3. Планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції

При плануванні витрат, пов'язаних із оновленням продукції, необхідно приділяти особливу увагу вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, витрати за яким найнижчими.

Поточні витрати, чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах, розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називаються технологічною собівартістю .

У більшості випадків зміни собівартості залежно від варіанта технологічного процесу визначається наступними витратами: вартість основних матеріалів; вартість технологічної енергії; за­робітна плата основних і допоміжних працівників із нарахуван­нями; витрати на амортизацію, ремонт обладнання та пристроїв; витрати на інструмент.

До капітальних вкладень, які враховуються при визначенні річ­ного економічного ефекту та виборі варіанта технологічного процесу, відносяться: вартість обладнання, пристроїв, виробничої площі, зайнятої обладнанням; зміни заділів деталей, якщо остан­нє має місце і викликане технологічними особливостями вироб­ництва; витрати на науково-дослідні роботи, випробування, тех­нологічну підготовку виробництва, на заходи з охорони навко­лишнього середовища.

Величина елементів технологічної собівартості, а також окре­мих видів капітальних витрат залежить від обсягу випуску продукції. Частина витрат є постійною (умовно-постійною), а частина - змінною.

Розрахунок змінних поточних витрат за окремими елементами є досить трудомістким, тому він використовується переважно у масовому та великосерійному виробництві, де необхідно забезпе­чувати високу точність економічних обґрунтувань. У дрібносерійному та одиничному виробництві розрахунки спрощують шляхом використання кошторисних ставок вартості станко-годин роботи обладнання. За такими ставками неважко визначити суму змінних поточних витрат для певного варіанта технологічного процесу.

У загальному випадку річна величина технологічної собівартості ви­значається за формулою:

C = C’N + C”,

де С’- змінні витрати на одиницю продукції;

С”- умовно-постійні витрати за рік;

N - річний випуск продукції, шт.

Аналогічно виокремлюють капітальні витрати. Вкладення в універсальне обладнання та вартість площі, яку воно займає, ви­трати на універсальне облаштування можна вважати змінними капітальними витратами.

Витрати на високопродуктивне спеціалізоване обладнання (включаючи вартість площі, яку воно займає), спеціальні при­строї у межах їх повного завантаження не залежать від обсягу випуску продукції по даному технологічному процесу і повністю на нього відносяться. Це —умовно-постійні капітальні витра­ти. До них також відносяться витрати на науково-дослідні робо­ти, технологічну підготовку виробництва.

Відповідного варіанта технологічного процесу капітальні вкладення будуть:

K = K'N + K'',

де К', К'' - питомі змінні та умовно-постійні капітальні витрати.

Порівняння двох варіантів технологічних процесів можна здійснити, виходячи із співвідношень:

С₁ =С N+C ,

C₂ = C N + C ,

де С₁ і С₂ - технологічна собівартість у першому та другому ва­ріанті.

Точка перетину двох прямих що відповідає рівнос­ті витрат за обома варіантами, характеризує так звану критичну програму N_кр. Для цього:

C N_кр.+ C =C N_кр.+ C ,

Тоді:

N_кр.= ,

Розрахований за формулою (12.8) чи шляхом побудови графі­ку обсяг випуску N_кр. порівнюють із плановим випус­ком N_пл.. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при N_пл N_кр. (варіант 1). При N_nл N_кр. вигідніший варіант із більшими постійними і мен­шими змінними витратами (варіант 2).

Окрім того при визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати ще й величину можливого доходу від реалізації нової продукції.

При цьому за конкретної величини постійних витрат i збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво є збитковим , а після його досягнення прибутковим Тому у процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції (Nкр):

N_кр.=

де С_пост — постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;

Ц - ціна одиниці продукції;

С_зм — змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, витрати, пов’язані з цим, визначаються як прогнозні величини. Тому при плануванні собівартості нових виробів важливо ознайомитися з основними принципами та методами щодо визначення величини витрат (методи питомих витрат, валовий, кореляційний, агрегатний), зрозуміти переваги i недоліки кожного методу та вміти використовувати при плануванні витрат на виробництво нового виробу.

Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції, охоплює всі стадії та етапи і включає: розробку планів виконання робіт по кожній стадії та їхнє взаємоузгодження; складання зведеного плану-графiку або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва. На стадії розробки технічного завдання є дуже обмежене коло даних, тому розрахунки окремих показників носять орієнтовний характер, широко використовуються методи екстраполяцій, моделювання, аналогів i т. і.

Загальною економічною закономірністю періоду освоєння ви­пуску нової техніки є наявність підвищених витрат початкового виробництва.

Численними дослідженнями вітчизняних і зарубіжних еконо­містів встановлено, що вироби, які відрізняються абсолютним рів­нем собівартості та трудомісткості, мають однотипну динаміку їхнього зниження на етапі освоєння. Емпіричним шляхом було отримано ряд залежностей, які в узагальненому вигляді представ­ляються як теорія «кривих освоєння».

Ступінь освоєння виробу залежить від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. існує певна кореляційна залежність між порядковим номером виробу та його трудомісткістю. Аналогічна залежність існує між номерами виробів і собівартіс­тю. Дана залежність визначається формулами :

C =C

де C_і ; Т_і - собівартість і трудомісткість N_і-го виробу з моменту по­чатку випуску виробів;

С₁; Т₁ - собівартість і трудомісткість першо­го випущеного виробу (трудомісткість у момент початку освоєння); N_i - номер виробу з початку випуску; b - показник ступеня.

Для кожного підприємства цей показник розраховують на основі досвіду освоєння виробництва виробів, що випускалися раніше.

При плануванні трудомісткості та собівартості нових виробів необхідно брати до уваги значення коефіцієнта освоєння та харак­тер кривої освоєння. Зниження трудомісткості залежить від коефі­цієнта освоєння ( _ос), який показує, в скільки разів зменшується трудомісткість при кожному подвоєнні числа випущених виробів. Чим менше _ос (і відповідно більше показник b), тим більші збитки понесе підприємство на етапі освоєння, оскільки кінцева трудомісткість досягається пізні­ше, тобто період освоєння збільшується. Дослідження показують, що початок серійного виробництва до моменту 80%-ої готовності спеціального обладнання й оснащення призводить до підвищення витрат; що криві освоєння є більш пологими тому, що менший кут нахилу відповідає меншим значенням показника ступеня 6, і саме їм надається перевага. Вихідна трудомісткість у цьому разі (з по­чатку освоєння) є значно меншою завдяки кращій підготовці ви­робництва, чим при кривих освоєння, які круто понижуються. Та­ким чином, правильна організація та планування підготовки та освоєння виробництва призводить до значної економії, оскільки початкова трудомісткість мало відрізняється від кінцевої.

На кожній кривій освоєння можна відмітити характерні для да­ного типу виробництва точки переходу від крутої ділянки гіпербо­ли - ця ділянка характеризує період власного освоєння - до поло­гої її гілки, що відповідає наближенню до встановленого випуску.

У лінійній системі координат для малих значень n_і досить важко визначити ординату - трудомісткість виробу (Т_і). Також при наближенні до кінця періоду освоєння криві освоєння мо­жуть бути досить близько розташовані одна біля одної, що прак­тично унеможливлює визначення трудомісткості виробів для різ­них кривих освоєння.

Зниження собівартості, розрахованої у вигляді суми змінних та умовно-постійних витрат

У дослідному виробництві зниження собівартості виробу (S_досл (t)) відбувається значною мірою за рахунок збільшення ступеня освоєння виробництва, обробки документації та під­вищення навичок у персоналу, що викликає зниження трудомі­сткості:

S_досл.(t) = B_досл. +

де В_досл - змінні витрати у дослідному виробництві;

n_і - порядковий номер виробу з початку освоєння;

- умовно-постійні витрати у дослідному виробництві.

Для серійного виробництва зміна величини собівартості виро­бу із врахуванням залежності цієї зміни від рівня відпрацювання виробництва виробу, досягнутого у дослідному виробництві, мож­на представити залежністю:

С_сер (t) = В_{пост.сер.}+

де В_{пост.сер}; В_зм.сер. - відповідно умовно-постійні та змінні витра­ти у серійному виробництві;

перерахунковий коефіцієнт, що характеризує конкретне серійне виробництво;

собівартість виробу у дослідному виробництві, що відпрацьовується уданий момент;

- собівартість виробу у початковий період часу г його відпрацювання у дослідному виробництві.

Якщо в останню формулу підставити значення попередньої, то отримаємо досить складний вираз для визначення зміни вели­чини собівартості виробу у серійному виробництві.

Дану залежність можна виразити за допомогою гіперболи за умови припущення приблизної пропорційності кількості випу­щених виробів і часу: Nt

С_сер(t) = В₁+

де А , В - відповідно коефіцієнти, які залежать від величини умовно-постійних і змінних витрат.

У тих випадках, коли освоєння принципово нової продукції відбувається на підприємствах серійного типу виробництва без попереднього відпрацювання у дослідному виробництві, має міс­це нерівність:

С

де С відповідно значення собівартості одного й того ж виробу у початковий період часу в серійному і дослідному ви­робництві.

Процес освоєння виробництва можна вважати закінченим, ко­ли трудомісткість чи собівартість стануть відповідати плановим.

Визначення витрат виробництва проводиться на підставі кош­торисів виробництва продукції. На основі вже набутих знань що­до складання кошторисів виробництва студент повинен, насам­перед, з'ясувати зміст та особливості елементів кошторису та методику їхнього обчислення. З метою отримання та закріплення знань про обчислення собівартості окремих виробів необхідно пригадати вивчений матеріал щодо калькулювання собівартості продукції, а також урахувати особливості калькулювання нових виробів (для цього необхідно звернути увагу на склад витрат, які включаються до кожної калькуляційної статті, та встановити взає­мозв'язки окремих калькуляційних статей).

Номенклатура статей кошторису витрат на підготовку вироб­ництва нової продукції (за економічними елементами): матеріальні затрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати.

Номенклатура калькуляційних статей витрат на підготовку виробництва: прямі матеріальні витрати; витрати на оплату праці; прямі витрати; загально-виробничі витрати.

В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної з урахуванням специфіки під­готовки виробництва нової продукції. Тому склад статей кальку­лювання виробничої собівартості нової продукції встановлюється підприємством.