14.4. Емоції та особистість

Емоційна сфера особистості – це сукупність емоційних процесів, станів та властивостей особистості, які забезпечують цілісність емоційного життя людини.

Емоційну сферу особистості складають:

1. Емоційний тон відчуттів – безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі впливи і спонукують людину до їх збереження або усунення.

2. Ситуативні емоції – суб'єктивна форма вираження ступеня задоволення тієї чи іншої потреби.

0. 3. Емоційні стани:

1. А) настрій – загальне емоційне тло;

б) афекти – реакції на екстремальні умови, коли людина не може впоратися з виниклою ситуацією;

в) стреси – реакції на тривалі підвищені навантаження, що вимагають мобілізації всіх сил.

4. Почуття – стійкі почуття до об'єктів (матеріальних чи духовних), які відносяться до вищих потреб.

5. Пристрасті – абсолютно домінуючі, стійкі почуття.

6. Емоційність людини – сукупність властивостей людини, що характеризують зміст, якість і динаміку її емоцій і почуттів. Змістові аспекти емоційності відбивають явища і ситуації, що мають особливу значимість для суб'єкта. Якісні властивості емоційності характеризують ставлення індивіда до явищ навколишнього світу і знаходять своє вираження в знаку і модальності домінуючих емоцій. До динамічних властивостей емоцій належать особливості виникнення, перебігу і припинення емоційних процесів і їхнього зовнішнього вираження.

7. Емоційний досвід людини – способи реагування, що закріпилися, ієрархія емоцій і почуттів.

Ієрархія цінних для особистості емоційних переживань визначає загальну емоційну спрямованість (ЗЕС). Людина буде "організовувати" своє життя так, щоб частіше відчувати улюблені емоції. Таким чином, приналежність до певного типу ЗЕС позначиться на широкому спектрі проявів особистості в її життєдіяльності. Основні типи ЗЕС:

Альтруїстичні емоції – виникають на основі потреби в сприянні, допомозі, заступництві іншим людям.

Комунікативні емоції – виникають на основі потреби в спілкуванні.

Глорічні емоції, пов'язані з потребою в самоствердженні, славі.

Праксичні емоції – переживання, пов’язані з діяльністю, її успішністю або неуспішністю, труднощами її здійснення.

Пугнічні емоції (емоції боротьби) – пов’язані з потребою в подоланні небезпеки, на основі якої пізніше виникає інтерес до боротьби.

Романтичні емоції – прагнення до всього незвичайного, таємничого.

Гностичні (пізнавальні) емоції – пов'язані з потребою в "когнітивній гармонії", щоб у новому, невідомому відшукати знайоме, звичне, зрозуміле; вирішити завдання, яке здавалося нерозв'язним.

Естетичні емоції – пов'язані з потребою в красі, насолоді красою.

Гедоністичні емоції – пов'язані з задоволенням потреби в тілесному і душевному комфорті.

Акізитивні емоції (емоції придбання і накопичення) – виникають у зв'язку з інтересом до накопичення, "колекціонування" речей, що виходить за межі їх практичного нестатку.

Останнім часом у психології широко досліджуються два явища, пов'язані з проблемою "особистість і емоції": алекситимія і синдром "емоційного вигоряння".

У калькованому перекладі з грецької термін "алекситимія" означає "безмовипочуття", що приблизно можна перевести як "немає слів для назви пережитих емоційних станів". Цей термін був введений у науковий оберт Пітером Сіфнеосом, одним з лідерів сучасної психосоматичної медицини. Якщо людина постійно придушує власні почуття, емоційні реакції на стрес, це не залишається без наслідків. Розвивається і закріплюється свого роду "емоційна тупість": почуття й емоції стають більш бляклими, однотипними, людина майже не може відокремити їх від фізичних відчуттів, виявляється лексичний дефіцит (не вистачає слів) при описі своїх емоційних станів. Крім того страждають функції уяви і кодування.

Алекситимія – психологічна характеристика особистості, у якої відзначаються такі особливості в когнітивно-афективній сфері: 1) труднощі визначення (ідентифікації) і опису власних переживань; 2) труднощі в виявленні різниці між почуттями і тілесними відчуттями; 3) зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність фантазії, уяви; 4) фокусованість у більшій мірі на зовнішніх подіях, а не на внутрішніх переживаннях.

Як показують численні дослідження, алекситимія є незмінним супутником будь-якого психосоматичного захворювання, незалежно від клінічних проявів. У тих же випадках, коли алекситимія виявляється на тлі соматичного благополуччя, є підстави думати, що організм схильний до виникнення психосоматичного захворювання, хоча не можна заздалегідь сказати, якого саме. Клініцисти висунули гіпотезу, відповідно до якої обмеженість усвідомлення емоцій і когнітивної переробки афекту веде до фокусування свідомості на соматичному компоненті емоційного порушення. Інакше кажучи: відсутність можливості висловитися і помізкувати щодо власних переживань виливається в посилення фізіологічних реакцій на стресові ситуації, що і призводить до захворювання.

Емоційне вигоряння – вироблений особистістю механізм психологічного захисту в формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи.

Емоційне вигоряння є набутим стереотипом емоційної, найчастіше професійної, поведінки. Воно дозволяє людині дозувати й ощадливо витрачати енергетичні ресурси. Представники багатьох професій, чия діяльність пов'язана зі спілкуванням (лікарі, педагоги, працівники торгівлі і сфери обслуговування й ін.), піддані симптомам поступового емоційного стомлення і спустошення. Тому можна говорити про те, що емоційне вигоряння є формою професійної деформації особистості.

В. В. Бойко виділяє зовнішні і внутрішні фактори, що провокують "вигоряння". До зовнішніх належать:

– хронічна напружена психоемоційна діяльність;

– дестабілізуюча організація діяльності;

– підвищена відповідальність за функції, що виконуються;

– неблагополучна психологічна атмосфера професійної діяльності;

– психологічно важкий контингент, з яким має справу професіонал ("важкі клієнти").

Внутрішні фактори:

– схильність до емоційної ригідності (емоційне вигоряння швидше виникає в тих, хто менш реактивен і сприйнятлив, більш емоційно стриманий);

– інтенсивна інтеріоризація (сприймання і переживання) обставин професійної діяльності;

– слабка мотивація емоційної віддачі в професійній діяльності;

– моральні дефекти і дезорієнтація особистості.

При емоційному вигорянні спостерігаються всі три фази стресу, виділені Гансом Сельє: 1) нервова (тривожна) напруга – її створюють хронічна психоемоційна атмосфера, підвищена відповідальність, труднощі контингенту; 2) резистенція чи опір – людина намагається більш-менш успішно відгородити себе від неприємних вражень; 3) виснаження – збідніння психічних ресурсів, зниження емоційного тонусу, яке настає внаслідок того, що опір виявився неефективним. Відповідно кожному етапу виникають симптоми наростаючого емоційного вигоряння.

Як важливу передумову успішної життєдіяльності особистості в останні роки все більше дослідників розглядає “емоційну розумність”, “емоційний інтелект” або “емоційну компетентність”. Емоційна компетентність розуміється як комплекс з 5 ключових угрупувань: самосвідомості, саморегуляції, самомотивації, соціальної свідомості та соціальних умінь. “Емоційно компетентною вважається людина, якій властиві врівноваженість, сумлінність, доброзичливість, комунікабельність, відкритість; людина, яка легко вживається з іншими і перебуває “у ладі з собою”, яка спроможна контролювати власні емоції, адекватно оцінюючи їх природу та чинники. Емоційно компетентна людина успішно долає перешкоди на шляху до досягнення цілей, які ставить перед собою; протидіє фрустрації шляхом створення необхідної самомотивації; регулює виявлення власного настрою і утримується від тривалого депресивного стану, не впадає у відчай при виникненні труднощів, співчуває іншим людям, стримує імпульсивні спонукання до дії без достатнього обміркування її можливих наслідків. Завдяки цьому, навіть маючи досить помірний рівень інтелектуального розвитку (IQ), вона досягає значно більших успіхів у житті, ніж людина з високим IQ, але низькими показниками емоційного інтелекту” [13, с.6].