2.2. Особливості мови п’єси „Наталка Полтавка”

Працюючи над текстом „Енеїди” протягом 26 років (з 1794 до 1821 р.) І.Котляревський у ці ж роки написав більш поважний твір „Полтавка. Опера малороссийская в 2-х действиях” Робота була закінчена 1819 року. З цього часу починається сценічна історія „Полтавки”. Надрукували п’єсу тільки в 1838 році. Це видання здійснив І.Срезневський в альманасі „Украинский сборник” під назвою „Наталка Полтавка. Малороссийская опера И.П.Котляревського”.

Одразу після виходу п’єса була високо оцінена в літературних колах. Критики відзначали реалістичне спрямування твору, народність, доступність, відсутність у ній вигадки і штучності сюжету, підкреслюючи, що Котляревський зумів підкреслити в малоросійські мові незрівнянну самобутність і перший вирішив висловити нею свої думки і почуття” [11, с.304-305].

На думку І.Крип’якевича, бажання написати „Полтавку” виникло в Котляревського у відповідь на невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кр. Шаховського „Козак-стихотворець” [8, с. 288].

І.Крип’якевич називає основні риси твору: м’якість і ніжність малюнку, краса слова, чари народних пісень, легкий гумор, сентименталізм (що був модним тоді в європейських літературах, зокрема французькій та російській). Цей напрям змушував письменників звертати головну увагу на людські почуття, на їхню силу та глибину. На відміну від сентименталізму європейських літератур, часто штучного, сентименталізм у Котляревського природній, випливає з душі, у відповідності з вдачею українців. Дослідник підкреслює, що певна ідеалізація персонажів у цій п’єсі не виходить поза межі дійсної можливості. Котляревський тільки хоче показати, що й убогі, сірі люди мають у глибині душі гарні почуття, високі пориви, готовність поступитися своїм щастям для спокою й щастя близьких [8, с. 289].

У навчальних посібниках мовні особливості п’єси „Наталка Полтавка” розглядається побічно, як окремі зауваження. Наприклад, І.Білодід підкреслює, що мова драматичних творів Котляревського („Наталка Полтавка” і „Москаль-чарівник”) більш об’єктивно, порівняно з „Енеїдою”, відображає живу народну мову: при реалістичному, в цілому, зображенні дійсності письменник відповідно добирає і мовно-стилістичні засоби, не спрямовуючи цей добір у якийсь один бік, як це виявилось у нього в„Енеїді”, мова окремих дійових осіб більш-менш виразно індивідуалізується [12, с. 153].

Ю.Шевельов порівнює мову дійових осіб п’єс Котляревського з мовою героїв інтермедій, де діяли типові інтермедійні маски: мужик, козак-запорожець, „москаль”, „литвин”, лях, піп або дяк. Вони говорять кожний своєю мовою в буквальному розумінні: козак – українською, „литвин” – білоруською. Ці образи не мають індивідуальних імен. Більшість персонажів п’єс Котляревського – живі реалістичні образи, хоч і мають певний зв’язок із традицією. Наприклад, мовна партія Петра нагадує мову традиційного героя-любовника, мова Возного – типова для дрібного чиновника. Та Котляревський виходить за межі традиції, глибоко індивідуалізуючи мову дійових осіб. Так, Возний як людина двомовна вживає поряд українські й російські слова: „Полно, довільно, годі, буде балакати” [11, с.242]. „…бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній” [11, с. 247].

У коханні він освідчується Наталці за допомогою канцеляризмів: „Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не імієт – теє-то, як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки [11, с. 220]. Але саме в устах Возного Котляревський вкладає найбільше число приказок і прислів’їв: „Наука… в ліс не воде”, „Копійка волочиться і про чорний день іміється”, „Лучче синиця в жмені, як журавель в небі” [11, с.223].

На думку Ю.Шевельова, це індивідуалізує його мову, показуючи, що зв’язки персонажа з селом органічні і глибокі, що хоч тепер основна його мовна стихія – канцелярська російська мова, але з народження, мабуть, його рідною мовою була українська [19, с. 13].

Індивідуальними рисами відзначається мовлення й інших героїв: Наталки, Петра, Терпелихи.

Отже, Котляревському вдалося в драматичних творах (хоч і спирався він на традиції інтермедій XVII-XVIII ст.) досягти національно-професіональної та індивідуальної типізації мови персонажів.

Більш детальну характеристику мовних особливостей п’єси „Наталка Полтавка„ можна знайти в статті І.Білодіда «Нев’януча мелодія мови Наталки Полтавки” [2, с. 130-142].

І.Котляревський був також першим популяризатором українських народних пісень, за які І.Срезневський назвав п’єсу „Наталка Полтавка” „первым сборником памятников украинской народности”. Частину пісень автор почерпнув із фольклорних джерел: „Віє вітер горою…”, „Сонце низенько…”, „Чого ж вода каламутна…”, „Дід рудий, баба руда…”. За зразками народної пісні автор створив свої пісні: „Віють вітри, віють буйні…”, „Видно шляхи полтавськії…”, „Ой, я дівчина Полтавка…” та ін.

Щедро використано у п’єсі й прислів’я та приказки. Деякі з них згодом були опубліковані в збірнику І.Снєгірьова: „На похиле дерево й кози скачуть”, „Ніхто не віда, хто як обіда”, „Коли не піп, не микайся в ризи”, „Далеко куцому до зайця”. У приказці „Де чорт не зможе, туда бабу пошли”, Котляревський замінив бабу на Макогоненка, а приказку „Чухайся віл з волом, а кінь з конем” подав у варіанті: „Знайся кінь з конем, а віл з волом” [20, с.87].

Твір також багатий на етнографічні деталі, які сприяють прагненню автора відтворити здорову мораль народу, його світобачення.

Своїми творами Котляревський спростував зневажливе ставлення певних кіл суспільства щодо самої можливості використання в літературі мови українського народу. Він увів у нову українську літературу основний словниковий склад народної побутової мови, яким послуговувалися письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.