Культура

Ручний дерев'яний хрест у формі свастики. (Покуття або Гуцульщина. Кінець 19 — початок 20 століття. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й.Кобринського.)

На Гуцульщині створений особливий стиль народного іконопису. Ікони писалися на смерекових дошках, які для захисту від жуків-короїдів покривали часниковим соком. Фігури святих переважно вертикальні, але динамічні; обличчя в основному білого кольору, очі промальовані через усе обличчя. Велика збірка гуцульських домашніх образів XVIII-XIX ст. знаходиться в фондах і експозиції Музею української домашньої ікони в Історико-культурному комплексі «Замок Радомисль».

Своєрідним явищем був організований 1911 р. Гнатом Хоткевичем аматорський народний Гуцульський театр (режисери Олекса Ремез, Лесь Курбас), де селяни грали п'єси гуцульським говором.

Наприкінці XVIII і в XIX ст. основною формою сім’ї на території Гуцульщини була мала сім’я , що складалася з батьків і неодружених дітей.

В галицькій Гуцульщині кількісний склад сім’ї становив у 1880 р. 4,1—4,7 чол. і п 1890 р. 4,2—5 чол. Це переважно малі сім’ї, що складались із подружніх пар і двох-трьох дітей. На території закарпатської Гуцульщини, за даними 1900 р. найбільш поширеною була сім’я з 4—5 чол. Приблизно такою ж у цей період була картина і на буковинській Гуцульщині.

Двоє-троє дітей у сім’ї — це середній показник, оскільки значна кількість сімей були багатодітними, але зустрічались і бездітні сім’ї і такі, де була одна дитина.

Загальні дані статистики не виключають наявності певного процента сімей, де спільно проживали батьки і одружені діти. Основними причинами наявності таких сімей було важке матеріальне становище, яке не дозволяло виділити частку з господарства чи небажання батьків ділити худобу. Але зв’язки між окремими родинами в такій великій сім’ї були неміцні і зберігались лише до смерті батька.

Загалом на Гуцульщині, як свідчать польові дослідження, одружених дітей намагалися відділити, давши їм з господарства та майна їх частку. Однак тут довго зберігались патріархальні устої. Батько — глава сім’ї — був єдиним, від кого залежали не тільки розміри цієї частки, він же вирішував, хто з дітей залишиться при ньому. За звичаєм, з собою на господарстві батьки залишали наймолодшого сина, йому й діставались у спадок господарство батьків і батьківська хата. Коли в сім’ї не було синів, «коло себе» батько лишав молодшу дочку. Взагалі господарство батьків успадковував той, хто дотримував їх до смерті. Родичів (батька і матір) на Гуцульщині називали «стариня». Батька діти кликали «тато», «таточко», «гедьо», «гедик», «лєльо» (на території галицької Гуцульщини, на території закарпатської — «няньо, нянько» ). Матір називали як і скрізь на Україні,— «мама», «мамка», «неня, ненька». Діти — «гіти», «чєда», «глота»; син — «син», дочка — «донька», «доч», «донечка»; онук, онуки — «внуча», «унуки», «унучка»; родичів матері та батька діти кличуть: «гіду», «гідику», «бабо», «мамко», «бабунько». Батьків чоловіка жінка називала свекром і свекрухою; чоловік дочки — це «зєть», жінка сина — «невістка»; сестра чоловіка — «зовиця», а брат — «дівер» .

До старих людей («сідих»), до батьків, матерів молодь і загалом все населення ставились шанобливо. Про це свідчать, наприклад, щоденні привітання гуцулів, які обов’язково включають такий діалог: «Мамка, татко дужі? — Дужі, єк ваші?» В літературі є свідчення, що гуцули надзвичайно тепло і щиро ставились до «кревних» «свояків», готові були завжди прийти їм на допомогу, що вони взагалі відзначались гостинністю і доброзичливістю. Особливим співчуттям користувались сироти, вдови. В умовах натурального способу виробництва сім’я становила собою виробничу ланку або колектив, який виконував цілий комплекс робіт і сам забезпечував себе усім необхідним для життя і відтворення робочої сили. Традиційно усталились господарські обов’язки кожного з членів сім’ї. бДо обов’язків чоловіка перш за все належали роботи по утриманню худоби, заготівлі для неї корму. Влітку багато часу йшло на косіння, громадження, сушіння та складання сіна в стоги. Чоловік заготовляв дрова та деревину для різних господарських потреб, сам виготовляв простіші предмети побутового вжитку, займався полюванням, пасічництвом, випасом худоби на полонинах. Жінка, крім щоденної турботи про харчування сім’ї, догляду за дітьми, мала багато інших обов’язків — садила город, доглядала за городиною, збирала її, сіяла, вибирала та переробляла на волокно коноплі, мила овечу вовну, пряла, шила одяг для всієї сім’ї. Багато жінок уміли самі ткати. В. Гнатюк відзначає, що в Карпатах «кожна жінка робить на кроснах. Дівка, що не вміла би ткати, не вийшла б заміж» .

Мали свої обов’язки й діти. За традицією, хлопчики змалку привчались виконувати чоловічі роботи — доглядати за худобою, рубати дрова, допомагати батькові заготовляти сіно. Дівчатка дивились за молодшими братиками і сестрами, носили воду, пряли, шили, вишивали. Як хлопчики, так і дівчатка пасли худобу, що не виганялась на полонини.Продуктів споживання, одержаних в межах власного господарства, гуцулам майже ніколи не вистачало. Тому вони змушені були шукати додаткових засобів життя. В. Шухевич зазначав, що багато гуцулів «блукають царами», тобто чужими краями цілий рік, і «тільки на Великдень повертають на короткий час до рідні, щоби полагодити усякі справи, особливо оплатити податки» . Це накладало додаткові обов’язки по господарству на жінок. Гуцульську жінку можна було побачити верхи на коні з бербеницями, з сокирою, з косою. Водночас це забезпечувало їй відносну свободу поведінки. Певна незалежність гуцульської жінки зумовлювалась іще й тим, що батьківське віно традиційно вважалось її особистою власністю. Дослідники сімейного побуту гуцулів в минулому зазначали, що обставини життя горян, той факт, що чоловіки багато часу проводили поза домом, призводили до подружньої невірності. Проте безпідставними є висновки деяких авторів XIX — початку XX ст. про легковажне ставлення жінок до материнських обов’язків, свідченням чому мав би бути факт годування немовлят овечим або коров’ячим молоком з ріжка, а не материнським. Годування дітей з ріжка справді здавна мало місце на Гуцульщині аж до початку XX ст. Однак годування дітей молоком через перетятий во-лов’ячий чи коров’ячий ріг у гуцульського населення не можна вважати якимось винятком. У такий самий спосіб годували немовлят, наприклад фіни *. У багатьох гуцульських жінок, які тяжко працювали фізично, погано харчувались, швидко пропадало грудне молоко. Однак загалом жінки довго годували дітей груддю — 2—3, а іноді й 5—6 років . Любов’ю до дітей, турботою про них сповнені численні колискові пісні гуцулок. Із них постає тяжка доля жінки, яка розривається між дітьми і постійними клопотами по господарству. Тяжке життя жінки в сім’ї розкривають також гуцульські весільні пісні — «барвінкові».

Народна мораль гуцулів вважала основним обов’язком кожного подружжя народження та виховання дітей. Бездітність розглядалась як нещастя, а намагання запобігти дітонародженню — як тяжкий гріх . Головна роль у вихованні дітей відводилась матері. Вона піклувалась про здоров’я дітей, привчала їх до роботи, до послуху, прищеплювала їм норми поведінки і моралі. «Материнська школа» гуцулки була простою. «Спочатку — коби здорове, потім — зроби те і те, потім — треба так» . Колиска в гуцульській хаті висіла на «ворозках» над постіллю батьків «у ногах». Таке положення колиски вважалося зручним: близько піч, під піччю — лава, де можна в теплі переповити немовля. В догляді за дітьми гуцулки користувались засобами народної медицини і гігієни. Оригінальністю відзначались гуцульські пристрої для стояння, ходіння немовлят («царки», «замки», «гудзи», «ковалі»), конструкція яких дозволяла дітям рухатись, не займаючи великої площі в хаті. Споруджували також дерев’яні огорожі на ліжку або просто на землі, в яких безпечно було лишати дітей самих. Як і скрізь на території Західної України, в дорадянський період через матеріальні нестатки, відсутність кваліфікованої медичної допомоги діти часто хворіли і помирали. В 60-х роках XIX ст. на Гуцульщині з 300 народжених дітей помирало в середньому 250 . А. Онищук відзначав, що гуцульські діти літом і взимку бігали по двору або сиділи на печі в одній сорочці. До 4—5 років, вказує він, діти ходять без одягу . «Обув і одіж дістають аж старші діти (5—6 років), коли мусять ходити за вівцями і козами» неподалік від дому 20. «Як дитину хоронять (оберігають) перед студінню, з того нічого не буде»,— казали гуцули. Перебування на повітрі, загартування, участь у посильній роботі робили дітей витривалими.

Взимку діти спускались з гори на дошках, в коритах, на саморобних санках. Влітку найпоширенішими іграми хлопців були ігри з палицями —• попадання «в мету», збирання їх, забивання у ямку саморобних (з коров’ячої вовни) м’ячиків та камінців. Дівчатка бавились ляльками, робили собі прикраси, наприклад, намисто з квасолі, розмальовували його відваром з цибулиння та іншими природни-ми барвниками, в процесі гри вчились поєднувати різні кольори, добирати відповідну кольорову гаму, що пізніше ставало їм у пригоді при вишиванні, тканні. З трави дівчатка плели різноманітні кошички, колисочки. «То не гуцул, що не грає»,— казали на Гуцульщині. Батьки намагались розвинути музичний слух дітей. Спочатку купували їм глиняний свисток — зозульку, завдяки якому діти наслідували голос живої зозулі, інших птахів. Потім вирізували з дерева простіші духові інструменти, робили дримби. У сім років, як правило, хлопці вже грали на якомусь інструменті. У гуцулів була своя періодизація віку дітей. Хлопець до 10 років — це «хлопець»; старший 10 років — «хлопчіще»; великий — «парубок»; той, хто вже може працювати у бутинах,— «легінь». Діти, що ходили до школи, називались «шкільники». Дівчата відповідно до даної вікової періодизації називались: «дівчє», «дівчина», «дівчище», «дівка», а та, що була на виданні,— «дівка у заплітках», «дівка у бовтицях» . ф На Гуцульщині довго зберігались звичаї постригу та заплітання волосся, що, очевидно, слід розглядати як пережитки ініціацій. О. Кольберг на підставі літературних джерел із першої половини XIX ст. подає опис постригу, а вірніше обрубування волосся хлопцям у 18 років, що символізувало їх зрілість і перехід у стан парубків. Цей же автор наводить і інші форми посвячень у легіні (зустріч на полонині з диким звіром і перемога над ним, уміння під час затору, який утворився * при сплаві дерева по ріці, ліквідувати цей небезпечний стан, участь у «грушці»— грі при померлому.

Відтинання волосся і заплітання дівчат також символізувало їх перехід в іншу вікову категорію. Доки дівчина «підтиналася» — вважалась дівчинкою, а як заплелася — вже дівка. В кінці XIX — на початку XX ст. ще зберігався звичай першого заплітання дівчини . Жорстока капіталістична експлуатація трудящих, масове розорення селянських господарств породжувало експлуатацію дитячої праці не тільки в сім’ях бідняків, айв заможних гуцульських сім’ях. Дитяче дозвілля, освіта приносились в жертву збереженню господарства. Типовим було «відкуплення» гуцульських дітей від школи . В одній з пісень розповідається, що «газди, аби діти не йшли вчитись, барана давали». В той же час відоме прагнення трудящих гуцулів до освіти. Матеріали свідчать, що на громадський кошт на Гуцульщині споруджувались школи, наймались вчителі . Нерідко до школи треба було йти в друге, або й третє село, що в зимовий період ускладнювалось відсутністю у дітей одягу та взуття. Так, наприклад, у 1871 р. із 16 853 дітей шкільного віку Мармароської жупи відвідувало школу тільки 5851 дитина . Значних масштабів набуло на Гуцульщині заробітчанство дітей. У зимовий період коли вдома було менше роботи по господарству, підлітки наймались на лісорозробки. Господарство гуцулів і додаткові заробітки членів сім’ї не забезпечували їм достатку. Основним джерелом доходів для гуцула були його вівці, велика рогата худоба і ліс. Багаті гуцули торгували худобою.

Значна частина населення Гуцульщини займалась промислами. Великого розвитку набувають народні художні промисли, особливо різьба по дереву, виробництво ліжників, кераміки. З перемогою Радянської влади, з докорінною перебудовою суспільно-політичного життя горян відбувались разючі зміни в сімейному побуті. Перш за все гуцульська сім’я змінилась у соціальному відношенні. Якщо в минулому гуцули займались переважно сільським господарством, зокрема тваринництвом, то в радянський час значна частина населення Гуцульщини зайнята роботою на фабриках і заводах, в державних установах у сфері обслуговування. Сучасна гуцульська сім’я об’єднує людей різного соціального стану — чабана і вчителя, робітника і лікаря, механізатора і продавця. Зросла чисельність міського населення. Значна частина населення сіл, особливо тих, що знаходяться поблизу міст, працює в міських установах, проживаючи в селі. У більш віддалених від міст гірських селах заняття сільським господарством переважає.

Бюджет сучасної сільської сім’ї складається перш за все із заробітків у колективному господарстві, по-друге, з доходів із власних присадибних ділянок, а якщо хтось працює на виробництві, в державній установі, то в сімейний бюджет поступають гроші ще й з цього джерела. У зв’язку з надлишком робочої сили на території Карпатського регіону , в багатьох сім’ях є незайняті її члени, це переважно жінки і особливо в сільській місцевості. В 60-ті роки число незайнятих у виробничій сфері жінок в Івано-Франківській та Закарпатській областях становило більше половини жіночого складу населення 29. У 80-х роках в Закарпатській обл. працюючі на виробництві та в сільському господарстві жінки становлять уже 51 %. Цей відносно низький показник зайнятих у виробничій сфері жінок є таким за рахунок жінок старшого і середнього віку. Молоді жінки (до 35 років) в переважній більшості працюють. Багато жінок Гуцульщини зайняті роботою в народних художніх промислах. Великого поширення набуло надомництво.

Домашнє господарство в основному забезпечує сім’ю такими продуктами харчування, як картопля, молоко, м’ясо, жири. Хліб, крупи, цукор та інші продукти сільське населення Гуцульщини купує в магазинах. Майже в усіх селян є тепер сади, у багатьох — пасіки, які також приносять їм певний дохід. Бюджет сім’ї поповнюється і за рахунок пенсій, якими тепер селяни забезпечуються в старості, стипендій, які одержують діти, навчаючись в інститутах, технікумах, професійно-технічних закладах. Витрати сільської гуцульської сім’ї йдуть в основному на одяг та взуття, меблі, побутові електро- та радіотовари, книги та ін. Постійна турбота Радянського уряду про дальше поліпшення матеріального добробуту трудящих, підвищення заробітної плати, безплатне лікування, навчання дітей, невеликі податки за користування присадибними ділянками дають можливість сільським трудівникам купувати мотоцикли, автомобілі, будувати нові будинки. У радянський період відбулись зміни і в структурі сучасної гуцульської сім’ї. Сучасна гуцульська сім’я — це мала сім’я з двох або трьох поколінь, що зберігає тісні зв’язки з близькими родичами, які живуть окремо від сім’ї. У більшості випадків з одрѵженими дітьми живуть ті батьки, що лишились одинокими після смерті одного з подружньої пари.

Пануючий колись принцип патрілокальності тепер порушений, особливо в містах, селищах міського типу, де заміжня дочка живе з своїми батьками, особливо часто з матір’ю. В селах, за традицією, молода сім’я здебільшого живе з батьками чоловіка. Дорослі одружені діти, відділяючись від батьків, намагаються підтримувати з ними постійні контакти і селитися якомога ближче до них. Щораз більше хат молодим сім’ям будують на присадибних ділянках батьків. Зникли соціально-класові передумови для конфліктів між членами родини. Молодь одружується по взаємній любові, батьки не стають їм на перешкоді. Батьки зважають на думку дорослих дітей. Старі батьки економічно не залежні від дітей. В сучасній гуцульській сім’ї главою е звичайно старший в сім’ї чоловік — батько. Поряд з тим часто сам чоловік главою сім’ї визнає жінку. Свекруха з поваги до невістки називає її господинею в хаті, а свекор зятя — господарем. Слід зазначити, що в сільській місцевості, особливо в селах, значно віддалених від міст, де загалом давні традиції відмирають повільніше, главою сім’ї визнається тільки чоловік — батько дітей. Ця традиція в даний час тут іще залишається досить сильною.

В гуцульській сім’ї відбулися не тільки зміни в сфері господарсько-еко-номічної функції сім’ї, а й зміни духовно-психологічного порядку, зумовлені ростом моральної культури, високого освітнього рівня.

Соціалістичний лад сприяв не лише зміні економічно-господарської функції сім’ї, а й привів до духовно-психологічних перетворень, разом з тим високо підніс гідність жінки-трудівниці, матері. її становище рівноправне в

усіх сферах суспільного життя і не тільки в тих сім’ях, де жінка нарівні з чоловіком працює на виробництві і вносить певну або рівну долю в загальний бюджет, а й там, де вона залишається домогосподаркою і її становище не обумовлене так званою економічною самостійністю. Одним із вагомих підтверджень цього є той факт, що, незалежно від того, чи жінка зайнята в громадському виробництві чи в домашньому господарстві, вона — фактичний розпорядник усього сімейного бюджету. Змінилось і ставлення до овдовілих і розлучених жінок. Жінки, що самі виховують дітей, користуються співчуттям, підтримкою. На Гуцульщині громадськими організаціями робиться дуже багато для зміцнення сім’ї. На крупніших підприємствах будуються гуртожитки для молодожонів, для дітей — дитячі садки й ясла. Зміцненню сім’ї підпорядкована і радянська обрядовість, зокрема сімейна. На буковинській Гуцульщині стали традицією вечори молодого подружжя, які, крім розважальної частини, включають лекції і бесіди лікарів, економістів, педагогів, кулінарів тощо.

Як свідчать статистичні дані, в Карпатах жінки стають матерями переважно у 20—24 роки. Раніше в Карпатах етнічно-мішані шлюби були рідкістю. Більше того, гу-цул-верховинець не одружувався з дівчиною з низинних населених пунктів. В радянський час ця традиція порушена. Хоча однонаціональні шлюби на території етнографічної Гуцульщини переважають, але постійно зростає й число етнічно-змішаних шлюбів: українсько-російських, українсько-молдавських, українсько-білоруських та ін.

У гуцульських сім’ях зберігаються кращі традиції. Як і колись, родини збираються разом на свята, весілля, народини. Віддається пошана старшим. Молодь рахується з їх звичаями, порадами. Водночас в сімейний побут гуцулів сміливо входять нові звичаї, народжені соціалістичним способом життя. З перших днів перемоги Радянської влади в Карпатах розпочалась перебудова дитячого побуту. Тимчасові комітети, які створювалися по містах і селах, як одне з першочергових завдань ставили поліпшення умов життя дітей, забезпечення дітей бідняків, одягом та взуттям, завдяки чому зменшилось число дітей, які не ходили до школи.

Німецько-фашистська окупація перервала процес соціалістичних перетворень у Карпатах. Але після перемоги над загарбниками він продовжується з новою силою. Незважаючи на післявоєнну розруху і матеріальні нестатки, тут в короткий період запроваджено загальну обов’язкову шкільну освіту на основі єдиних для всієї нашої країни навчальних програм. Дітей було забезпечено підручниками, шкільні бібліотеки укомплектовано літературою радянських видань, у клубах налагоджено демонстрування дитячих і юнацьких фільмів. Велике місце в житті школярів почала займати гурткова робота, участь у змаганнях, в художній самодіяльності. Виховання дітей дошкільного віку здійснюється поки що в основному в межах сім’ї, але з кожним роком кількість дитячих ясел і садків зростає. Сьогодні здійснюється загальна середня освіта дітей, зростає роль громадських організацій у їх вихованні. Так, за даними 1983 р. у Рахівсько-му р-ні Закарпатської обл. діє 14 середніх, 20 восьмирічних, 24 початкові і одна школа-інтернат. В усіх них навчається і виховується 15 457 учнів. За даними на 1971 р. у Верховинському р-ні Івано-Франківської області працювало 39 шкіл. Майже кожен третій житель Верховини навчався в середній школі, середній школі-інтер-наті, заочній середній школі, двох восьмирічних і чотирьох початкових школах.

У Вижницькому р-ні Чернівецької обл. в 1984/85 навчальному році діяло 33 школи, Путильському р-ні — 37 шкіл, а в них — 5 тис. учнів35. На 1000 чол. віком від 16 до 29 років Вижницького р-ну на сьогоднішній день припадає осіб з вищою освітою — 28, незакінченою вищою — 7, середньою спеціальною—136, середньою загальною — 480, неповною середньою — 327, початковою — 22. У Путильському р-ні відповідно: з вищою — 25, незакінченою вищою — 14, середньою спеціальною—152, середньою загальною освітою — 404, неповною середньою — 356, початковою — 49 36. Частина дітей одержує освіту й одночасно набуває професію у професійно-технічних училищах. У райцентрах діють Палаци піонерів, при яких працюють гуртки, де під керівництвом досвідчених педагогів і фахівців діти вчаться малювати, різьбити, ліпити, вишивати, грати на музичних інструментах, опановують нотну грамоту та ін. Велика кількість дітей займається спортом. При восьмирічних і середніх школах організовані гуртожитки для дітей з віддалених присілків. Добре обладнані спальні кімнати, налагоджене регулярне харчування, постійна увага з боку вихователів створюють в інтернатах майже домашній затишок.

З виснажливої, підневільної праці, яка допомагала дітям вижити, праця дітей у наш час перетворилась у засіб задоволення здорової потреби молодого організму у діяльності, вияву творчих можливостей дітей. Це досягається умілим поєднанням у школах навчання і праці, праці і відпочинку, дозвілля. Під час літніх канікул набули поширення табори праці і відпочинку. Наприклад, табір праці і відпочинку створено на базі місцевого лісокомбінату при Ясінській середній школі. Тут діти заготовляють зелений корм для худоби. На Гуцульщині дуже багато робиться для розвитку юних талантів, для продовження і примноження багатих художніх традицій краю. Певний досвід у цій справі нагромаджений, наприклад, у с. Кути Косівського р-ну. Філія «Килимарка» виробничо-художнього об’єднання «Гуцульщина» підтримує тісний зв’язок з місцевою середньою школою. Вже в другій половині 50-х років діти проходили у філії виробничу практику. Сьогодні на Косівщині працюють десятки колишніх учнів-практикантів.

Розвитку естетичного смаку, прищепленню високих художніх уподобань дітей підпорядковує свою роботу школа. Немалу роль у профорієнтації майбутніх працівників народних промислів і художніх комбінатів відіграють батьки, які прагнуть передати свою майстерність дітям. Велика увага приділяється всебічному естетичному вихованню дітей. При районному Будинку культури у Виж-ниці Чернівецької обл. діє дитяча художня школа, а також дві дитячі студії — танцювальна і драматична. При танцювальному ансамблі «Смерічка» є дві дитячі підготовчі групи, куди приймають учнів, починаючи від третього класу. Учні самі виготовляють костюми, прикраси, часто виступають в районах області та за її межами. Інтернаціоналізація побуту дітей і молоді, прилучення її до мистецтва — основні риси сучасного побуту дітей і молоді на Гуцульщині. У Вижницько-му училищі прикладного мистецтва вчаться представники майже всіх союзних республік нашої Батьківщини. Нове владно входить у дитячий побут у Карпатах. Дітей до школи підвозять автотранспортом по домовленості підприємства, колгоспу, радгоспу або з автопарком. Шкільні їдальні забезпечують дітей гарячими сніданками і обідами.

З перших років встановлення Радянської влади на Гуцульщині роль важливого культурного осередку відіграють бібліотеки. Дедалі більше читачів налічують сільські бібліотеки, в яких проводяться зустрічі з письменниками, бесіди на суспільно-політичні теми, години цікавих повідомлень, організовуються книжкові виставки, огляди літератури, конкурси на кращий відгук на книжку. Бібліотека сприяє формуванню науково-матеріалістичного світогляду. Працівники бібліотеки встановили тісний контакт із школами, з батьками юних читачів. Вони на батьківських зборах говорять про нові надходження, про те, як діти відвідують бібліотеку, чим вони цікавляться. Ввійшли в побут дітей нові свята і традиції. Старанно готуються й урочисто святкують діти загальнодержавні свята, піонерські, жовтенятські, комсомольські, свято квітів, птахів, золотої осені, свято музики і ін. По-новому відзначають Новий рік. Діти ходять щедрувати, вітати з Новим роком своїх односельчан — передовиків праці, вчителів.

Побут дітей у Карпатах дедалі більше інтернаціоналізується. Ці інтернаціональні риси яскраво проступають не тільки в заняттях дітей, які організовуються школою, дошкільними і позашкільними закладами, а й у межах сім’ї, в її побуті.