Оцінювання (визначення рейтингу) навчальної діяльності студента

Поточне тестування										МК	Сума
Змістовий модуль I					Змістовий модуль II					40 б.	100 б.
30 балів					30 балів
Т. 1	Т. 2	Т. 3	Т. 4	МКР	Т. 5	Т. 6	Т. 7	Т. 8	МКР
6 б.	2 б.	6 б.	6 б.	10 б.	6 б.	6 б.	6 б.	2 б.	10 б.

Оцінка за І модуль

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів з модуля
А	відмінно	28 – 30 та більше
ВС	добре	25 – 27
DE	задовільно	18 –24
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	9 – 17
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1-8

Оцінка за ІІ модуль

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів з модуля
А	відмінно	28 – 30 та більше
ВС	добре	25 – 27
DE	задовільно	18 –24
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	9 – 17
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1-8

Оцінка за модульну контрольну роботу

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів
А	відмінно	10-9
ВС	добре	8-7
DE	задовільно	6-5
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	4-3
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	2-1

Підсумкова оцінка

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів з модулів
А	відмінно	54 – 60 та більше
ВС	добре	45 – 53
DE	задовільно	36 – 44
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	21 – 35
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1–20

Оцінка за семестровий модульний контроль

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів
А	відмінно	36 – 40
ВС	добре	30 – 35
DE	задовільно	24 – 29
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	14 – 23
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1 – 13

Загальна оцінка з дисципліни

За шкалою ECTS	За національною шкалою	Загальна сума балів
А	відмінно	90–100
ВС	добре	75–89
DE	задовільно	60–74
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	35–59
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1–34

Зміст занять та завдання

для самостійного опрацювання

з дисципліни «Культура наукової мови»

Модуль 1

Пізнавальна діяльність через самостійну роботу з різними джерелами наукової інформації

Тема 1

Лекція 1. Вступ. Мовна особистість дослідника в соціокультурній парадигмі ХХІ ст.

Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство й мислення. Необхідність наукового підходу до усіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що у свою чергу викликало об’єктивну необхідність здобуття знання. Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням. Пізнання – це взаємодія суб’єкта й об’єкта, результатом якого є нове знання про світ. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:

Що? Скільки? Чому? Як? –на ці запитання має дати відповідь наука.

Як зробити? – на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? – це сфера практики.

Наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання відрізняється від абсолютного певною неповнотою збігу образу з об’єктом.

Наука характеризується такими основними ознаками:

наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;

практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.

Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, техніці, культурі через мову. Мова фіксує і зберігає результати пізнавальної діяльності: «вона відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» (О. Потебня). Рівнем розвитку рідної мови відображається рівень розвитку інтелекту нації – носія цієї мови.

Роль науки в житті суспільства за останнє століття надзвичайно зросла. Вона перетворилася у величезний соціальний організм, безпосередню виробничу силу суспільства, стала невід'ємним засобом соціального управління. Такі процеси диктують зміни в науково-дослідній роботі вищої школи. Ця діяльність вимагає постійної розумової праці, умінь інтерпретувати різні концепції і теорії, здатності до творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо.

Водночас лавиноподібний розвиток науки впливає і на формування якісних рис наукового дискурсу, що, відповідно, загострює увагу до мовної культури науковця, котрий має відзначатися розвинутим чуттям наукової мови, мовним смаком, умінням здійснювати толерантне наукове спілкування українською мовою.

Про функціонування державної мови в науковій сфері йдеться в однойменній постанові ВАК України від 12. 03.1998 р. Питання стосовно "досконалого володіння українською науковою фаховою термінологією і сприяння її широкому впровадженню в практику наукової та педагогічної роботи" в загальних рисах окреслюються в Державній програмі розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. З'явилися підручники з культури професійного мовлення, у вищих навчальних закладах читаються курси з основ наукових досліджень, культури мови, риторики.

Однак разом із позитивом і стрімким зростанням кількості дослідників можна сьогодні констатувати дефіцит мовної культури. Мова наукових статей, монографій, дисертацій залишається невисокою. Чужоземний інформаційно-культурний тиск на державну мову, витіснення її "на периферію наукового життя і побуту" детермінують недостатній автоматизм у володінні українською науковою мовою. Наукові тексти часто перенасичуються малозрозумілими термінами, необґрунтованим використанням авторських термінів, наявні стилістичні, орфографічні, пунктуаційні помилки.

Потенційним чинником авторитету української наукової мови може стати формування мовних особистостей молодих дослідників. У вищій школі майбутньому фахівцеві важливо не тільки досконало опанувати методологію наукової творчості, а й оволодіти уміннями вільно, нормативно послугуватися національною науковою мовою в усіх її підстилях.

Практичне заняття 1

Завдання 1. Поясніть, у чому та як виявляються особливості наукового стилю мови. Проілюструйте переконливими прикладами свою відповідь.

Завдання 2. Поясніть, яку роль відіграє порядок слів у писемній науковій мові та як ви розумієте принцип "лінійної" презентації інформації в науковій прозі. Проілюструйте свою відповідь переконливими прикладами.

Завдання 3. Здійсніть лексичний аналіз науково-навчального тексту за обраним фахом (обсяг до трьох сторінок), класифікувавши лексику наведеними групами:

а) загальнонаукова;

б)власне термінологічна;

в) слова-організатори думки;

г) слова-конкретизатори думки;

д) слова-домінанти (ключові слова).

Визначте функції кожної лексичної групи.

Завдання 4. Проаналізуйте науково-навчальний текст за ступенем уживаності іменників та дієслів. Сформулюйте аргументований висновок.

Завдання 5. З'ясуйте, який відмінок іменника та чому переважає в науковому тексті. Проілюструйте переконливими прикладами свою відповідь.

Завдання 6. Доведіть, якими частинами мови і чому найчастіше представлений підмет у науковому тексті. Проілюструйте свою відповідь прикладами.

Завдання 7. Визначте інформаційну роль порядку слів у науковому тексті, з'ясувавши, де і чому міститься основна інформація. Проілюструйте свою відповідь прикладами.

Завдання 8. З'ясуйте, які види простих і складних речень та чому домінують у науковій літературі. Наведіть переконливі приклади.

Завдання 9. З'ясуйте, яка роль належить самоорганізації мисленнєво-мовленнєвої діяльності студента, наприклад, при опрацюванні численних джерел наукової інформації.

Завдання 10. Наведіть та обґрунтуйте загальновизнані правила ефективного опрацювання (читання) наукового тексту.

Завдання для самостійної роботи

1. Прокоментуйте твердження М.Гайдеґґера, що вся діяльність людини "перебуває під знаком Слова ".

2. Поясніть сутність поняття мовна компетентність студента (фахівця) та проілюструйте його яскравими прикладами.

3. З'ясуйте, за яких умов формується та вдосконалюється мовна/мовленнєва культура студента (фахівця).

4. Обґрунтуйте, що і чому обумовлює специфіку наукової мови.

5. Обґрунтуйте актуальність наведеного твердження англійського філософа, соціолога, культуролога Герберта Спенсера. Основна мета навчання - це не стільки самі знання, скільки дії на засадах здобутих знань.

Рекомендована література

1. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

2. Сучасна українська мова: підручник / [О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

3. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. – К. : Наук. думка, 2007. – 288 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В.Шевчук. – К.: ЛІТЕРА, 2000 – 480 с.

5. Ющук І.П. Українська мова: підручн. для студ. філолог. спец. вищ. навч. закладів / І. П. Ющук. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.

Тема 2

Лекція 2. Становлення і розвиток наукового стилю української мови

Науковий стиль сучасної української мови почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької і латинської мов (латина на той час була мовою наук усієї Європи). Частково науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації їх вжитку і термінологізації значень. Хоч «наука» Київської Русі була популяризаторською, все ж вона мала істотне значення для становлення наукового стилю української мови. Визначними творами наукової літератури того часу були історичні переклади, зокрема переклад світової історії Іоана Малали (VI ст.), що являв собою історію Давньої Греції, Риму та Візантії; «Хроніка»Георгія Многогрішного, в якій йдеться про історію Візантії. Елементи наукового викладу є і в «Ізборнику» Святослава (1073). Крім історичних творів, у X–XI ст. були поширені й природничі. Це насамперед «Шестодневи» – виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творення світу. Популярним тоді був «Фізіолог» – збірка оповідань про навколишній світ. Науковий характер мав також збірник сентенцій знаменитих людей «Бджоли» та ін.

У XVI-XVII ст. наукові книги готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії, Львівському братстві, Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. У Києво-Могилянській академії, наприклад, було розроблено теорію онтології терміна, виділено властивості наукових номінацій.

Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних закладів в Україні у часи бездержавності, постійні заборони урядів різних держав викладати українською мовою і друкувати книги негативно позначилися на розвитку наукового стилю. Тільки у середині XIX ст. почав формуватися науковий стиль нової української мови у своєму науково-популярному різновиді.

Сподвижниками загальнонаціональної наукової мови в Україні були Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Іван Огієнко, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Борис Грінченко, Олена Курило та ін. Ці вчені вважали, що створення наукової української мови є цілком закономірним і неминучим процесом у розвитку літературної мови.

Журнал «Основа» та заснована в 1868 р. «Просвіта» були першими і на той час єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців. У 1873 році було засноване у Львові Товариство ім. Т. Шевченка, перетворене в 1892 році з літературного товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала поза межами впливу російської цензури, було об’єднання українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка означало новий етап у розвитку української науки, тому що вперше було створено організацію всеукраїнського значення, яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український науковий центр для всіх ділянок науки. Наукове товариство ім. Т. Шевченка отримало змогу довершити працю попередніх поколінь українських науковців: за допомогою об’єктивних даних довести окремішність українського народу і його культури. У науковому світі Наукове товариство ім. Т.Шевченка здобуло статус нетитулованої української академії наук. Основним періодичним науковим виданням товариства були “Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка”, в яких друкувалися матеріали до української номенклатури і термінології в галузі медицини, математики, фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови, у формуванні національної наукової термінології відіграли наукові праці І. Верхратського, І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших учених, згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

У 1939 р. діяльність Товариства імені Тараса Шевченка в Україні припинилася, але продовжилася за кордоном (Париж, Нью-Йорк, Торонто), де воно пропрацювало 50 років. У 1988 р. Наукове товариство імені Тараса Шевченка повернулося до Львова. Усебічний і широкий ренесанс української національної культури, як відомо, розпочався з відродження української державності в 1917 році. Український народ створив свою республіку – УНР, в якій уперше українська мова була проголошена державною. Ця доба в Україні характеризувалася небувало інтенсивним розвитком науки, культури, які потребували свободи висловлювання рідною мовою. На жаль, УНР проіснувала недовго. В Україні було встановлено радянську владу, але, незважаючи на це, українське відродження ще певний час тривало.

Наукова праця проводилася як у ВУАН, так і в інших науково-дослідних установах, серед яких слід відзначити Інститут ім. Шевченка у Харкові, Український науковий інститут книгознавства у Києві, Український науково-дослідний інститут педагогіки в Харкові та інші. Але, як відомо, декретом 1923 року про українізацію не було відразу знято всі мовні проблеми. Залишилася необхідність боротися за сфери функціонування української мови, потрібно було проводити дискусії щодо питань усталення літературних норм, переборювати успадковане з попередніх часів сприйняття її як “мужицької”.

Головну увагу мовознавці 20–30-х років звернули на питання літературних норм: орфографічних і орфоепічних, граматичних і лексичних. Розпочався процес дерусифікації української мови. Основою цього процесу було розв’язання багатьох питань граматики української літературної мови у працях мовознавців тих років. Процес становлення норм наукової мови відзначався тенденцією до відображення специфіки української мови, відбувався в напрямі усталення в ній морфологічних і синтаксичних структур, властивих загальнонаціональній українській мові. Як відомо, проти конструкцій, спільних в українській мові з російською, виступали мовознавці О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий, М. Осипов, С. Смеречинський та інші.

Часи української державності викликали потребу цілої низки практичних словників, особливо словників російсько-українських і українсько-російських, мовних порадників і правописних словників, які повинні були зафіксувати ті величезні зміни, що відбулися в українській мові з початку ХХ століття: “Російсько-український словник” за редакцією А. Кримського (1924-1933 рр.), “Правописний словник” Г. Голоскевича (1930 р.), словники з природничої термінології (Х. Полонського, 1928 р.), математики (Ф. Калиновича й Г.Холодного, 1925-1931 рр.), астрономії, геології (П. Тутковського, 1923 р.), біології (С. Пакочіні, 1931 р.), економічної термінології (Г.  Кривченка й В. Ігнатовича, 1930 р.), хімії (О. Курило, 1925 р.), фізичної термінології, механіки (Т. Секунди, 1925 р.), військової термінології (С. і О.Якубських, 1928 р.), такі технічні словники: “Російсько-український технічний словник” В. Дубровського (1926 р.), “Словник технічної термінології з російським покажчиком” М. і Л. Дарморосів (1927 р.), “Словник технічної термінології. Комунальне господарство” І. Туркала і В. Фаворського (1927 р.), “Словник технічної термінології. Загальний” І. Шелудька і Т. Садовського (1928 р.), “Словник технічної термінології. Електротехніка” І.Шелудька (1928 р.), “Словник технічної номенклатури. Мануфактурні виробництва” Ф.Лоханька (1928 р.), “Словник будівельної термінології” С. Булди (1930 р.), “Практичний словник виробничої термінології” І. Шелудька (1931 р.), “Радіословник українсько-російський” І. Шелудька (1932 р.) та інші. Ці словники, звичайно, різнилися і своїм науковим потенціалом, і спрямуванням. Це залежало насамперед від ставлення їх авторів до поширених тоді настанов щодо їх укладання, сприйняття і практичної реалізації, зокрема, настанов ІУНМ. Видання словників сприяло уніфікації термінів, виробленню єдиних принципів їх укладання, свідчило, з одного боку, про значний розвиток лексикографії як науки в цілому, а з другого, - про велике піднесення у формуванні українських терміносистем.

Досить поширеними були випадки, коли у текстах на позначення одного поняття використовувалися два слова і обидва подавалися у різних словниках (циндра і залізина, струм і пруд, вібловий і циліндричний, в’язкість і чіпкість тощо); коли два слова на позначення одного поняття подавалися одразу в одному словнику (течиво і рідина, аркуш і лист, справилля і комплект, каблучка і кільце тощо); коли з двох слів на позначення одного поняття одне слово не було зафіксоване в аналізованих словниках, хоча ним активно послуговувалися в текстах (шліхва, вакуум тощо).

У більшості випадків на позначення одного поняття словники пропонували два слова і більше, але в текстах використовувалося тільки одне з запропонованих слів. Звичайно, не всі (приблизно до 40%) із запропонованих словниками термінів стали з часом активно вживатися в українській мові, зокрема, в сучасних терміносистемах. Але, пропонуючи їх, науковці того періоду надавали перевагу суто українським термінам через прозорість їхньої внутрішньої форми, відповідність вимогам точності і легкозрозумілості. Терміни, зібрані у словниках 20 - 30-х років, потребували ще серйозного обговорення, що цілком усвідомлювали їх автори і прагнули цього.

Таким чином, науково-технічні тексти цього періоду, активно формуючись і розвиваючись, стають однією з важливих складових у подальшому розвитку наукового стилю в цілому.

У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.

Однак зауважимо, що П.Бузук і деякі інші мовознавці доводили, ніби без активних дієприкметників українська мова обійтися не може. У другій половині 30-х років ця думка переважала: в українській науковій мові знову поширилися активні дієприкметники (прилягаючі, обслуговуючий, падаюча, зростаюче, посилюючий), які збереглися й до сьогодні. Але ще деякий час у науково-технічних текстах паралельно функціонували активні і пасивні форми дієприкметників та описові конструкції: стискуючий, розтягуючий – натоплений; легіруючий – легірований; зварюючий – що зварює конструкції, обертаючий – що обертає вал.

Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання (-яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).

Майже не вживалися на той час в українській мові термінологічні прикметникові форманти -подібний та -видний. Рекомендувалися суфікси -уват-, -аст-, -ист-: віялкуватий, клинуватий, краплюватий, крапчакуватий, порошкуватий, крапчастий, краплистий. У другій половині 30-х років ці форми повністю замінилися іншими: віялоподібний, клиноподібний, краплеподібний, пунктироподібний, порошкоподібний, хоча такі форми вживалися в науково-технічних текстах паралельно з першими і раніше (замкоподібний, трапезоїдальний – стеблуватий, дудкуватий, конусуватий, кружілястий, кружалуватий, вилкуватий). Мовознавці здебільшого рекомендували обмежувати використання іменників з суфіксами -ч- , -чик-, -щик- (передача, покажчик, мурівщик), прикметників з суфіксами -очн(ий), -ечн(ий), -альн(ий) (перевірочний, зварочний, копієчний, обертальний, пірамідальний, пропорціональний, інструментальний), які поширилися у другій половині 30-х років.

Через хиткість термінологічних норм у науково-технічних текстах 20 – 30-х років спостерігалося паралельне вживання суфіксів -ов-, -аль-, -ич-, -н-: чотиритактовий, циліндровий, машиновий, квадратовий, інструментовий, мосяжовий, обертовий, транспортовий – обертальний, переміщальний, циліндричний, транспортний.

У реченнях з порівняльним значенням перевага надавалася подвійному сполучнику що - то: “Що нижча температура охолоджувальної рідини, то сильніша її гартувальна здібність”, а не чим - тим, усталеному й унормованому пізніше. На межі 20 – 30-х років розвиток української науки був припинений, а з середини 30-х років відбувся наступ на українські наукові установи та їх працівників. З часом старі кадри української науки, за винятком поодиноких постатей, були знищені. У другій половині 30-х років відбувалося інтенсивне проникнення російської лексики, граматичних і синтаксичних форм в українську літературну мову, зокрема, і в науковий стиль. Наприклад, повністю усуваються розходження у вживанні категорії роду спільних з російською мовою іменників іншомовного походження: бензина – бензин, метода – метод, табеля – табель, силюета – силует, шлюза – шлюз, класа – клас, аналіза – аналіз, багета – багет, еліпса – еліпс, синтеза – синтез, програм – програма і т. ін. Характерним явищем тогочасного синтаксису наукової мови було розширення функцій прийменника по з формами іменників у місцевому відмінку, що пояснюється впливом російської мови, наприклад: підручник по математиці, словник по комунальному господарству, посібник по діловодству, лекція по ботаніці та інші.

Так було започатковано процес русифікації української наукової мови, що тривав понад п’ятдесят років і який настільки негативно позначився на свідомості багатьох українців, що й зараз, майже через десять років незалежності і самостійності, російська мова продовжує панувати у всіх сферах буття, а українські словники так і продовжують калькування: учбовий – хоч треба навчальний; додержуватись – хоч треба дотримуватись; обумовлений – хоч треба зумовлений і под.

Це ніяк не сприяє мовному національному відродженню, тому сьогодні, маючи приклад 30-х років, слід досить серйозну увагу приділяти розвитку української термінології на власному ґрунті, звичайно, залишаючи усталені, загальновживані й загальноприйняті назви.

Наприкінці XXст. З утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес оздоровлення науки, наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполученнями.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрити сутність зв’язків наукового стилю мови з іншими стиля мовлення.

2. Підготувати доповідь на тему: «Формування української наукової термінології».

3. Обґрунтуйте, яким мовознавчим термінам надається перевага – запозиченим чи власним?

4. Зробити реферативний огляд наукових статей з проблем становлення і розвитку наукового стилю української мови (ХVІІ-ХХ ст.).

Рекомендована література

1. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

2. Сучасна українська мова: підручник / [О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

3. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. – К. : Наук. думка, 2007. – 288 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В.Шевчук. – К.: “ЛІТЕРА”, 2000 – 480 с.

5. Ющук І.П. Українська мова: підручн. для студ. філолог. спец. вищ. навч. закладів / І. П. Ющук. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.

Тема 3

Лекція 3. Композиційно-змістовий аналіз наукового джерела

Можна багато читати, але мало досягти. Для правильної організації самостійної роботи над книгою необхідно знати, що читати і як читати. Читання – найголовніший спосіб збагачення знань.

Види читання:

– суцільне читання – це читання і тільки рідкісне записування цитати чи якоїсь думки;

– перегляд книги – читання для загального ознайомлення;

– перегортання книги – в цьому випадку читається зміст, передмова і нашвидку перегортається вся книга (для знання, що є така книга);

– інформаційне читання – читання для загального розвитку, для розширення знань у даній галузі;

– рецептивне читання – читання для збагачення та поповнення знань.

Виділяють ще пошукове читання.

Науковий текст, як радять фахівці, треба читати 7-15 сторінок за годину. Знайомство з книгою починається з титульної сторінки. Досвідченому читачеві чимало може сказати прізвище автора книги. Коли книга має ряд видань, варто брати останнє, найновіше. Перед безпосереднім опрацюванням книги потрібно ознайомитися з її апаратом. Апарат книги – це науково-довідкові матеріали, що їх автор, упорядник чи редактор додають, щоб поінформувати читачів про зміст і структуру книги. Складовими апарату книги є: анотація, передмова, примітки, післямова, біографічна довідка про автора, покажчики, список літератури, зміст.

Після попереднього ознайомлення переходять до суцільного читання. Це читання вимагає зосередження, адже необхідно знайти в читаному найістотніше, зрозуміти і запам’ятати його. Якщо книга власна, можна в ній робити помітки простим олівцем, підкреслення, умовні позначки. Сміливі, цікаві думки можна позначити на полях знаком оклику, прямою вертикальною лінією; судження, що викликають сумнів чи незгоду, – знаком питання; те, що дивує, чи є незрозумілим, – знаком питання і оклику.

Слід виробляти самостійність суджень, критичний підхід до прочитаного, зіставляти його із знаним раніше, із твердженням інших авторів. Дехто, зустрівши в тексті незрозуміле слово, прізвище невідомої людини чи згадку про незнану подію, відразу перериває читання і звертається до довідників. Вважають, що доцільніше занотувати незрозуміле слово й продовжити читання, бо з подальшої розповіді значення його часто розкривається. Якщо цього не сталося, то варто звернутися до довідникової літератури. Коли на потрібну тему є ряд публікацій, монографій, опрацьовувати їх варто не в хронологічному порядку, а починаючи з найновішої, бо автори новіших праць, як правило, посилаються на здобуток своїх попередників.

Часто буває так, що в літературі є кілька різних точок зору щодо певного питання. Яка з них правильна? Для цього треба уважно розглянути докази, які висувають різні автори, зіставити їх твердження і аргументи з тими, що доводилось читати, з власними спостереженнями і стати на якусь точку зору або найкраще мати свою. При читанні необхідно постійно перевіряти себе, чи не припустилися ви якогось хибного розуміння певних положень або якоїсь неточності.

Перечитування раніше читаних творів через значні проміжки часу буває дуже корисним. Читач може знайти в них багато того, на що раніше не звернув уваги.

Конспект (від лат. conspectus – огляд) – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо, тобто скорочений запис певної інформації. Тут знаходять відображення основні положення тексту, які при необхідності доповнюються, аргументуються, ілюструються яскравими прикладами тощо.

Конспект при потребі буває коротким або детальним. Можна зберегти без змін авторські конструкції, цитати. В іншому випадку використовується переказ, інші формулювання, для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури.

При прочитанні та прослуховуванні тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані „вузлики на пам’ять”). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам’яті тощо.

Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування.

За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту

Етапи конспектування

1. Занотувати паспортні дані книги, над якою працюєте:

2. Записати план конспекту. Його основою може бути зміст книги. У тексті конспекту треба пронумерувати чи подати назви пунктів плану.

3. Матеріали конспекту доречно записувати на одній, правій сторінці зошита, а зліва записувати власні думки, коментарі, оцінки. Під час записування слова треба скорочувати так, щоб вони однозначно встановлювалися за контекстом. Варто використовувати загальноприйняті скорочення, також можна виробити свою систему умовних позначень, символів. Найважливіші фрагменти авторського тексту слід оформляти шляхом цитування. Цитата, як відомо, – різновид прямої мови. Варто нагадати, що цитата береться в лапки; у кінці цитати в конспекті треба зазначити в дужках джерело – сторінку (с. 14); на місті пропуску слів у цитаті ставлять крапки (…), пропуску речень – крапки в кутових дужках ([ …]); потрібно відтворювати різні авторські виділення у тексті: напівжирний шрифт – прямою лінією; курсив – хвилястою; розрядку – пунктиром.

Узагальнення та «згортання» інформації наукового джерела до рівня плану (питального, тезового, номінативного) – важливий етап конспектування. Кожен пункт плану в невеликому тексті відповідає абзацу чи кільком абзацам.

Етапи складання плану

1. Уважно прочитати текст, визначити ключові слова, словосполучення та речення.

2. Поділити текст на структурно-змістові частини (фрагменти).

3. Вилучити головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

4. Записати кожен пункт плану.

Відомо, що записати кожен пункт плану можна по-різному: у формі запитань, відповідей на запитання, у формі односкладних номінативних речень. Саме тому існують різні види планів: питальний, тезовий, номінативний. Якщо необхідно виокремити додаткову інформацію, то складають розгорнутий план (пункти ділять на підпункти).

Пам’ятайте:

– при складанні питального плану кожне наступне запитання повинно бути пов’язане з попереднім;

– тези – це стисло сформульовані положення, твердження, ідеї того чи іншого тексту; зв'язок між тезами лише логічний; тези – це, як правило, прості поширені речення; тезовий план найчастіше містить 5-6 тез;

– у називних речення підмет виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Практичне заняття 2

Завдання 1. Виконати завдання 2.1.3 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 32-34.

Завдання 2. Виконати завдання 2.1.4 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 34-46.

Завдання 3. Виконати завдання 2.2.2 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 85-101.

Завдання для самостійної роботи

1. Поясніть відмінність плану від тез і конспекту джерела наукової інформації.

2. Сформулюйте основні вимоги до плануй конспекту джерела наукової інформації.

3. З’ясуйте, які з мисленнєво-мовленнєвих дій під час конспектування усного джерела наукової інформації вам найважче виконувати і чому. Здійсніть тренінг саме цих етапів конспектування на матеріалі фахових текстів за вашою спеціальністю.

4. Проаналізуйте в аспекті виконуваних функцій план (зміст) підручника, навчального посібника (або їх окремого розділу) з опановуваної дисципліни.

5. Опрацюйте наукову статтю (параграф, розділ підручника тощо) актуальної тематики з обраної вами спеціальності. «Згорніть» («спакуйте») інформацію наукового джерела до рівня номінативного плану та стислого конспекту. Здійсніть само- і взаємоконтроль виконаної роботи та з’ясуйте рівень якості підготовлених плану і конспекту та їх відповідність вимогам.

Рекомендована література

1. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

2. Сучасна українська мова: підручник / [О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

3. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. – К. : Наук. думка, 2007. – 288 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В.Шевчук. – К.: “ЛІТЕРА”, 2000 – 480 с.

5. Ющук І.П. Українська мова: підручн. для студ. філолог. спец. вищ. навч. закладів / І. П. Ющук. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.

Тема 4

Лекція 4. Аналітичне опрацювання інформації наукового джерела

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту.

Вимоги до анотації:

– мова анотація має бути науковою, нормативною, лаконічною, без довгих і занадто складних речень; не варто вживати зайві фрази, вставні слова, перенасичувати текст складними підрядними конструкціями;

– загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків;

– інформація в анотації не повинна повторюватись;

– в анотації обов’язково повинно зазначатись, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням;

– в кінці з абзацу треба зазначити адресата наукового джерела.

Наприклад:

Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.

У виданні в доступній формі наведено й прокоментовано основні юридичні поняття, що стосуються державного устрою і правової системи України, прав та обов’язків громадян, правового статусу підприємств, установ, організацій тощо.

Особливу увагу приділено висвітленню нового національного законодавства, прийнятого після проголошення незалежності України.

Для працівників органів законодавчої, виконавчої і судової влади, підприємств, установ та організацій, а також підприємців, управлінців і всіх, хто прагне знати закони і практику їх застосування.

Реферування – складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (джерел). Реферат – результат реферування – короткий виклад наукової праці, вчення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей. Рефератом в освітянській сфері називають і доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел.

На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне об’єктивне уявлення про це джерело, його стислу характеристику (найчастіше через перелік основних проблем), реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі.

Реферати класифікують за різними параметрами:

1. За ступенем повноти викладу змісту першоджерела : інформативні, або реферати-конспекти, що містять в узагальненому вигляді всі основні положення наукового джерела, та індикативні, або реферати-резюме, які містять лише основні положення.

2. За кількістю реферованих джерел: монографічні (складені за одним науковим джерелом) та оглядові (підготовлені за кількома науковими джерелами однієї тематики).

3. За читацьким призначенням: загальні (розраховані на широке коло читачів) та спеціалізовані (виклад змісту джерела орієнтований на фахівців відповідної галузі знань).

Повідомлення – невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему. Повідомлення здебільшого пишуть за одним джерелом. На відміну від наукового повідомлення, наукова доповідь становить критичний огляд і вивчення ряду публікацій учених методами наукового опрацювання літератури.

Етапи підготовки до виголошення наукового повідомлення

1. Дібрати і ретельно опрацювати одне чи декілька наукових джерел.

2. Скласти план повідомлення.

3. Визначити проблеми дискусійного характеру та принципи їх презентації.

4. Оформити повідомлення у письмовому вигляді, пам’ятаючи про важливі структурні елементи наукового тексту (вступ, основна частина, висновки). Грамотно подати цитати, бібліографічні посилання.

5. Перевірити матеріали повідомлення на відповідність таким вимогам, як логіка викладу, точність інформації, дотримання мовних норм.

6. Спрогнозувати можливі запитання слухачів, продумати відповіді.

Виголосити повідомлення вдома перед уявними чи реальними слухачами.

Практичне заняття 3

Завдання 1. Виконати завдання 3.1.8 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 138-139.

Завдання 2. Підготуйте 3-4 зразки клішованих анотацій для активного користування ними у самостійній науковій роботі.

Завдання 3. Виконати завдання 3.2.3 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 169-173.

Завдання 4. Виконати завдання 3.2.10 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 213-224.

Завдання 5. Виконати завдання 3.3.3 з посібника Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 227-238.

Завдання для самостійної роботи

1. Поясніть цілі складання анотацій на наукові джерела. Схарактеризуйте основні види анотацій та з’ясуйте особливості їх оформлення.

2. Назвіть найтиповішу помилку при складанні тексту анотації та поясніть її причини. Наведіть мовні/мовленнєві стандарти-кліше для оформлення анотацій.

3. Сформулюйте чіткі вимоги до реферату. Схарактеризуйте, аргументуючи, вимоги до мови та стилю тексту.

4. Проаналізуйте порядок слів у реченнях рефератів і з’ясуйте, де найчастіше знаходиться основна та допоміжна інформація.

5. Назвіть найпоширеніші у рефератах слова-організатори думки, що логізують контекст, та визначте мовні засоби їх вираження. Поясніть, чим обумовлено їх використання.

6. Установіть спільне й відмінне між конспектом наукового джерела, анотацією, рефератом та рецензією на нього. Проілюструйте переконливими прикладами свою відповідь.

Рекомендована література

1. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

2. Сучасна українська мова: підручник / [О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

3. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. – К. : Наук. думка, 2007. – 288 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В.Шевчук. – К.: “ЛІТЕРА”, 2000 – 480 с.

5. Ющук І.П. Українська мова: підручн. для студ. філолог. спец. вищ. навч. закладів / І. П. Ющук. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.

Тестові завдання до модуля 1