3. Зближення міжнародного публічного права та міжнародного приватного права.

У правовій літературі неодноразово зверталася увага на взаємну обумовленість публічного і приватного права, їх взаємне проникнення та кореспондуючий характер [1, с. 85]. Слід наголосити й на тому, що не завжди існує можливість однозначно визначити, до якого права – публічного чи приватного належить та чи інша галузь або правовий інститут. Безсумнівним є той факт, що сьогодні не існує абсолютно «чистих» галузей права – суто приватних чи публічних. В галузях публічного права є приватноправові елементи. Так само й у будь-якій галузі приватного права є публічно-правові норми, наприклад, щодо охорони та захисту суспільних інтересів [2, с. 211], щодо участі держави, територіальних громад та інших публічних суб’єктів у приватних правовідносинах.

Саме тому не виправдовує себе категоричний підхід окремих науковців, наприклад, щодо методу правового регулювання. Так, О.В. Наден стверджує, що «єдиним можливим методом кримінально-правового регулювання суспільних відносин є імперативний метод, який, зокрема, повністю охоплює собою тенденції сучасного кримінального права до розширення кримінально-правового значення різного роду угод та компромісів у кримінальному праві» [3, с. 6]. Натомість сучасні тенденції розвитку права, про які згадує автор, як раз і спростовують наведену нею позицію. Домінуючу роль імперативного методу в публічно-правових галузях права ніхто не заперечує, водночас слід відмітити, що поряд з ним частково застосовуються й інші методи, зокрема диспозитивний та метод заохочення. Поділяємо думку М.М. Марченка, і вважаємо, що методи правового регулювання при всьому своєму розмаїтті та відносній самостійності тісно взаємопов’язані і, як правило, використовуються в поєднанні один з одним [4, с. 337].

Нині ми можемо констатувати проникнення публічних начал у приватноправове регулювання, і навпаки – включення приватних начал до публічного права. Так, у кримінальному праві відбувається посилення приватного начала у питаннях, пов’язаних з потерпілим від злочину. А в цивільному праві значно розширено перелік публічних суб’єктів, які можуть на рівні з фізичними та юридичними особами брати участь у цивільно-правових відносинах (окрім держави, це ще й територіальні громади, Український народ та ін.). Однак таке взаємопроникнення має відбуватися збалансовано. Держава не повинна втручатися там, де цього не вимагається і водночас – вона не може втрачати контроль у ситуаціях, що насправді потребують його. Зокрема, окремі приклади дерегуляції правовідносин, що нині впроваджуються у сучасне вітчизняне законодавство, не завжди є позитивною практикою. 

Так, завдяки спрощенню дозвільних процедур у будівництві Україна піднялась у рейтингу Всесвітнього банку Doing Business-2014 на 145 позицій і перемістилась із 189 місця на 41 [5]. Звісно, така ситуація значно покращила наші позиції в очах світової спільноти, однак чи відповідає це реальним інтересам наших громадян? Навряд чи: окрім зазначеного, варто акцентувати і на поширеній практиці шахрайства у сфері будівництва – пригадаймо, зокрема, ошуканих вкладників «Еліта-Центр».

Вважаємо за необхідне відійти від питання про з’ясування пріоритетності інтересів і торкнутися, власне, питання щодо їх збалансованості. Проблема пріоритетності інтересів є важливою лише у випадку їх колізії. І в таких ситуаціях, на нашу думку, саме приватному інтересу має належати пріоритет. Сучасні реалії вимагають конвергенції приватних і публічних інтересів, їх взаємопроникнення (але не взаємозаміни!).