№11

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об´єкта) і знання про неї.

   У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи. Займався астрономією та створив теорію походження всесвіту з газоподібних туманностей. Критичний період – у цей час були створені 3 знамениті «критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження». У них він формулює основні питання: Що я можу знати? (відповідає філософія) Що я маю робити? (відповідає мораль) На що я можу сподіватись? (Відповідає релігія).

«Критика чистого розуму» - Кант замислюється над головним парадоксом, що супроводжує нашу пізнавальну діяльність. Людський мозок влаштований так, що не може не розмірковувати над певними межовими питаннями: Чи існує Бог? Чи безсмертна людська душа?, але він нездатен дати відповідь на них. Зрештою, Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями.

«Критика практичного розуму» - стверджує, що від природи людина є ні доброю, ні злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму. Чистий розум є практичним цілком самостійно і дає людині загальний закон, який ми називаємо моральним законом, він і має скеровувати всі людські дії, бути практичним дороговказом. Але воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі була вибудувана нова концепції моралі І. Канта. Він стверджував самостійність і самоцінність моральних принципів, які базуються на волі. Закон моралі: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.

«Критика спроможності судження» - Кант спробував з’ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об’єктивного критерію не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.

На зламі ХІХ –ХХ ст.. дістало поширення неокантіанство. Неокантіанці наголошували, що точні науки можуть використовувати генералізуючий метод, оскільки між природними явищами існують закономірні сталі співвідношення. А Щодо соціальних явищ слід застосовувати ідивідуалізуючий метод, тому що співвідношення між конкретними явищами в житті людини і суспільства є унікальними і неповторними.

№12

Філософська система Г. Гегеля

Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля – найрозлогіша система в історії західної філософії. Він намагався пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук». Його система одержала назву абсолютного ідеалізму, адже, вихідне начало в Гегеля – розум – є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити все, тому доречно назвати це розумне начало абсолютним.

Абсолютна ідея – це лише невизначена інтуїтивна думка: Усе розумне – дійсне; все дійсне – розумне». Самопізнання Абсолютної ідеї, за Гегелем, здійснюється у 3 етапи:

1. Логіка. Гегель її розглядав як систему визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою, як розділом філософського знання про буття.

2. Філософія природи. Тут можна спостерігати, як перебуває у природі процес еволюції, перехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом істоти.

3. Філософія Духу. Тут абсолютна ідея втілена у різних формах інтелектуальної діяльності людини, де вона найбільш правильно і повно знаходить себе в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Тим самим абсолютна ідея піднімається на вищий щабель розвитку – рівень Абсолютного духу, який являє собою зібраний докупи весь інтелектуальний здобуток світової цивілізації, який підтверджує, що поняття логіки віддзеркалюють явища природи.

Отже, Гегель показав, що пізнання - процес історичний. Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне, як не суттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці ХІХ у 1 половинні ХХ існувало неогегельянство – у центрі уваги цієї течії опинились питання філософії історії, культури, держави і права. Її представники намагались вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Гегеля та його діалектичного методу.

№13

Філософія Марксизму

Продовжувала традиції філософської класики, спирається на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природніх і суспільних явищ. Розглядала людину, як суспільну, практично діючу особу, яка не пасивно споглядає світ, а освоює його й перетворює, реалізуючи при цьому своє єство.

Карл Маркс – німецький філософ, видатний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч, який створив філософську систему побудовану на матеріальних засадах.

Учення про людину

Основним для Маркса є твердження про соціальну сутність людини. Погляди Маркса на людину можуть бути зведенні до чотирьох основних положень:

1. Природа – неорганічне тіло людини.

2. Предметно-практична діяльність є справжньою сутністю людини.

3. Саме праця зробила з мавпи людину. Тут Маркс пропонує таке співвідношення: практика – теорія – практика.

4. У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феноменом відчуження. Тобто, вироблений продукт не я власнісю найманого робітника – він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню.

Учення про суспільство

Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керують. На думку К. Маркса, суспільство складається з надбудови та базису. Надбудова – політичний лад і соціальний устрій суспільстві, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис – економічна основа суспільства.

Згідно з Марксом, базис визначає надбудову, а суспільне буття – суспільну свідомість. Матеріальні чинника – первинні, а духовне – вторинне. Він стверджував, що суспільство розвивається завдяки соціальним революціям.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три основні історичні типи суспільства: 1. Докласове; 2. Класове; 3. Комуністичне.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося в неомарксизмі – це була спроба знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему зміцнення капіталістичною цивілізацією людської духовності. Найбільшого розмаху неомарксизм досяг у 1950-1960 рр. також звернення до марксизму спостерігалось й у радянські часи.

№14

Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки

Українська філософія – один з національних різновидів філософії. Її головна риса – кордо центризм (сприйняття людиною навколишнього світу серцем – емоціями та почуттями). У ХІХ ст. пояснював українську філософську думку Памфіл Юркевич.

Основні риси української філософії:

1. Антропоцентричність - спрямованість на людину, осмислення її сутності.

2. Екзистенційність – гостро-емоційне переживання кожного кожного конкретного моменту існування , життя.

3. Толерантність і діалогічність – характеризується терпимістю , шанобливим ставленням до виявів незгоди з її ідеями.

В історії української філософії виділяють 4 основні етапи:

1. Філософська культура Київської Русі (ХІ-ХV ст.) починається з появи першої оригінальної пам’ятки філософської думки – «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Київського, а закінчується з переходом українських земель під владу Литовсько-Польської держави. На цьому етапі переважали проблеми, пов’язані із взаєминами між Богом і світом, Богом і людиною.

2. Філософська культура українського бароко (ХVІ- ХVІІІ ст.) – час національно-культурного відродження, початок тривалої боротьби українського народу за відтворення власної державності. Вивчалися взаємовідношення «Людина – світ».

3. Самобутня національна філософія (ХІХ-ХХ ст.). Постала проблема «Людина – нація» і формування філософії національної ідеї.

4. Українська філософія ХХ ст. (до здобуття незалежності). Представлена у:

• Філософія В радянській Україні – характеризується ідеологічним характером. Наприкінці 1920 рр. набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму».

• Філософія української діаспори – розпочались фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки.

Таким чином, українська філософська думка часто існувала у вигляді філософського масштабу ідей, які викладалися в літературі, поезії тощо.

№15

Філософська культура Давньої русі

Найдавнішими пам’ятками, які насиченні глибинним філософським змістом є «повість временних літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» та інші.

Істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержала можливість прилучитись до досягнень світової культури.

Погляди на світ і пізнання

Світ земний розуміється як співпричетний до добра, що з’єднує світ з його творцем. Зосереджуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення чуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божественною істиною. У зв’язку з цим особлива увага приділяється серцю, завдяки якому стає можливим залучення людини до Божої істини.

Учення про людину

Тогочасна культура не шанувала людську індивідуальність. Не формальна, не обмежена нормативними настановами поведінка не притаманна середньовічному суспільству. Відповідно, основними чеснотами вважались «честь і слава». Також «Правденість» способу життя забезпечували не тільки молитви, пости, таїнства, а й наслідування звичайних норм співжиття. Цю позицію висловив Володимир Мономах у «Повчанні» своїм дітям.

№16

Філософська культура українського бароко

Українська філософська культура цієї доби позначена зміною центрів інтелектуальних впливів. Замість Візантійської імперії тут починається поширення новітніх ідей із країн Західної Європи. Найбільш значущими постають ідеї гуманізму та Реформації.

Українські гуманісти орієнтувалися на можливість досягнення людиною щастя не в Царстві Божому, а в звичайному земному житті, обстоювали необхідність розвитку освіти й науки, обмеження влади монарха законом.

Теоретичне осмислення і розробка комплексу ідей здійснювались наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ українськими книжниками, що переважно групувались навколо культурно-освітніх центрів. Значну роль також відігравали й Братські школи, створенні для навчання дітей членів братств.

Проте в умовах наступу правлячої еліти Речі посполитої на православну релігію в Україні й укладання Брестської церковної унії, сприйняття реформаційних ідей обернулись радикальним протестом проти будь яких проявів західноєвропейської культури. Особливо виразно вони лунали від представників полемічної літератури (Мелетій Смотрицький). Вони заперечували необхідність набуття світської мудрості, адже вона ніяк не зарадить головній меті людського життя – порятунку своєї душі. Хоча крайнощі полемістів не одержали значного поширення в українській культурі, вони надихали на обстоювання інтересів православ’я як традиційної релігії.

Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії з культурою Західної Європи, започаткований у ХVІ ст., одержує своє завершення становлення в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Це пов’язано з діяльністю Києво-Могилянської Академії – перший вищий навчальний заклад на землях слов’ян. Вона була заснована (1632 р.) завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Її засновник митрополит Петро Могила. Учні у академії здобували гуманітарну підготовку, вивчали мови (німецьку, латинську, грецьку, старослов’янську, українську, польську, французьку), арифметику, геометрію, музику, теологію, філософію, риторику, поетику.

Філософський курс складався з 3 частин: 1) логіка – розглядала закони і форми людського мислення. 2) фізика, або природня філософія – вивчала зірки, природу, мистецтво. 3)метафізика.

Протягом свого існування філософська традиція, яка склалась у стінах академії, була репрезентована плеядою видатних українських мислителів найвідомішим з них є Г.С. Сковорода. Вони здійснили значний внесок у розвиток філософії України.

№17 Філософська система Г. Сковороди

Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії , створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Основні ідеї своєї філософії Сковорода виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософських діалогів. Характерними для них є символізм та діалогізм. Філософська система Г. Сковороди складається з декількох основних компонентів, які забезпечують загальну цілісність основних компонентів, які забезпечують загальну цілісність поглядів мислителя:

Погляди на світ

Свої погляди на світ він виклав в оригінальному вченні про дві натури та три світи. Усе існуюче на його думку поділяється на 3 специфічні види «світи»: 1) Великий (макросом) – світ речей; 2) малий (мікросом) – людина; 3) символічний – Біблія. У кожному із трьох світів існують дві натури «видима» і «невидима». Для великого світу – це зовнішній вигляд речей та їх прихована внутрішня сутність; для людини – це тіло і душа; для символічного світу Біблії - текст і прихований в ньому Божественний сенс.

Проблема пізнання

Посідає принцип самопізнання. На його думку самопізнання – це шлях до щастя. Тільки заглибившись в себе, пізнавши власну невидиму натуру, людина може розпізнати свою спорідненість і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. Провідне міце у цьому процесі він відводив серцю, як рушію душевного життя людини.

Учення про людину і суспільство

Розвиваючи вчення про споріднену працю та «нерівну рівність», Сковорода вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» - заняття для душі. Стверджував, що всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя.

Учення про щастя

Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». На його думку його дуже легко знайти, його потрібно зрозуміти, як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти його можна через заняття «спорідненою працею».

Відповідно до своїх філософських поглядів Сковорода проводив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.

№18 Класична українська філософія

Цей період розвитку української філософської думки характеризується зростанням рівня фаховості. До середини ХІХ ст. провідним центром її була Київська духовна академія. Вихованцями цієї академії було створено школу Київської релігійної філософії, ака вивчала поєднання розуму та віри. Вершинним досягнення цього проміжку часу була творчість Памфіла Юркевича – професора київської духовної академії, згодом – Московського університету. Завдяки йому відбулась концептуалізація засадничої риси української філософської думки – кордоцентризм. У ІІ половині ХІХ головну роль відігравали Київський та Харківський університети.

Академічна філософія України не просто віддзеркалювала магістральні тенденції розвитку світової філософії, вона піднялась на професійний рівень, достатній для створення власних філософських систем: панпсихізм, синехологічний спіритуалізм, монодуалізм.

Часто давались в знаки запізнілість і недостатня просунутість процесів процесів професіоналізації української філософської думки – бували й провальні праці в українськиї філософів того часу.

Більш за все класична українська філософія знаменита розробкою української національної ідеї.

На першому етапі становлення української національної ідеї - академічному М. Гоголю, Т. Шевченку, М. Костомарову вдалось у низці своїх творах привернути інтерес тогочасного суспільства до власного минулого. У той час вона ще живилась спогадами про напівдержавну добу Гетьманщини, але все більше піддавалась загальноімперській уніфікації. Але романтики вважали, що історія українського народу тісно пов’язана з історією росії, та не може бути відірвана від неї.

Тільки на другому етапі – культурно-освітньому, у науковій та суспільно-політичній діяльності М. Грушевського було доведено, що історія української культури є безперервною і самобутньою.

На політичному етапі ця теза стала засадничою для ідеологічної платформи українського визвольного руху. Першим її виголошенням стала книжка Міхновського М. «Самостійна Україна».

№19 філософія в радянській Україні

Сформувався принципово новий образ філософі. Вона мала бути повністю професійною і відповідати комуністичній ідеології правлячого режиму. Філософські дисципліни ,як обов’язкові викладалися у всіх ВНЗ.

Єдиною допустимою філософською системою було названо діалектичний та матеріалістичний матеріалізм. Цю систему було сформульовано на основі спрощення ідей марксистської філософії, таким чином сподівались зробити її загальноприйнятою для усього населення країни. Матеріалізм виходив із матеріального бачення світу, переважанням матеріальних факторів над духовними.

Миколою Хвильовим, видатним українським літератором, була висунута концепція «азіатського ренесансу». Саме Україні, вважав Хвильовий судилося стати «оазисом азіатського ренесансу», який започатковує вищу і останню епоху в історії людства - пролетарську. На його думку, головною рушійною силою має стати творча інтелігенція, яка має живитись для духовного відродження джерелами з західної європи.

Концепція «азіатського ренесансу» викликала величезне обурення в москві, яка тільки себе бачила втіленням прогресу для всього людства, тому він і наклав на себе руки.

Поновлення оригінальної філософської думки стало можливим в Україні лише 1960-1980 рр. коли на зміну репресивному Сталінському тоталітаризмі прийшов ліберальний партійно-бюрократичний режим. У цей сам себе проявив Павло Копнін, який був директором Інституту філософії АН УРСР. Він є фундатором школи «логіки наукового пізнання». Діяльність цієї школи була за акцентована на гуманістичній спрямованості філософії. Її представники вважали, що філософія повинна вивчати те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі її діяльності.

Новий етап у розвитку української філософії розпочався із поновленням у 1991 р. української державності. Проте підсумування проблем і перспектив цього розвитку має відбутися в майбутньому, коли вони набудуть впізнаваних рис.

№20 Філософія в українській діаспорі у 1920-1980рр.

Поза межами радянської україни українознавчі дослідження з філософії провадились в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках – у Празі розпочав діяльність Український вільний університет. У також українську університети та наукові установи діяли у варшаві, берліні, канаді, римі. Ці установи створювали інституціональну базу для досліджень та розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання в колі емігрантської молоді спроб розв’язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю проблему зробив Дмитро Донцов («Підстави нашої політики», «Націоналізм», «дух нашої давнини». Він висунув такі постулати: 1) Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. 2) у життя ідею впроваджує не народ, який є лише чинником для всякої ідеї, а активна, відважна, спрагнена влади меншість. 3) національна ідея має бути зреалізована за будь яку ціну і будь якими засобами.

Д. Донцов доводив, що його позиція значною мірою дотична до уявлень «філософії життя», зумовлена реаліями природного й соціального світів, де немає рівності, а головним законом є боротьба за існування.

Політична доктрина Вячеслава Липинського викладена ним у «листах до братів хліборобів», ґрунтується на тому, що «без власної української держави не може бути української нації» вихідним постулатом для Липинського є земля. Аристократією він називає певні соціальні прошарки, які у конкретних умовах відіграють у житті нації провідну роль.

Своїми студіями минувшини філософської культури України уславився Дмитро Чижевський – автор перших узагальнюючих праць з історії української філософії. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку. Започаткована Чижевським методологічна лінія знайшла своє продовження в науковій школі «української філософської культури» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії Вілена Горського і нині є провідною для історико-філософського українознавства.

Отже, до сфери історіїі української філософії входять ті вчені, що визрівали на терені Української культури , незалежно від того, на якому краю довелося формувати ці ідеї їхньому авторові. Зрештою, історія української філософії вивчає й ті ідеї, які були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у нашій культурі і справили певний вплив на її розвиток.

21.Українська історіософія – систематизовані погляди на самостійність і самобутність історії українського народу,його державу,культуру і Церкву в контексті всесвітньої історії. Функціонування української історіософії здійснювалося в стані постійного коливання на відносно тому ж самому науковому рівні: вже не міфології, ще не філософії історії. Історіософія – переважний спосіб історичного пізнання в українській філософській культурі. Риси української історіософії такі: 1.Українська історіософія має за свій об’єкт написання відрубної,самостійної історії України; 2. Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній ,,Великій Історіософській Місії” доленосного всесвітньо-історичного призначення України, творити ,,живу синтезу” західної та східної культур. 3. Усесвітньо-історичне покликання України є її об’єктивною есенціальною ознакою,природною чи геополітичною ,,преференцією”. 4. Реалізація ,,Великої Історіософської Місії” покликана скомпенсувати весь історичний шлях України – від давнини до сьогодення,сповнений трагічних перипетій і повстань. Основними етапами розвитку української історіософії є:

• Історіософія ,,Русі”,яка закінчилася ,,Україною”(давньоруської доби 11-13ст.);

• Історіософія ,,України’’,яка розпочиналася ,,Руссю”;

• Історіософія ,,Щоб не впала Україна’’,представлена найперше козацько-старшинським літописанням та ліберально-дворянською історіософією;

• Історіософія України ,,Поміж Великоросією та Малоросією’’(доби романтизму-19ст.)

• Класична Історіософія України-Русі 19-поч.20ст.)

• Модерна історіософія 20ст. в українській діаспорі;

• Сучасна українська історіософія кінця 20 – поч..21ст.

22. Особливості сучасної світової філософії. Західна філософія 20ст. постає перед нами вже зовсім в іншому вигляді, з принципово іншим способом філософування,з якісно іншими підходами до ключових,онтологічних,гносеологічних,антропологічних і філософсько-історичних проблем,ніж у класичній західній філософській традиції,що мала за основу античну філософію.Триває науково-технічна й інформаційна революція,завдяки яким розширюються величезні перспективи освоєння земної і космічної природи.На цьому тлі сучасна західна філософія відмовляється від фундаментальної єдності буття і мислення. Раціональне пізнання світу стає не абсолютним,а відносним, яке до будь-якої інформації про світ прикладає цілу серію умов можливості. Значно посилюється інтерес до людини. Про саму людину можна сказати тільки те,що вона втрачає будь-яку конкретну сутність, яку з різних точок зору намагалися розшукати мислителі з давніх часів. Відповідно складається ситуація маргіналізації філософії. Остання принципово відмовляється від цілісного систематизованого погляду на світ на користь роздумів із будь-якого приводу.Іноді такий привід може призвести до широких узагальнень,іноді обмежується зауваженнями.

23. ,,Філософія підозри”(Ф.Ніцше, З.Фройд). Величезну роль від класичної до сучасної західноєвропейської філософії відіграли мислителі 19ст. Серед них виділяють творчість К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фройда. Цих мислителів об’єднують під назвою ,,філософи підозри” – за те,що вони спромоглися піддати сумніву основоположні постулати філософії Нового часу. Для знаменитого німецького філософа Ф.Ніцше (1844-1900) першочергове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття,а саме життя – як потік невловних для розуму миттєвостей існування. Звідси походить назва його філософської системи – ,,філософія життя’’. Ф.Ніцше закінчив своє життя в психіатричній лікарні: його розум потьмарився після апоплексичного удару. Як лікар-психіатр Зігмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і методи лікування неврозів,психічних розладів,для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість,яка досі вважалася цілісною єдністю,що панує над усіма іншими людськими якостями,насправді є складним,багаторівневим явищем,де власне свідомості відводиться далеко не перше місце. Згідно з фройдівською концепцією,у структурі особистості виділяють три елементи: 1. Воно – неусвідомлена сфера психіки; 2. Я – її свідомий рівень; 3. Над-Я – внутрішній ,,цензор”, який формується під впливом вимог.

24. Екзистенціально-антропологічні напрями. Екзистенціалізм – провідний напрям філософської думки 20ст., який осмислює проблему людини ,її сутності й існування,буття у світі,можливостей і перспектив свободи та відповідальності. Відомі дві великі ,,хвилі” екзистенціалізму,в одній з яких провідну роль відіграли німці,а в другій – французи. Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм,який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує. Ідейними посередниками екзистенціалізму були данський філософ і теолог Серен К’єркегор (1813-1855), представники ,,філософії життя”,засновник феноменології Гуссерль. Основні ідеї екзистенційної філософії можуть бути зведені до трьох основних тверджень: 1. Існування передує сутності. 2. Людина відповідає не тільки за себе,але й за всіх людей. 3. Людина приречена бути вільною. Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини,а з іншого – демонструє,що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

25. Позитивізм та його різновиди. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перший позитивізм виник у 30 – 40 роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін ,,позитивізм’’, Герберт Спенсер та Джон Стюарт Мілль. Головним досягненням цього періоду є закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

• Теологічна стадія,коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ;

• Метафізична стадія,коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями;

• Позитивна,наукова стадія,яка,на думку перших позитивістів,тільки-но розпочалася.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного поширення наприкінці 19-поч.20ст. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1836-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На перший план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв’язати ці проблеми, на думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та ,,критики чистого досвіду”.

Третій позитивізм,або неопозитивізм відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами,що піддаються спостереженню.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм) пов’язаний з іменами Карла Поппера і Томаса Куна. Він набув поширення з 50-60-х років 20 ст. Замість процедури верифікації Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму . Відсутність спростовних фактів іще не є підтвердженням безумовної істинної теорії. Загальний висновок виявився доволі парадоксальним: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона не є науковою.

26. Ситуація Постмодерну у філософії. Відлік Постмодерну починається з моменту появи і розповсюдження американської культури, впровадження нових форм, мас – медіа. Статус філософського поняття постмодернізм здобуває у 80 – ті рр.. 20ст. перш за все завдяки ідеям французького мислителя Жанна – Франсуа Ліотара (1924 – 1998). Найвідоміші представники цього напрямку – французькі мислителі Жак Дерріда (1930 – 2004), Ж.Бодріяр, американський дослідник Р.Рорті. Філософи – постмодерністи досить своєрідно трактують сучасну соціокультурну ситуацію в західному світі і на підставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки щодо ролі та місця філософії в культурі. Вони вважають, що в добу модерну людина надміру покладалася на науково – технічний прогрес. Це зрештою призвело до того, що процес вийшов з-під раціонального контролю. Науково-технічний розвиток триває,але людина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не стільки полегшується,скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не є ідеалом епохи.

27. Буття: проблеми,концепції,форми. Проблема буття – це питання про існування навколишнього світу як певної цілісності. Проблема буття для філософії – фундаментальна. Категорія буття посідає у філософській думці особливе місце. Це зумовлене двома обставинами: 1) здатністю охопити в собі всю навколишню людину,світ як цілісність, щось, що споконвіку є. 2) властивістю бути для філософії найзрозумілішим утіленням Абсолюту. Представники субстанційного напряму стверджували, що ,,буття є субстанція’’, що навколишній світ предметів,явищ або процесів є реальним,дійсним,вічним. Прихильники суб’єктивістського напряму вважали, що ,,буття є ніщо’’. У філософській літературі висувають і інші концепції буття,а саме: 1) матеріалістична – яка ототожнює буття з матеріальним сущим; 2) ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); 3) некласична,що протиставляє буття як процесуальність,мінливість,незавершеність сущому. Найбільше практичне значення має сьогодні формальна онтологія. Започаткована в 1990-х рр.., вона являє собою формалізовану модель поняттєвої системи. Наявність формальної онтології розглядається як головна умова ,,позитивності’’ й прийнятності здобутих результатів і найефективніший спосіб їх швидкого практичного застосування.

28. Матерія та рух. Простір і час. Матерія – об’єктивна реальність, дана людині в чуттях,яка існує поза людською свідомістю і незалежно від неї. В історії західної філософії виділяють 3 хвилі матеріалізму: 1) античний стихійний матеріалізм 2) механістичний матеріалізм 3) філософія марксизму . Виділяють 3 глобальні різновиди матеріальних систем,кожен з яких підпорядковує відповідні системи: 1) біологічні системи – вся біосфера від мікроорганізмів до людини 2) система неживої природи – елементарні частинки,поля,атоми,молекули. 3) соціально організовані системи – людина,різні колективи,організації і тд. Спосіб існування матерії – рух. З цього приводу кажуть,що не існує руху без матерії,а матерії без руху. У широкому розумінні рух – це будь-яка змінна. Існують різні типи руху – від простих до надскладних. Згідно з матеріалістичними концепціями виділяють два основні різновиди руху: 1) рух, пов’язаний із збереженням якості предмета 2) рух,пов’язаний із зміною якісних характеристик предмета. Поняття ,,простір” охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: місце серед інших сущих і його тяглість. Тяглість є продовження того самого сущого. Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість – це фази того самого явища. У ній розрізняється сучасне,минуле й майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій у часовому просторі. Головною характеристикою простору є його безперервність, а часу – незворотність перебігу від минулого до майбутнього. Простір і час взаємодоповнюють один одного; простір визначають через час і навпаки.

29. Свідомість як ідеальне буття. Свідомість є сукупністю психологічних явищ; це характеристика психіки,здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини бачити себе в навколишньому світі. Поняття свідомості є вужчим,ніж поняття мислення. Свідомість – це вища,поняттєва форма мислення. Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей. Процес усвідомлення - досить тривалий,можна умовно поділити на кілька етапів: 1) самоусвідомлення,коли людина чітко відмежовує особистісне Я від не-Я, від усього навколишнього світу. 2) ,,копіювання” зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття 3) розчленування цих образів 4) визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально існуючі матеріальні речі 4) поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок чого людина починає розуміти призначення матеріального предмета. У структурі свідомості індивіда З. Фройд виділяв три пласти: 1) несвідоме 2) власне свідомість 3) ,,над свідомість”. Ще свідомість поділяють на індивідуальну та суспільну. Індивідуальна свідомість вміщує внутрішній духовний світ однієї окремо взятої людини. Суспільна свідомість – сукупність найпоширеніших у суспільстві узгляднень щодо різних сфер його духовного життя.

30. Пізнання як предмет філософського аналізу. Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії,що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини. Пізнання – це процес здобуття,переробки,передавання та використання знань про навколишній світ. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість давати адекватне відображення дійсності. Структуру процесу пізнання становлять суб’єкт та об’єкт пізнання, його результати та умови. Суб’єкт пізнання – це той, хто пізнає. Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта. Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання: 1) поняття – вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища. 2) судження – фіксує зв’язок предмета з його суттєвою ознакою. 3) умовивід – форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Отже, суб’єкт пізнає об’єкт, і цей процес перебігає на конкретно – чуттєвому й абстрактно – логічному рівнях.

43

Поняття: визначення, структура, класифікація

Поняттям називається вузлова форма мислення,в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища.

Особливості поняття:

• Віртуальність. Поняття репрезентує не сам предмет або явище, а той образ предмета, що існує в свідомості людини;

• Абстрактність і узагальненість. Поняття ґрунтується на узагальненні найістотнішого.

• Вербальність. Поняття завжди позначається словом, або сполученням слів. Однак не кожне слово може позначати поняття.

• Конструктивність. Будь-яке поняття формується в мисленні людини, як підсумок складних операційнад інформацією органів чуття.

Операції, за допомогою яких утворюються поняття:

• Аналіз – розкладання предмета на складові частини.

• Синтез – уявне зєднання, компонування частин предмета в єдине ціле

• Абстрагування – виділення найістотніших ознак предмета.

• Порівняння – зіставлення предметів з метою виявлення подібностей та розбіжностей

• Узагальнення – обєднання у єдине ціле предметів, подібних за певними ознаками.

Поняття складаються із назви, змісту і обсягу.

Взаємозв’язок між змістом та обсягом поняття визначається законом зворотньго відношення: зі збільшенням обсягу поняття зменшується його зміст, і навпаки: зі збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг.

Класифікація понять:

За обсягом (одиничні, загальні, нульові);

За змістом (конкретні, позитивні, співвідносні, збірні);

За відношенням один до одного (не порівнювані, порівнювані)

44

Відношення між поняттями

Порівнюванні поняття можуть бути сумісними і не сумісними.

Сумісними називають поняття, обсяг яких цілком, або частково збігається.

Несумісними називають поняття, обсяг яких не збігається в жодній своїй частині.

Відношення сумісних понять:

Тотожність – поняття, що відображають той самий предмет.

Підпорядкування – загальніші поняття підпорядковують собі конкретніші.

Перехресні – обсяги понять частково збігаються за певними ознаками.

Відношення не сумісних понять:

Супідрядні – об’єднані спільною родовою ознакою, але різні за своїми родовими характеристиками, їх обсяги не перехрещуються і не збігаються.

Суперечні – взаємне заперечення один одного.

Протилежні – заперечують один одне шляхом ствердження нових ознак несумісних з ознаками поняття, що заперечується, але самі ознаки при цьому не заперечуються.

45 Логічні операції з поняттями - Це логічні дії, внаслідок яких утворюються нові поняття.

Основні операції з поняттями:

Узагальнення – узагальнення істотних ознак і формування таким шляхом більш абстрактних фонять.

Обмеження – конкретизація істотних ознак вихідних понять, виділення з них конкретних рис.

Визначення – логічна операція, що розкриває зміст поняття.

Поняття, зміст якого треба розкрити називається визначувальним. Поняття, за допомого якого здійснюється визначення називається визначаючим.

Основні способи визначення понять:

• Сутнісне визначення (розкривається сутність предмета, його головні ознаки)

• Функціональне (розкриває функції предмета та його роль)

• Генетичне (через походження предмета)

• Структурне (поняття розкривається через зясування його структури)

Поділ – логічна операція, за допомогою якої обсяг поняття поділяється на на ряд складових.

Види поділу:

Дихотомічне – на два суперечні поняття.

Ділення за видотвірною ознакою.

Класифікація – коли кожен член поділяється ще на підвиди.

51. Безпосередні умовиводи

У безпосередніх умовиводах висновок робиться з одного засновку, на основі перетворення суджень.

Основні способи перетворення безпосередніх умовиводів:

1. перетворення - вихідне судження перетворюється на судження, рівнозначне за змістом, але інше за структурою: S є P→S не є не -P для кожного з видів суджень перетворення відбувається за власною схемою:

а) загальноствердні судження перетворюються на загально заперечні: усі S є P → жодне S не є не –P

б) частковоствердні судження перетворюються на частково заперечні: усі S є P → деякі S не є не –P

в) загальнозаперечні судження залишаються загальнозаперечними, але змінюють свою структуру: жодне S не є P → усі S є не –P

г) частковозаперечні судження перетворюються на часткова ствердні: деякі S не є P → деякі S є не -P

оберненням називається така операція, у результаті якої суб’єкт вивідного судження стає предикатом, а предикат – суб’єктом вихідного судження: S є P → P є S

основне правило обернення безпосередніх суджень: якість обох суджень залишається тією самою.

для кожного з видів суджень обернення відбувається за власною схемою:

а) загальноствердні судження обертаються з обмеженням: S є P → деякі P є S

б) загальнозаперечні судження обертаються без обмеження: жодне S не є P → жодне P не є S

в) частковоствердні судження обертаються виключно за схемою: деякі S є P → деякі P є S

г) частковозаперечні судження не обертаються.

Протиставленням предикату називається таке висновкові судження, суб’єкт якого суперечить за змістом предикатові вихідного, засновкового судження: S є P → не-P є S

для кожного з видів суджень протиставлення відбувається за власною схемою:

а) загальноствердні судження протиставляються на загальнозаперечні: усі S є P → жодне не –P не є S

б) загальнозаперечні судження протиставляються на частковоствердні: жодне S не є P → не-P є S

в) частковозаперечні судження протиставляються на частково ствердні: деякі S не є P → деякі не -P є S

г) частковоствердні судження шляхом протиставлення не змінюються.

52. Дедуктивні умовиводи. Категоричний силогізм.

Дедуктивним умовиводом називається умовивід від загального до часткового.

Умови можливості дедуктивного умовиводу такі: 1)один засновок повинен мати загальний характер; 2)другий засновок має стосуватися окремого предмета, що належить до певного класу.

Особливість дедуктивних умовиводів полягає в тому, що дедуктивний умовивід, як правило, дає правильні або імовірнісні висновки. Гарантією правильності висновків слугують загальність, самоочевидність вихідних засновків. До цих засновків належать закони, теорії, аксіоми.

Дедуктивні умовиводи є умовиводами опосередкованими й тому мають досить складну структуру. У них виділяють три терміни: більший, середній і менший, і два засновки – більший і менший.

Менший термін – це поняття що посідає місце суб’єкта у висновку. Позначається латинською S.

Більший термін – це поняття, що посідає місце предикату у висновку. Позначається Р.

Середній термін – це поняття, наявне в обох засновках, але відсутнє у висновку. Позначається М(медіум).

Отже, структура дедуктивного умовиводу має приблизно такий вигляд:

М-Р

S-М отже S-Р.

Основний вид дедуктивного умовиводу – категоричний силогізм. Категоричний силогізми – це умовивід, у засновках якого є судження, де щось стверджується або заперечується.

Аксіоми категоричного силогізму: 1.Усе, що стверджується про клас предметів, може стверджуватися про кожен предмет цього класу. 2.Ознака ознаки предмета є ознакою самого предмета; те що суперечить ознаці предмета, суперечить самому предмету.

Основні правила силогізму:

-у кожному силогізмі має бути тільки три терміни: великий, малий, середній;

-середній термін хоча б в одному із засновків має бути розподілений.

Правила засновків:

-з двох часткових або заперечних засновків не можна робити висновок;

- якщо один із засновків – часткове судження, то й висновок має бути частковим;

- якщо один із засновків – заперечне судження, то й висновок має бути заперечним.

Основні помилки в категоричному силогізмі такі: 1.Сплутування можливості й дійсності. (Наприклад: В Україні діє спрощена система оподаткування. Бізнесмен Іван-громадянин України».

2.Поспішний висновок з непевного засновку. (Наприклад: «Людина істота розумна. Душевнохворий – теж людина».

Слід пам’ятати, що зазначені помилки виникають не з недосконалості самого силогізму як різновиду дедуктивного умовиводу, а з факту наявності прихованих помилок у його засновках.