1.Порядок прийняття державою межнар. Економ договорів.

Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у справі організації міжн. співробітництва у політичній, економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов’язано з тим, що вони є основними джерелами міжн. права, зокрема МЕП, і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою. До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжн. договорів між державами, а також між державами та міжн. екон. організаціями, належать Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 1969 р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжн. організаціями або між міжн. організаціями від 1986 р. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 1969 р. регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набранням чинності, застосуванням міжнародних договорів та ін. Відповідно до цієї Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й економічного характеру. Названа Конвенція набрала чинності у 1980 р. та складається з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей.

2.Особливості правового регулювання інтеграційних об єднань , на прикладі ес

Економі́чна інтегра́ція — об'єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція — форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об'єднання країн. Західноєвропейська інтеграція в процесі свого розвитку пройшла декілька основних етапів: етап зони вільної торгівлі, етап митного союзу, етап спільного ринку і етап економічного союзу, який розпочався в 1993 році і триває по сьогодні. Кожен із названих етапів західноєвропейської інтеграції характеризувався певними особливостями. На етапі зони вільної торгівлі (1958-1968 pp.) у відповідності з Римським договором були відмінені митні податки та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, встановлений єдиний спільний митний тариф і запроваджена загальна митна політика стосовно третіх країн. На етапі митного союзу (1968-1986 pp.) здійснювалися заходи по створенню в рамках співтовариства єдиної правової бази та єдиного економічного середовища для господарської діяльності юридичних та фізичних осіб, в тому числі в таких сферах як наука, техніка, валютні відносини, охорона навколишнього середовища, зовнішня політика. На цьому етапі до шістки країн-учасниць інтеграційного об'єднання приєдналися Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Португалія, Іспанія. На етапі спільного ринку (1987-1992 pp.) були ліквідовані залишки перешкод та обмежень на шляху переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того, країни домовилися про те, що надалі будуть відмінені прикордонні митні пости і паспортний контроль, подолані відмінності у стандартах, здійснені заходи по взаємному визнанню освітніх сертифікатів, забезпечені рівні права всім виробникам об'єднання при державних закупівлях продукції, подолані відмінності в системі оподаткування. На етапі економічного союзу (з 1993 року і по сьогодні) відбувається інтенсивний розвиток валютного союзу і посилення політичної інтеграції. Хоча офіційно назву "Економічний союз" європейське інтеграційне об'єднання одержало з 1 листопада 1993 року, тобто після ратифікації країнами-учасницями Маастріхтських угод, окремі вчені датою започаткування економічного союзу вважають початок 90-х років, коли були підписані Маастріхтські угоди.

3.Міжнародне інвестиційне право , предмет , джерелаМіжнародне інвестиційне право – це галузь міжнародного права; система норм та принципів, яка регулює відносини, що виникають під час здійснення міжнародної інвестиційної діяльності. Отже, предметом міжнародного інвестиційного права є – відносини, що виникають між суб’єктами МЕП під час здійснення ними інвестиційної діяльності, тобто міжнародні інвестиційні відносини. Джерела: 1. двосторонні міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди, укладені Україною з іншими державами. Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають 2. багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і 3. національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. та ін. Також до джерел відносять міжнародні звичаї, міжнародні прецеденти тощо.

4. задача : ТНК випускає продукцію на території держави А , продукція не відповідаю стандартам держави А, ТНК стверджує , що так як основний центр ТНК знаходиться в державі Б то і продукція повинна відповідати стандартам держави Б, податки ТНК сплачує теж лише державі Б

35

8.1.

1. Порівняльна характеристика МЕП та МПрП

Міжнародне приватне право регулює міжнародні соціально-економічні відносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків людини і громадянина, встановлює статус фізичних та юридичних осіб, забезпечує їх рівність у відносинах одна з одною тощо. МЕП право є галуззю міжнародного приватного права і являє собою систему норм і принципів, які регулюють відносини між державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями в процесі міжнародного економічного співробітництва. Розглядаючи співвідношення МЕП з МП, слід зазначити, що перше базується на нормах і принципах останнього. Саме МП є основою МЕП. Тому необхідно звернути увагу на те, що міжнародне публічне право є основою МП. Це пояснюється тим, що суб'єктами міжнародного публічного права є держави, їх угруповання та міжнародними організаціями, які виступають одночасно і відповідними суб'єктами МЕВ. Система міжнародних норм і принципів, які регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, процес організації і здійснення міжнародного економічного співробітництва, становить самостійну галузь міжнародного публічного права — МЕП. Водночас слід мати на увазі й те, що МЕП не є та й не може бути абсолютно відособленою галуззю МП. Воно перебуває у функціонально-структурних і взаємно обумовлених зв'язках з іншими галузями МП — правом зовнішніх відносин, правом міжн. договорів, правом МО, міжн. повітряним правом, міжн. морським правом, міжн. екологічним правом, міжн. авторським правом, міжн. космічним правом та ін. Як складова міжнародним права МЕП може і повинно розглядатися як самостійна правова система, галузь права. Воно має свої складові елементи — підсистеми, які слід у даному випадку називати підгалузями та правовими інститутами.

2. Поняття імунітету держави та його значення

Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава. На сучасній політичній карті світу є понад 220 держав, 190 з яких — члени ООН. За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі визначеннями, держава — це політична форма організації суспільства, яка виражає обумовлену економіч­ним ладом політичну владу пануючого класу або всього народу. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Повновладдя народу забезпечується на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад України.

До ознак будь-якої держави слід віднести наявність: 1) публіч­ної влади; 2) державного суверенітету; 3) територіального поділу населення; 4) державного апарату; 5) податкової системи; 6) права.

У міжнародному праві, характеризуючи державу, використовують й інші ознаки. Зокрема, у Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р. зазначено, що державі як особі міжнародного права мають бути властиві такі ознаки: 1) постійне населення; 2) певна територія; 3) уряд; 4) здатність вступати у відносини з іншими державами (ст. 1). Що ж до федеративної держави, то вона становить лише одну особу в міжнародному праві (ст. 2).

незалежно від того, які це відносини, якими нормами (чи міжнародного економічного права, чи міжнародного приватного права) вони регулюються, в обох випадках тут діє принцип імунітету держави. У даному випадку під ним розуміють непідлеглість однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу, її органи юрисдикції (судочинства) іншої держави. Цей принцип діє як у міжнародному публічному, так і в міжнародному приватному праві. В його основі лежить суверенітет держав, їх суверенна рівність і незалежність однієї від одної. Ураховуючи це, жодна держава не може здійснювати свої владні функції відносно іншої держави, її органів, а також її власності.

Доктрина і практика виокремлюють три види юрисдикційного Імунітету держави в її відносинах з іншими державами: 1) судовий імунітет, тобто непідсудність іноземної держави національним судам іншої держави; 2) імунітет від застосування заходів попереднього забезпечення позову; 3) імунітет від примусового виконання судового рішення.

Своєю чергою, судовий імунітет означає, що жодна держава не може примусити іншу державу без її згоди бути відповідачем у національних судах першої держави. Звідси випливає, що іноземна держава може бути підсудною судам іншої держави тільки за її явно вираженої згоди, при цьому, з іншого боку, жодна держава не може відмовити іноземній державі в праві виступати позивачем у судах першої держави.

Зміст імунітету держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що в порядку забезпечення позову до майна іноземної держави не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи, у тому числі арешт, а імунітет від виконання судових рішень означає недопустимість застосування заходів до іноземної держави щодо примусового виконання судових рішень.

Існують дві основні концепції реалізації імунітету держави в теорії та практиці міжнародного економічного права (що стосуються як публічно-правових, так і приватноправових відносин): абсолютного та обмеженого (функціонального) імунітету.

Згідно з теорією абсолютного імунітету, до держави в жодному випадку не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи з боку іншої держави (в її національних судах), за винятком, якщо на застосування цих заходів вона дає свою явно виражену згоду.

Відповідно до теорії обмеженого (функціонального) імунітету, держава, діючи як суверен, завжди має імунітет, проте коли вона вступає в комерційні відносини, виходить на світовий ринок як приватна особа, "торговець", то у цих випадках вона своїм імунітетом від відповідної юрисдикції іншої держави не володіє.

3. Значення глобалізації для міжнародних економічних відносин

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських тавиробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

4. Умови та порядок вступу в СОТ

На відміну від більшості МО до системи ГАТТ—СОТ приєднуються, а не вступають. Це зумовлено тим, що кожна країна приєднується, власне, до системи угод, тобто бере на себе обов'язки їх виконувати, а організація, зі свого боку, перевіряє здатність держави їх виконувати. Швидкість приєднання країни до СОТ залежить від рівня відповідності національного зак-ва стандартам СОТ. Приєднання відбувається поетапно у такій послідовності: держава або незалежна митна територія, яка бажає вступити до СОТ, подає заявку на ім'я Генерального директора з висловленням свого наміру вступити до СОТ відповідно до положень Марракеської угоди про заснування СОТ. Дана заявка поширюється серед усіх Членів СОТ. Наступним кроком є розгляд прохання, проведення консультацій з країнами—членами ГАТТ, проведення серії засідань робочої комісії ГАТТ, подання меморандуму про зовнішньоекономічний режим країни, проведення багатосторонніх переговорів, розробка протоколу про приєднання, прийняття країни в СОТ. Протокол про приєднан ня набирає чинності після того, як Генеральна рада (або Конференція міністрів) схвалять доповідь робочої групи і приймуть рішення Генеральної ради (рішення міністрів) більшістю в дві третини.

Приєднуючись до СОТ, країна повинна гармонізувати нац зак-во згідно правових документів СОТ, котрими є: Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 р., яка визначає єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка регулює відносини у торгівлі послугами; Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС); Угода про правила і процедури вирішення спорів; Угода про сільське господарство; Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів; Угода про технічні бар’єри в торгівлі; Угода про правила походження товарів; Угода про процедури імпорт¬ного ліцензування; Угода про передвідвантажувальну інспекцію; Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи; Угода про субсидії та компенсаційні заходи; Угода про захисні заходи.

5. Практична ситуація:Дайте правову оцінку наступній ситуації та обґрунтуйте свою відповідь:

При укладенні міжнародного економічного договору, дві сторони визначили свої зобов’язання, але у процесі його виконання, одна сторона заявила, що умови договору не відповідають положенням її національного законодавства і відмовилась виконувати свої зобов’язання за договором належним чином.

36

Білет 8/3

1.Поняття і особливості предмета правового регулювання міжн.валютного права.

Міжнародне валютне право має свій предмет правового регулювання — міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав або інших суб’єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акредитиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції, облігації, купони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як відомо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають за участі недержавних юридичних осіб, громадян.

Для регулювання міжнародних валютних відносин використову-ються міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах (наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн — членів Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи).

2.Поняття та джерела міжн.торгового права.

Міжнародне торговельне право – це система норм і принципів, яка регулює відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є складовою частиною міжнародного економічного права. Це галузь міжнародного економічного права.

До джерел МТП належать: міжнародні договори, і, зокрема, міжнародні торговельні договори; міжнар торг звичаї, в яких відтворена практика між нар торг відносин, судові прецеденти міжнар арбітражів і судів, нац законодавство країни, якщо воно за згодою держав використовується для регулювання МТ відносин; міжнародно-правові акти між нар ор-цій.

Закони — нормативно-правові акти вищої юридичної сили, які видаються вищими компетентними законодавчими органами конкретної держави відповідно до вста¬новленої процедури. Це письмові документи, які містять норми цивільного й торгового права. До них належать конституції, цивільні й торгові кодекси та спеціальні закони, які приймаються з окремих питань і регулюють певні види цивільних або торгових відносин. Кодекси й галузеві закони мають однакову юридичну силу.

Міжнародні угоди — різноманітні договори, конвенції тощо, які стосуються сфери приватного права, інкорпоровані в національні правові системи, унаслідок чого вони стають їх частиною.

Адміністративні акти нормативного характеру (у т.ч. делеговане законодавство) — це нормативні акти, які видаються урядом та іншими органами державної влади в межах їх компетенції. Такі акти повинні видаватися на основі закону й підкорятися йому. Однак на практиці вони часто заперечують чи змінюють закони.

Судовий прецедент — рішення, винесене в будь-якій цивільній справі, яке є обов’язковим для всіх судів рівнозначної та нижчої інстанції під час розгляду тотожних або аналогічних справ. У кра¬їнах англо-американської системи він є найважливішим джерелом права.

Судова практика — нормотворчі акти суду, які формуються внаслідок використання рішень вищих судів нижчими у справах, які є ідентичними або подібними до тих, у яких виносяться рішення. Разом з тим, у такій практиці діє загальне правило, що рішення є обов’язковим лише для тієї справи, у якій виносилося. У країнах романо-германського права судова практика формується внаслідок постійного застосування судами (за відсутності необхідних норм законодавства) в ідентичних справах однакових рішень або тлумачення ними неконкретних формулювань закону чи термінів. Можливість для судів здійснювати таку нормотворчість закріплена навіть у деяких законодавчих актах або допускається через надання широкого простору для розсуду суддів.

Звичай — набуті суспільною практикою в результаті тривалого їх існування та постійного дотримання конкретні правила, які не суперечать публічному порядку. Звичай є правовим джерелом, коли певним чином санкціонований державою: відсиланням до звичаю законом чи судовим рішенням. У сучасному світі він відіграє другорядну роль і застосовується, переважно, у торгових відносинах (торговий звичай).

Звичаєвості — правила поведінки, які склалися у певні галузі підприємництва на основі постійного та однакового їх застосування. Вони діють, якщо відомі сторонам і відображені в угоді; їх досить важко розмежувати зі звичаями. Звичаєвості поширені у сфері міжнародної торгівлі. Часом вони втілюються в нормативно-правовому акті. Найбільш уживані торгові звичаєвості знайшли відображення в деяких документах міжнародних організацій, зокрема, у збірнику Правил інтерпретації міжнародних комер¬ційних термінів «Інкотермс» (1953, 1980, 1990, 2000); Єдиних правилах для документарних акредитивів (1974), Варшавсько-Оксфордських правилах угод СІФ та ін.

Особливе значення мають так звані формуляри — типові договори, які заздалегідь розробляються організаціями й пропонуються контрагенту для підписання. Останній не може ні змінити, ні обговорювати запропоновані у формулярі умови.

3.Світова екон. криза і сучасні проблеми правового регулювання МЕП.

Глобальна фінансова криза 2008 року — глибока фінансова криза, найгірша криза з часів великої депресії. Криза ясно проявилась у вересні 2008 року під час банкрутства, злиття або консервації декількох великих американських фінансових фірм. Розпочавшись з банкрутства великих фінансових установ в США, вона швидко розрослась у глобальну кризу, що призвела до банкрутства декількох європейських банків та падіння різних біржових індексів та значного падіння вартості акцій та товарів по всьому світу. Криза призвела до проблем ліквідності та дерегулювання фінансових установ в США та Європі, що далі посилило кризу ліквідності. Проблема правового регулювання діяльності ТНК — одна з найактуальніших в міжнародному при ватному праві. Економічна могутність ТНК, їх вплив на світову політику обумовлює появу концепцій про визнання за ТНК міжнародної правосуб’єктності, формування міжнародного права корпорацій. Тому регулювання діяльності ТНК має здійснюватися перш за все на міжнародному рівні, компанії діють відповідно до норм приватного законодавства і міжнародна юрисдикція за їх діяльністю має здійснюватися незалежно від їх бажання. Але на сьогодні проблема міжнародного регулювання діяльності ТНК не вирішена, оскільки не прийняті універсальні правила, а існуючі нормативні акти носять декларативний характер, бо не створені механізми їх реалізації. Ця проблема вимагає кропіткої роботи як теоретичної так і практичної. Дослідження проблем правового регулювання міжн. інвестицій, як одного з видів міжнародно-правових відносин, показує, що вони не вкладаються в загальноприйняту усталену доктрину міжнародного права, відповідно до якої міжнародне право – це система юридичних норм, створюваних державами й іншими суб’єктами міжнародного права, які регулюють міжнародні відносини, та спрямовані на підтримку миру й зміцнення міжнародної безпеки, встановлення й розвиток всебічного міжн. співробіт-ництва. Предмет міжнародного інвестиційного права складають не тільки норми міжн. інвестиційного права і врегульовані ними суспільні відносини, але і практика правового регулювання захисту і заохочення на етапах виникнення і становлення міжнародно-правового забезпечення залучення іноземного капіталу.

4.Ознаки і загальна характеристика держави,як основного суб"єкта МЕП.

Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава. На сучасній політичній карті світу є понад 220 держав, 190 з яких — члени ООН. За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі визначеннями, держава — це політична форма організації суспільства, яка виражає обумовлену економіч­ним ладом політичну владу пануючого класу або всього народу. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Повновладдя народу забезпечується на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад України.

До ознак будь-якої держави слід віднести наявність: 1) публіч­ної влади; 2) державного суверенітету; 3) територіального поділу населення; 4) державного апарату; 5) податкової системи; 6) права.

У міжнародному праві, характеризуючи державу, використовують й інші ознаки. Зокрема, у Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р. зазначено, що державі як особі міжнародного права мають бути властиві такі ознаки: 1) постійне населення; 2) певна територія; 3) уряд; 4) здатність вступати у відносини з іншими державами (ст. 1). Що ж до федеративної держави, то вона становить лише одну особу в міжнародному праві (ст. 2).

Держави можуть бути різними за своїми соціально-економіч­ними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин.

Розглядаючи правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права, зокрема економічного, важливо звернути увагу на таку категорію, як правосуб’єктність держави, що має два прояви: міжнародну правоздатність і міжнародну дієздатність. Міжнарод­на правоздатність держави — це її здатність мати права й обов’язки з міжнародного права, тобто здатність бути суб’єктом міжнародних правовідносин. Міжнародна дієздатність держави — це її здатність незалежно здійснювати свої суверенні права і нести обов’язки з міжнародного права. Як правило, ці прояви правосуб’єктності держави збігаються, але інколи виникають ситуації, коли держави як суб’єкти міжнародного права є правоздат­ними, проте внаслідок певних причин можуть бути повністю або частково недієздатними. Так, у роки Другої світової війни в умовах окупації окремих держав гітлерівською Німеччиною останні були правоздатними, а свою дієздатність реалізували обмежено — за допомогою урядів, які перебували в еміграції.

Практика міжнародного співробітництва за участі держав виробила ряд організаційних форм, а саме:

міжнародне економічне співробітництво держави з державою;

співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема економічними, на правах повноправного членства;

співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на правах асоційованого членства;

співробітництво держави з відповідною групою держав;

співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими державами, які є її членами;

співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими державами, які не є її членами.

5. Чи може нбу, спільне підприємтсво виступати як субєкт МЕП.

37

biлет 9.1

1. Особливості та система міжнародних кредитно-фінансових організацій та їх вплив на міжнародні економічні відносини.

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають МВФ, Світовий банк, МБРР, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС .

МВФ – це міжурядова валютно-кредитна організація, яка виконує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. МВФ – це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Основними завданнями МВФ є:

- сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

- сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

- надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

- організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Група Світового банку – багатостороння неурядова кредитно-фінансова установа, яка обўєднує чотири окремі фінансові установи:

МБРР;МФК,МАР,БАГІ. Офіційні цілі усіх членів Групи Світового банку – зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинених країн до країн, що розвиваються. Кожна з установ Групи Світового банку має свої функції і відіграє самостійну, якісно відмінну роль. Мета Світового банку – сприяння економічному прогресові на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок.

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1960-х рр. були створені регіональні банки розвитку:

1960 р.- Міжамериканський банк розвитку (53 країни); 1964 р. – Африканський банк розвитку (75 країн); 1967р. - Азіатський банк розвитку (14 країн). В Європі функціонують такі регіональні валютно-кредитні організації:

Європейський інвестиційний банк ЄІБ) – створений у 1958 р. як фінансова організація ЄС, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – функціонує з 1991 рЄвропейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) – створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи

2. Значення інвестицій для між. екон. відносин та їх правове регулювання за законодавством України.

3. Заходи забезпечення виконання зобов"язань за міжнародними економічними договорами.

На забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів спрямована діяльність Міжнародного арбітражу, Міжнародного суду та деяких інших міжнародних структур. Їх функціонування і використання при цьому міжнародно-пра¬вових норм слід розглядати як один із важливих напрямів правового регулювання забезпечення виконання міжнародних економічних договорів. . Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів. Наприклад, у главі шостій Статуту ООН передбачені мирні засоби розв’язання всіх спорів між державами, зокрема і спорів міжнародного економічного характеру. У Хартії 1974 р. зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати відносно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або будь-яких інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення її суверенних прав або отримання з цього якої-небудь вигоди. Важливі положення з цього питання містяться в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У ньому, сказано, що держави-учасниці будуть розв’язувати спори між ними мирними, добросовісно і в дусі співробітництва, утримуватись від будь-яких дій, котрі можуть погіршити становище.

Водночас слід зазначити, що й національне законодавство багатьох країн також спрямоване на забезпечення належного виконання міжнародних та зовнішньоекономічних договорів. Наприклад, шостий розділ Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить норми (ст. 32—39), які передбачають відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності. Зокрема, ст. 33 цього закону встановлює такі види відповідальності, як майнову і кримінальну.

4. Організаційно-правові форми співробітництва держав у міжнародних економічних відносинах, їх характеристика.

Держави можуть бути різними за своїми соціально-економіч¬ними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин.

Нині держави світу або їхні групи функціонують в умовах інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного поділу праці, різних можливостей у забезпеченні виробництва сировинними, енергетичними, трудовими та іншими необхідними ресурсами, монополії ряду держав на випуск окремих видів продукції та дії інших чинників, які обумовлюють необхідність міжнародного економічного співробітництва. Вихід сьогодні будь-якої держави на шлях науково-технічного прогресу, інтенсифікації національної економіки практично неможливий без активної діяльності у сфері міжнародних економічних відносин, створення найсприятливіших умов для інтегрованості національної економіки у світову, наближення її до ринкових структур розвинутих країн. Ці чинники значною мірою сприяють зростанню економічної могутності держав, піднесенню народного добробуту та вирішенню інших соціально важливих для кожної країни завдань.

Ураховуючи все це, держави нині більше уваги приділяють питанням зовнішньоекономічної діяльності, намагаються частіше виступати як суб’єкти МЕП, використовуючи різні форми міжнародного співробітництва. Зростає кількість міждержавних, міжурядових як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів та угод економічного характеру. Укладається чимало різноманітних міжвідомчих угод на рівні окремих державних органів. Держави беруть участь у діяльності міжнарод¬них економічних організацій і використовують інші форми міжнародного економічного співробітництва.

Незалежно від того, хто є конкретним учасником МЕВ, які межі їхньої компетенції, які виникають при цьому права або зобов’язання, — в усіх випадках єдиним суб’єктом цих відносин є держава. Саме вона як суб’єкт міжнародних відносин і відповідно МЕП наділена всім обсягом правоздатності. Держава несе відповідальність за виконання зобов’язань, які випливають з міжн договорів і угод. Винятком із цього правила є відносини, в яких юридичною особою є не держава, а якийсь інший орган, що виступає від свого імені. У таких випадках він і несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.

Характер і зміст МЕВ, в яких бере участь держава, можуть бути найрізноманітнішими. Це можуть бути відносини суто організаційного характеру, коли, приміром, укладаються угоди про організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини майнового характеру, коли, наприклад, укладаються конкретні зовнішньоекономічні договори (угоди) між державою (її органом) про передання майна, виконання робіт, надання послуг тощо.

Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з суб’єктами міжнародного права чи МЕП. У цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права чи МЕП, а нормами відповідних нац правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого роду відносини не можна розглядати як відносини міжнародно-право¬ві, міждержавні.

Практика міжнародного співробітництва за участі держав виробила ряд організаційних форм, а саме:

• міжнародне економічне співробітництво держави з державою;

• співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема економічними, на правах повноправного членства;

• співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на правах асоційованого членства;

• співробітництво держави з відповідною групою держав;

• співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими державами, які є її членами;

• співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими державами, які не є її членами.

5. Дайте оцінку ситуації: Уряд України звернувся до Міжнародного комерційного арбітражного суду України при Торгово-промисловій палаті України з проханням винести рішення проти Уряду Турецької Турецької Республіки за невиконання нею умов договору про міжнародне співробітництво з Україною. Яке рішення має винести суд? Яка його компетенція?

38

Білет 9.6

1.Валютне регулювання та валютний контроль в Україні

Правові основи валютного рег-ня та контролю

Конституція У-ни(1996), ЗУ "Про НБУ" (1999), ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (2001), Декрет КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (1993), а також нормативні акти НБУ (Положення про відкриття та функц-ня в уповноважених банках У-ни рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях (1998), Правила здійснення за межі У-ни та в У-ні переказів фіз. осіб за поточними валютними не торг. операціям (2007) тощо).

В 1992 р. У-ною було підписано Статті Угоди Міжнародного валютного фонду (Статут МВФ) (1994), взявши на себе зобов'язання щодо організації власної валютної системи, передбачені статтею XIV. У 1996 р. Україна заявила про прийняття зобов'язань за статтею VIII, що свідчило про офіційне міжнар. визнання гривні конвертованою за поточними операціями.

Інституційні основи.

Повноваження та функції інститутів валютного регулювання та контролю визначені у Розділі ІІІ Декрету КМУ.

Валютне регулювання

НБУ (визнач. роль): - здійснює вал. політику виходячи з принципів заг. ек. політики У-ни; - складає разом з КМУ платіжний баланс У-ни; - контролює додержання затвердженого ВРУ ліміту зовн. держ. боргу У-ни; - визначає у разі потреби ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам; - видає обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на вал. ринку У-ни; - нагромаджує, зберігає й вик-вує резерви вал. цінностей для зд-ня держ. валютної політики; - видає ліцензії на зд-ня валютних операцій та приймає рішення про їх скасування; - встановлює способи визначення і вик-ня вал. (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті У-ни, курсів вал. цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях; - встановлює за погодженням з Мін-вом статистики У-ни єдині форми обліку, звітності та документації про вал. операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням; - забезп. публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

КМУ: - визначає і подає на затв-ня до ВРУ ліміт зовн. держ. боргу У-ни; - бере участь у складанні платіжного балансу У-ни; - забезп. вик-ня бюджетної та податкової політики в частині, що стос-ся руху вал. цінностей; - забезпечує форм-ня і виступає розпорядником Держ. валютного фонду У-ни; - визначає порядок вик-ня надходжень у міжнар. розрахункових (клірингових) одиницях, які вик-ся у торг. обороті з іноземними д-вами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які вик-ся у не торг. обороті з іноземними д-вами на підставі положень міжнар. договорів У-ни.

Валютний контроль

НБУ (гол. орган): - здійснює контроль за виконанням правил рег-ня вал. операцій на території У-ни з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів; - забезпечує виконання уповноваженими банками ф-ій щодо зд-ня вал. контролю згідно з валютним зак-вом У-ни.

Уповноважені банки, фінансові установи та національний оператор поштового зв'язку, які отримали від НБУ генеральні ліцензії на здійснення вал. операцій, здійснюють контроль за вал. операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці установи.

Держ. податкова інспекція У-ни здійснює фін. контроль за вал. операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території У-ни.

Мін-во зв'язку У-ни здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон У-ни.

Держ. митний комітет У-ни здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон У-ни.

2.Принцип взаємної вигоди у МЕП

Принцип взаємної та рівної вигоди – загальний принцип МЕП; пов'язаний з принципом суверенної рівності держав; передбачає взаємне право держав на справедливий розподіл вигод і зобов’язань з різних ек. питань. Усі держави зобов’язані будувати свої взаємні ек. відносини таким чином, щоб враховувати інтереси інших країн.

Особливості застосування в ек. відносинах між державами: у МЕВ неприпустимими є будь-які кабальні договори, засновані на прямому чи непрямому примусі. Недодержання цього принципу у МЕВ спричиняє неоколоніалізм, дискримінацію, нерівноправність і нееквівалентність обміну, врешті-решт, призводить до політ. і ек. залежності, ос. ще недостатньо розвинутих країн.

Водночас не слід вважати якимось відступом від принципу взаємної вигоди встановлення, як виняток, для країн, що розв-ся, певних пільг, режиму найбільшого сприяння (преференції), які заст-ся лише щодо тих країн, яким їх надано, і не поширюються на інші країни, навіть якщо вони користуються режимом найбільшого сприяння. Зазначене "порушення" принципу взаємної вигоди забезпечує фактичну рівність і фактичну взаємну вигоду в екон. стосунках між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Правове закріплення: Хартія економічних прав і обов’язків держав (1974); Гельсінський заключний акт НБСЄ (1975) – співробітництво держав в ек., науковій, технічній сферах має зд-ся шляхом справедливого розподілу вигід і зобов’язань схожого об’єму при дотриманні двосторонніх та багатосторонніх угод; Принципи міжнародних торговельних відносин і торговельної політики ЮНКТАД (1964), Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку ООН (1974).

3.Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети

Була прийнята генеральною асамблеєю ООН 2 грудня 2004 року. Зазначено, що набуває чинності у разі ратифікації 30 країнами.

Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав складається з 6 частин.

I- Введення, в ній зазначені загальні положення, такі як сфера застосування, пояснення термінів. II – Загальні принципи, III - розгляди при яких не можна посилатися на державний імунітет, IV – Державний імунітет від приусових заходів в зв’язку з розглядом у суді, V – Інші положення, VI- Заключні положення.

Ця Конвенція застосовується до імунітету держави та її власності від юрисдикції судів іншої держави.

Відповідно до Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав і їх власності держава користується імунітетом стосовно себе і своєї власності від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень даної Конвенції. Згідно Конвенцією держава забезпечує імунітет держав, утримуючись від здійснення юрисдикції при розгляді у своїх судах справ, порушених проти іншої держави, і із цією метою забезпечує, щоб її суди за своєю власною ініціативою виносили рішення про дотримання імунітету іншої держави відповідно до Конвенції.

Судовий процес розглядається як порушення проти іншої держави, якщо ця інша держава зазначена як сторона в такому процесі або навіть тоді, коли держава не зазначена як сторона в розгляді, але цей розгляд фактично стосується її власності, прав, інтересів або діяльності.

Також в даному документі зазначені розгляди при яких не можна посилатися на державний імунітет: комерційні операції, трудові договори, збитки особистості та власності, інтелектуальна та промислова власність, участь в компаніях та інших об’єднаннях, наслідки арбітражної згоди, судна, що належать державі або екплуатуються нею.

Ключове значення має принцип, в силу якого участь держави у судовому розгляді не означає його автоматичної згоди на здійснення примусових заходів щодо своєї власності.

Конвенція являє собою істотне досягнення в справі розробки сучасного однакового розуміння принципу імунітету держави і є одним із прикладів успішної роботи в рамках ООН з кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. Вона відображає пануючий у міжнародному праві та практиці іноземних держав принцип обмеженого імунітету держави, згідно з яким іноземна держава не користується імунітетом у випадках його участі в цивільних правовідносинах (головним чином, у комерційній діяльності).

4.Правовий статус інтеграційних об'єднаь у МЕП

5.Проаналізуйте:держава не хоче співпрацювати з іншою державою лише через те,що у неї відмінна форма держави та форма державного устрою (принципи міжн.співробітництва,недискримінації)

39

9.9

1.Світовий банк як економічна організація

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк у цей час здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, роблячи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку. До СБ входять БАГІ(1985р, надає гарантії щодо інвестицій в країни, що розв. Надає гарантії лише членам, члени багі мають бути членом мбрр), МФК, МБРР (надає кредити під 7,5% річних, членами можуть бути тільки члени МВФ) та МАР (може надавати безвідсоткові кредити бідним країнам на розвиток проектів в сфері с/г та інфраструктури). Цілі СБ: заохочення інвестування країн-членів в ін. країни, особливо в такі, що розвиваються, сприяння стабільному екон. зростанню країн-членів, допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються, заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування. Група єдина й організаційно: практично всі структури підпорядковані єдиному керівникові – Президенту СБ, мають спільну адміністративну систему. Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення й найбідніших країн, однак всім своїм клієнтам Банк указує на необхідність вживання наступних заходів: інвестування в розвиток людських ресурсів; концентрація зусиль на соціальному розвитку; зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги; охорона навк. середовища; підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва; підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію.

2. Співвідношення Меп і МП.

3.Поняття, субєкти і принципи міжнародного інвестиційного права.

Інвестиційна діяльність – це відповідні дії держави, фіз. чи юрид особи, пов’язані з відокремленням частки свого майна і передачею його на територію іншої держави для отримання прибутку або досягнення ін важливого для інвестора результату. Такі дії мають назву між нар інвестиц діяльності, а відносини, які виникають при цьому – міжн. інвестиційних.

З метою регулювання між нар інвест відносин використовуються норми і принципи МЕП, система яких назив М інвестиц правом. Ці норми і принципи мають відповідні джерела, до яких перш за все слід віднести двосторонні М угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про екон та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Важливе значення як джерела міжн. інвест. права мають багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована ВРУ від 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування БАГІ, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 1991 р., «Про іноземні інвестиції» від 1992 р. та ін.

Загалом інвестиційне право – це сукупність правових норм, що комплексно регулюють відносини, які виникають у процесі інвестиц діял – практичних дій громадян, юрид осіб і держави з реалізації інвестицій нац та іноземних інвесторів з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб субєктів інвест діяльності.

Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти - нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме: юрид. особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави; фіз. особи - іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні і не обмежені у дієздатності; іноз держави, міжнародні урядові та неурядові організації; інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (згідно ЗУ "Про режим іноземного інвестування").

4. Порядок вирішення спорів в СОТ

Теоретико-практичні засади врегулювання суперечок в СОТ охоплює Домовленість про правила та процедури врегулювання суперечок (ДВС), яка детально визначає процедуру та часові межі врегулювання суперечок (якщо справа проходить всі слухання, вона зазвичай повинна тривати не більше 15 місяців разом із апеляцією, а якщо справа є терміновою, то вона повинна розглядатись протягом не більше 3 місяців). Етапи розгляду та вирішення суперечок:

1) Консультації тривають до 60 днів для того, щоб досягти взаємоприйнятного рішення для примирення сторін. Якщо ж вони чи спроби примирення не дали бажаних результатів, через 60 днів невдоволена сторона може подати запит до ДСБ для того, щоб формально розпочати вирішення спору (при цьому створюється Група експертів для розгляду справи).

2) Створення і робота групи експертів: це 3-5 осіб, які займаються наданням об‘єктивної оцінки фактів справи та роблять оцінку можливості застосування положень охоплених угод та відповідності ним; проводять регулярні консультацій зі сторонами суперечки та надають їм можливості виробити взаємоприйнятне рішення; докладають всіх зусиль для прискорення розгляду справи у надзвичайних випадках; врахування під час розгляду справи інтересів сторін суперечки та інтересів інших членів СОТ за охопленою угодою, щодо якої виникла суперечка; вироблення висновків, які допомагатимуть ДСБ у розробленні рекомендацій або винесенні рішень, які передбачено в охоплених угодах.

3) Можливе подання апеляції та відповідно створення апеляційного органу з 7 осіб з досвідом в галузі права, міжнародної торгівлі та питаннях, що охоплені різними Угодами. Звіт апеляційного органу має бути представлений до ДСБ у період 60-90 днів з моменту подання апеляції.

4) Розгляд звітів в ДСБ.

5) Виконання рішень 3 шляхами: приведення у відповідність, компенсація, або припинення дії поступок. Однак остаточною вимогою до країни-порушниці є обов‘язковість виконання рекомендацій.

6) Можливий арбітраж, що використовується за умови взаємної згоди сторін, і в цьому випадку вони спільно визначають та узгоджують робочі процедури та погоджуються визнати рішення арбітражу, які мають повною мірою відповідати охопленим Угодам.

5. Чи може нбу, спільне підприємтсво виступати як субєкт МЕП. Ні.

40

БІЛЕТ 10/3

1. Порядок укладення міжнародних економічних договорів: національне та міжнародно-правове регулювання.

МП регулювання: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р. Процедура прийняття: 1)підготовка тексту, перевірка повноважень; 2)прийняття тексту і встановлення його автентичності (текст вважається автентичним, якщо він підписаний сторонами, які брали участь у його складанні, підписання може бути просте, парафування (попереднє підписання шляхом проставлення уповноваженими особами на тексті підписів), ад референдум); 3) вираження згоди на обов’язковість (ратифікація, затвердження), 4) опублікування.

НАЦ. Регулювання. У 2002 р. була прийнята ВРУ нова редакція ЗУ «Про міжн. договори України», в якому вміщено чимало нових положень, спрямованих на вдосконалення використання міжн. договорів за участі України. Цей закон має універсальний характер. Його положення визначають загальний порядок укладання і виконання міжн. договорів незалежно від їх характеру (політичний, економічний тощо) і застосовуються до всіх міжн. договорів України. Отже, зазначений Закон є правовою основою укладення міжн. екон. договорів. Важливе значення при укладанні міжн. договорів, зокрема і міжн. договорів екон. характеру, має питання про те, хто приймає рішення про проведення і підписання таких договорів, які і хто має повноваження стосовно цієї справи. Так, відповідно до цього закону рішення про проведення переговорів і про підписання міжн. договорів України приймаються:

а) щодо міждержавних договорів — Президентом України;

б) щодо міжурядових договорів — Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Також згідно з ним ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності або підписання міжнародного договору України здійснюються лише уповноваженими на те особами. Так, Президент України, Прем’єр-Міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Крім того, глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації також має право вести без спеціальних повноважень переговори про укладення міжнародного договору, підготовку тексту міжнародного договору та його прийняття з державою акредитації або в рамках відповідної міжнародної організації.

2. Особливості міжнародних екнономічних відносин в рамках інтеграційних утворень ( на прикладі ЄС).

Економі́чна інтегра́ція — об'єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція — форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об'єднання країн. Західноєвропейська інтеграція в процесі свого розвитку пройшла декілька основних етапів: етап зони вільної торгівлі, етап митного союзу, етап спільного ринку і етап економічного союзу, який розпочався в 1993 році і триває по сьогодні. Кожен із названих етапів західноєвропейської інтеграції характеризувався певними особливостями. На етапі зони вільної торгівлі (1958-1968 pp.) у відповідності з Римським договором були відмінені митні податки та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, встановлений єдиний спільний митний тариф і запроваджена загальна митна політика стосовно третіх країн.

На етапі митного союзу (1968-1986 pp.) здійснювалися заходи по створенню в рамках співтовариства єдиної правової бази та єдиного економічного середовища для господарської діяльності юридичних та фізичних осіб, в тому числі в таких сферах як наука, техніка, валютні відносини, охорона навколишнього середовища, зовнішня політика. На цьому етапі до шістки країн-учасниць інтеграційного об'єднання приєдналися Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Португалія, Іспанія. На етапі спільного ринку (1987-1992 pp.) були ліквідовані залишки перешкод та обмежень на шляху переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того, країни домовилися про те, що надалі будуть відмінені прикордонні митні пости і паспортний контроль, подолані відмінності у стандартах, здійснені заходи по взаємному визнанню освітніх сертифікатів, забезпечені рівні права всім виробникам об'єднання при державних закупівлях продукції, подолані відмінності в системі оподаткування. На етапі економічного союзу (з 1993 року і по сьогодні) відбувається інтенсивний розвиток валютного союзу і посилення політичної інтеграції. Хоча офіційно назву "Економічний союз" європейське інтеграційне об'єднання одержало з 1 листопада 1993 року, тобто після ратифікації країнами-учасницями Маастріхтських угод, окремі вчені датою започаткування економічного союзу вважають початок 90-х років, коли були підписані Маастріхтські угоди.

3. Акти міжнародних економічних організацій як особливе джерело МЕП.

Рішення міжнародних економічних організацій як джерела міжнародного економічного права мають певні особливості. З одного боку, вони визнаються джерелами так званого м'якого права адже можуть не мати юридично обов'язкового характеру, але мають значення і силу рекомендацій (прикладом с низка рекомендацій ГЛ ООН у сфері регулювання міжнародних економічних відносин). З Іншого боку, в рішеннях міжнародних економічних організацій уточнюються і конкретизуються чинні договірні та звичаєво-правові норми. Крім того, з виникненням міжнародних економічних організацій, які наділені повноваженнями приймати юридично обов'язкові для держав рішення (мова йде про регіональні інтеграційні об'єднання, наприклад, Європейський Союз), акти цих міжнародних економічних організацій, хоча і мають особливу правову природу та сферу дії, займають своє місце поряд із міжнародними договорами та міжнародно-правовими звичаями у сфері регулювання міжнародних економічних відносин. Крім того, хоча рішення більшості міжнародних економічних організацій не мають юридично обов'язкової сили (ля винятком, .нипаймо, рішень Ради Безпеки ООН, деяких рішень МО групи Світового банку тощо), проте вони володіють значним морально політичним впливом на поведінку держав в економічних.

4. Міжнародне інвестиційне право: визначення, предмет, джерела.

Міжнародне інвестиційне право – це галузь міжнародного права; система норм та принципів, яка регулює відносини, що виникають під час здійснення міжнародної інвестиційної діяльності. Отже, предметом міжнародного інвестиційного права є – відносини, що виникають між суб’єктами МЕП під час здійснення ними інвестиційної діяльності, тобто міжнародні інвестиційні відносини. Джерела: 1. двосторонні міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди, укладені Україною з іншими державами. Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають 2. багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і 3. національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. та ін. Також до джерел відносять міжнародні звичаї, міжнародні прецеденти тощо.

5. Обгрунтуйте принципами та міжнародно-правовими актами.

Держава А відмовилась вести співробітництво з державою Б тому що та має інший устрій, низький економічний розвиток. Принцип співробітництва порушено

41

Білет

1) Охарактерезуйте принцип рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відбитий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами

2)Кодекси справедливості як особливе джерело.

Своєрідними джерелами міжнародного економічного права є міжнародні кодекси поведінки. Вони почали створюватись наприкінці 70-х років з ініціативи країн, що розвиваються. У цих міжнародно-правових документах систематизовані правила поведінки відповідних суб’єктів міжнародних економічних відносин (лінійних конференцій, транснаціональних корпорацій) або у відповідному напрямі економічної діяльності (передання технологій — Кодекс поведінки у галузі технологій; контроль за обмеженням ділової практики — Кодекс узгоджених на багатосторон¬ній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою). Одним із перших таких кодексів був розроблений Конференцією ООН з торгівлі і розвитку Кодекс проведення лінійних конференцій, норми якого регулювали організацію лінійних перевезень у галузі торговельного море¬плавства.Важливим кодексом є Міжнародний кодекс рекламної діяльності, який був розроблений Міжнародною торговельною палатою. Він поширюється на всі види реклами будь-яких товарів і послуг.Поведінку державних службовців регулює Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб, який був прийнятий відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 12 грудня 1996 р.

3)Способи вирішення інвестиційних спорів

Важливе значення в регулюванні міжнародних інвестиційних відносин належить багатостороннім міжн. угодам. Основні з них це: Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами та Сеульська конвенція 1985 р. про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій. Та саме Конвенція 1965 р. регламентує порядок вирішення інвест. спорів, що здійснюється через відповідно створений Міжнародний центру з урегулювання інвестиційних спорів між державами та особами і включає примирення та арбітраж. Спочатку Договірна держава або її особи звертаються з відповідною письмовою заявою до Генсекретаря, котрий направляє копію заяви іншій стороні і реєструє заяву, якщо інформація, яка в ній міститься, дійсно відповідає компетен¬ції Центру. У противному разі він повідомляє сторони про відмову в реєстрації. Примирювальна комісія складається з одного або непарної кількості посередників, що призначаються за згодою сторін. Якщо останні не домовилися про кількість посередників та порядок їх призначення, до Комісії входять 3 посередники, одного з яких призначає кожна зі сторін, а третій, що є головою Комісії, призначається за їх згодою. Якщо сторони досягнуть згоди, Комісія готує доповідь із зазначенням спірних питань та записом про те, що сторони досягли згоди. Якщо в будь-який момент примирювальної процедури Комісія дійде висновку, що досягнення згоди між сторонами малоймовірне, вона припиняє процедуру та готує доповідь із зазначенням суті спору та записом про те, що сторонам не вдалося дійти згоди. У разі неявки однієї зі сторін або відмови від участі у примирювальній процедурі Комісія припиняє процедуру та готує про це доповідь із записом про неявку або відмову сторони від участі в процедурі. Якщо сторони не домовилися про інше, жодна з них у примирювальній процедурі не має права в процесі іншої процедури вирішення спору — через арбітраж чи в судовому порядку, чи в іншому порядку вирішення — посилатися на (або використовувати) будь-які висловлювання, заяви, визнання, пропозиції стосовно погодження, зробленого іншою стороною в примирювальній процедурі, а також на рекомендації Комісії. Будь-яка Договірна держава або її особа може звернутися до арбітражної процедури. Для цього вона направляє відповідну письмову заяву Генсекретарю. Арбітраж складається з одного або непарної кількості арбітрів, призначених за згодою сторін. У випадку, якщо сторони не домовилися про кількість арбітрів та порядок їх призначення, до арбітражу входять три арбітри, одного з яких призначає кожна із сторін, а третій, що є головою арбітражу, призначається за їх згодою. Якщо сторони не домовились про інше, арбітраж на вимогу однієї з них приймає рішення стосовно додаткових або зустрічних вимог, пов’язаних безпосередньо з предметом спору, за умови, що це відповідає згоді сторін, порядку вирішення спорів і компетенції Центру. Рішення арбітражу є обов’язковим для сторін і не підлягає апеляції або ін. способу оскарження, за винятком передбачених у Конвенції. Кожна зі сторін зобов’язана підкоритись та здійснювати дії, що відповідають вимогам рішення арбітражу, крім випадків, коли виконання рішення було призупинено згідно з положеннями даної Конвенції.

4)Міжнародний договір і зовнішньо економічний контракт.

Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у справі організації міжн. співробітництва у політичній, економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов’язано з тим, що вони є основними джерелами міжн. права, зокрема МЕП, і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою. До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжн. договорів між державами, а також між державами та міжн. екон. організаціями, належать Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 1969 р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжн. організаціями або між міжн. організаціями від 1986 р. Зовнішньоекономічна угода може бути визначена як угода, що опосередковує госп. діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, інтелектуальною власністю Зовнішньоекономічна угода, як і угода (правочин) загалом, може бути односторонньою, коли для її вчинення є необхідним і достатнім волевиявлення однієї сторони (наприклад, довіреність), та дво- або багатосторонньою, коли для її вчинення необхідним є узгоджене волевиявлення двох або більше сторін. Дво- або багатосторонні зовн.-екон. угоди є зовн.-екон. договорами.

Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між двома або кількома рівноправними державами чи міжнародними організаціями щодо їхніх взаємних прав і обов’язків у політичних, економічних, культурних та інших відносинах. Міжнародний економічний договір — це, насамперед, різновид міжнародних договорів і його слід також розглядати як інструмент виявлення волі сторін, відповідно до чого встановлюються, змінюються або припиняються відносини, пов’язані із зобов’язаннями.

Так, МЕД укладається між державами та МО, а зовнішньоекономічний договір між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, під якими відповідно до чинного законодавства України можна вважати: фіз. та юрид. особи, їх об'єднання, що не є юрид. особами відповідно до законів України, структурні одиниці суб'єктів госп. діяльності, іноз. суб'єктів госп. діяльності, що не є юрид. особами відповідно до законодавства України (філії, відділення і т.ін.), ін. суб'єкти госп. діяльності, передбачені законами України. Також МЕД має більш широкий діапазон впливу, тобто договір може бути підписаний на регулярній основі з умовою дотримання його державами на протязі певного періоду часу, а контракт можу бути разовий або з періодичною поставкою з узгодженою в ньому терміном поставок і об’ємом сировин. ЗЕК не є джерелом МЕП. Різний порядок укладення.

5)ТНК розташована у державі А , і має в ній штаб квартиру ,

ТНК не сплачувала податки у цій державі , чи має право держава подати до місцевого суду на ТНК за не сплату податку?

42

Білет

1. Договірні зобов'язання

Договірні зобов’язання – зобов’язання учасників міжнародних договорів, які випливають з відповідних положень таких договорів. Міжнародний договір – це угода між 2 або більше суб’єктами міжнародного економічного права щодо встановлення взаємних прав і обов’язків. Якщо договірні зобов’язання має лише одна сторона угоди, така угода називається одностороннім договором. Виконання договірних зобов’язань забезпечується функціонуванням міжнародних арбітражів та міжнародного суду.

2. Зміст Європейської конвенці про державний імунітет і конвенції ООН про державні імунітетт і імунітет власності: порівняти . Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо).

У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; майновий (власності). Також у світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою комерційною діяльністю, то імунітету вона не має. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний іму-нітет, прийнята у 1972 р. (набула чинності з 1976 р.). Глава I цієї Конвенції має назву “Імунітет від юрисдикції” і складається з 15 статей. У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного характеру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У питанні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв’язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксовано правовідносини, коли імунітет держави зберігається. Відповідно до Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав і їх власності держава користується імунітетом стосовно себе і своєї власності від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень даної Конвенції. Згідно Конвенцією держава забезпечує імунітет держав, утримуючись від здійснення юрисдикції при розгляді у своїх судах справ, порушених проти іншої держави, і із цією метою забезпечує, щоб її суди за своєю власною ініціативою виносили рішення про дотримання імунітету іншої держави відповідно до Конвенції.

3. Договір транспортного перевезення і транспортні документи ( якось так)

Міжнародне перевезення вантажів, пасажирів та багажу здійснюється на основі договору перевезення, що має двосторонній взаємний характер. Такий договір оформлюється шляхом видачі належного транспортного документа:

- для морських перевезень - коносамент (bill of landing);- для повітряних перевезень - авіатранспортна накладна (air waybill);- для автомобільних перевезень - автотранспортна накладна (road transport document); - для залізничних перевезень - залізнична накладна (rail transport document); - для комбінованих перевезень - документ комбінованого перевезення (multimodal transport document)

За договором перевезення транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставити пасажирів, вантаж, багаж до пункту призначення в іншій державі, видати вантаж (багаж) уповноваженій особі (одержувачу). Відправник чи пасажир зобов'язані оплатити таку послугу. Міжнародним вважається перевезення, здійснюване між двома чи більшою кількістю держав. Особливістю договору міжнародного перевезення є застосування матеріальних норм права на підставі колізійних принципів, передбачених міжнародними договорами, національним законодавством чи транспортним документом, виданим перевізником. Колізійними прив'язками, що переважно застосовують для обрання матеріального законодавства при відправленні вантажу, є закон країни відправлення, при його видачі в кінцевому пункті — закон країни призначення. Застосовують також закон перевізника та закон країни суду

4. Мино-тарифне регулювання в зед

Класичним засобом регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи. Митний тариф являє собою систематизований перелік митних ставок, які визначають розмір оплати по експортних та імпортних товарах, тобто мита. ГАТТ/ВТО не забороняє захист національної економіки. Згідно з принципами ГАТТ/ВТО вона повинна будуватися в цілому на митних тарифах, а не на інших комерційних заходах. Митно-тарифне регулювання виконує дві функції: 1 .Протекціоністську (захист вітчизняних товарів від іноземної конкуренції). 2.Фіксальну (поповнення державного бюджету). Основні тенденції в здійсненні зовнішньої митної політики в сучасній загальній системі держав визначаються тим, що більшість країн світу за основу побудови національних митних тарифів прийняли єдину міжнародну товарну класифікацію, так звану Брюссельську митну номенклатуру. Розроблення такої системи було завершено Радою митного співробітництва (РМС) за участі 20 інших міжн. організацій прийняттям у 1983 р. документа під назвою "Гармонізована система опису і кодування товарів, що обертаються в міжнародній торгівлі". Тільки за період Токійського раунду переговорів держав-учасниць ГАТТ (1973-1979 pp.) були вироблені й ухвалені такі угоди і домовленості: Угода про зниження ставок митних тарифів, Угода щодо змін у правовій структурі міжнародної торгівлі, Угода щодо антидемпінгу, Угода щодо субсидій і компенсаційного мита, Угода про оцінювання в митних цілях, Угода щодо процедури ліцензування імпорту, Угода щодо технічних бар'єрів у торгівлі, Угода з торгівлі цивільною авіатехнікою та ін. Правові засади митно-тарифного регулювання закріплено в Митному кодексі України та конкретизовано в Законі України «Про єдиний митний тариф» та інших правових актах підзаконного характеру. Як правило, це постанови KM України, які періодично змінюються і доповнюються відповідно до змін ринкової кон'юнктури.

5. Суть: чи є нац. Законодавство джерелом меп? Ні, за концепцією шварценбергера.