхувальниками, страхові, фінансові й інші посередники, податкові, судові, експертні, правоохоронні органи та ін. Таким чином, усі правові відносини, пов’язані з реалізацією страхування, можна поділити на дві групи:

• правовідносини, що регулюють сам процес страхування, тобто процес формування (прийом премій) і використання страхового фонду (виплати);

• правовідносини, що виникають з приводу організації страхової справи, тобто власної діяльності страховиків і їхньої взаємодії з різноманітними посередниками, податковими, правоохоронними, експертними органами та ін.

Розглянемо страхові відносини з позиції загального цивільного права. Цивільне право і відповідно цивільне законодавство [6] регулюють товаро-грошові й інші майнові і немайнові відносини, що виникають між суб’єктами цивільних правових відносин. Суб’єктами цивільного права виступають громадяни (фізичні особи), підприємства, установи й організації (юридичні особи) та владні державні органи. Об’єктами цивільних правовідносин є матеріальні й грошові цінності, включаючи предмети творчої, інтелектуальної праці, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Об’єктом страхових відносин завжди повинен виступати законний майновий інтерес страхувальника щодо матеріальних і грошових цінностей (майно, прибуток від підприємницької діяльності), або цивільної відповідальності страхувальника з приводу можливого заподіяння шкоди внаслідок його діяльності або бездіяльності, або щодо особистих благ, котрими людина володіє – її життя, здоров’я, працездатності, пенсійного або ритуального забезпечення, котрі вона ризикує втратити у зв’язку з настанням певних випадкових подій у період страхування.

Суб’єктами зазначених відносин є сторони, що беруть участь у страхуванні: страховики, страхувальники й інші особи (застраховані, отримувачі).

Страхові правовідносини приймають форму взаємних зобов’язань сторін і тому належать до зобов’язального права.

Одна із сторін страхування – страховик – бере на себе за певну плату страховий ризик іншої сторони – страхувальника, тобто його потребу в страховому захисті відповідних об’єктів страхування. Згідно з цим страховик бере на себе зобов’язання виплатити страхове відшкодування (в особистому страхуванні – страхове забезпечення) страхувальнику або іншій особі у зв’язку з настанням страхового випадку, якщо цей випадок спричинив шкоду у вигляді матеріальних збитків або мав інші шкідливі наслідки для фізичної особи.

Зобов’язання страховика доволі різноманітні. Для прийому на страхування майнового інтересу, пов’язаного з матеріальними цінностями, страховик оглядає і оцінює відповідне майно, нараховує й одержує належні страхові премії, видає страхувальнику договір страхування (страховий поліс). При настанні страхового випадку – складає страховий акт для підтвердження цього юридичного факту, його обставин і причин, визначає розмір шкоди і суму страхового відшкодування, виплачує належні гроші, стягує через суд виплачене страхове відшкодування з винних осіб, вирішує питання про відмову у виплаті страхового відшкодування. При особистому страхуванні страховик виконує аналогічні дії, але з урахуванням особливостей таких об’єктів страхування, як майновий інтерес, пов’язаний із життям, здоров’ям, працездатністю або пенсійним забезпеченням людини.

Інша сторона – страхувальник – бере на себе зобов’язання заплатити страховику обумовлену ціну і виконувати інші дії, пов’язані зі страхуванням. Тобто, страхове зобов’язання є відплатним. Це безпосередньо випливає з розглянутих вище захисного і нагромаджувального призначень страхування, що виражаються у формуванні грошового страхового фонду через надходження страхових премій (платежів, внесків) від страхувальників і у цільовому використанні цього фонду лише відносно тих же страхувальників.

Страхувальник, в свою чергу, подає заяву про страхування, якщо воно добровільне, дає страховику необхідні відомості, істотні для страхових правовідносин, сплачує встановлену страхову премію, додержується усіх вимог, визначених щодо нього в договорі страхування, має право достроково припинити дію страхових правовідносин, якщо його влаштовують пов’язані з цим наслідки.

Після настання страхового випадку страхувальник зобов’язаний повідомити про нього страховику, виконати дії, пов’язані з рятуванням майна, якому завдано щкоди, і приведенням його до порядку, подати відомості про обставини і причини страхового випадку, про розмір шкоди та ін., якщо це істотно для виплати страхового відшкодування або страхової суми, має право на претензії до страховика, що вирішуються в судовому порядку.

Особливість відплатних договірних страхових зобов’язань полягає також у тому, що, сплачуючи страхові послуги, страхувальник для так званих ризикових видів страхування втрачає право власності на страхові премії, що внесені від його імені (право володіння, користування і розпорядження своїми грошима). Ці премії надходять до страхового фонду і є джерелом страхових виплат на користь лише тих страхувальників, що постраждали від страхових випадків. Якщо ж майнові інтереси конкретного страхувальника в період страхування не постраждали, то його страхова премія є невід’ємною платою за ризик.

Ця умова не поширюється на накопичувальні види особистого страхування, що об’єднуються назвою страхування життя. При страхуванні життя страхувальник згідно з своїм договором індивідуально накопичує резерв внесків, який до кінця терміну страхування досягає розміру виплачуваної йому страхової суми. Під час дії договору він може припинити сплату внесків і одержати суму, що накопичилась, з резерву внесків у вигляді певної (викупної) суми. Отже, втрачаючи на час страхування право володіння і користування відповідною частиною своїх грошей, він зберігає право розпоряджатися ними, що аналогічно збереженню грошових внесків громадян у банку. Наведений механізм поступового накопичення страхової суми зі страхування життя підтверджує зберігання права власності страхувальника на резерв внесків, що утворюється таким чином.

Страховик і страхувальник для того, щоб вступити у страхові правовідносини, повинні мати правоздатність і дієздатність. Страховик повинен мати право на здійснення певних видів страхової діяльності згідно зі своїм статутом і відповідною ліцензією, а страхувальник – юридична особа повинна мати всі законні права для здійснення своєї діяльності. Страхувальник – громадянин повинен бути дієздатним за своїм громадянським статусом і віком, щоб оформити договір страхування. Опріч того, страхувальнику необхідно мати достатнє джерело прибутку для сплати страхових внесків і володіти законним майновим (страховим) інтересом стосовно об’єкта страхування.

Страхове зобов’язання, як основа страхової послуги

Страхова послуга – це договірна умовна послуга, що полягає у відшкодуванні матеріальної шкоди, яка заподіяна конкретній особі, яка є учасником цих договірних відносин. У будь-якому випадку оплата майбутньої страхової послуги має безумовний характер, а надання самої послуги (відшкодування шкоди) – умовний характер і залежить від обговорених заздалегідь цими договірними відносинами умов, що формують страхове зобов’язання.

У цивільному праві, одним із розділів якого є страхування, зобов’язання – це правовідносини, в силу чого одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певні дії: передати майно, виконати роботу і т. подібне, а кредитор має право вимагати від боржника їхнього виконання. За страховим зобов’язанням страхувальник зобов’язаний своєчасно сплатити страховику страхову премію і повідомити страховику про всі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику (або іншій визначеній особі) належну суму страхового відшкодування. Права й обов’язки сторін, визначені в договорі страхування, формують зміст страхового зобов’язання. Носієм страхового зобов’язання є договір страхування, що обов’язково повинен мати письмову форму.

Всі елементи страхового зобов’язання набирають сили лише за умови фактичного виникнення цього зобов’язання тільки при наявності законних страхових правовідносин. Для того, щоб виникло страхове зобов’язання, необхідне настання певних юридичних фактів.

Юридичні факти – це певні обставини, з якими закон пов’язує встановлення, зміну і припинення правовідносин. Серед безлічі явищ зовнішнього світу можна виділити низку юридично значимих явищ і фактів, що впливають на виникнення (зміну, припинення) правовідносин, і мають юридичні наслідки. Деякі правові наслідки виникають в силу одного юридичного факту, інші потребують співпадання декількох фактів, і для їхнього виникнення недостатньо одного юридичного факту – правовідносини виникають лише при наявності декількох фактів (така ситуація називається складним юридичним фактом).

Цивільним кодексом будь-якої країни передбачається, що цивільні права й обов’язки виникають:

• із умов, які передбачені чинним законодавством або іншими правовими актами;

• через дії громадян або юридичних осіб, а саме із:

- договорів;

- інших угод;

- актів державних органів;

• внаслідок інших дій осіб і подій, із якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.

Страхові правовідносини – відносини зобов’язальні, тобто відносини, що визначають перехід майнових прав від боржника до кредитора. І, як будь-яке зобов’язання, страхове зобов’язання може виникати з договору або з інших підстав, які передбачені законом.