17.5. Політична еліта України

Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М Михальченка, на такі специфічні еліти:

О еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

Ф еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

О еліти державних інституцій;

О еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

^ еліти надпартійні (незачежні, які опираються на недер­жавні економічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту початку 1990 рр.: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 р., Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних диси­дентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної квалі­фікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1. як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 р. КПРС;

2. як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно- колоніальному правлінню;

3. як результат входження до політики нових груп та гро­мадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

О колишні партійні, державні, господарські керівники;

О вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

>=> відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політе 'язні, дисиденти, члени їх сімей);

О вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

О кар 'єристи-демагоги.

На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в над­рах об'єднань громадян. Простежуються такі основні напрямки майбутньої політичної еліти: демократичний, ліберально-цен­тристський, лівий.

ТЕМА 18
	Політична культура

^ План викладення матеріалу

1. Зміст і структура політичної культури.

2. Типи, види та функції політичної культури.

3. Політична культура сучасної України.

18.1. Зміст і структура політичної культури

Що ж таке "політична культура "? Одні дослідники вважають, що політична культура - це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіо­налізм, стан демократії тощо. Інші схильні вважати, що по­літична культура - це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. В. Липинський визначав політичну культуру як включення наукових знань у політичний процес.

Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що "полі­тична культура стосується не політичних надій, а специфічно полі­тичних орієнтацій - ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі".

І. Дзюба на конференції "Політична культура українців " (1990 р.) зауважив: "Політика і культура - поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Але є й другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облаго­роджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витво­рюється та грань, яка називається політичною культурою".

Елементами змісту поняття "політична культура" є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об'єкта як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. М. Кубасвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:

1. гносеологічний, коли кожнен громадянин має знання про політичне життя своєї держави, структуру політичних органів;

2. аксіологічний, коли кожен громадянин позитивно чи негативно оцінює політичне життя своєї країни;

3. практичний, коли кожен громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті.

До елементів змісту поняття "політична культура" належать такі національні цінності, як свобода, державність, гуманізм, спра­ведливість, бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави. Також серед елементів змісту політичної культури важливе місце посідають ті, які сприяють формуванню і збере­женню державних інституцій. Кожний державний народ має свої традиційні державні органи, які регулюють внутрішнє життя та міждержавні відносини. Існують і певні норми участі народу у таких органах.

Важливим елементом змісту поняття "політична культура" є національна ідентичність.

Політична культура є своєрідним процесом, у якому можна виділити шерег операцій, дій, зокрема:

^ формування елементів політичної культури (ідей, ідеалів, норм, символів, стереотипів тощо);

■=> трансляція вироблених елементів культури на усі регіони держави, на кожну соціальну групу, на усе суспільство (т. зв. політична соціалізація);

О функціонування політичної культури;

^ удосконалення системи політичної культури відповідно до нових умов життя.

Термін "політична культура" вперше вжив німецький філософ кінця XVIII ст. І. Г. Гердер, а в активне застосування його ввів у ] 956 р. американський політолог/7 Алмонд. Серед авторів сучасних концепцій політичної культури, окрім Г. Алмонда, С. Верба, Л. Пай,

Р. Таккер та ін. В Україні дослідженням політичної культури зай­маються В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкаю, О. Рудакевич, А. Черед­ниченко та ін.

В українській політичній думці проблема сутності політичної культури вперше сформульована та розв'язана В. Липинськнм у праці 'Листи до братів-хліборобів ". На його думку, сутність політичної культури полягає у ''рівновазі" між "політичною твор­чістю" і "політичною наукою", що забезпечує високу "політичну цінність" провідної верстви нації та всього народу.