2. Конституційні основи земельного права і їх значення для розвитку земельного законодавства

Конституція як Основний закон країни має вищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Конституційні норми виступають як юридична основа для формування і функціонування національної правової системи, а, отже, є фундаментальними джерелами всіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини щодо використання і охороні земель можна розділити на 4 основні групи:

• конституційні положення, що встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу (ст.13); земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою винятково відповідно до закону (ст. 14);

• конституційні положення, що закріплюють право громадян на землю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст.24); іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26). Слід особливо підкреслити, що, закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, яка йому належить, Конституція чітко визначає межі таких свобод, що обумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб і забезпеченням екологічної безпеки на території країни;

• конституційні положення, що встановлюють компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель. Дані положення закріплені в статтях, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування, і не мають чіткої галузевої конкретизації;

• природоохоронні конституційні положення, що закріплюють: право кожного на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, а також на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави в сфері охорони навколишньої природного середовища, що означає забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни як обов'язок держави (ст. 16); юридичний обов'язок кожного не заподіювати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41). Конституція містить великий масив інших норм загального характеру, що мають відношення до вирішення питань використання і охорони земель.