24.4. Церква і держава, суспільство

Законодавче забезпечення принципу свободи совісті та діяль­ності релігійних організацій. Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні відносини регулюються ст.35 Конституції України та Законом України "Пре свободу совісті та релігійні організації". Чинне законодавство в цілому має демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекоменда­ціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 р.), але не повною мірою враховує сучасні реалії церковно-релігійного життя, напр.:

^ невизнання церков, які мають ієрархічну будову, як самостійних суб 'єктів правовідносин;

==> втручання держави у вирішення питань почергового використання культових будівель; почергові служіння нерідко використовуються як нагода для захоплення храму тією громадою, до якої прихильна місцева влада;

■=> не внормована масова пропаганда вчень та релігійної практики новітніх релігійних рухів; не дивлячись на досвід судового процесу над керівниками "Білого братства", який визнав факт негативного впливу на психічне здоров 'я людини релігійної практики цього новоутворення, такі ситуації не передбачені у Законі України "Про психіатричну допомогу" (1999 р.); необхідна розробка законопроекту про психологічний захист громадян, утворення науково-дослідної структури для вивчення впливу новітніх релігійних практик на здоров'я людини.

За радянських часів на священослужителів не поширювалися елементарні пільги, їх утискали адміністративні органну сфері праці та соціального забезпечення. Сьогодні вітчизняне законодавство регламентує трудові правовідносини у релігійних, організаціях, прирівнює громадян, що працюють у тсс, до працівників державних і громадських підприємств; установ, організацій, на них поширюється законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування та соціального забезпечення:

Церква і держава. Церква за Основним Законом України є відокремлена від держави. Це передбачає їх взаємне невтручання в компетенцію одне одного. Жодна церква не може претендувати на особливе становище, а держава повинна додержуватися принци­пу рівності церков. Держава зобов'язана забезпечити можливість здійснення релігійними організаціями їх функцій. Держава зобов'язана втрутитися, якщо йдеться про порушення прав людини релігійною практикою церкви (забезпечення захисту від деструк­тивного психологічного впливу, недопущення між-конфесійної ворожнечі тощо). Забезпечення права громадян на свободу совісті зумовлює співпрацю держави і церкви в галузі релігійної освіти (державне визнання релігійної освіти як професійної, забезпечення умов для релігійної освіти та виховання).

Офіційне ставлення держави до різних конфесій має бути обмежене обліково-реєстраційною- діяльністю; виключно нейтральніш арбітру- шнням у разі виникнення міжконфесійних суперечностей. '

Зі скасуванням у 2005 р. Державного комітету у справах релігії в Україні, як і у всій Європі, більше не існує будь-яких урядових органів, які б так чи інше контролювали релігійне життя країни. У випадку якихось порушень чи конфліктів із боку церков ними