Тема 2.2. Народні знання Етноботаніка і зоологія
Хліборобська практика українського селянина розширювала горизонти пізнання реального світу, його проявів. Глибші, реалістичні знання про природні явища упевнювали його в перспективі буття. Пізнаючи ґрунти, їх родючість за певними виявленими властивостями, кліматичні впливи на ріст рослин тощо, допитливий селянський розум осягав природу існування рослин взагалі й культурних зокрема.
Найпевніше і, очевидно, найскоріше селяни опановували зв'язок ґрунту і рослин, погоди і рослин, емпірично вивчаючи при цьому їх будову і спосіб життя. Їх цікавило, чим живиться рослина, як вона тримається в ґрунті.
Різні злакові — зимові та ярові сорти — хлібороби культивували на етнічній території України ще задовго до утворення Київської держави. Це свідчить про давні пізнання в галузі ботаніки. Пізніше селяни збагнули, як впливав клімат на ґрунти, з'ясували залежність росту рослин від тих чи інших особливостей ґрунту. Сіяли, як правило, густо (хоча знали скільки висівати насіння того чи іншого злаку на одиницю площі): «Сій густо, то не буде пусто»; «Посій рідко, то вродить дідько»; «Сходи покажуться зеленими, високими, широколистими — буде врожай»; до неврожаю — «коли листя схилене до землі, а цвіт темно-зеленого кольору». Дбайливий обробіток ґрунту, білякореневе спушування просапних культур у період росту свідчить про стихійно-емпіричні знання способу живлення.
Селяни остерігались засівати ріллю яким-небудь насінням. Предковічна практика доводила: добірне насіння — хороший врожай. Намагались добирати зерно на насіння з ниви, яка гарно вродила, проводити часту зміну насіннєвого фонду, уникали змішування «старої ріллі з новою» тощо.
Добре орієнтувались хлібороби у фазах росту рослин. Спостереження за їх розвитком було не лише пізнавальним, а й практичним моментом, адже ботанічні й природно-кліматичні знання дозволяли обрати такий час для посіву, щоб проростання, а згодом і цвітіння (найважливіші фази) збігалися зі сприятливими для рослин погодними умовами. Для сходів, які з'являлися через 5—8 днів, потрібна була тепла погода, а на час цвітіння — похмура, навіть мжичка.
Хлібороб знав: відповідно до певної місцевості та кліматичних умов озиме жито сходить через 7—8 днів, яра пшениця — через 6—7, просо — на 15-й день, ячмінь, жито — через 7—8 днів і т. ін. А взагалі розвиток рослин вкладався в такі часові межі: зерно два тижні росте, два викидається; два тижні наливається і два тижні стигне, що відповідає фактичному стану вегетації культурних злакових рослин, але з певною корекцією щодо їх сорту та екологічних умов.
Селянин мусив добре орієнтуватися у дозріванні врожаю, аби не зібрати незріле зерно або не жнивувати, коли воно вже висипається. Здебільшого послуговувалися такою ознакою, як його твердість. Надкушували зернину: якщо вона вже стужавіла — брали до рук серпа. Ячмінь, щоправда, скошували раніше, бо з практики знали, що він може дозрівати на стерні.
Хлібороб повинен був знатися й на ступені стиглості зерна, спираючись на віковічні народні знання щодо росту і дозрівання рослин, щоб не вижати ниву, зерно якої ще не визріло.
До вміння вирощувати культурні злаки людина пройшла складний шлях пізнання: які плоди їстивні, а які — отруйні. Наприклад, з-поміж великої кількості грибів було обрано ті, які можна було використати як продукт харчування (білий гриб, або боровик, лисички, підберезники, маслюки, опеньки тощо). Остерігалися натрапити на бліду поганку, мухомори, різні отруйні псевдогриби.
Вивчали і властивості диких ягід. Улюбленими були чорниці (чорничні ягоди), ожина, малина, брусниця тощо. Стала відомою людям їх лікувальна сила, зокрема чорниць та суниць. Емпіричні знання в галузі ботаніки ягід давали можливість їх консервувати, виготовляти соки, компоти, варення.
Розумілися наші предки на рослинах, зіллях, використовуючи їх в одних випадках як напої, в інших — як ліки, а часто — в обрядах і ворожіннях. Потрібно було орієнтуватися у розвитку рослин, щоб зібрати їх саме тоді, коли вони найбільш корисні: у час цвітіння, повного дозрівання чи тільки на початку росту. При цьому орієнтувалися, яка саме частина рослини має ті чи інші властивості: в одних збирали тільки квіти і насіння (кмин), в інших — коріння і плоди (шипшина, глід), а ще в інших — стебло з листям (м'ята, любисток, суничник, материнка, чебрець тощо).
Численні бур'яни здавна засмічували посіви. Отже, хлібороби мусили знайти ефективні засоби для боротьби з ними: прополювання, просапування, очищення насіння перед сівбою, часта зміна поля і сівозміна.
Кохалися українці у розведенні квітів, прикрашали ними свої оселі. Як своєрідний оберіг доглядали мальви.
Не можна уявити буття людини відірвано від лісу та його скарбів. В усіх господарських, побутових заняттях селяни послуговувалися деревиною. Насамперед, дерево було близьке людям, оскільки з нього зводили житло, виготовляли практично весь інструмент, майже весь посуд, хатні меблі, використовували у народних промислах і мистецтві, зрештою опалювали будинки. Таке широке застосування деревини вимагало знання її фізіологічних властивостей: твердості, еластичності, щільності, пружності, теплостійкості тощо, а також характерних особливостей різних деревних порід. Мешканці України віддавна використовували для різних потреб такі породи, як дуб, бук, смерека, сосна, береза; здебільшого у народних промислах послуговувалися липою, явором, кленом, тополею. Інколи опалювали хати осикою («трепетою») або вербою.
Відомо було, на яких ґрунтах і в яких ґрунтово-кліматичних умовах може рости те чи інше дерево. Зовсім невибагливою була верба, яка полюбляла вологі місця, через що й побутувала прикмета: «Де верба — там і вода». Практично з кожним деревом було пов'язано якесь вірування або уявлення.
Багато уваги надавали українці плеканню саду. Коли йдеться про українське село, відразу в уяві постає вишневий садок біля чепурної хати. Українці вміли і любили вирощувати фруктові дерева — різні сорти яблунь, групі, слив, вишень, абрикосів, а також кущові ягоди — порічки, смородину, а також калину. Були відомі різноманітні способи щеплення дерев, що давало можливість здійснювати селекцію кращих сортів фруктових плодів.
Не можна уявити собі господарства українця без худоби. Селяни мали добрі навички щодо плекання породистих порід корів, коней, овець тощо. Під час полювання на диких звірів пізнавалися їхні звички та фізіологія.
Своєрідною народною академією в Україні стало бджільництво. Пасічники досконало дослідили фізіологічні особливості бджіл, створили їм зручні умови існування у вуликах.