3a

Лекція № 3.

Тема ІІІ. Суспільні зміни в бронзовому та залізному віках. Перші держави

Мета вивчення: набуття знань про основні події в історії України у період епохи бронзи та залізного часу. Визначити характерні риси розвитку перших державних утворень на території України

План

1. Військові походи кіммерійців у Передню Азію

2. Міжнародне становище Великої Скіфії

3. Давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – К., 2002.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. – К, 1996.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

4. Ґудзь В.В. Історія України. – К.,2003.

5. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2002.

6. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

7. Головченко В., Матвієнко В. Дипломатична історія України (від найдавніших часів до ХІХ століття): Навч. посібник. – К., 2007.

8. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. – К., 1994.

Характерні риси доби заліза

1. підвищенням продуктивності праці та поява значної кількості додаткового продукту;

2. завершується розклад первіснообщинного ладу;

3. активізується процес класоутворення;

4. значні міграції населення;

5. посилення торговельних зв'язків;

6. становлення приватної власності;

7. поступова майнова диференціація суспільства;

8. перетворення сім'ї на господарську одиницю;

9. витіснення родової общини територіальною;

10. виділення ієрархічно структурованої військової еліти;

11. утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів;

12. зародження державності.

Кочові племена на території України

Назва	Мовна група	Період
Кіммерійці	Індоіранська	IX-VII ст. до н.е.
Скіфи	Індоіранська	VII-III ст. до н.е.
Сармати	Індоіранська	III ст. до н.е. – III ст. н.е.
Готи	Германська	III-IV ст. н.е.
Гуни	Тюркська	IV-V ст. н.е.
Авари	Тюркська	VI-VII ст. н.е.

Військові походи кіммерійців у передню Азію

Характерні риси доби:

1. хронологічні межі IX – перша половина VII ст. до н.е.;

2. територіальні межі від Дністра до Дону, Кримський та Керченський півострови;

3. давньоіранські кочові народи;

4. перші на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства;

5. перші осідлали коня;

6. перші почали виплавляти з болотяної руди залізо;

7. вели активну войовничу політику;

8. не утворили власної держави;

9. залишили близько 500 поховань;

10. у VII ст. до н.е. були асимільовані скіфами.

Кіммерійці (від аcсирій. гімірраї – “велетень” кінець VIII ст. до н.е.). Про них повідомляв Гомер в “Одіссеї” (розташував їх поблизу входу до потойбічного світу – царства Аїда), історик Геродот (490/480-425 до н.е.), поет Каллімах (310-240 до н.е.) і географ Страбон (64/63 до н.е. – 23/24 н.е). На початку І тис. до н.е. кіммерійці займали територію між Дністром (Тирас) і Доном (Танаїсом), Кримський і Керченський півострови. У 30-х рр. VIII ст. до н.е. більша частина кіммерійців рушила на південь уздовж кавказького узбережжя Чорного моря.

У 40-х рр.VIII ст. до н.е. завдали поразки царю закавказької держави Урарту Русі І (730-714 до н.е.) й захопили східну частину Малої Азії. Саме в битві з кіммерійцями загинув творець азійської воєнної наддержави Ассирії – цар Саргон II (722-705 до н.е.).

У 679/678р. до н. є. кіммерійці спробували просунутися на територію власне Ассирії (сучасний Північний Ірак), але зазнали поразки й пішли на мирні переговори. Частина перейшла на службу до ассирійського царя Асархаддона (680-669 до н.е.). Впродовж 676-674рр. до н.е. кіммерійські царі Тугдамме й Теушпа розгромили союзника Трої Фригійське царство в центрі Малої Азії (правитель Мідас покінчив життя самогубством). У 652 р. до н.е. кіммерійці під проводом Лігдаміса захопили й розграбали Сарди – столицю малоазійського царства – Лідії та давньогрецькі міста узбережжя Егейського моря (Іонію). У боротьбі з Лідією, кіммерійці об'єдналися з трерами – фракійці. Лідійський цар Гігес визнав верховну владу ассирійського правителя Ашшурбаніпала (669-663 до н.е.), крім того з північного сходу до Передньої Азії вдерлися скіфи, могутність кіммерійців у середині VII ст. до н.е. була зламана.

Частина осіла в північно-східній частині Малої Азії (сучасний Сіноп), де поступово злились із місцевим населенням. Частина, яка залишилася в Північному Причорномор'ї, сконцентрувалася в гірському Криму й стала відома античним авторам під найменуванням таврів (грец. бики).

Міжнародне становище Великої Скіфії

Характерні риси скіфської доби:

1. хронологічні межі VII-III ст. до н.е.;

2. належали до індоіранської мовної групи;

3. проникали на узбережжя Чорного моря кількома хвилями;

4. на початку мирно співіснували з кіммерійцями і ставали їхніми союзниками;

5. у VII ст. до н.е., витіснили місцевий етнос з Подніпров'я;

6. займали територію в межиріччі Дунаю та Дону;

7. вели активну войовничу зовнішню політику;

8. у другій половині VII ст. до н.е. утворили державу – Велику Скіфію;

9. поділялися на дві великі групи;

10. виділялися кочові та осілі племена;

11. панівне становище у країні належало царським скіфам;

12. перейшли до рабовласницьких відносин;

13. в основі системи управління лежала “варварська демократія”;

14. влада царя обмежувалася радою скіфських племен та зборами воїнів;

15. скіфське військо було одним з найсильніших;

16. під час воєнних походів племена ставали військовими підрозділами;

17. найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н.е., під час правління царя Атея;

18. у III ст. до н.е. територія скіфів частина Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим;

19. наприкінці ІІІ ст. до н.е. утворена нова держава – Мала Скіфія;

20. самобутня культура: кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила) – 3000 поховань;

21. самобутня система вірувань;

22. “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві;

23. елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури.;

24. у ІІІ ст. до н.е. витіснені та асимільовані сарматами.

Скіфи (грец. Skythai) –з'явились на території України на межі VIII-VII ст. до н.е., прийшли із-за Волги і степів між Каспієм, Уралом та Аральським морем. На межі VIII-VII ст. заснували в Передкавказзі та Прикубанні свою державу “царство Ашкуза”, через Дагестан і Дербентський прохід рушила в Закавказзя. У 70-х рр. VII ст. до н.е. скіфи зіткнулися з ассирійцями, у боротьбі з ними загинув скіфський цар Ішпакай. Близько 673 р. до н.е. скіфи підтримали антиассирійське повстання мідян. Ассирійський цар Асархаддон, змушений був заключити з скіфами перемир’я. Скіфський цар Партатуа уклав союз з Асархаддоном, скріплений шлюбом скіфського царя і доньки Асархаддона. Протягом тривалого часу скіфи дотримуватися проассирійської політики, а син Партаnуа – Мадій у 50-х рр. VII ст. до н.е. очолив похід скіфів проти кіммерійців до Малої Азії на допомогу союзниці Ассирії Лідії. Після розгрому кіммерійців скіфи підпорядкували собі Мідійське царство, а наприкінці 30-х рр. VIIст. до н.е., скориставшись міжусобицями в Ассирії після смерті Ашшурбаніпала, вдерлися до Сирії й Палестини. Скіфська кіннота вийшла на кордони Єгипту, фараон Псамметіх І (663-610/609 до н.е), змушений був відкупитися від скіфів. За свідченням античних істориків, скіфи панували в Передній Азії 28 років і спільно з вавілонянами та мідянами взяли участь у зруйнуванні Ассирійської й Урартської держав, але до початку VI ст. до н.е. під тиском мідійського царя Кіаксара (625/624-584 до н.е.) переселилися до Північного Причорномор'я. Скіфи підкорили більшість місцевих племен і сформували Велику Скіфію.

До її складу держави входили:

1. скіфи-іранці – царські скіфи та скіфи-кочівники – надчорноморські та азовські степи. Становили ядро Скіфії й панували над іншими племенами;

2. скіфи-землероби – дніпровський лісостеп Лівобережжя;

3. скіфи-орачі (сколоти) – лісостеп між Дністром і Дніпром. Не були етнічними скіфами, а були осілими слов'янськими племенами з хліборобською культурою;

4. скіфи-калліпіди – частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром;

5. алазони – між Дністром і Південним Бугом, скіфсько-фракійське плем'я.

Велика Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало власного правителя, але одне з царств було головним, і його цар був головним правителем. Суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися з округів (номів) на чолі з номархами. Верховний цар мав практично неконтрольовану владу. Він очолював скіфське військо. У скіфському суспільстві існував і демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

Сармати

Характерні риси періоду:

1. сформувалися у III ст. до н.е. в поволзько-приуральських степах;

2. не створили власної держави;

3. територія – Західний Казахстан, Приуралля, Поволжя, Калмикія, Північний Кавказі, Прикубань, Україна, Румунія, Угорщина;

4. назва “сармати” – введена античними авторами;

5. в II ст. до н.е. – сформувались роксолани;

6. у І ст. н. е. сармати воюють проти римлян (провінція Мезія);

7. в І ст. н.е. – утворився аланський союз племен;

8. алани здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя;

9. у 372 р. алани були розбиті гуннами;

10. завдяки Великому переселенню народів алани проникають на Британські острови, у Галлію, Іспанію, Північну Африку;

11. сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових;

12. існував пережиток матріархату (цариці Томирис, Амагу);

13. непереможне військо – важкої кінноти;

14. культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень;

15. кількість поховань 2000.

Давньогрецька колонізація Північного Причорномор'я

VIII – кінець VI ст. до н. е. – період Великої грецької колонізації.

Теорії переселення:

1. демографічна – демографічний вибух, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2. аграрна – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3. торговельна – колонізація – це побічний продукт торгової експансії;

4. сировинна – в нових землях греки шукали не ринки збуту, а продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, ліс;

5. воєнна – до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6. соціальна – невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7. етнічна – етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, потім з Ефеса, Колофона, Теоса.

У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія. Основними осередками античної цивілізації стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Античну цивілізацію в Північному Причорномор'ї поділяють на ІІ  періоди.

I. Грецький період (друга половина VII – середина І ст. до н.е.).

Характерні риси:

1. виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства;

2. тісні зв'язки з материковою Грецією;

3. переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв;

4. стабільність розвитку колоній;

5. активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст);

6. започаткування карбування монет;

7. перетворення колоній у центри посередницької торгівлі;

8. відносно мирне співіснування з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

Характерні риси:

1. нестабільність воєнно-політичної ситуації;

2. поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію:

3. входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії;

4. варваризація населення полісів;

5. натуралізація господарства;

6. безперервні агресивні вторгнення кочових племен;

7. занепад міст-держав.

8. більшість міст-держав зникли, вціліли Пантікапей та Херсонес.

Наслідки колонізації:

1. запровадження демократичного полісного устрою;

2. переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла;

3. переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин;

4. виникнення античних міст-держав зумовило процес урбанізації Причорномор'я.

6