Вопрос № 20

Статут Великого князівства Литовського 1588 року

Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об’єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у заново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, чинний, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров’ї. Написаний руською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом — французькою, латинською та ін. мовами.

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1566 — які не досягли 14 років, а за статутом 1588 — 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

Вопрос № 21

Загально-земські привілеї

Привілеї поділялися на загально-земські, обласні та міські. Загально-земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави. Першими загально-земськими привілеями можна вважати три привілеї, видані в 1387 р. Великим князем Ягайлом.

Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був спрямований на поширення католицизму в Литовсько-Руській державі. Цим привілеєм Великий князь сподівався обернути в католицьку віру якомога більше вільних селян і шляхти.

Другий привілей від 22 лютого 1387 р. адресувався католицькому духовенству і доповнював перший привілей. За цим привілеєм усе католицьке духовенство виключалося з державної юрисдикції. Привілей зобов'язував усіх жителів Великого князівства Литовського переходити в католицьку віру. Заборонялися шлюби з православними, а маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від усіляких служб і повинностей на користь держави. Встановлення повного панування католицького духовенства над населенням, що проживало в їхніх землях, стало першим кроком до юридичного оформлення закріпачення селян.

Третій привілей від 28 квітня 1387 р. було видано з нагоди Кревської унії, яка вводила в Литовсько-Руській державі адміністративні установи за польським зразком. У ньому йшлося про призначення воєводських і повітових суддів.

Правову регламентацію союзних відносин Великого князівства Литовського з Польщею та юридичне закріплення суверенності Литовсько-Руської держави було оформлено Островською угодою 1392 р. і Городельською унією 1413 р. Норми Городельського привілею мали провокаційний характер. їхньою метою було зміцнення й поширення католицизму. Привілей містив неправдиве твердження проте, що землі Великого князівства Литовського включаються до складу Польського королівства зі згоди князів, панів, шляхти, посадовців і бояр Великого князівства. За цим актом усіх не-католиків, головним чином православних, які становили переважну більшість населення, не допускали на державні посади. Городельський привілей розпалював релігійну ворожнечу в державі й був спрямований на підрив єдності Великого князівства Литовського. У привілеях 1432 і 1434 рр. православна шляхта зрівнювалась у правах із католиками. Ці привілеї можна вважати найважливішими правовими актами у справі об'єднання й консолідації шляхетського стану.

Важливим етапом у розвитку законодавства Великого князівства Литовського слід вважати привілей Казимира 1447 р., в якому було детально викладено права магнатів та шляхти, а також деякі принципи кримінального, цивільного і конституційного права. Особливе значення мала ст. 12 привілею, згідно з якою за феодалами закріплювалося право здійснювати суд над залежним населенням. Визнання за ними такого права ставило населення ще у більшу залежність від феодалів. Усе це дає змогу вважати привілей 1447 р. головним правовим актом, що заклав основи юридичного оформлення кріпосної залежності селян. Крім того, привілей забороняв уряду роздавати державні землі та посади іноземцям. Ці положення були спрямовані проти проникнення польських феодалів у Велике князівство Литовське і фактично закріплювали територіальну цілісність держави. Привілей 1447 р. також значно розширив коло осіб, за якими визнавалися права шляхти незалежно від віросповідання. Таким чином, привілеї 1432,1434 і 1447 рр. стали юридичною основою оформлення прав шляхетського стану. Віденський привілей 1457 р. визначав становище іноземців у Литві.