ЛЕКЦІЯ 1
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
НАУКОВИЙ СТИЛЬ
ПЛАН
Національно-мовна політика. Соціальна сутність мови. Мова і мовлення.
Виникнення української мови. Історія та генеалогія мови.
Загальна структура мови. Функції мови.
Стилі сучасної української мови.
Науковий стиль та його особливості.
Види оброблення науково-технічної інформації.
Національно-мовна політика. Соціальна сутність мови. Мова і мовлення. Політика сучасних держав у галузі мови, пише І. Ющук, спрямована на утвердження й розвиток насамперед державної мови як запоруки загальнонаціональної єдності й поступального розвитку всього суспільства. Це спостерігається на прикладі найбільш розвинених держав.
У стаття 10. Конституції України записано:
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
У статті 53 Конституції України, де йдеться про освіту зазначено: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».
Соціальна сутність мови. Мова – це складна і багатознакова система, яка формувалась, розвивалась і вдосконалювалась впродовж століть. Вона є одним із найважливіших показників національної самобутності народу.
У її надрах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті.
Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.
Мова – явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не зберегло свою мову.
Мова – не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.
Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя.
Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.
Мова – це система звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, мислительної діяльності, способом вираження самосвідомості.
Мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність, оскільки тільки в ній народжується, формується і мова, і мовлення. Очевидно, мова і мовлення співвідносяться, як модель і її реалізація.
Мовлення можна розглядати з двох боків: психофізичного та лінгвістичного. У творенні мовлення як психофізичного явища бере участь мовленнєвий апарат і центральна нервова система, яка регулює процес мовлення. Мовлення – це пізня функція головного мозку, окремі частини якого «спеціалізуються», виконуючи різні призначення; це приведення органів мовлення в рух, забезпечення розуміння свого мовлення і мовлення іншої особи. З лінгвістичного боку мовлення розглядають як діяльність мовця, який використовує засоби мови для спілкування з іншими членами певного мовленнєвого колективу або звертання до самого себе. Для цього існує мовлення зовнішнє (вголос) і внутрішнє (мовчки, «про себе» ).
Є дві найважливіші ознаки для розмежування мови й мовлення: мова – щось загальне, мовлення – конкретне; мова – постійна, довговічна, мовлення – перемінне, нестійке, недовговічне.
Майже всі лінгвісти вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення реалізацією.
Мова – це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї спільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку, точніше в мізках сукупності індивідів; адже мова не повна в кожному з них, вона існує вповні лише в колективі. Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим відділяємо:
суспільне від індивідуального,
істотне від другорядного.
Мова – це не діяльність мовця, це готовий продукт, засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність.
Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти, по-перше, комбінації, у яких мовець застосовує мовний код, щоб висловити власну думку, по-друге, психофізичний механізм, який дозволяє йому унаявнити ці комбінації.
Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Словник української мови подає таке тлумачення: Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок. Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність. Отже, мовлення – це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, це діяльність за допомогою мови; таким чином, мова – це:
універсальний засіб навчання і виховання людини,
енциклопедія людського досвіду,
першооснова нагромадження культурних цінностей,
один із компонентів духовної культури суспільства,
функціонуюча система, нерозривно пов’язана з усіма галузями суспільного життя.
Н. Бабич характеризує мовлення як:
спосіб існування і вияву мови, «мова в дії»;
вияв процесу формування думки;
вияв одиниць мови всіх рівнів і правил їх поєднання;
засіб вираження емоцій;
засіб створення словесних художніх образів;
А також вона виділяє такі функції мовлення: комунікативна, пізнавальна, емотивна, естетична та функція здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем.
Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес. Таким чином, мова і мовлення взаємопов’язані. Мовлення не можливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення. Мова – це передусім система засобів спілкування і пізнання, а мовлення – це не тільки мовні засоби, а й висловлені за їх допомогою думки, почуття, спонукання.
Виникнення мови. Історія та генеалогія мови. Мова – одна з найбільших загадок людського буття. Чому люди, на відміну від останніх видів живих істот, що мешкають на Землі, здатні спілкуватися за допомогою мови? Як з'явилася мова? Еволюціоністи впродовж багатьох років намагаються відповісти на ці питання, але доки так і не знайшли прийнятні відповіді, хоча і висунули незліченну безліч теорій; деякі ці теорії ми розглянемо... Одні еволюціоністи стверджують, що мова виникла із звуків і жестів приматів; інші вважають, що люди «винайшли» мову завдяки своєму розуму і здібності до звуконаслідування. Існує ще точка зору: люди на певному етапі еволюції якимсь чином «відкрили» для себе спілкування за допомогою мови. Проте всі ці концепції розбиваються об власні недоліки. Прибічники теорії еволюції і понині не знайшли прийнятну відповідь на питання про появу мовної комунікації. Єдина логічна модель виникнення мови – креативна модель, згідно якої мова була створена Богом.
Людська мова: чи виникла вона еволюційним шляхом з простих звуків, що видаються тваринами, чи була дана людині Богом? Учені, лінгвісти і філософи ламають голови над питанням походження мови з тих самих пір, як Дарвін висунув свою теорію еволюції. Але жодна з безлічі пропонованих ними теорій появи мови не в змозі задовільно пояснити таке унікальне явище, як людська мова.
Еволюціоністам ніяк не вдається знайти прийнятне пояснення надзвичайної різноманітності мов і їх складності. Всі згодні з тим, що мова – головна ознака, що відрізняє людей від інших біологічних видів. Наші діти опановують навики усної мови, ледве досягнувши чотирилітнього віку; якщо дитина в чотири роки не уміє говорити, то це – наслідок природженої або придбаної патології. В цілому ж дар мови властивий всім людям – і нікому з інших живих істот, що населяють Землю. Чому лише людство володіє здібністю до мовної комунікації і як ми знайшли цю здатність?
Історія мови. Мов на Землі дуже і дуже багато. За останніми підрахунками, десь близько семи тисяч. Але реально їх може бути менше. Справа в тому, що до кінця не визначені риси та ознаки мови, і тому часто під мовою розуміють діалекти або записану мову окремого дикунського селища називають мовою цього селища і далі її не досліджують, тобто під різними назвами може фігурувати одна і таж мова.
Мова – це відносно замкнута система, і вона підкорена своїм суворим правилам. Зі школи ми знаємо, що мова – це найважливіший засіб спілкування людей між собою. За допомогою мови люди спілкуються між собою, передають свої думки, почуття та бажання. За одними даними на Землі налічують понад 2500 мов, які належать різним націям, народностям і племенам (за іншими даними – до 5000; точну цифру встановити важко, тому що відмінності між різними мовами і діалектами досить умовні).
Усі мови світу класифікуються за двома ознаками: походженням (генеалогією) і типом, тобто будовою цієї мови (типологією).
Генеалогія (від гр. genealogia – родовід) – історична дисципліна, яка вивчає походження та родинні зв'язки історичних осіб, родів, фамілій, а також деяких наукових дисциплін.
Згідно з генеалогічною класифікацією, мови світу об'єднуються у сім'ї мов: індоєвропейську, китайсько-тибетську, алтайську, афразійську та ін.
Найбільш вивченою є індоєвропейська сім'я, до якої входять слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська та ін. групи мов.
Слов'янська група мов складається із трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської і південнослов'янської.
Українська мова спільно з російською і білоруською мовами складає східнослов'янську підгрупу слов'янської групи мов.
Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'янську, або спільнослов'янську основу.
З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності в загальних рисах сформувалися і всі слов'янські мови, внаслідок чого виникли нові спільні мови. Так, предком східнослов'янських мов можна вважати давньоруську мову, яка склалася в V- IХ ст. в Київській Русі та проіснувала до ХIV ст.
Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий.
Основоположником нової української мови є видатний український поет Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні та синтаксичні норми.
Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський.
У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін.
Загальна структура мови. Функції мови. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.
Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто відсотків. Засвоєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи людина засвоює ще в стані ембріона, звукоутворення формується в основному до двох років. Більше того: навіть перший крик немовляти має національно-мовний характер. Фонетичні навички реалізуються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає певних зусиль.
Лексика – це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована: слова об'єднуються в класи (частини мови), словотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, антонімічні пари і т. ін.
Словниковий склад – найбільш мінливий, нестійкий компонент мови. Він безпосередньо відображає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому, це – найбільш відкрита мовна підсистема, в яку легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужомовна експансія, яка призводить до «розмивання» мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні форми.
Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови.
Душею мови, її «алгеброю» є граматика. На відміну від словника, граматика характеризується більшою непроникливістю для чужомовних впливів. Однак порушення граматичної будови більш боляче відбивається на мові, ніж проникнення в мову чужих слів.
Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п’ятдесят-дев’яносто відсотків, щоб бути зрозумілим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба оволодівати досконало.
Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Мова бере участь у творенні людини.
Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.
Функції мови. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови.
Оскільки мова – явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом, мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих, як для цього суспільства, так і для самої мови.
Комунікативна функція – найважливіша, бо мова є найважливішим засобом спілкування і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. У цій ролі вона має універсальний характер: забезпечення безпосередньо та віддалено в просторі й часі спілкування людей
Пізнавальна функція – мова як знаряддя пізнання, усвідомлення та вивчення світу.
Номінативна функція – як спосіб називання всіх предметів, дій, ознак, явищ, відношень та ін.
Експресивна функція – як універсальний засіб вираження внутрішнього світу людини.
Гносеологічна функція – як своєрідний засіб пізнання навколишнього світу.
Мислетворча функція – як засіб формування та формулювання людиною думки.
Акумулятивна функція – як засіб нагромадження, засвоєння та передачі інформації від покоління до покоління.
Емотивна функція – як засіб вираження почуттів, емоцій, суб’єктивної оцінки подій та вчинків людей.
Фатична функція – як засіб засвоєння та використання типових мовних формул ввічливості (вітання, прощання і таке ін.) для комфортності спілкування.
Ідентифікаційна функція – як засіб ототожнення у часовому та просторовому вимірах у межах певної спільноти.
Естетична функція – як знаряддя створення культурних цінностей.
Культуроносна функція – мова як носій культури нації.
Волюнтативна функція – як засіб вираження волевиявлення людини.
Магічна функція (магічно-містична, або міфологічна) – як засіб створення окремих словесних формул, здатних впливати на події, долю та здоров’я людини.
Стилі сучасної української мови. Сучасна українська літературна мова поєднує системи писемного і усного літературного мовлення.
Основними методологічними принципами стилістики української мови є загальні філософські положення про мову як сутність людини, як вид і результат суспільно усвідомленої діяльності. Ці положення зорієнтовані на те, що оскільки українська мова є породженням духовної і виробничої діяльності українського народу, то, отже, вона зберігає історичну пам'ять української нації, несе в собі й розвиває його ментальність.
Термін ментальність походить від лат. тепtіs («розум; мислення») і від пізнішого франц. тепtаl. Ментальність можна визначити як своєрідний тип, спосіб мислення, як світобачення, світовідчування окремого індивіда або спільності людей.
Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.
Стиль (від лат. stylus) – це система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням.
За традиційною класифікацією виділяється п¢ять стилів: розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній. Проте політичні і духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до відокремлення в сучасній українській літературній мові ще одного стилю – конфесійного. На сьогодні питання про назву стилю, що обслуговує сферу релігії, залишається дискусійним. Пропонуються такі назви: церковний, сакральний, богословський, релігійний, стиль церковної мови.
Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. В ньому є багатство і своєрідність лексичної системи, різноманітної за походженням, і граматичної системи.
Розрізняють книжні і усно-розмовні стилі літературної мови.
До книжних стилів сучасної української літературної мови належать такі:
1) публіцистичний;
2) науковий;
3) стиль художньої літератури (художній);
4) офіційно-діловий.
публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної мови, який використовується в періодичних виданнях, засобах масової інформації. Основна його риса – популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість й чіткість викладу, полемічність, образність, експресивність.
стиль художньої літератури – це функціональний стиль літературної мови, який характеризується емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю мовних засобів, образністю.
Стиль художньої літератури виділяється за естетичною функцією, яка накладається на комунікативну функцію. Художній стиль обслуговує усі жанри художньої літератури: епос, лірику, драму та ін.
Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури беруть участь елементи усіх стилів, в тому числі і усно-розмовного, а також ті, що не належать до літературної мови. Включаючись до індивідуально-образної системи художнього мовлення, усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.
На лексичному рівні у художньому стилі використовуються синоніми, антоніми, порівняння, слова з переносним значенням, емоційно забарвлені слова, фразеологізми, прислів'я, фольклорні джерела.
Офіційно-діловий стиль – це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу ділових стосунків (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних, дипломатичних стосунків в офіційному спілкуванні.
Офіційно-ділові папери (протокол, акт, заява, закон, указ, договір, комюніке, нота) відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, дотриманням логічних законів, стандартизацією.
Лексичні засоби офіційно-ділового стилю обмежені, щоб уникнути неконкретності міркування. У синтаксичному оформленні тексту ділових паперів поширені інфінітивні конструкції, складні речення із підрядними реченнями умови, причини, наслідку.
Розмовний стиль – це стиль літературної мови, який вживається при спілкуванні з дотриманням орфоепічних норм – правильної літературної вимови звуків, наголосу в слові, інтонаційного оформлення речення – та правильним вживанням лексики.
Різновидом розмовного стилю є ораторський, особливість якого монологічне мовлення із застосуванням прийомів ораторського мистецтва. Оратор повинен бути добре обізнаним, знати предмет розмови, психологію і рівень підготовки аудиторії, уміти переконати і нав'язати свою волю, досягати поставленої мети.
Крім функціональних стилів сучасної української літературної мови виділяють експресивно-стилістичні різновиди мовлення: урочистий, офіційній, фамільярний, інтимно-ласкавий, жартівливий, іронічний.
Розрізняють також високий стиль та знижений.
Нинішній студент – майбутній фахівець – безпосередньо долучений до наукової та професійної сфер. Він реалізує свою навчально-виробничу та наукову діяльність у функціональному полі наукового та офіційно-ділового стилів. Тому оволодіння українською діловою мовою, або мовою професійного спілкування, є запорукою успіху в навчанні та професійній кар’єрі.
Науковий стиль та його особливості. Сфера використання наукового стилю – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
За допомогою наукового стилю (як і офіційно-ділового) реалізується мовна функція повідомлення. Твори, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє посиленню логізації викладу. На лексичному й фразеологічному рівнях слід відзначити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники та інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий твір насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовуються тут, як правило, лише в одному зі своїх значень.
Основне призначення – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активізації інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
інформативність;
аналіз і синтез;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;
докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
великою кількістю наукової термінології (атомна маса, дистанція, дистиляція, емісія, реорганізація, транскрипція, турбуленція та ін.);
наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок;
оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (дилема, вакуум, сектор, процес, формуляр, ценз, шифр та ін.);
використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук;
залученням цитат і посилань на першоджерела;
як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно експресивної лексики;
чіткою композиційною структурою тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);
характерною монологічністю текстів;
переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).
Окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, наявні дієслівні форми, зазвичай безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища та факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища.
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки й освіти поділяють на такі підстилі:
власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
науково-навчальний – реалізується в підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання складників емоційності.
виробничо-технічний – використовується у спеціальній літературі, що обслуговує різноманітні сфери господарства та виробництва.
У межах власне наукового підстилю можна виокремити: науково-інформативний (реферат, огляд, анотація, резюме) та науково-довідковий (довідники, словники, енциклопедії, каталоги).
Цей стиль представлений такими жанрами, як: дисертація, монографія, підручник, стаття, реферат, автореферат, тези тощо.
Дисертація – це власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досить невідомий підхід чи вирішено нову складну проблему, це опис наукових результатів, здобутих особисто автором. Дисертація має визначений обсяг і чітку структуру, формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що відображається в усій системі мовних засобів.
Монографія – одноосібно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати великого наукового дослідження або об’єднано однією темою кілька досліджень. Монографія може містити як наукові результати, так і відомі технічні рішення.
Підручник (навчальний посібник) – це дидактично та методично оброблений і систематизований автором (авторами) навчальний матеріал. Спільне між укладанням: науковість, об’єктивність викладеного матеріалу, відповідність навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подачі матеріалу, поступове і послідовне введення термінологічної лексики, дотримання норм сучасної української літературної мови, культура й естетика мовлення автора та ілюстрацій. Відмінне: у навчальному посібнику можуть розглядатися не всі розділи, теми, проблеми; виклад може бути вільним, емоційним, суб’єктивно-авторським. Навчальний посібник називають першою спробою щодо підготовки підручника.
Стаття – наукова робота невеликого розміру, присвячена певній проблемі, питанню і розрахована на фахівців, які розв’язують цю проблему. Друкується в часописі, журналі або збірнику. Є такі види статей: повідомлювальна (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).
Реферат – короткий виклад великого дослідження або кількох праць із наукової проблеми.
Автореферат – виклад основного змісту дисертації (основні ідеї, висновки дисертації, внесок автора у проведене дослідження, ступінь новизни і практичну значущість результатів дослідження).
Види оброблення науково-технічної інформації. Коли людина планує провести наукове дослідження, виступити з доповіддю або скласти реферат, вона обов’язково спочатку складатиме план. Але для будь-якої роботи студент насамперед повинен здійснювати у найбільш ефективний спосіб аналітико-синтетичну переробку інформації навчального наукового тексту.
Навчальним називають такий науковий текст, який узято для розв’язання певного освітянського завдання. Текст являє собою один із тих об’єктів дослідження, який допускає можливість роботи з ним у різних ракурсах. Науковий текст, наочно демонструючи застосування морфолого-синтаксичних та лексико-граматичних конструкцій у їх «природному» оточенні для опису наукових концептів, є взірцем монологічного наукового мовлення та тією базою, на якій ґрунтується власне наукове висловлювання.
Систематична робота з науково-навчальною літературою відшліфовує вміння щодо сприйняття, утримання й поновлення інформації, змістової і мовної компресії тексту джерела та активно розвиває навички писемного мовлення. Але, щоб придбати ці вмінні, слід добре знати правила роботи з текстом:
ознайомтеся спочатку з бібліографічним описом тексту;
переконайтеся, що розумієте всі слова, терміни, терміносполуки, фрази;
читайте з олівцем в руках, робіть потрібні позначки (наприклад, різнокольорові у відповідності до характеру позначок);
обміркуйте здобуту інформацію, осмисліть її, спираючись на свої знання і
досвід;
систематизуйте знання;
доберіть самостійно приклади, що також ілюструють головні ідеї (думки)
тексту;
перечитайте ще раз найважливіші за змістом фрагменти тексту та ті, що ще не зовсім зрозумілі або ж викликають певний сумнів;
письмово передайте основну інформацію;
критично сприймайте прочитане, порівнюйте з інформацією інших джерел щодо питання, яке висвітлюється, знайомтеся з рецензіями на опрацьовані наукові джерела.
Отже, специфіка роботи з науковим текстом випливає з об’єктивної потреби – здійснювати у найбільш ефективний спосіб аналітико-синтетичну переробку текстової інформації, що в свою чергу вимагає сформованості двох взаємопов’язаних умінь:
аналізувати текст за композиційно-смисловою структурою;
подавати здобуту інформацію у стислій формі різними жанрами писемної
продукції.
План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. Для чого складають план? Його складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викладу в письмовій та усній формі.
Робота над складанням плану:
поділіть текст на частини;
знайдіть інформативні центри цих частин (звичайно перше речення абзацу містить головну думку);
запишіть усі знайдені у тексті важливі думки у вигляді пунктів плану.
Види планів
Питальний – |
постановка питання до інформативного центру абзацу та його запис. |
Які найменші складові частини речення виокремлюють науковці? |
Називний – |
перетворення цього речення у називне. |
Назвіть найменші складові частини речення. |
Цитатний – |
запис цього речення без змін. |
Найменшими складовими частинами речення є члени речення (головні і другорядні), внесення та сполучники. (Ющук І. П.) |
Тезовий – |
Власне формулювання цього речення або формулювання головної думки абзацу |
Найменші складові частини речення: головні і другорядні члени речення, внесення та сполучники. |
Тези – це стисло сформульовані основні положення тексту. Для складання тез можна поділити текст на фрагменти. Фрагмент – це два й більше абзаців, які об’єднано змістовно. Потім знаходимо інформаційні центри фрагментів, які можуть бути й окремим реченням, і частиною абзацу, й окремим абзацом. Далі записують головне положення фрагмента або самостійно його формулюють.
Конспект складають або під час читання текстів, або під час слухання лекції. Конспект – стислий письмовий виклад змісту чого-небудь (лекції, промови, письмового тексту тощо).
Основна мета процесу нотування інформації – переробити та записати необхідну інформацію, щоб відновити її у пам’яті через певний час.
Види конспектів:
текстуальний – основний зміст передається словами й реченнями з тексту;
вільний – основний зміст передається своїми словами;
комбінований – комбінують вище зазначені види.
При складанні конспектів виникають певні труднощі. У процесі запису змісту лекції не лише сприймають інформацію, відбирають необхідне й переформульовують, але й водночас швидко її занотовують. Дуже часто виконується лише дослівний запис почутого.
Для того, щоб вистачило часу для відбирання головної інформації та аналітико-синтетичного переробляння її у вигляді згортання, треба вміти скорочено нотувати. Для цього є певні правила скороченого запису одиниць метричної системи вимірювання, іншомовних префіксів, числівників, фізичних, математичних та хімічних термінів, відносних прикметників, віддієслівних іменників та загальноприйнятих скорочень тощо.
Реферат – це доповідь на певну тему, яка охоплює огляд відповідних літературних джерел.
Мета реферату – передання головного змісту певного джерела або основних поглядів на якусь проблему за матеріалами кількох джерел.
Види рефератів:
інформативні (реферати-конспекти) – містять всі основні положення, ілюстративний матеріал, аргументи, відомості про метод дослідження, оснащення, сферу використання;
індикативні (реферати-резюме) – містять тільки ті положення, що стосуються основної теми реферованого тексту, тобто вся додаткова й другорядна інформація відсутня;
монографічні – за одним текстом;
оглядові – за кількома текстами;
автореферати – за своїми науковими роботами.
Етапи процесу написання реферату: вибір теми, добір відповідних джерел, складання плану, конспектування необхідних джерел, систематизація занотованої інформації за складеним планом, написання тексту.
Вимоги до складання рефератів:
об’єктивність – передання поглядів саме автора, того, чий текст служить матеріалом для реферату;
повнота – точно відображені всі основні положення джерела;
чітка композиція – чітко виражені три частини: вступ, основна частина, висновки.
Вступ містить стислі відомості про автора й загальну характеристику наукового джерела, яке розглядається.
Основна частина – це фундаментальні положення тексту, що можуть наводитися або конспективно за його основними рубриками, або фрагментарно (якщо реферують багатоаспектне джерело), або аналітично – за планом референта. У рефераті автор подає чужі та власні думки. Потрібно не тільки викласти все найголовніше з обраної теми. А й дати власну оцінку та зробити висновки.
Саме висновки містить третя частина реферату. Закінчувати реферат слід списком літератури.
Отже, науковий стиль в українській мові сьогодні – це не лише сума текстів, написаних нехай навіть видатними вченими й добрими стилістами, а це ще величезний потік майже «безіменної» інформації (у вигляді рефератних журналів, каталогів, інструкцій, оглядів), яка відзначається досить високим ступенем стандартизації і яка, в свою чергу, й визначає основні риси наукового стилю. І не захлинутись у потоці сучасної інформації, зуміти вибрати необхідне, не пропустивши головного, – ось головне завдання кожного сучасного студента.