11. Притримання

Як спосіб забезпечення виконання зобов’язань притримання майна отримало визнання в ЦК уперше. Отже, цей інститут на рівні закріплення у ЦК є новелою. Проте, він відомий ще з часів римського приватного права як jus retentionis – можливість особи у певних випадках затримати виконання свого зобов’язання з незалежних від неї причин. Зазвичай такий засіб застосовувався для забезпечення задоволення зустрічних вимог стосовно відшкодування витрат на передання належного.

У практиці, особливо господарській, притримання використовується досить давно. Зокрема до притримання може вдатися комісіонер, якому комітент не сплачує передбачену договором комісійну винагороду; перевізник, якщо вантажоотримувач не сплачує вартість перевезення вантажу; зберігач, якщо поклажодавець ухиляється від сплати ціни послуги чи відшкодування понесених за договором зберігання витрат; підрядник для забезпечення вимог до замовника з оплати витрат, пов’язаних з будівництвом; повірений, що діє як комерційний представник, стосовно речі, яка підлягає переданню довірителю для забезпечення своїх вимог за договором доручення.

Притримання – спосіб забезпечення виконання зобов’язання, суть якого полягає в тому, що кредитор (ретентор), у якого правомірно знаходиться річ, що підлягає передачі боржнику або вказаній боржником особі, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 594 ЦК).

Із змісту легального визначення притримання випливає декілька ознак такого способу забезпечення виконання зобов’язання:

– законне походження такого способу забезпечення;

– його пов’язаність зі строковими зобов’язаннями;

– допустимість застосування лише в оплатних зобов’язаннях;

– односторонність прийняття рішення кредитором про притримання майна за наявності достатніх для цього підстав;

– зв’язок притримуваного майна з предметом зобов’язання.

Проте притримання речі може застосовуватися й в інших випадках, зокрема відповідно до ч.2 ст.594 ЦК притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

При притриманні ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притримуваної речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 595 ЦК кредитор, який притримує річ у себе, має ряд обов’язків, зокрема:

– зобов’язаний негайно повідомити про це боржника;

– відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини;

– не має права користуватися річчю, яку він притримує.

Разом з тим до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Навпаки, боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про право притримання речі кредитором. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості.

Закон не встановлює строків, протягом яких можна притримувати майно боржника. Це повинно визначатися у кожному конкретному випадку з урахування засад розумності та справедливості. Очевидно, що право на притримання – реакція управомоченої сторони на невиконання зобов’язання боржником, що виникає з моменту настання достатньої підстави для притримання і триває до моменту виконання боржником свого обов’язку.

Важливо підкреслити й одну досить характерну ознаку притримання. Право на притримання виникає у кредитора в силу закону і не потребує додаткової регламентації в договорі. Втім, виходячи з диспозитивності цивільного права, і зокрема свободи договору, його сторони вправі передбачити в договорі умови притримання, що відрізняються від встановлених у законі, або виключити застосування названого способу забезпечення виконання зобов'язання взагалі.