Питання 68. Підстави та порядок припинення і призупинення дії міжнародних договорів

Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1 липня 1991 р. був підписаний Протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу 1955 р. та Протокол про його пролонгацію від 26 квітня 1985 р. державами - учасницями цього Договору. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому. Зазвичай договори зобов'язують, щоб заява про денонсацію була направлена депозитарію або іншому учаснику за 6-12 місяців. Коли в договорі немає формального положення про можливість його денонсування, проте характер договору передбачає право на це, або було встановлено, що учасники мали намір передбачити можливість денонсації, у такому разі повідомлення про денонсацію має бути направлене не менше, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення договору на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens). Проте, забезпечуючи стабільність міжнародних відносин, міжнародне право сприяє збереженню чинності договорів, у зв'язку з чим і підстави для анулювання міжнародних угод не прийнято тлумачити розширювально: коли в ході розгляду в Суді ООН справи стосовно проекту Габчиково - Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) Угорщина представила п'ять аргументів на підтримку правомірності її повідомлення про припинення дії Договору (наявність крайньої необхідності, неможливість виконання Договору, докорінна зміна обставин, істотне порушення Договору Чехословаччиною і поява нових норм міжнародного екологічного права), Суд у рішенні від 25 вересня 1997 р. вказав, що навіть якщо і буде встановлена наявність крайньої необхідності, вона не є підставою для припинення договору. На неї можна посилатися лише з метою звільнення від відповідальності держави, що не виконала положення будь-якого договору. Розглянувши решту аргументів, Суд ООН також відкинув їх належність і зробив висновок, що, не зважаючи на те, що ні Угорщина, ні Чехословаччина не змогли виконати свої зобов'язання за Договором 1977 p., їх обопільно протиправна поведінка не поклала край дії Договору і не призвела до його припинення.

Таким чином, слід підкреслити, що для анулювання міжнародного договору не достатньо простого його порушення з боку інших учасників, воно має бути істотним. Істотним воно буде у разі відмови від договору, яка не допускається міжнародним правом, і при порушенні положення, що має істотне значення для досягнення мети договору. Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, необхідний для виконання договору. Проте не можна посилатися на цю обставину, якщо така неможливість є результатом порушення самим учасником договору зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого ним на себе щодо будь-якого іншого учасника договору.

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору.

Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу для згоди учасників на обов'язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню, дає право на анулювання міжнародного договору. Проте на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір встановлює державний кордон, або якщо така корінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є наслідком порушення ним зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого цим учасником на себе щодо будь-якого іншого учасника договору. При появі нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання зобов'язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов'язань, що з'явилися внаслідок виконання договору.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника відповідно до положень договору або з відома всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про припинення його дії у відносинах між собою, якщо таке припинення передбачається договором або ним не забороняється, а також якщо воно не впливає на реалізацію прав та обов'язків інших учасників і не є несумісним з метою та об'єктом договору.

Учасники міжнародних договорів повинні дотримуватися правила естопеля. Відповідно до цього правила учасник договору втрачає право посилатися на підстави припинення, призупинення або недійсності міжнародного договору. Відбувається це тоді, коли учасник договору, знаючи про наявність таких підстав, ясно або мовчазно погодився (через його поведінку) з тим, що договір залежно від випадку дійсний, зберігає силу або залишається у дії (ст. 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

На практиці застосування естопеля - складне і суперечливе, оскільки поняття "поводження держав" має вельми широку інтерпретацію зацікавленими учасниками договору.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає певної відповіді на питання про вплив війни на дію міжнародних договорів. У ст. 73 Конвенції йдеться: "Положення цієї Конвенції не передбачають жодних правил з питань, які можуть виникнути щодо договору... з початку військових дій між державами"1. Проте внаслідок аналізу договірної практики і звичаєвого права можна зробити деякі висновки щодо цієї проблеми. Так, двосторонні політичні угоди (про дружбу і співпрацю, про ненапад, про створення союзу, про дипломатичні та консульські зносини і т. ін.), що були в силі на момент початку війни, припиняють свою дію. Призупиняють дію договори економічні і зі спеціальних питань (про науково-технічну, культурну та інші види співпраці). Після закінчення війни держави ухвалюють рішення про їх відновлення або припинення. Багатосторонні договори з початком війни між деякими учасниками цих договорів продовжують у цілому діяти, проте із призупиненням дії у взаємовідносинах воюючих держав до закінчення війни. У взаємовідносинах нейтральних учасників договору і воюючих учасників такі договори зберігають свою силу. Деякі міжнародні договори, укладені на випадок війни, починають застосовуватися з початком бойових дій.

Питання 69. Виконання міжнародних договорів

Основним принципом права міжнародних договорів є принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що витікають з договорів ("договори повинні виконуватися"). Цей принцип зумовлює дію і застосування міжнародних договорів, тобто є підставою виникнення тих юридичних наслідків, з якими пов'язано укладення договору.

Кожний договір, що правомірно набув чинності, юридично зобов'язує всіх учасників. Держава зобов'язана вчиняти все від неї залежне для реалізації договору у всій повноті. Принцип сумлінності забороняє зловживання договірними правами, тобто використання їх, завдаючи збитків правам і законним інтересам інших держав.

Відмова від договору допустима тільки у передбачених міжнародним правом випадках. Не можна посилатися на своє внутрішнє право як на підставу для невиконання договору.

Тлумачення міжнародного договору - з'ясування його реального значення і змісту з метою найповнішої і найточнішої реалізації умов договору. Адже застосування договору неможливе без з'ясування змісту його положень стосовно конкретних умов.

Тлумачення міжнародного договору здійснюють:

одна із сторін договору, і в цьому разі тлумачення має силу лише для цієї сторони;

сторони договору за угодою між ними, і в цьому випадку воно обов'язкове для цих сторін;

міжнародні органи, про які з цією метою можуть згадати у самому договорі.

У ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. передбачено, що тлумачення договору має бути однаковим незалежно від суб'єктів, які здійснюють тлумачення.

Основні принципи тлумачення - сумлінність, єдність, ефективність, максимальне використання різномовних текстів і др.

При тлумаченні враховуються будь-яка наступна угода щодо тлумачення договору, подальша практика застосування договору і будь-які норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками. Терміну, що використовується в договорі, може надаватися спеціальне значення, якщо учасники мали такий намір.

Як додаткові засоби тлумачення можуть використовуватися підготовчі матеріали і обставини укладення договору тільки в тому випадку, якщо тлумачення приводить до неясних або двозначних висновків, або до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними. Розрізняють:

а) офіційне тлумачення (здійснюється учасниками договору, спеціальними органами, наприклад, Міжнародним Судом ООН);

б) неофіційне (доктринальне);

в) внутрішньодержавне тлумачення (реалізується уповноваженим на те державним органом для внутрішньодержавних цілей).

Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (прийомів), до яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне тлумачення договорів.

Граматичне тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і договору на основі граматичних та інших правил. Під логічним тлумаченням розуміється тлумачення тієї або іншої статті договору на основі іншої статті або зіставлення їх один з одним. Текст договору при цьому повинен використовуватися як єдиний цілісний документ.

Тлумачення договору може здійснюватися шляхом порівняння його положень з іншими договорами, тобто відбувається систематичний вид тлумачення. Іноді з моменту укладення договору проходить значний проміжок часу, у зв'язку з чим виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту, наприклад, цілей договору, окремих його положень і термінів. Для тлумачення таких договорів доводиться вдаватися до вивчення історичної обстановки укладення договору, дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування і т.д. Таке тлумачення називається історичним.

Тлумачення міжнародних договорів в односторонніх деклараціях і заявах, що додаються до договору, є виявом волі одного з учасників міжнародного договору, що формулюється з відома інших його учасників. Це свого роду автентичне тлумачення.

Заява - односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його положень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки. Тлумачні заяви і декларації не можуть бути віднесені до застережень, оскільки шляхом одностороннього тлумачення не можна змінити положень міжнародного договору.

Питання 70. Тлумачення міжнародного договору

У правовій доктрині і практиці міжнародного права тривалий час домінували два принципи тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав - сторін договору: а) головну роль при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і воно з'ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав - сторін договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін або його об'єкт і мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним чином враховуючи наміри сторони.

У подальшій своїй практиці Міжнародний Суд ООН твердо дотримується норм Конвенції 1969 р.: у рішенні від 13 грудня 1999 р. у справі, що стосується острова Касикилі/Седуду (Ботсвана проти Намібії), Суд вказав, що тлумачитиме положення Договору від 1 липня 1890 р., застосовуючи правила тлумачення, передбачені у Віденській конвенції, з урахуванням свого прецедентного рішення у справі між Лівійською Арабською Джамахирією і Чадом від 1994 р., в якому йдеться, що "договір повинен тлумачитися на добросовісній основі відповідно до звичайного значення, яке належить надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об'єкта і мети. Тлумачення повинне базуватися перш за все на тексті договору. В якості додаткового заходу можна звернутися до таких засобів тлумачення, як матеріали з підготовки договору".

Прийоми тлумачення розрізняють залежно від характеру зобов'язань - сприятливих або несприятливих. У першому випадку терміни необхідно вживати в ширшому значенні, а в зобов'язаннях несприятливих - навпаки. Г. Гроцій з цього питання зазначав, що "одні обіцянки містять зобов'язання сприятливі, інші - ні; одні - змішані, інші - посередні. Сприятливі зобов'язання мають рівносторонній характер і спрямовані на взаємну користь; чим значніша і ширша така користь, тим більш сприятливим є і таке зобов'язання, як, наприклад, ті, що сприяють швидше миру, ніж війні, або війні оборонній перед тією, що має іншу мету. Несприятливими є ті обіцянки, згідно з якими обтяжується тільки одна сторона або вона обтяжується більше, ніж інша; які передбачають покарання чи визнання будь-яких актів неправомірними або вносять зміни в попередні зобов'язання. До змішаних належать такі, що вносять зміни в попередні угоди, але з метою миру; зважаючи на значущість блага, яке мають на меті, або змін, що вносяться, вони визнаються то сприятливими, то несприятливими, проте за всіх рівних умов переважає сприяння. У зобов'язаннях сприятливих слова потрібно вживати в ширшому значенні, так щоб включати технічні або дані самим законом позначення".

Велике значення для правильного розуміння міжнародних договорів мають принципи тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що враховують особливості міжнародного договору як угоди суб'єктів міжнародного права.

Принципами тлумачення міжнародних договорів є насамперед сумлінність і надання термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна може надаватися в тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З метою тлумачення контекст договору охоплює його текст, включаючи преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду стосовно договору. До уваги також має братися будь-який документ, складений одним або декількома учасниками у зв'язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то вона повинна враховуватися при тлумаченні міжнародного договору. Враховується і подальша практика застосування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.

Водночас у межах окремих міжнародних договорів можуть існувати власні принципи.

Найпоширенішими способами тлумачення міжнародних договорів є граматичний, логічний, спеціально юридичний, історичний, систематичний. За змістом ці способи тлумачення мало чим відрізняються від аналогічних прийомів, що використовуються при тлумаченні внутрішньодержавних нормативних актів і описані в загальній теорії права.

Під історичним способом тлумачення в цілому розуміють з'ясування значення міжнародного договору шляхом вивчення історичної обстановки, конкретних обставин і взаємовідносин сторін під час його укладення з урахуванням мети, якої прагнули досягти останні.

За суб'єктом інтерпретації розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення міжнародного договору. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснене державами (та їх органами) або міжнародними органами й організаціями. Тлумачення, здійснене юридичними або фізичними особами, є неофіційним. Різновидом неофіційного вважається доктринальне тлумачення, яке здійснюють вчені або наукові організації.

Автентичне тлумачення - найвищий рівень офіційної інтерпретації, оскільки здійснюється всіма його учасниками, тому воно має силу положень самого міжнародного договору.

Тлумачення міжнародних договорів міжнародними організаціями й особливо ООН - вельми авторитетний різновид офіційного тлумачення, хоча не має юридичної обов'язковості.

При з'ясуванні дійсного значення і змісту міжнародного договору важлива роль також належить міжнародним судовим і арбітражним органам, наприклад, Міжнародному Суду ООН і Європейському суду з прав людини. Здійснюване цими органами тлумачення іменується судовим і його авторитет останнім часом неухильно зростає. Так, у результаті тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції 1950 р. і Протоколів до неї утворюються прецеденти тлумачення, формою існування яких є рішення й ухвали цього Суду, що сприймаються державами - членами Ради Європи як обов'язкові. Суд ЄС, покликаний забезпечити одноманітне розуміння і застосування права співтовариств, у порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності і самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст деяких постанов установчих договорів і актів вторинного права.

Питання 71. Укладення міжнародних договорів України

Участь України у міжнародних відносинах взагалі і відносинах економічного характеру зокрема обумовила необхідність правового врегулювання порядку укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів, де вона виступає одним із суб’єктів міжнародного права. У зв’яз­ку з цим Верховна Рада України 22 грудня 1993 р. прийняла Закон України «Про міжнародні договори України». За роки незалежності Україна як суб’єкт міжнародних відносин, напрацювала відповідний досвід стосовно використання міжнародних договорів у практиці міжнародного співробітництва. Це вимагало перегляду змісту зазначеного вище закону від 22 грудня 1993 р. і внесення до нього відповідних змін. Тому 26 грудня 2002 р. була прийнята Верховною Радою України нова редакція Закону Украї­ни «Про міжнародні договори України». У цьому законі вміщено чимало нових положень, спрямованих на вдосконалення викорис­тання міжнародних договорів за участі України.

Цей закон має універсальний характер. Його положення визначають загальний порядок укладання і виконання міжнародних договорів незалежно від їх характеру (політичний, економічний тощо) і застосовуються до всіх міжнародних договорів України. Отже, зазначений Закон є правовою основою укладення міжнародних економічних договорів.

Значення нової редакції цього Закону насамперед полягає в тому, що в ст. 2 його дано тлумачення досить суттєвих термінів, які використовуються у міжнародно-правовій договірній практиці. У ньому вони вживаються у такому значенні:

міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо);

укладання міжнародного договору України — дії щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та надання згоди на його обов’язковість для України;

повноваження — документ, яким одній або кільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість для України;

ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання — залежно від конкретного випадку форма надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору;

заява — односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його повноважень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки;

застереження — одностороння письмова заява, зроблена при підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їх застосування до України;

міжнародна організація — міжнародна міжурядова організація;

сторона — держава, інший суб’єкт міжнародного права, які погодились на обов’язковість для них договору і для яких договір є чинним;

депозитарій — держава, міжнародна організація або її голов­на виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом;

припинення дії — втрата міжнародним договором своєї сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін (денонсація, вихід з договору);

зупинення дії — перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу.

Закон також дає визначення міждержавних, міжурядових та міжвідомчих договорів.

Питання 72. Надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України

Верховна рада України надає законом згоду на обов’язковість міжнародних договорів України (ратифікація, затвердження, при­йняття, приєднання) та здійснює денонсацію (приймає рішення про відмову від виконання) міжнародних договорів України відповідно до Конституції України, Закону України “про міжнародні догово­ри України”, Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та регламенту Верховної ради.

Законопроекти про надання згоди на обов’язковість міжнарод­них договорів України вносять на розгляд Верховної Ради Президент України та Кабінет Міністрів України. На виконання повноважень, встановлених п.п. 5 і 32 ч. 1 ст. 85 та ч. 1 ст. 9 Конституції України, Верховна рада України може прийняти рішення про:

а) необхідність ініціювання укладення або укладення міжнарод­ного договору на тих чи інших засадах і внесення відповідних документів на її розгляд;

б) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів Укра­їни;

в) денонсацію міжнародних договорів України.

До законопроектів про надання згоди на обов’язковість міжна­родних договорів України мають неодмінно додаватися фінансово-економічні розрахунки і прогнози можливих наслідків надання згоди на обов’язковість відповідних міжнародних договорів. проекти зако­нів про внесення змін до законів, пропозиції про прийняття нових за­конів, проекти інших актів Верховної ради, спрямовані на виконання міжнародних договорів України, подаються до Верховної ради разом з відповідними висновками Міністерства юстиції та Міністерства за­кордонних справ України.

Внесений на розгляд Верховної ради законопроект про надання згоди на обов’язковість між

народного договору України попередньо розглядається комітетом, до предмета відання якого належать питан­ня засад зовнішньої політики, відповідним комітетом (комітетами), до предметів відання якого (яких) належать питання, які містить за­конопроект.

Законопроект щодо надання згоди на обов’язковість міжнарод­ного договору України має вноситися на розгляд Верховної ради як невідкладний і включається до порядку денного сесії Верховної ради без голосування.

Верховна рада, з урахуванням висновків відповідних комітетів (якщо такі є), одночасно розглядає внесений президентом України або Кабінетом Міністрів України законопроект про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України, а також формулю­вання застережень України щодо нього, застереження інших договір­них сторін, формулювання заперечень України щодо застережень або згоди з ними, проекти законів або проекти законів про внесення змін до законів, що випливають з цих міжнародних договорів, а також про­екти актів Верховної ради з цих питань, і приймає відповідні рішення щодо кожного з них.

Верховна рада може прийняти рішення про перенесення розгля­ду законопроекту про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України до одержання Верховною радою висновків Консти­туційного Суду України щодо відповідності міжнародного договору Конституції України.

При наданні згоди на обов’язковість міжнародного договору України Верховна рада одночасно має офіційно підтвердити за­стереження, зроблені Україною під час підписання міжнародного договору, зняти їх чи висловити згоду із застереженнями інших дер­жав — учасниць договору або заперечення проти них, а також може самостійно формулювати і висловлювати застереження відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів. пропозиції щодо застережень до міжнародних договорів України (крім двосторонніх договорів) вносяться народними депутатами у порядку, передбаченому законом для внесення пропозицій до зако­нопроектів.

У законопроекті про надання згоди на обов’язковість міжна­родного договору України зазначаються порядок та умови набрання чинності міжнародним договором на території України відповідно до положень цього міжнародного договору та Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

На підставі закону про надання згоди на обов’язковість міжна­родного договору України голова Верховної ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра за­кордонних справ України, якщо договором передбачений обмін та­кими грамотами.

Законопроекти про денонсацію міжнародного договору Укра­їни вносить на розгляд Верховної ради президент України, Кабінет Міністрів України та народні депутати.

Верховна рада приймає рішення про денонсацію міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого була надана Верхо­вною радою на виконання її повноважень, встановлених ч. 1 ст. 9, п. п. 5 і 32 ч. 1 ст. 85 Конституції України.

Законопроект про денонсацію міжнародного договору України вноситься на розгляд Верховної ради разом з документами, перед­баченими Законом України “про міжнародні договори України” та регламентом Верховної ради, і проектами актів, прийняття яких зу­мовлюється денонсацією відповідних міжнародних договорів.

Міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких за­коном надана Верховною радою, публікуються українською мовою в офіційних друкованих виданнях України.

Питання 73. Поняття права зовнішніх зносин, його джерела. Система органів зовнішніх зносин

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

Система органів зовнішніх зносин

Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у ХVІ- ХVІІ століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.

Питання 74. Дипломатичні представництва: поняття, види, функції

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

♦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

♦ радник 1-го класу;

♦ радник 2-го класу;

♦ перший секретар 1-го класу;

♦ перший секретар 2-го класу;

♦ другий секретар 1-го класу;

♦ другий секретар 2-го класу;

♦ третій секретар;

♦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий — садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

♦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

♦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

♦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів, митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні привілеї тощо.

Питання 75. Співвідношення міжнародного і внутрішнього правового регулювання діяльності дипломатичних представництв

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є відносно новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнародних відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб’єктів. До того ж в умовах панування абсолютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політику був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку держави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне право – з огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю природою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов’язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взаємозв’язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виникли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб’єктів, якими є об’єкт і метод міжнародно-правового регулювання, джерела зобов’язань, як слід розуміти державний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно перестало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практикуючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р..

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми сучасності (екологічну, продовольчу, енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути об’єднані зусилля всіх держав світу. Без використання міжнародного права неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в галузі міжнародних перевезень, освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнародного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфери виключної внутрішньої компетенції держави.

Питання 76. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

Призначення та відкликання глав дипломатичних представництв здійснюється на основі міжнародного та національного права.

Перед призначенням акредитовану державу запитує у приймаючої держави згоду - агреман - на прийняття конкретної особи як глави дипломатичного представництва.

На аркуші паперу з вказівкою прізвища, імені, по батькові, року народження і послужного списку кандидата на посаду глави дипломатичного представництва не ставиться жодних підписів або печаток. Якщо протягом максимум трьох тижнів з дня передачі папери на подану кандидатуру відповіді немає, значить, що приймає, не бажає мати дана особа в якості глави дипломатичного представництва. Причини можуть бути різні. Найбанальніша з них - особа допускало недружні висловлювання щодо приймаючої держави.

Відсутність мотивування з боку приймаючої держави вважається нормою в дипломатичній практиці. У цьомувипадку акредитуючої держави необхідно подбати про підготовку довідкових даних на нову кандидатуру глави дипломатичного представництва.

Після отримання агремана на представлену кандидатуру, тобто визнання його personagrata (бажаним особою), голова акредитуючої держави підписує указ (або інший документ) про призначення даної особи главою дипломатичного представництва в державі перебування, який публікується в пресі.

Після цього глава акредитуючої держави підписує вірчі грамоти, завізовані головою зовнішньополітичного відомства, які адресовані чолі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» всього того, що буде викладати від імені акредитуючої держави глава дипломатичного представництва.

Відповідно до міжнародного права глава дипломатичного представництва в державі перебування вважається таким, що приступив до своїх обов'язків або I) з моменту вручення їм вірчих грамот главі держави, або 2) з моменту його прибуття до держави перебування і вручення копій вірчих грамот главі його зовнішньополітичного відомства. Який з названих двох варіантів буде застосовуватися, залежить від практики держави перебування, яка повинна застосовуватися однаково.

У дипломатичній практиці часто бувають випадки, коли одна і та ж особа суміщає функції глави дипломатичного представництва в двох чи більше державах (кумуляція). Це відбувається тоді, коли поруч з великою державою знаходиться невелика держава, в яке з міркувань економії фінансових коштів недоцільно направляти ще одного голову дипломатичного представництва. Наприклад, посол Російської Федерації в Австралії одночасно є посломза сумісництвом в Фіджі, Науру і Вануату.

Припинення функцій глави дипломатичного представництва настає у випадках: 1) його відкликання акредитуючої держави; 2) оголошення його persona поп grata, тобто небажаним особою; 3) розриву дипломатичних відносин між акредитив і приймаючим державами; 4) початку воєнних дій між ними; 5) припинення існування одного з цих двох держав або їх обох в якості суб'єкта міжнародного права. Найчастіше функції глави дипломатичного представництва припиняються у зв'язку з його відкликанням акредитуючої держави.

У разі відкликання голови дипломатичного представництва глава акредитуючої держави направляє главі держави перебування відкличні грамоти, в якій повідомляє, що він прийняв рішення відкликати голову свого дипломатичного представництва. Відклична грамота вручається главі держави перебування або самим від'їжджаючим, або його наступником.

Питання 77. Дипломатичні привілеї та імунітети

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються ними за міжнародним правовим захистом на території держави перебування.

Розрізняють дипломатичні привілеї та імунітети дипломатичного представництва й особисті привілеї та імунітети дипломатичного представника.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення дипломатичних агентів із сфери дії юрисдикції держави перебування, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрішнім правом. Це необхідна гарантія нормального здійснення дипломатом своїх функцій.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва від будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий) імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими привілеями є митні привілеї (право на безмитне перевезення багажу і звільнення його від митного огляду), вільне пересування дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.

До імунітетів дипломатичного представництва належать недоторканність приміщень; імунітет від примусових дій щодо майна і засобів пересування представництва; недоторканність кореспонденції; фіскальний імунітет. До привілеїв дипломатичних представництв належать право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими представництвами держави; митні та протокольні привілеї (право на прапор, на носіння форми, на старшинство і т.п.).

Загалом дипломатичні пільги і привілеї — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

Питання 78. Консульські установи: порядок відкритя, види, функції

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При цьому згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, передбачає, якщо не обумовлено інше, згоду на встановлення консульських зносин.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих випадках за згодою держави перебування.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

Функції консульства:

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

. Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита. Консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки.

Питання 79. Імунітети та привілеї працівників консульських установ

Згідно з міжнародним і національним законодавством дипломатичні представництва та їх співробітники користуються відповідними імунітетами та привілеями.

Під дипломатичними імунітетами розуміються вилучення з-під адміністративної, кримінальної та цивільної юрисдикції держави перебування.

Дипломатичні привілеї - це пільги, переваги, що надаються дипломатичним представництвам і їхнім співробітникам.

Дипломатичні імунітети і привілеї надаються з метою створення найбільш сприятливих умов для здійснення функцій дипломатичними представництвами. Правовою основою таких імунітетів і привілеїв є суверенна рівність держав, оскільки дипломатичні представництва та їх працівники є уособленням держав.

Дипломатичні імунітети і привілеї підрозділяються на: 1)імунітети і привілеї дипломатичного представництва та 2) особисті імунітети і привілеї.

До імунітетам і привілеїв дипломатичного представництва відносяться:

1.Непрікосновенность приміщень дипломатичного представництва. Під приміщеннями розуміються будівлі або їх частини, що використовуються для цілей представництва, включаючи резиденцію його глави, а також обслуговуючий цю будівлю або його частини земельну ділянку, у тому числі сад і автостоянку. Їх недоторканність означає, що влада держави перебування не можуть вступати в ці приміщення без згоди глави представництва.

Держава перебування зобов'язана вживати належних заходів для захисту приміщень представництва від будь-якого вторгнення або заподіяння шкоди, а також для запобігання будь-якого порушення спокою представництва або образи її гідності. Ось чому влада держави перебування бувають так стурбовані, коли перед будівлями дипломатичних представництв іноземних держав проходять будь-які мітинги, демонстрації, ходи або пікети.

Незважаючи на закріплену міжнародним і внутрішньодержавним правом недоторканність дипломатичних представництв, нерідкі випадки вторгнення сторонніх осіб на їх територію. Наприклад, 8 липня 2003 зловмисники проникли в посольство Росії у Швеції, потім викрали автомобіль співробітника посольства. У результаті будівлі посольства завдано збитків, автомобіль не підлягає відновленню. Це не перший випадок такого роду. 12 листопада 2002 у зв'язку зі зломом п'яти автомобілів в житловій зоні посольства Російської Федерації перед послом Швеції в Росії вже ставилося питання про необхідність запобігання несанкціонованихпроникнень на територію посольства. Проте, судячи по другому інциденту, належних заходів вжито не було. МЗС Росії вимагає забезпечити безпеку посольства і, беручи до уваги, що відповідальність за подію лежить на шведській стороні, відшкодувати заподіяну шкоду.

Нерідко виникає питання: що робити в разі форс-мажорних обставин - пожежі, повені, захоплення приміщення терористами? Відповідь однозначна - ні за яких обставин не можна без згоди глави дипломатичного представництва вступати на його територію.

Міжнародне право не дозволяє використовувати інститут недоторканності приміщення дипломатичних представництв в якості притулку осіб, переслідуваних владою держави перебування. Тим не менше практика деяких держав, головним чином Латинської Америки, багата прикладами використання приміщень іноземних дипломатичних представництв в цілях надання політичного притулку особам, переслідуваним владою держави перебування.

2.Помещенія дипломатичних представництв, предмети їх обстановки та інше що знаходиться в них майно, а також засоби пересування співробітників представництв користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та інших виконавчих дій як у мирний час, так і під час збройних конфліктів.

У зв'язку з цим слід сказати про випадок грубого порушення норм міжнародного права, зокрема положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., військовою владою США 6 квітня 2003 при проведенні ними та Великобританією військової акції проти Іраку. Колона автомобілів російського посольства в Багдаді, очолювана автомобілем російського посла вІраку під російським прапором, була обстріляна в декількох кілометрах від Багдада. При цьому п'ять осіб було поранено. Одному з них була зроблена операція, і він залишений в госпіталі. Росія зажадала від США повного дотримання всіх зобов'язань, які несуть воюючі сторони по відношенню до дипломатичних представництв

3.Помещенія представництв, як власні, так і орендовані, володіють фіскальним імунітетом, тобто звільняються від усіх податків, зборів і мит, крім плати за конкретні види обслуговування.

4.У ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 закріплена недоторканність архівів і документів дипломатичних представництв в будь-який час і в будь-якому місці. Це стосується і періоду розриву дипломатичних відносин між державами, в тому числі і у зв'язку зі збройним конфліктом між ними. Офіційна кореспонденція дипломатичних представництв також недоторканною. Тому користуються імунітетом дипкур'єри під час доставляння ними диппоштою за призначенням.

Привілеї дипломатичних представництв:

1.Право користування прапором і емблемою своєї держави на приміщеннях диппредставництва, включаючи резиденцію його глави, а також на засобах пересування глави представництва (ст. 29 Віденської конвенції 1961 р.).

2.Таможенние привілеї, тобто право ввозити на територію держави перебування і вивозити з цієї території призначені для офіційного користування представництв товари зі звільненням від сплати митних зборів, податків і без застосування до товарів заборон і обмежень економічного характеру (п.«А» ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; ст. 299 Митного кодексу РФ 2003 р.).

3.Свобода зносин зі своєю державою, його диппредставників-чують і консульськими установами в інших країнах. Для цього держава може користуватися всіма підходящими засобами, в тому числі послугами дипкур'єрів або шифрованих депеш.

Питання 80. Особисті імунітети та привілеї працівників консульських установ

До особистих імунітетів і привілеїв відносяться:

1.Непрікосновенность дипломатів. Вони не можуть бути затримані або тим більше арештовані. Держава перебування повинна приймати всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на їх особистість, свободу і гідність.

2.Непрікосновенность резиденцій дипломатів, їх засобів пересування, майна, паперів та кореспонденції. Якщо дипломат знаходиться за кермом автомобіля і порушує правила дорожнього руху, він може бути зупинений працівниками служби дорожнього руху, і вони йому можуть вказувати на порушення конкретного правила. Проте ні штрафувати, ні піддавати дипломата яким-небудь іншим санкціям представники влади держави перебування не має права.

3.Іммунітет від юрисдикції держави перебування - кримінальної та цивільної. Слідчі органи, цієї держави не повинні порушувати кримінальні справи відносно дипломатів, а її суди не можуть такі справи розглядати. Разом з тим влада країни перебування можуть звернутися до вищих органів держави дипломата про зняття з нього імунітету від кримінальної юрисдикції у випадках вчинення тяжких злочинів. Найчастіше мова йде про скоєння дорожньо-транспортних пригод, в результаті яких гинуть люди.

У рідкіснихвипадках влада країни дипломата йдуть на щоб зняти з нього імунітет від кримінальної юрисдикції, якщо їм скоєно тяжкий злочин. Так, в 1996 р. президент Грузії зняв імунітет з грузинського дипломата Г. Махарадзе, який, будучи за кермом автомобіля, здійснив наїзд на 16-річну дівчину США, і вона загинула. Американський суд визнав грузинського дипломата винним у скоєнні тяжкого злочину і засудив його до тривалого терміну позбавлення волі. Через п'ять років США передали засудженого владі Грузії для подальшого відбування терміну покарання у себе на батьківщині.

Дипломати не володіють імунітетом у випадках пред'явлення позовів: 1) по приватному нерухомого майна дипломата, яке знаходиться на території держави перебування; 2) за спадкоємства, коли дипломат виступає як приватна особа; 3) що стосуються будь-якої діяльності, здійснюваної дипломатом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

У дипломатичній практиці зустрічаються випадки, коли дипломат сам збуджує позов в суді держави перебування. При цьому він відмовляється від непідсудність у даній справі. У цьому випадку на нього не поширюється судовий імунітет відносно зустрічних позовів, пов'язаних з порушеною їм справою.

Дипломати не зобов'язані давати свідчення. Однак ніщо не перешкоджає їм це робити, якщо вони самі того побажають. Природно, дипломати користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції.

4. Особистий багаж дипломата не підлягає огляду митними властямидержави. Виняток становлять випадки, коли є серйозні підстави вважати, що в багажі дипломата містяться предмети, заборонені законом для ввезення або вивезення (ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; ст. 300 Митного кодексу РФ 2003 р.).

Привілеї дипломата:

1) звільнення від усіх податків, зборів і мит в державі перебування, крім непрямих податків, податків на спадщину і ряду зборів;

2) звільнення від усіх трудових, державних і військових повинностей;

3) звільнення від митних зборів, податків і зборів (ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; п. 2 ст. 300 Митного кодексу РФ 2003 р.).

Слід зазначити, що дипломатичними імунітетами та привілеями користуються всі члени сім'ї дипломата, якщо вони не є громадянами країни перебування. Статус адміністративно-технічного персоналу прирівняний до дипломатичного, за винятком цивільної й адміністративної юрисдикції, яка на останніх не поширюється. Обслуговуючий персонал користується імунітетом у відношенні дій, чинених під час виконання службових обов'язків. Він звільнений від податків, зборів і мита на заробіток, отриманий їм по службі.

Питання 81. Тогрівельні представництва: поняття, функції

У 1918 р. РНК РСФРР прийняла декрет "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі", тим самим вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Для здійснення цієї монополії Радянська держава створила спеціальні органи зовнішніх зносин - торгові представництва. Відповідно до радянського законодавства торгові представництва були частиною дипломатичного представництва СРСР і здійснювали за кордоном права у сфері зовнішньоекономічної діяльності Радянської держави, забезпечували захист торгово-політичних і економічних інтересів СРСР та ефективність його участі в системі світових економічних відносин. У 1991 р. переважно з об'єктивних причин Радянський Союз розпався (не останню роль у цьому відіграв радянський монополізм у політичній і економічній сферах). Розпалася і радянська монополія зовнішньої торгівлі. Проте її рудименти (торгові представництва за кордоном) в Україні залишалися до 2010 р.

Відповідно до Положення про торговельно-економічну місію у складі закордонної дипломатичної установи України основними функціями цих органів зовнішніх зносин були:

- захист економічних інтересів України, у тому числі у сфері оподаткування, та прав суб'єктів підприємницької діяльності України в державі перебування;

- сприяння розвитку торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфери економіки України і виконанню міжнародних договорів України, укладених з державою перебування;

- інформування Міністерства економіки України, Міністерства закордонних справ України та інших органів виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування, стосовно товарів, що експортують з України;

- підготовка висновків щодо доцільності імпорту товарів та послуг, залучення кредитів з держави перебування, на основі запропонованих державою перебування цін, тарифів, кредитних ставок тощо.

Торговельно-економічну місію очолював керівник торговельно-економічної місії, який за посадою був радником-посланником або радником закордонної дипломатичної установи України.

Фахівці-міжнародники вказували на те, що кризове становище в зовнішньоекономічній діяльності України свідчить про низьку ефективність торговельно-економічних місій Української держави за кордоном та пропонували скасувати цей інститут радянської системи.

Цю критику Президент України "почув" і 8 квітня 2010 р. підписав Указ "Про деякі питання представництва економічних інтересів України за кордоном", яким зобов'язав Міністерство закордонних справ України забезпечити утворення у складі дипломатичних представництв України за кордоном відділів з економічних питань у межах визначеної в установленому порядку граничної чисельності працівників закордонних дипломатичних установ. У зв'язку з цим було ліквідовано торговельно-економічні місії у складі закордонних дипломатичних установ України.

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншим відомством, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них поширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні, яка прагне привести своє законодавство у відповідність зі стандартами плюралістичної демократії, слід перейняти цей досвід і щодо зовнішньоторговельної діяльності дипломатичних представництв.

Питання 82. Правове положення постійних представництв при міжнародних організаціях

Однією з характерних особливостей сучасних міжнародних відносин є зростання кількості і значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічної співпраці суб'єктів міжнародного права. Найвагоміша роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Свій зв'язок з міжнародними організаціями держави здійснюють за допомогою відносно нового інституту - постійних представництв держав при таких організаціях. Держави насамперед мають постійні представництва при ООН та її спеціалізованих установах, а також при регіональних організаціях. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави - члени таких організацій. Держави, які не є членами таких організацій, але зацікавлені в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо така можливість передбачена у засновницьких документах організацій.

Відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення має бути узгоджене з приймаючою державою, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. Зазвичай з цього приводу укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів. Але на відміну від дипломатичного представництва, одного разу дана згода приймаючої держави на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають наміри відкрити такі представництва. У подальшому вже не вимагається погоджувати це питання з державою перебування у кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. До них, зокрема, належать:

a) забезпечення представництва надсилаючої держави при організації;

b) підтримка зв'язку між надсилаючою державою і організацією;

c) ведення переговорів з організацією і в її рамках;

d) з'ясування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

е) забезпечення участі надсилаючої держави в діяльності організації;

і) захист інтересів надсилаючої держави відносно організації;

е;) сприяння здійсненню мети і принципів організації шляхом співпраці з організацією і в її рамках (ст. 6).

У ст. 7 цієї Конвенції визначені функції постійної місії спостерігачів при міжнародній організації:

a) забезпечення представництва надсилаючої держави й охорона її інтересів відносно організації, а також підтримка зв'язків з нею;

b) з'ясування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

c) сприяння співробітництву з організацією і ведення з нею переговорів.

Як бачимо, частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях схожа з функціями дипломатичних представництв. Проте є і відмінності, пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (надсилаюча держава - організація - приймаюча держава) у процесі здійснення такої діяльності. Ці обставини і визначають особливості процедури призначення та припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, у ст. 9 Конвенції 1975 р. закріплений принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, які є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб представництва, обставин і умов у державі перебування (ст. 14). Для призначення глави постійного представництва одержувати агреман не вимагається.

Глава представництва передає генеральному секретарю організації свої повноваження, які дають правову підставу для виконання ним своїх функцій. Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції пов'язується з двома умовами: 1) повідомленням про це організації надсилаючою державою; 2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, то оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Разом з тим у ст. 77,84 і 85 Конвенції 1975 р. враховано законні інтереси приймаючої держави. У цих статтях зафіксовано, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування. У разі "серйозного і очевидного" порушення кримінального законодавства приймаючої держави або такого втручання в її внутрішні справи надсилаюча держава відкликає таких осіб, припиняє їх діяльність або вживає заходів до їх від'їзду. При цьому тягар доведення "серйозного і очевидного" порушення лежить на державі перебування.

Привілеї й імунітети, передбачені Конвенцією 1975 р. для постійних представництв та їх персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам.

Питання 83. Поняття і функції спеціальних місій

Незважаючи на те, що в сучасних умовах центр, дипломатичної діяльності змістився в бік постійних дипломатичних представництв, така форма дипломатії, як спеціальні дипломатичні місії, що є одним з найстаріших інститутів міжнародного права і водночас найдревнішим інститутом дипломатичного права, продовжує відігравати важливу роль у реалізації суб'єктами міжнародного права свого права на участь у міжнародному спілкуванні.

Інститут спеціальних місій розвинувся головним чином після Другої світової війни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, поглибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком засобів зв'язку, транспорту та ін. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що направляють-і ся і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, представників генерального штабу міністерства оборони і закінчуючи місіями нижчого рангу, котрі направляються з різноманітних важливих для держави питань (укладення тексту договору, участь у протокольно-церемоніальних заходах тощо).

Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій е Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН8 грудня 1968 р. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

Вирішення питання щодо направлення та приймання в себе спеціальної місії належить до компетенції сторін і розв'язується за їх взаємною згодою. Така домовленість може бути виражена у вигляді І договору, який передбачає обмін відповідними місіями, обміну нотами, джентльменської угоди та ін.

Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, МО) мають право направляти та приймати спеціальні місії.

Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі "функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у момент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цього не варто робити висновок про те, що час її діяльності завжди короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого І часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років.

Спеціальна місія має представницький характер, і ця обставина дає змогу розмежувати спеціальні місії і різні недержавні, хоча значною мірою також офіційні місії та візити.

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною передумовою для направлення або прийняття спеціальної місії. Крім цього, її діяльність не пов'язана також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам використовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов, і при цьому вони вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава на свій розсуд може призначити главу і членів спеціальної місії, надавши попередньо приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, представники акредитуючої держави в спеціальній місії, а також члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.

До складу спеціальної місії може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони зберігають привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу визнаний "persona non grata" або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відповідно відкликати цю особу або припинити її функції в місії.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає у межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас стосовно глави і членів деяких спеціальних місій, які обіймають відповідні посади у державі, що акредитується (наприклад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є "persona non grata". Такі дії могли б бути кваліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеціальної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначений, уповноваженому представнику, або через постійне дипломатичне представництво.

Місцеперебування спеціальної місії визначається за згодою між зацікавленими державами. Якщо місія здійснює поїздки країною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипломатичне представництво акредитуючої держави.

Стаття 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення діяльності спеціальних місій, що існують на момент розірвання відносив.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені уст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги характер і завдання спеціальної місії. Головна особливість полягає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. На приймаючу державу покладено спеціальний обов'язок: вжити всіх належних заходів для захисту приміщень спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або образи її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що використовують для роботи, а також транспортні засоби користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні у будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження. Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Усі місця, зайняті поштою спеціальної місії, повинні мати видимі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і вони можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави та членів спеціальної місії потрібно виокремити принцип особистої недоторканності глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають арешту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаюча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність. Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції держави перебування.

Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних податків, за винятком непрямих податків, які включені у ціну товарів або послуг, зборів і податків на приватне нерухоме майно, що перебуває на території приймаючої держави, якщо особа не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб місії.

Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляду. Якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, на які поширюються винятки, викладені вище, або предмети, ввезення і вивезення яких регулюється карантинними правилами приймаючої держави, такий огляд проводять лише у присутності особи або її уповноваженого представника.

Члени сім'ї глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії, що перебувають разом з ним, користуються, якщо вони не є громадянами держави перебування, такими самими привілеями та імунітетами, як і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39).

Конвенція не виключає можливість укладення державами на основі принципу взаємності угоди про надання привілеїв та імунітетів адміністративно-технічному та обслуговуючому персоналу спеціальної місії, аналогічних наданим дипломатичному персоналу.

Питання 84. Поняття та юридична природа міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації. Це одна з основних інституційних форм співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.

Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільшої складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій. Й норми є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами галузі права міжнародних договорів є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій та ін.

Проте незважаючи на те, що міжнародні організації є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності волі держав, які беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правовий статус, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Водночас вичерпні особливості Й ознаки, притаманні міжнародним організаціям як суб'єктам міжнародного права, виходячи з тексту, зокрема, Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., важко визначити. Найбільш глибоко розроблено цю теоретичну проблему російською дослідницею О. Шибаєвою, яка сформулювала п'ять ознак (елементів), що становлять поняття міжнародної організації:

a. договірна основа;

b. наявність визначених цілей;

c. відповідна організаційна структура;

d. самостійні права та обов'язки;

е. заснування і діяльність відповідно до міжнародного права тощо.

На нашу думку, доцільно зупинитися на детальнішому аналізі цих та інших характерних ознак будь-якої міжнародної організації:

- членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації тому, що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших характеристик держави. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення тому, що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. Це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неправомірним і дія його припинена в найкоротший термін;

- створення на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (статуту, конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка сторін договору, самої міжнародної організації. Сторонами установчого акту міжнародної організації є суверенні держави, хоча в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Загалом установчий акт організації, правила процедури, фінансові правила й інші документи у сукупності складають внутрішнє право міжнародної організації;

- наявність визначених цілей. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) й інших сферах. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

- відповідна організаційна структура (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради, адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Практично всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організації. Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов' язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що стосуються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що надалі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів;

- установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Окрім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, встановлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Отже, слід відзначити, що правосуб'єктність будь-якої міжнародної організації визначена тими конкретними завданнями і цілями, які встановлені державами в установчому акті, що створює організацію. У зв'язку з цим кожна міжнародна організація має своє, властиве тільки їй коло прав та обов'язків, тобто кожна міжнародна організація володіє властивим їй обсягом правосуб'єктності.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їх ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх уповноважений, колективний орган. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності ЇЇ членів.

Про визнання за міжнародними організаціями якості суб'єкта міжнародного права свідчить чимало фактів. Це, зокрема, їх участь у діяльності інших міжнародних організацій; право на участь у створенні норм міжнародного права (правотворчий процес у рамках міжнародної організації); укладання між собою угод загального (про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Це можуть бути угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року.

Як зазначалося раніше, таке право (здатність створення норм міжнародного права) належить до головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності, є однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права і в той же час необхідне для виконання функцій і досягнення цілей міжнародних організацій.

Відповідно до установчих актів усі міжурядові організації є юридичними особами, у межах яких діють прийняті ними правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з питань її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках тощо.

Питання 85. Поняття і джерела права міжнародних організацій

Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела

Цю галузь міжнародного права можна віднести до так званих відносно молодих. Вона зародилась у XIX ст. Активна діяльність на міжнародній арені, зростання ролі МО в ефективному вирішенні міжнародних проблем призвели до необхідності нормативного врегулювання цього феномену міжнародних відносин з допомогою міжнародного права.

Виходячи з вищенаведеного, можна дати визначення, а також склад, внутрішньо-організаційну структуру, юридичну силу актів, права МО як галузі міжнародного публічного права, яка є сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють правовий статус та положення міждержавних організацій у системі міждержавних відносин, зумовлюють їх юридичну природу, міжнародну правосуб'єктність™1.

Якщо правовою основою, наприклад, права міжнародних договорів виступає Конвенція ООН від 1969 р., а юридичною базою для міжнародного морського права - низка конвенцій від 1958 р. та 1982 р., то особливість галузі права МО з цієї точки зору полягає у відсутності комплексних правових актів, які визначали б. загальні засади створення та функціонування МО і були б безпосередньо присвячені міжнародно-правовій регламентації діяльності цих акторів міжнародних відносин. Окремі аспекти статусу МО регулюють міжнародні угоди, які переважно мають відношення і до інших галузей міжнародного права. Так, важливою віхою для розвитку галузі "право міжнародних організацій" стало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів і, особливо, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, укладеної у 1986 р. У цьому випадку можна говорити не тільки про кодифікацію права міжнародних договорів загалом, а й про систематизацію інституту права договорів МО. У преамбулі останньої конвенції, а також уст. З МО недвозначно характеризуються як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав.

Положення, які містяться у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., формують інститут права зовнішніх зносин і одночасно систематизують відповідні аспекти взаємовідносин держав та МО.

Наступним логічним кроком на шляху кодифікації галузі могла би стати комплексна конвенція, яка б регламентувала питання юридичної природи, правового положення, привілеїв та імунітетів МО та низки інших питань.

Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. Так, в основу діяльності ІКАО покладено Конвенцію, а діяльність

Всесвітньої організації охорони здоров'я (BOOS) регламентується її конституцією. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia"). Їх особливість полягає у тому, що в них закріплюються не тільки взаємні права й обов'язки держав - учасниць договору, а й створюється новий суб'єкт міжнародного права і, відповідно, ще один "поверх" таких прав і обов'язків між державами - членами організації і самою організацією. Це означає, що такий договір більш складний як за своєю структурою, так і за певними особливостями установчих актів як міжнародних договорів: наприклад, в інституті прийняття, який замінює традиційні інститути ратифікації та приєднання до міжнародного договору, застереженнях до статуту, виходу з організації, до статуту, а також багатьох процедурних моментах. Однак ст. 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення, згідно з яким її норми застосовують до будь-якого міжнародного договору - установчого акта МО.

Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р., угоди Ради Європи: Загальна угода про привілеї та імунітети від 1949 р., низка протоколів до цієї Угоди, починаючи від 1952 р., які конкретизували або визначали привілеї та імунітети окремих категорій посадових осіб Ради Європи, членів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р. та Додаткова угода між Радою Європи та урядом Франції від 1950 р. Спільною рисою угод, присвячених привілеям та імунітетам, є те, що вони конкретизують відповідні положення установчих договорів, направлені на їх виконання. Але в першому випадку такі договори укладаються між державами-членами, а в другому випадку це робить сама МО відповідно до положень установчого документа.

Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. Норми цього інституту регулюють внутрішнє життя організації. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації. Ці положення договорів розвиваються та конкретизуються в рішеннях, які приймають самі МО. До таких актів належать регламенти, правила процедури окремих органів, інші рішення, які забезпечують повсякденне нормальне функціонування організації. До внутрішнього права можна віднести і контракти, які МО укладає зі своїми працівниками.

Питання 86. Організація Обєднаних Націй: Статут, цілі, принципи, членство

ООН - це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 р.

Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих загальних цілей.

Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.

Питання 87. Загальна характеристика систем органів ООН

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. На сьогодні членами ООН є 191 держава.

Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна держава представлена на її сесіях делегацію та має один голос.

Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітництва в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах, питання сприяння здійсненню прав людини й основних свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Організації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.

Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, передається Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорення. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або ситуації, Генеральна Асамблея не може робити якісь коментарі, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не попросить Рада Безпеки.

Рада Безпеки ООН є постійно діючим органом і складається з 5 постійних (Росія, США, Великобританія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, від Латинської Америки - 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії та Нової Зеландії) - 2). Кожний член Ради має один голос.

Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та погоджуються в тому, що при виконанні обов'язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені. Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки.

Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена «здійснювати дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров'я та подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з будь-якого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам ». До її складу входять 54 держави, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину. Штаб-квартира знаходиться в Нью-Йорку (США).

Вищим органом ЕКОСОР є організаційна сесія, що приймає рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п'ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну.

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН, що діє відповідно до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени Організації ipso facto є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави — не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Основна функція Суду — вирішення спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Секретаріат і Генеральний Секретар ООН. Головне завдання Секретаріату полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму Організації. Секретаріат складається з Генерального Секретаря та персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту). Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими особами.

Відповідно до Статуту Генеральний Секретар є «головною адміністративною посадовою особою Організації». Генерального Секретаря обирають на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчо-розпорядницькими та пов'язані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки.

Питання 88. Загальна характеристика спеціалізованих установ системи ООН, їх класифікація

Спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжнародних договорів, що мають широку міжнародну відповідальність у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних сфер і пов'язані з ООН за допомогою ЕКОСОР спеціальними міжнародними угодами. Такі угоди підлягають затвердженню Генеральною Асамблеєю ООН. За Статутом ООН Генеральна Асамблея й ЕКОСОР мають деякі права щодо спеціалізованих установ ООН. Наприклад, Генеральна Асамблея розглядає й затверджує будь-які фінансові й бюджетні угоди з ними, перевіряє їх адміністративні бюджети з метою надання рекомендацій зацікавленим суб'єктам (п. 3 ст. 17); ЕКОСОР уповноважений узгоджувати діяльність спеціалізованих установ ООН за допомогою консультацій з ними й рекомендацій, рекомендацій Генеральній Асамблеї й державам - членам ООН (п. 2 ст. 63), вживати належних заходів для одержання від спеціалізованих установ регулярних доповідей (п. 1 ст. 64), проводити заходи для участі без права голосу представників цих установ в обговоренні питань Ради або у створених нею комісіях, а також для участі представників Ради в обговоренні питань у цих установах (ст. 70).

У правовому статусі для спеціалізованих установ ООН характерні такі риси: 1) договірна основа діяльності; 2) широка міжнародна відповідальність, визначена в Статуті ООН; 3) спеціалізований характер діяльності в соціально-економічній і гуманітарній сферах; 4) наявність зв'язку з ООН. Цей комплекс правових факторів зумовлює виділення спеціалізованих установ ООН в особливу групу міжнародних організацій.

Ці міжнародні організації за сферою діяльності можуть бути поділені на три групи. Першу утворюють спеціалізовані установи ООН економічного характеру, тобто ті, які функціонують у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, транспорту і зв'язку. До них належать: Міжнародний банк реконструкції й розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ); Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО1); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР); Міжнародна морська організація (ІМО); Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО); Всесвітній поштовий союз (ВПС); Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ); Всесвітня метеорологічна організація (ВМО); Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

У другу групу входять спеціалізовані установи ООН соціального характеру - Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я.

Третю групу спеціалізованих установ утворюють організації культурно-гуманітарної спрямованості: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня організація з туризму.

Питання 89. Регіональні міжнародні організації: загальна характеристика

Статут ООН містить спеціальну главу VII про регіональні угоди та органах для вирішення питань, що відносяться до підтримання миру і безпеки, які є придатними для регіональних дій. При цьому угоди і органи, а також їхню діяльність повинні бути сумісні з цілями і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення спорів в рамках таких угод і органів. Він використовує регіональні угоди та органи для примусових дій під його керівництвом. Без повноважень Ради вони не можуть вживати примусові дії, за винятком тих, що робляться в порядку колективної самооборони. Рада має бути поінформований про всі дії, здійснені або намічаються для підтримки миру і безпеки.

Існують розбіжності щодо віднесення тих чи інших угод і організацій до числа регіональних. Чи є, наприклад, регіональною організацією НАТО, членами якої складаються держави трьох континентів? Але є і загальновизнані регіональні організації. До їх числа відносяться Організація американських держав (ОАД), Африканський Союз, Ліга арабських держав (ЛАГ), Співдружність Незалежних Держав (СНД). Всі вони передбачають обов'язок держав-членів співпрацювати в підтримці миру і безпеки. Особливий інтерес для нас представляє ОБСЄ.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ця організація перебуває у стадії становлення.

Слід зазначити істотну особливість ОБСЄ як організації - вона заснована не міжнародно-правовою, а політичною угодою. Майже через 20 років успішної роботи політичного форуму - Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - рішенням будапештської наради 5-6 грудня 1994 р. вона була трансформована в організацію (ОБСЄ), що має на меті досягнення таких цілей: створення сфери загальної безпеки шляхом використання норм і стандартів; забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ; залишатися консультативним форумом; сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його; сприяти врегулюванню спорів і конфліктів; заохочувати миротворчі операції; здійснювати контроль за озброєннями і роззброєнням; сприяти забезпеченню прав людини; розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринкової економіки.

Статус органів ОБСЄ також перебуває у стадії становлення. Вони трансформувалися з органів НБСЄ у такий спосіб.

Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів країн-членів. Водночас функції центрального керівного органа ОБСЄ виконує Рада міністрів, що фактично відповідальна за прийняття рішень. Вона представляє рівень міністрів закордонних справ держав - членів організації. Засідання Ради міністрів ОБСЄ проводяться по черзі в різних країнах. Підготовка засідань Ради міністрів, виконання прийнятих нею рішень, координація діяльності всіх допоміжних органів покладено на Керівну раду (вона замінила в існуючій структурі НБСЄ Комітет старших посадових осіб). Крім того, Керівна рада повинна обговорювати і формулювати керівні принципи політичного і загального бюджетного характеру, розглядати питання, пов'язані з виникненням критичних ситуацій у регіоні, а також адекватно задіяти механізм мирного врегулювання міжнародних спорів. Засідання Керівної ради на рівні представників міністерств закордонних справ краш-учасниць проводяться у Празі.

Основним органом для розгляду надзвичайних ситуацій, ведення політичних консультацій і прийняття поточних рішень є Постійна рада (у неї трансформувався Постійний комітет, що функціонував у межах НБСЄ). До складу Постійної ради входять представники держав-учасниць, які працюють на постійній основі. Засідання ради проводяться у Відні.

Організаційно-технічне забезпечення роботи ОБСЄ здійснює Секретаріат, що відає документацією й архівом, публікує необхідні документи, обслуговує наради і засідання вищого і керівних органів ОБСЄ. Очолює його Генеральний секретар, що бере участь у координації всього механізму діяльності органів ОБСЄ.

У межах ОБСЄ діє також ряд інститутів, спрямованих на забезпечення додержання прав людини, проведення аналізу становища національних меншостей в окремих країнах і т. п.

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Однією з нових структур, що виникли на пострадянському просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 p., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укладає міжнародних угод від свого імені.

Структура СНД репрезентована достатньо Складною системою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих органів.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує принципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів координує співробітництво виконавчої влади держав-членів і збирається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди - консенсусу. Будь-яка держава може проголосити про свою незацікавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розглядатися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипломатичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалізацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної згоди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військової політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді Голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об'єднаних Збройних Сил Співдружності, принципів їхньої підготовки та матеріально-технічного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він виробляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядівj сприяє діяльності інших органів.

Виконавчий секретаріат відає організаційно адміністративними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконавчий секретар СНД.

Економічний суд - орган для розгляду суперечок за заявами держав - членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст.33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов'язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держави-члени в рамках Співдружності.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативного комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

Припускається вихід держави зі складу Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.

Питання 90. Внутрішньо-організаційний механізм Організації з безпеки і співробітництва в Європі

Слід зазначити істотну особливість ОБСЄ як організації — вона заснована не міжнародно-правовою, а політичною угодою. Майже через 20 років успішної роботи політичного форуму — Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) — рішенням будапештської наради 5-6 грудня 1994 р. вона була трансформована в організацію (ОБСЄ), що має на меті досягнення таких цілей: створення сфери загальної безпеки шляхом використання норм і стандартів; забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ; залишатися консультативним форумом; сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його; сприяти врегулюванню спорів і конфліктів; заохочувати миротворчі операції; здійснювати контроль за озброєннями і роззброєнням; сприяти забезпеченню прав людини; розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринкової економіки.

Статус органів ОБСЄ також перебуває у стадії становлення. Вони трансформувалися з органів НБСЄ у такий спосіб.

Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів країн-членів. Водночас функції центрального керівного органа ОБСЄ виконує Рада міністрів, що фактично відповідальна за прийняття рішень. Вона представляє рівень міністрів закордонних справ держав - членів організації. Засідання Ради міністрів ОБСЄ проводяться по черзі в різних країнах. Підготовка засідань Ради міністрів, виконання прийнятих нею рішень, координація діяльності всіх допоміжних органів покладено на Керівну раду (вона замінила в існуючій структурі НБСЄ Комітет старших посадових осіб). Крім того, Керівна рада повинна обговорювати і формулювати керівні принципи політичного і загального бюджетного характеру, розглядати питання, пов'язані з виникненням критичних ситуацій у регіоні, а також адекватно задіяти механізм мирного врегулювання міжнародних спорів. Засідання Керівної ради на рівні представників міністерств закордонних справ краш-учасниць проводяться у Празі.

Основним органом для розгляду надзвичайних ситуацій, ведення політичних консультацій і прийняття поточних рішень є Постійна рада (у неї трансформувався Постійний комітет, що функціонував у межах НБСЄ). До складу Постійної ради входять представники держав-учасниць, які працюють на постійній основі. Засідання ради проводяться у Відні.

Організаційно-технічне забезпечення роботи ОБСЄ здійснює Секретаріат, що відає документацією й архівом, публікує необхідні документи, обслуговує наради і засідання вищого і керівних органів ОБСЄ. Очолює його Генеральний секретар, що бере участь у координації всього механізму діяльності органів ОБСЄ.

У межах ОБСЄ діє також ряд інститутів, спрямованих на забезпечення додержання прав людини, проведення аналізу становища національних меншостей в окремих країнах і т. п.

Питання 91. Поняття та структура права Європейського Союзу

Право Європейського Союзу - це система правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції та діяльність ЄС.

Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 27 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Чехії, Швеції).

Складовими елементами ЄС є СЗППБ і СПБО. Ця складність конструкції Євросоюзу спричинена поступовим розвитком процесів європейської інтеграції, за якою до сфер, які вже охоплені правовим регулюванням інститутів і установ Союзу, додаються все нові галузі. Завдяки ліквідації наявних раніше трьох опор Союзу розвиток європейської інтеграції здійснюється на основі формування права ЄС як гомогенної системи правових норм, оскільки усі напрями діяльності Євросоюзу підпорядковані одній правовій структурі.

Право Євросоюзу за своєю структурою поділяється на первинне та вторинне.

До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову основу для функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Союзу.

Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплені в актах органів Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.

Система права ЄС постійно змінюється. Але це не означає, що не можна виділити такі її окремі складові, як галузі та інститути.

До галузей права ЄС належать: сукупність правових норм, які визначають правове становище Союзу; правове регулювання внутрішнього ринку; торгівельне та комерційне право; право конкуренції; право охорони навколишнього середовища; право щодо державних замовлень; трудове право; право зовнішніх зносин тощо.

Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види. По-перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать визнання, правонаступництво, відповідальність. Окрім цього, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути. В межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі інститути, як свобода пересування товарів, вільний рух людей, свобода економічної діяльності і надання послуг, вільний рух капіталів.

Право конкуренції охоплює інститут забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької діяльності на ринку ЄС та інститут державної допомоги.

У галузі торгівельного та комерційного права формуються такі інститути, як право компаній, право на промислову та інтелектуальну власність, банківське право, страхове право тощо.

Законодавство ЄС щодо захисту довкілля містить окремі групи норм, які регулюють охорону живої природи, питання боротьби із забрудненням повітря та шумом, обмеження хімічного забруднення та утилізацію відходів, питання боротьби за чистоту води тощо.

У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, що регулюють діяльність державних та комунальних установ у сферах виконання робіт, поставок та надання послуг.

Право зовнішніх зносин ЄС охоплює такі нормативні масиви, як договірне право ЄС, дипломатичне право ЄС, норми, що регулюють здійснення СЗППБ, СПБО, СТП.

До вищезгаданих галузей права ЄС треба віднести також групи норм, що регулюють європейську інтеграцію у сфері мирного використання атомної енергії. У цій сфері так званої секторної інтеграції склалися та діють окремі нормативні масиви в рамках Євроатома.

Характеристика системи права ЄС буде неповною, якщо не звернути уваги на таку її особливість: названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні галузі національного права держав-членів. Винятками з цього правила є норми, що визначають правовий стан ЄС та право зовнішніх зносин ЄС.

Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, до права ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського інтеграційного об'єднання.

Питання 92. Організаційно-правовий механізм Європейського Союзу

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій:

• сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо);

• сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо);

• сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються - від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними законодавствами держав-членів у межах, які визначені змістом установчих договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

• Європейський парламент

• Європейська Рада

• Рада Міністрів

• Європейська Комісія

• Європейський Суд

• Палата аудиторів

Європейський парламент - представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

• з іноземних справ та безпеки;

• з сільського господарства, риболовства і сільського розвитку;

• бюджетний;

• з економічних і фінансових питань та промислової політики;

• з енергетики, досліджень та технологій;

• з зовнішніх економічних зв'язків;

• з законодавчих питань та громадянських прав;

• з соціальних питань, безробіття та виробничого середовища;

• з питань регіональної політики, регіонального планування та зв'язків на місцях;

• з транспорту та туризму;

• з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

• з культури, молоді, освіти та засобів масової інформації;

• -з питань розвитку і співробітництва;

• -з громадянських свобод та внутрішньої політики;

• з контролю за виконанням бюджету;

• з інституціональної політики;

• з процедурних питань, підтвердження мандатів та статусу недоторканості;

• з прав жінок;

• з питань петицій.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

Рада Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді Міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності населення. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно об'єднатись кільком державам, щоб набрати мінімум 34 голоси, з загальної їх кількості - 76.

Питання № 93.Рада Європи: система захисту прав людини

Рада Європи була утворена після закінчення Другої  світової  війни  5  травня  1949 року в Лондоні з метою “збереження і подальшу реалізацію прав людини і основних свобод” (стаття I Статуту Ради Європи).

На сьогоднішній э 47 країн-членів.

Головними органами Ради Європи є Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ усіх держав-членів, Парламентська Асамблея, до складу якої входять делегації парламентарів, які призначаються парламентом кожної країни. Комітет міністрів і Парламентську Асамблею обслуговує Секретаріат, який працює під керівництвом Генерального секретаря, що обирається Парламентською Асамблеєю. До складу органів Ради Європи входить також Конгрес місцевих і регіональних органів влади Європи, який утворюється з національних делегацій - обраних представників цих органів влади країн-членів. Одним з найважливіших органів Ради Європи є Європейський суд з прав людини.

Комітет міністрів організує міжурядове співробітництво для розвитку демократії, верховенства права, утворення єдиного європейського правового і культурного простору і захисту прав людини. Його рішення є обов’язковими для країн-членів Ради Європи. 

Парламентська Асамблея є політичним форумом для публічного обговорення загальноєвропейських проблем, висування політичних ініціатив, що сприяють співробітництву. Вона є консультативним органом, рекомендації якого стають підставою для діяльності Комітету Міністрів. Конгрес місцевих і регіональних органів влади сприяє європейському співробітництву на місцевому і регіональному рівнях.

Головною функцією Європейського суду є захист прав і свобод людини, гарантованих Європейською конвенцією про права людини і основні свободи.

21 вересня 1999 року Парламентська Асамблея Ради Європи обрала першого Верховного комісара Ради Європи з прав людини. Завдання Верховного комісара полягає в сприянні просвіті та інформуванню в сфері прав людини, в сприянні правам людини і в попередженні порушень прав людини.

Правовою основою, на якій працює Рада Європи, є, крім загальних норм міжнародного права, Статут цієї організації і Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, підписання і виконання яких є обов’язковою умовою вступу і перебування у Раді Європи. Крім цієї конвенції, Рада Європи за 50 років існування прийняла ще цілу низку важливих міжнародних конвенцій (їх загальна кількість налічує більш ніж 150), які утворюють правову основу її діяльності. Це, наприклад, такі конвенції, як: Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському чи принижуючому поводженню або покаранню, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Європейська культурна хартія і деякі інші.

Особливістю системи захисту, яку створила Рада Європи, є те, що вона стала першою міжнародною організацієї, яка визнала право людини звертатися за захистом своїх прав до міжнародного співтовариства і передбачила можливість захисту цих прав з допомогою суду.

Європейська  конвенція  про  права  людини  та основні свободи була підписана у Римі 5 листопада 1950 року і набрала чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації вісьма країнами. В переліку основних прав і свобод людини, які бере під свій захист Конвенція, був урахований зміст Загальної декларації прав людини. Але з часом цей перелік був розширений за рахунок доповнення Конвенції додатковими протоколами до неї (протоколи № 1, 4, 6, 7), в яких були визначені ті права і свободи людини, що не ввійшли до складу первинного тексту Конвенції. Права людини, визначені в цих додаткових протоколах, після їх ратифікації країною стають невід’ємною складовою переліку прав, визначених у самій Конвенції. Інші протоколи (особливо № 3, 8, 9 і 11) стосуються процедури застосування Конвенції, головні риси якої визначені у її ст. 25 і 48.Головні риси механізму застосування Європейської конвенції полягають у тому, що вона (1) надала можливість громадянам звертатися за захистом прав, гарантованих Конвенцією, до Європейської комісії з прав людини (далі – Комісія), і (2) визначила можливість розгляду таких звернень Європейським судом з прав людини (далі – Суд). Розгляньмо цей механізм більш докладно.

I. Комісія приймає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення однією з держав-членів Ради Європи прав, викладених у Європейській конвеції.

II. Комісія вивчає ці заяви з точки зору прийнятності або неприйнятності. Неприйнятними визнаються заяви: 1) що стосуються справ, у яких заявник не вичерпав всіх національних засобів захисту своїх прав; 2) якщо після прийняття остаточного рішення національними органами у цій справі пройшло більше ніж шість місяців; 3) якщо заява анонімна; 4) якщо вона  не  сумісна  з положеннями Європейської конвенції, явно необгрунтована або є зловживанням права на оскарження; 5) якщо заява порушує те саме питання, що вже було розглянуто Комісією або вирішено шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання.

III. Неприйнятні заяви відхиляються, прийнятні заяви направляються Комісією до представника держави, проти якої спрямована заява, для досягнення дружнього врегулювання.

IV. Якщо дружнє врегулювання досягається, справа припиняється. Якщо дружнього врегулювання не досягнуто, Комісія складає доповідь про факти порушень прав людини і направляє її до Комітету Міністрів Ради Європи.

V.   Комітет Міністрів протягом трьох місяців більшіс-тю у дві третини голосів вирішує, чи мало місце порушення Конвенції, і визначає, що повинна зробити держава-порушник для відновлення порушених прав.

VI. Якщо таке рішення Комітетом Міністрів не було прийняте, то заява передається до Суду. Заяву до Суду можуть передати: а) Комісія; б) країна, громадянин якої є вірогідною жертвою порушення прав; в) країна, на яку подана скарга.

Питання №94. Юридична природа Співдружності Незалежних Держав

Однією з нових структур, що виникли на пострадянському просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Ані первісні установчі акти, ані Статут СНД не містять чіткої характеристики юридичної природи СНД, її правового статусу. У Статуті СНД (ч. 3 ст. 1) зазначено: “Співдружність не є державою та не має наднаціональних повноважень”. Тому деякі вчені вважають СНД конфедерацією, інші — регіональною міжнародною організацією. Найбільш слушно визначити СНД як “параорганізацію”, “квазіорганізацію”. Параорганізація засновується на підставі міжнародної угоди, укладеної не менш як двома державами, має на меті сприяння міжнародній співпраці без прибутків для її учасників; мета та функції організації не повинні суперечити міжнародному праву, а також праву держав, у яких вони набирають чинності. Параорганізацію від міжнародної організації відрізняють нестабільна інституційна основа (структура) та неукладання від свого імені міжнародних договорів.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укладає міжнародних угод від свого імені.

Структура СНД репрезентована достатньо складною системою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих органів. Із них лише 9 безпосередньо передбачені Статутом (Рада голів держав, Рада голів урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів оборони, Рада керівників прикордонних військ, Економічний суд, Комісія з прав людини та Міжпарламентська асамблея). Усі інші органи можна віднести до органів галузевої співпраці.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує принципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів координує співробітництво виконавчої влади держав-членів і збирається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди — консенсусу. Будь-яка держава може проголосити про свою незацікавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розглядатися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипломатичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалізацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної згоди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військової політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об’єднаних Збройних Сил Співдружності, принципів їхньої підготовки та матеріально-технічного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він виробляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядів, сприяє діяльності інших органів.    Виконавчий секретаріат відає організаційно-адміністративними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконавчий секретар СНД.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за заявами держав — членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст. 33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов’язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держави-члени в рамках Співдружності. Вона діє на підставі Положення, яке затверджене рішенням Ради голів держав 24 вересня 1993 р.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативного комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

На підставі Статуту СНД розрізняються держави — засновники Співдружності — це держави, які підписали та ратифікували Угоду про утворення СНД та Протокол до неї до моменту прийняття цього Статуту, та держави — члени Співдружності – це ті держави-засновники, які беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою голів держав (тобто до 22 січня 1994 р.).

Питання №95. Міжнародні стандарти прав і свобод людини, їх співвідношення з нормами Конституції України

У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.

Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання прав і свобод людини.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов'язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав людини Загальну декларацію прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов'язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав людини), що покладає на держави обов'язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.

Враховуючи суттєві протиріччя позицій держав-членів ООН, Загальна декларація прав людини і пакти про права людини проголосили природний характер прав людини і вмістили загальні принципи та поняття без визначення їх класових особливостей, надаючи їм загальнодемократичного і загальнолюдського значення, сприйнятливого для всіх держав. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Лише в останні роки почалася конкретизація норм з прав людини, яка особливо активно здійснюється в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім —економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

У юридичній літературі обґрунтовується думка про існування особливої галузі міжнародного права, що складається із системи принципів і норм, які стосуються сфери прав людини — міжнародного гуманітарного права. За всієї неоднозначності підходів до визначення міжнародного гуманітарного права, можемо констатувати той факт, що гуманітарне право є частиною системи норм, які стосуються людини у цілому. Генеральна Асамблея ООН та Комісія з прав людини розглядають як загальні, так і спеціальні питання прав людини з точки зору їх впровадження, гарантування та охорони як у мирний час, так і у період збройних конфліктів.

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Саме вказана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Питання №96. Міжнародні механізми забезпечення і захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини – це спеціалізовані міжнародні інструменти, організації та установи, які безпосередньо займаються захистом прав людини.

       Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:

· універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав людини при Генеральній Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

· регіональні механізми, що діють на території певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини тощо).

        Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини, поділяються на два види:

· конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

· органи утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

        Виділяється загальна та петиційна компетенція органів і організацій, діяльність яких спрямовується на захист прав людини.

        Переважна більшість міжнародних органів та організацій, утворених з метою захисту прав людини, наприклад Комітет з прав дитини, Комісія по положенню жінок, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців, Європейська комісія з прав людини, мають загальну компетенцію. Діяльність цих органів спрямована на перевірку стану дотримання прав людини у тій чи іншій державі. Основними формами перевірок є прийняття від держав періодичних звітів та проведення інспекцій. Органи (організації) контрольної компетенції, як правило, можуть виносити тільки рекомендаційні рішення.

        Органи петиційної компетенції розглядають індивідуальні або колективні скарги (петиції) на порушення прав людини з боку певної держави. Такими органами, зокрема, є Комісія з прав людини при ЕКОСОР, Європейський та Американський суди з прав людини тощо. В окремих випадках відповідні органи (організації) наділяються як загальною, так і петиційною компетенцією. Наприклад, Комітет з прав людини згідно з Пактом про громадянські та політичні права 1966 р. наділений загальною компетенцією у сфері захисту прав людини, а згідно з І Факультативним протоколом до Пакту 1966 р. – петиційною компетенцією. Таким чином, у відносинах з державами, які приєдналися і до Пакту, і до І Факультативного протоколу, Комітет має загальну і петиційну компетенцію, а у відносинах з державами, які приєдналися лише до Пакту – загальну компетенцію.

         Європейський суд з прав людини утворений і діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Порядок діяльності цього Суду та процедура звернення до нього зі скаргами визначається Розділом ІІ Конвенції з урахуванням змін, внесених Протоколом № 11 (1994 р.).

        Судді цього Суду обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи по одному від кожного члена Ради Європи, що ратифікував Конвенцію 1950 р. більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих відповідною державою.

       Для розгляду справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

       Якщо предмет спору не врегульовано усталеною практикою Суду, він має розглядатися Палатою у складі семи (п’яти) суддів. Найбільш важливі справи, які вимагають офіційного тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, розглядаються Великою палатою. Офіційними мовами Суду є французька та англійська мова, проте у виняткових випадках Голова Палати або Голова великої Палати може прийняти рішення про використання іншої мови держави-учасника Конвенції. Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у випадку необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.

        Право на звернення до Європейського суду зі скаргою про порушення прав людини, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, мають держави-учасники конвенції, окремі фізичні особи або їх групи, а також неурядові організації. Колективна скарга від групи фізичних осіб може бути прийнята Судом до розгляду, якщо вона стосується одночасного порушення кількох однорідних прав двох чи більше осіб. Комерційні організації можуть звертатися зі скаргами про захист права власності та про захист права на добре ім’я.

Питання №97. Громадянство і міжнародне право

У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, який проявляється у наявності встановлених законом взаємних прав та обов'язків. Досить схоже тлумачення містить Європейська конвенція про громадянство 1997 р., у ст. 2 якої йдеться, що термін "громадянство" означає правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи. Дещо інше визначення містить рішення Міжнародного суду ООН у справі Ноттебома, де громадянство розглядають як правовий зв'язок, заснований на соціальному факті реального зв'язку, інтересах і почуттях, поряд з наявністю взаємних прав і обов'язків46. Таке визначення суттєво відрізняється від тих, які давали ще у 80-90-ті роки XX ст. радянські вчені. Так, більшість тодішніх авторів обов'язковим елементом вважали "підпорядкованість індивіда суверенній владі держави, незалежно від місця перебування такої особи"47. Тобто наголошували на односторонньому характері зв'язку, в якому держава володіла лише правами, а громадянин - обов'язками.

Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою. Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави. Крім того, варто зауважити постійний характер такого зв'язку в просторі та часі, адже він продовжується навіть у випадку тривалого перебування громадянина за межами території держави. Громадянин, що знаходиться за межами території держави, продовжує володіти всіма правами, якими він наділений у ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на нього обов'язки. Зі своєї сторони держава зобов'язана надати громадянину весь необхідний йому (в тому числі дипломатичний) захист.

Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда. До такого висновку можна дійти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 24 Міжнародного пакту про політичні і громадянські права 1966 р., а також інші документи. У цьому контексті воно містить низку правомочностей, наприклад: право на громадянство, на його зміну; право вільно покидати та повертатися в державу громадянства; користуватися всіма правами громадянина.

У деяких державах із монархічною формою правління замість терміна "громадянство" використовують "підданство". Тепер у більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших (Великій Британії) фактично ототожнюють із громадянством. Раніше цей термін вживали для позначення правового зв'язку індивіда не стільки з певною державою, скільки з правлячою особою, і передбачали наявність в особи обов'язків щодо монарха.

Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами). Однак у сучасний період важливу роль у регулюванні статусу громадян відіграє міжнародне право, роль якого в цій сфері постійно зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод, норми міжнародного права встановлюють певні мінімальні стандарти, яким повинно відповідати національне законодавство держав.

У деяких федеративних державах допускають існування також і громадянства окремих суб'єктів (Росія) чи навіть общин (Швейцарія). Проте з точки зору міжнародного права враховують лише громадянство держави, а інші види громадянства не беруть до уваги. Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно передбачене ст. 22 Маастрихтського договору, де зазначено, що кожен громадянин держави-учасниці є громадянином Європейського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний) характер стосовно громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним правом лише у певних випадках (наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не тільки своєї держави, а й усіх інших держав-учасниць).

Єдиного кодифікованого акта, який би регулював питання громадянства, немає. Серед основних універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють питання громадянства, варто назвати такі: Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство 1934 р.; Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін. Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 p., яка була прийнята в рамках Ради Європи і тепер є основним джерелом для європейських держав, у тому числі й України.

Питання №98. Статус іноземних громадян і міжнародне право

У міжнародному праві іноземцем вважають особу, яка знаходиться на території певної держави і не є її громадянином, але перебуває у громадянстві іншої держави.

Залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави їх прийнято поділяти на: 1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово проживають на території держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів).

Основною проблемою при визначенні правового статусу іноземця є проблема конкуруючої юрисдикції. Тобто іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави місцеперебування (вів знаходиться під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (особистою юрисдикцією).

Правовий статус іноземців визначається національним законодавством держави перебування (в Україні - Законом "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р.)із урахуванням принципів і норм міжнародного права. Однак нині немає єдиного договору, який би врегульовував правовий статус іноземців.

Міжнародне співробітництво у цій сфері в основному ведеться на двосторонньому рівні. Проте можна згадати декілька багатосторонніх документів, у яких розглядають окремі аспекти правового статусу іноземців. До них, зокрема, належать: Міжамериканська конвенція про статус іноземців 1928 р., Загальна декларація прав людини 1948 р.. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р. та ін.

Останній із вказаних документів передбачає, що кожна держава самостійно встановлює правовий режим іноземців, ураховуючи при цьому свої міжнародні зобов'язання, в тому числі у сфері захисту прав людини. Відповідно до ст. 5, такі особи користуються: правом на життя і особисту недоторканність; жоден іноземець не може бути безпідставно арештований чи утримуватися під вартою або бути позбавлений волі інакше як на підставі рішення компетентного органу; правом на захист від незаконного втручання в особисте та сімейне життя; правом на рівність перед судами і всіма іншими органами й установами, що здійснюють правосуддя; правом залишати країну перебування; правом на шлюб, на створення сім'ї; правом на свободу думок, поглядів, совісті та релігії; правом сповідувати свою релігію або переконання із урахуванням лише таких обмежень, які передбачені законом і які є необхідними для захисту громадської безпеки, порядку, здоров'я або моралі населення чи основних прав і свобод інших осіб; правом на збереження своєї рідної мови, культури та традицій; правом на переказ доходів, заощаджень або інших особистих грошових коштів за кордон з урахуванням внутрішніх валютних правил; правом володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими з урахуваннями внутрішнього законодавства. Крім того, іноземці, які на законних підставах перебувають на території держави, користуються правом на вільне пересування і свободу вибору місця проживання в межах держави. Вони мають право на захист держави громадянства, для чого їм має бути надано право на вільний доступ у дипломатичне чи консульське представництво держави громадянства. З іншого боку, іноземці зобов'язані дотримуватися законів держави перебування та нести відповідальність за їх порушення нарівні з громадянами.

Іноземець, який на законних підставах перебуває на території держави, може бути висланий з ЇЇ території тільки на підставі рішення компетентного органу, винесеного відповідно до закону. Заборонені масові видворення іноземців, що законно перебувають на території держави.

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом Іноземців* Він встановлюється внутрішнім законодавством держави із урахуванням вимог, передбачених нормами міжнародного права, та регулює права й обов'язки іноземців на території певної держави. Нині прийнято виокремлювати три основні режими: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.

Національний режим прирівнює іноземців до громадян держави і передбачає, що вони користуються тими самими правами і свободами та зобов'язані виконувати такі самі обов'язки, що і громадяни держави перебування, за винятком випадків, передбачених законодавством. Такий режим застосовують в Україні. Так, відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям обсягу прав і обов'язків, який жодним чином не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих громадянам будь-якої третьої держави. Обсяг прав і обов'язків іноземців при цьому режимі ідентичний для всіх іноземних громадян, однак, як правило, він суттєво менший, ніж при національному режимі, та використовується для запобігання дискримінації серед іноземців. Зазвичай такий режим встановлюється на підставі спеціальних міжнародних договорів.

Спеціальний режим передбачає надання іноземцям спеціальних прав або покладення на них додаткових обов'язків порівняно із власними громадянами та громадянами інших держав. Він може бути як більш, так і менш сприятливим, ніж два вищеназвані режими. Такий режим встановлюється національним законодавством або спеціальними угодами. Іноді він є відповіддю на обмеження прав та свобод своїх громадян в іншій державі та використовується як репресалії.

Крім названих вище режимів, прийнято розрізняти режим капітуляції, який ще називають привілейованим. Його використовували переважно азійські держави, і він передбачав надання більшої кількості прав для громадян європейських держав порівняно з власними громадянами. Нині його не застосовують.

Варто зауважити, що більшість міжнародних договорів, які регулюють правовий статус іноземців, містять застереження про те, що вказані права і свободи (незалежно від режиму) надають на принципі взаємності.

Кожна держава самостійно вирішує питання про допуск іноземця на її територію через видачу або відмову у видачі дозволу на в'їзд (візи) та визначає його правовий статус. Як йшлося вище, цей статус іноземця прийнято порівнювати зі статусом громадянина, за винятком деяких обмежень. До таких, як правило, належать: іноземці не можуть бути членами політичних партій; брати участь у виборах чи референдумах; фінансувати передвиборні кампанії чи політичні партії; обмежено їх доступ до державної та військової служби; вони не можуть займатися окремими видами діяльності; їх може бути обмежено в праві пересування територією держави, праві в'їзду, а в окремих випадках і виїзду з держави перебування; для іноземців встановлюють межі кримінальної (деякі злочини можуть вчиняти лише громадяни), адміністративної та цивільної юрисдикції; у більшості держав є види майна, якими можуть володіти виключно громадяни, тощо.

Питання 99. Статус біженців і змушених переселенців

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності© до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань. До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і до створення міжнародних структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні організації, неурядові організації і структури держав, що займаються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол, що стосується статусу біженців 1967 року, Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців 1950 року, Конституція Міжнародної організації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції, що регулюють правовий захист біженців у певному регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейська конвенція 1989 року, Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року, Картахенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначений комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців 1959 року, Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Конвенція МОП про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція пре юність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що стосуються біженців (Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про морське право 1982 року, Конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і- декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий статус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Афганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізняються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і національне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визначених держав.

Питання №100. Типи і види притулку в міжнародному праві

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї батьківщини за справу свободи».

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.І статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується поточ: ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 грудня 1967 року, у Декларації про територіальний притулок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

— по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений;

— по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок;

— по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або ганебному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на притулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноненависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дипломатичного представництва або консульської установи, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року встановлена заборона на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною із його офіційними функціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Латинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дипломатичного притулку і розробили процедуру його надання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притулку посольством США католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угорщини — посольством Югославії.

Питання №101. Поняття та джерела міжнародного кримінального права

Міжнародне кримінальне право — галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співробітництво держав і міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю. 

Об'єктом регулювання є міждержавні відносини, тобто відносини за участю держав і міжнародних організацій. Відповідно суб'єктами є держави і міжнародні організації. Основними джерелами - міжнародний договір і міжнародний звичай.

У літературі зустрічаються й інші концепції міжнародного кримінального права. Найбільш розповсюдженою є, мабуть, концепція, відповідно до якої міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішнього кримінального права. Однак подібний конгломерат неможливий, оскільки мова йде про злиття різних правових систем. Кожна з них має принципово відмінний механізм правотворчості і правозастосування, іншу правову природу. Проте спільне вивчення міжнародного кримінального права і відповідних норм внутрішнього кримінального права в навчальних цілях цілком доцільно.

Дуже поширена думка, відповідно до якої суб'єктами міжнародного кримінального права є не тільки держави, але й індивіди. Як відомо, після утворення в міжнародному праві галузі прав людини багато хто заговорив, що людина стала суб'єктом міжнародного права. Однак подібна думка суперечить природі міжнародного права, що не призначено для безпосереднього регулювання відносин фізичних і юридичних осіб: для цього необхідний державний механізм. У Статуті ООН чітко сказано, що мова йде про міжнародне співробітництво в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод.

Концепція міжнародного кримінального права з'явилася в літературі на рубежі XIX і XX ст. Обґрунтовувалась вона не стільки практикою, скільки логічними міркуваннями про необхідність такої галузі міжнародного права. Відповідних норм було явно недостатньо. Мова в основному йшла про розмежування кримінальної юрисдикції держав і про правову допомогу.

Одним з перших концепцію міжнародного кримінального права висунув професор Санкт-Петербурзького університету Ф.Ф.Мартені. Він встановив, що міжнародне кримінальне право «містить в собі сукупність юридичних норм, що визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади в сфері міжнародного спілкування».

Розвиток міжнародного кримінального права йде досить важко, незважаючи на те, що від цього в чималій мірі залежить успіх у боротьбі з міжнародною злочинністю. Не тільки державні діячі, що побоюються за власну долю, але і багато юристів-теоретиків сприймають це право без особливої готовності. Дуже консервативною в цьому плані зарекомендувала себе вітчизняна наука. Досить сказати, що в підручниках відповідна глава іменується «Міжнародне кримінальне право».

Подібне положення тим більше дивує, оскільки загальновизнаним є те, що Радянський Союз і його наука внесли великий вклад у розвиток міжнародного кримінального права. У спеціально присвяченому цьому дослідженні американський професор Дж. Гінзбургс пише про те, що саме Радянський Союз вніс найбільше істотні новели в Статут Нюрнберзького трибуналу, зокрема, відповідальність індивідів за ведення агресивної війни, відповідальність керівників за звірства, вчинені за їх наказом підлеглими. Та й сама ідея міжнародного трибуналу була висунута СРСР ще в 1942 р.

Джерела міжнародного кримінального права в принципі ті ж, що й у міжнародного права в цілому. 

Джерело міжнародного права - форма існування норми, що додає їй юридичної чинності і відбиває спосіб її створення. 

Такими джерелами є: 

1. договір і звичай, 

2. а в деяких випадках - рішення міжнародних організацій. 

Головна роль у створенні норм міжнародного кримінального права належить договорам. При їх допомозі приймаються норми, що встановлюють склади злочинів, що регулюють співробітництво держав в сфері здійснення кримінального правосуддя, засновуються міжнародні кримінальні суди.

Договір має переваги в порівнянні зі звичаєм, оскільки досить чітко, у писемній формі встановлює відповідні норми. Разом з тим договірному способу створення норм властиві і недоліки. Головний з них полягає в тому, що договір зобов'язує лише ті держави, що беруть в ньому участь. Як свідчить практика, у більшості багатосторонніх договорів будь-якого роду бере участь порівняно невелика кількість держав. У результаті договірні норми не мають широкого застосування.

На відміну від договірних, звичаєві норми загального міжнародного права створюються міжнародним співтовариством у цілому, тобто досить представницькою більшістю держав. Вони стають обов'язковими для всіх держав, що не виражають протесту.

Питання №102. Міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру

Міжнародні злочини - такі злочини, які становлять підвищену небезпеку всієї світової спільноти. Така підвищена небезпека випливає з тяжкості вчиненого діяння, із важливості порушеного зобов'язання та наслідків скоєного злочину. При вчиненні вказаних злочинів держави несуть міжнародну політичну та матеріальну відповідальність, а керівники держав, вищі посадові особи та інші відповідальні особи несуть індивідуальну кримінальну відповідальність, при чому вона настає перед світовою спільнотою загалом.

Уперше класифікація міжнародних злочинів у сучасному розумні ні була дана Статутом Нюрнберзького воєнного трибуналу 1945 р.

Нині, з огляду на існування Міжнародного кримінального суду, який є органом, що постійно діє, котрий уповноважений юрисдикцію щодо осіб, які є відповідальними ля найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість світової спільноти, вважаємо ла доцільне класифікувати міжнародні злочини відповідно до Статуту вказаного Суду.

Так, згідно з п. 1 ст. 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, Сул володіє юрисдикцією щодо таких злочинів:

a) злочину геноциду;

b) злочинів проти людства;

c) воєнних злочинів; сі) злочину агресії.

Геноцид

Поняття "злочин геноциду" міститься у ст. в Статуту Міжнародного кримінального сулу, яка повністю дублюють поняття "геноцид", сформульоване у ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього піл 9 грудна 1948 р. Відповідно до вказаних документів, під геноцидом розуміють дії, які вчиняються з метою знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу через: убивства членів такої групи; заподіяння тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне часткове її лин тонна шкоди, римовані на припинення народження дітей у середовищі такої групи; насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої.

Злочини проти людства

Відповідно до ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального суду, під злочинами проти людства розуміти діяння, які вчиняються в рамках широкомасштабного або система точного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад вчиняється свідомо. До діянь, які підпадають піл ознаки злочину проти людства, належать: убивство; поневолення; депортація або насильницьке переміщення населення; ув'язнений або Інше жорстоке позбавлення фізичної свободи за порушення основних норм міжнародного права; тортури; зґвалтування. обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація чи будь-які інші форми сексуального насильства зіставмо) тяжкості; переслідування будь-якої ідентифікуючої групи чи спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, тендерними чи іншими мотивами, які визнані недопустимими відповідно до міжнародного права, у зв'язку з будь-якими діяннями, які вказані у цьому пункті, чи будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Суду; насильницьке знищення людей; злочин апартеїду; інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному заподіянні сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному або фізичному здоров'ю.

Злочини проти людства можуть бути вчинені як під час збройного конфлікту, так і у мирний час. Для того щоб діяння можна було класифікувати як злочин проти людства, Статут ставить такі основні умови: діяння повинні вчинятися: 1) проти цивільного населення; 2) в рамках широкомасштабного нападу; 3) систематичного нападу; 4) свідомо. Широкомасштабність нападу полягає у значній кількості учасників та жертв такого злочину, наслідках вчиненого діяння тощо. Під систематичним розуміють такий напад, який вчиняється методично заздалегідь продуманим планом. Свідомість нападів полягає у тому, що суб'єкт злочину знає (усвідомлює), що вчиняється широкомасштабний чи систематичний напад.

Воєнні злочини

Під воєнними злочинами треба розуміти серйозне порушення звичаєвих та договірних норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовують під час збройних конфліктів161, іншими словами - серйозне порушення законів та звичаїв війни. Причому такі злочини можуть вчинятися як під час міжнародних збройних конфліктів, так і під час збройних конфліктів неміжнародного характеру. До воєнних злочинів, за ст. 8 Статуту Міжнародного кримінального суду, належать: а) серйозне порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р.; б) інші серйозні порушення законів та звичаїв, які застосовуються під час міжнародних збройних конфліктів у межах, встановлених міжнародним правом; в) серйозне порушення ст. З, загальної для чотирьох Женевських конвенцій 12 серпня 1949 р., яка застосовується до збройних конфліктів неміжнародного характеру; інші серйозні порушення законів та звичаїв, які застосовуються під час збройних конфліктів неміжнародного характеру в межах, встановлених міжнародним правом.

Агресія

Статут Міжнародного кримінального суду передбачає, що Суд буде здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії. Проте визначення цього злочину, а також умови, за яких буде здійснюватися юрисдикція стосовно злочину агресії, Статут на сьогодні не містить. Відповідні зміни до Статуту, які будуть передбачати визначення злочину агресії, згідно зі ст. 121,123 Статуту, можуть бути внесені, починаючи з 2009 р.

Визначення агресії подано у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 p., з якої випливає, що агресією є застосування збройної сили держави проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави. Застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є "prima facie" доказом акту агресії, однак Рада Безпеки ООН може, відповідно до Статуту ООН, не визнавати відповідні дії як акт агресії з огляду на інші обставини, включаючи той факт, що такі дії або їх наслідки не мають достатньо серйозного характеру.

Поряд з міжнародними у науковій літературі виокремлюють злочини міжнародного характеру. Під останніми розуміють такі правопорушення індивідів, які вчиняються поза зв'язком з тією чи іншою державною політикою, і посягають, крім внутрішньодержавного, ще й на міжнародний правопорядок, становлячи небезпеку, як мінімум, для двох держав. Склади вказаних злочинів передбачаються окремими багатосторонніми міжнародними договорами (тому іноді такі злочини називають "конвенційними''). Міжнародні конвенції, які передбачають склади злочинів міжнародного характеру, виступають певним міжнародним стандартом, якому повинні відповідати національні норми кримінального права, які передбачають такі самі склади злочинів. Тому держави-учасниці приймають на себе зобов'язання імплементувати положення відповідних конвенцій та привести у відповідність норми національного права з нормами вказаних конвенцій.

До основних злочинів міжнародного характеру треба віднести:

- піратство;

- рабство, работоргівлю та інститути і звичаї, подібні до рабства;

- експлуатацію проституції третіми особами;

- незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин;

- незаконні операції з культурними цінностями;

- розповсюдження порнографічних видань та торгівлю ними;

- підробку грошових знаків;

- незаконне захоплення і використання ядерного матеріалу тощо.

Питання №103. Міжнародний організаційно-правовий механізм співробітництва у боротьбі зі злочинністю

Загальновизнаним центром з координації та розвитку міжнародних зв'язків є ООН. У рамках цієї Організації здійснюється і співробітництво з боротьби зі злочинністю (передусім під час Конгресів ООН з відвернення злочинності та поводження з правопорушниками, у роботі Комісії з запобігання злочинності та кримінального правосуддя, Управління ООН з боротьби з наркотиками і злочинністю, Міжрегіонального науково-дослідного інституту ООН з питань злочинності та правосуддя).

Конгреси ООН з відвернення злочинності та поводження з правопорушниками є спеціалізованими конференціями ООН, які скликаються раз на п'ять років. їх метою є обмін практичними настановами, вдосконалення нормативної діяльності, національної політики та правозастосовної практики у боротьбі зі злочинністю. Правову основу діяльності такого конгресу становлять резолюції Генеральної Асамблеї та ЕКОСОР ООН. Відповідно до Правил процедури конгресу у його роботі беруть участь: делегати, які офіційно призначені урядом своєї країни; представники організацій, які мають постійне запрошення брати участь як спостерігачі на сесіях і в роботі всіх міжнародних конференцій, які скликаються під егідою Генеральної Асамблеї; представники, призначені органами ООН і пов'язаними з нею установами; спостерігачі, які призначені неурядовими організаціями, запрошеними на конгрес; окремі експерти, які запрошені на конгрес в їх особистій якості; експерти-консультанти, запрошені Генеральним секретарем. Останній Конгрес з відвернення злочинності відбувся у Бангкоку в квітні 2005 р., темою його була "Взаємодія і відповідні заходи; стратегічні союзи в галузі запобігання злочинності і кримінального правосуддя".

Комісія з запобігання злочинності та кримінального правосуддя в складі 40 держав-членів є функціональним органом ЕКОСОР. Вона розробляє міжнародну політику та координує дії з відвернення злочинності та кримінального правосуддя. Зокрема, на Комісію покладені такі функції: розробка керівних принципів для ООН у сфері відвернення злочинності й кримінального правосуддя; розробка, контроль і огляд ходу здійснення програми ООН у сфері запобігання злочинності та кримінального правосуддя на основі системи середньострокового планування; сприяння і допомога в координації заходів інститутів ООН з відвернення злочинів і поводження з правопорушниками; мобілізація підтримки програми з боку держав-членів; підготовка до конгресів ООН з відвернення злочинності та поводження з правопорушниками і розгляд наданих конгресами пропозицій щодо можливих тем програми роботи.

Управління ООН з боротьби з наркотиками і злочинністю (ЮНОДК) є органом ООН, відповідальним за відвернення злочинності, кримінальне правосуддя і реформу кримінального законодавства. Управління приділяє особливу увагу боротьбі з транснаціональною злочинністю, корупцією, тероризмом і торгівлею людьми.

Міжрегіональний науково-дослідний інститут ООН з питань злочинності та правосуддя діє як міжрегіональний підрозділ програми ЮНОДК з боротьби зі злочинністю. Він проводить і організовує конкретні дослідження, спрямовані на відвернення злочинності й питання поводження з правопорушниками. Розповсюджуючи свої дослідження і дані, він сприяє виробленню більш досконалої політики з відвернення і контролю злочинності.

Важливе місце в організаційно-правовому механізмі боротьби зі злочинністю належить Міжнародній організації кримінальної поліції (далі - Інтерпол).

Уперше ідея створення МО, метою якої було б переслідування злочинців у межах Європи, була запропонована у 1893 р. французьким кримінологом Францом фон Лістом. Свою пропозицію він мотивував тим, що поліція у більшості випадків безсила боротися зі злочинцями, які після вчинення злочину залишають територію держави, на якій вчинявся злочин, і таким чином перебувають поза національною юрисдикцією і недосяжні для правосуддя власної держави. У1923 р. на другому міжнародному конгресі кримінальної поліції створюється Міжнародна комісія кримінальної поліції, а у 1956 р. вона перейменовується в Міжнародну організацію кримінальної поліції Інтерпол.

Метою Інтерполу, відповідно до ст. 2 її Статуту, є: забезпечення широкої взаємодії всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках відповідного законодавства країни в дусі Загальної декларації з прав людини та створення і розвиток установ, які можуть успішно сприяти відверненню міжнародної злочинності та боротьбі з нею.

Інтерпол включає в себе: Генеральну Асамблею, Виконавчий комітет, Генеральний секретаріат, Національні центральні бюро, радників.

Генеральна Асамблея є вищим органом Інтерполу. Вона складається з делегатів, які призначаються членами Організації. Кожен член Інтерполу може бути представлений одним чи декількома делегатами; однак делегація кожної країни має тільки одного керівника, який призначається компетентним урядовим органом конкретної країни. З огляду на специфічний характер діяльності цієї Організації, її члени здебільшого включають до складу своїх делегацій вищих посадових осіб поліцейських відомств; посадових осіб, функціональні обов'язки яких пов'язані з діяльністю Інтерполу, та спеціалістів з питань, які включені до порядку денного засідань цієї Організації. До функцій Генеральної Асамблеї належать: виконання зобов'язань, які передбачені Статутом Інтерполу; визначення принципів діяльності та розробка загальних заходів, які повинні сприяти виконанню завдань цієї Організації; розгляд і затвердження загального плану роботи, який пропонується Генеральним секретарем на наступний рік; встановлення інших необхідних правил; обрання посадових осіб для виконання вказаних у Статуті функцій; прийняття рішень і надання рекомендацій членам Організації з питань, які входять до її компетенції; визначення фінансової політики Організації; розгляд і винесення рішень щодо співробітництва з іншими організаціями.

Виконавчий комітет - виконавчий орган Інтерполу, до компетенції якого входить контроль за виконанням рішень Генеральної Асамблеї і за діяльністю Генерального секретаря. До його складу входять президент Інтерполу, три віце-президента та дев'ять делегатів. Склад Інтерполу формується з урахуванням принципу справедливого географічного представництва. Засідання цього органу проводиться щонайменше один раз на рік.

Генеральний секретаріат - це постійно діючий робочий орган Організації, який складається з Генерального секретаря, технічного й адміністративного персоналу, який виконує функції із забезпечення діяльності Інтерполу.

Для виконання поставленої мети діяльності Інтерпол опирається на постійне й активне співробітництво своїх членів, які в межах законодавства своїх країн повинні зробити все можливе для добросовісної участі в його діяльності. Для цього кожна країна визначає орган, який буде виступати як Національне центральне бюро, головною функцією якого є залучення поліцейських сил країни до міжнародної боротьби зі злочинністю, налагодження і підтримання контактів з Національними центральними бюро різних країн та іншими органами Інтерполу через швидке та якісне виконання запиту, який надійшов.

З наукових питань Інтерпол може звертатися до радників, котрі виконують винятково консультативні функції. їх обирають серед осіб, які мають світовий авторитет у будь-якій з галузей, яка зацікавила Інтерпол.

Питання №104. Юристдиція Міжнародного кримінального суду

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів може здійснюватися як компетентними внутрішньодержавними органами, так і міжнародними судовими органами. Причому характер процедури (міжнародна чи національна) визначається відповідно до суспільної небезпечності вчинених злочинів. Як зауважує професор М. Костенко, "чим тяжчий склад вчиненого злочину, тим сильніше виникає потреба в тому, щоб судовий розгляд набув міждержавного характеру. Стосовно простих воєнних злочинів, то вони можуть розглядатися національними судами, в той же час, злочини, які вчинюються головними воєнними особами і особами, які вчинили особливо тяжкі злочини, необхідно було б розглядати міжнародними кримінальними судами".

Міжнародні суди, на відміну від національних, застосовують міжнародні норми безпосередньо, й обсяг застосовуваних норм не залежить від того, наскільки добросовісно держава виконала свої міжнародні зобов'язання і імплементувала відповідні норми міжнародного права. На користь міжнародних кримінальних судів та трибуналів говорить і багатонаціональний склад таких судів, що дає змогу вести мову про більшу неупередженість та об'єктивність судового розгляду порівняно з національними судами.

Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький та Токійський воєнні трибунали, які були створені після закінчення Другої світової війни з метою "справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців". Вони стали першими судовими органами, в яких відбувалося притягнення індивідів до відповідальності на основі міжнародного права. Безсумнівно, такі трибунали зробили вагомий внесок у подальший розвиток системи міжнародної кримінальної юстиції.

Сьогодні до основних міжнародних кримінальних судів та трибуналів потрібно віднести Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (повна назва - Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 p.), Міжнародний трибунал для Руанди (повна назва - Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші схожі порушення, вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1994 р.) та власне Міжнародний кримінальний суд.

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії був створений резолюцією 827 (1993) Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 р. як трибунал "ad hoc" для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії.

Міжнародний трибунал для Руанди є також трибуналом "ad hoc". Цей Трибунал створений резолюцією 955 (1994) Ради Безпеки ООН від 8 листопада 1994 р.

На відміну від Трибуналів для Югославії та Руанди, Міжнародний кримінальний суд є постійно діючим органом, який уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародної спільноти. Вказаний Суд діє на основі багатостороннього договору - Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Особливості діяльності міжнародних кримінальних судів та трибуналів обумовлюються їх юрисдикцією, тобто компетенцією міжнародних судових органів розглядати і вирішувати кримінальні справи. Міжнародна кримінальна юрисдикція виступає комплексним поняттям, охоплюючи собою предметну ("ratione materiae"), персональну або за колом осіб ("ratione personae"), часову ("temporis") та просторову чи територіальну ("ratione loci") юрисдикцію.

Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії обмежується серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, вчиненими на території колишньої Югославії з 1991 р. Перелік діянь, що входять у предметну юрисдикцію Трибуналу по колишній Югославії, містить у собі чотири категорії злочинів: серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., порушення законів та звичаїв війни, геноцид, злочини проти людства.

Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для Руанди також обмежується серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права. Однак, з огляду на те, що збройний конфлікт у Руанді мав неміжнародний характер, до переліку діянь, що входять до предметної юрисдикції, належать: порушення ст. 3, загальної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу II, а також геноцид та злочини проти людства.

Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість всієї міжнародної спільноти. До таких злочинів належать: злочини проти людства, воєнні злочини і як категорія злочинів виокремлені злочин геноциду та злочин агресії.

Аналізуючи положення Статутів Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, Міжнародного трибуналу для Руанди та Міжнародного кримінального суду, можна дійти висновку, що їх персональна юрисдикція фактично не відрізняється та розповсюджується на фізичних осіб. До таких фізичних осіб належать особи, які планували, підбурювали, наказували, вчиняли або іншим чином сприяли в плануванні, готуванні чи вчиненні злочинів, які входять до предметної юрисдикції. Причому посадове становище обвинуваченого (наприклад, глави держави, глави уряду) не звільняє таких осіб від кримінальної відповідальності та не є підставою для пом'якшення їх відповідальності.

Часова юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії розповсюджується на період, що починається з 1 січня 1991 р.

Верхня межа часової юрисдикції вказаного Трибуналу його Статутом не визначена. Юрисдикція Трибуналу для Руанди обмежується періодом з 1 січня до 31 грудня 1994 р.

Натомість часову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, враховуючи деякі винятки, можна вважати необмеженою. До таких винятків варто віднести: 1) заборону зворотної дії (вказаний Суд наділений юрисдикцією щодо злочинів, вчинених після набуття чинності Статуту цього Суду); 2) відстрочку розслідування чи кримінального переслідування терміном до 12 місяців за проханням Ради Безпеки ООН; 3) можливість відстрочення юрисдикції суду щодо воєнних злочинів (держава, яка є учасницею Статуту, може заявити, що впродовж семи років після набуття Статутом чинності для відповідної держави вона не визнає юрисдикцію Суду стосовно воєнних злочинів, коли, як припускається, злочин було вчинено її громадянами чи на її території).

Просторова юрисдикція Югославського трибуналу розповсюджується на територію колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, включаючи її сухопутну територію, повітряний простір і територіальні води. Територіальна юрисдикція Міжнародного трибуналу для Руанди розповсюджується на територію Руанди, включаючи її сухопутну територію і повітряний простір, а також на територію сусідніх держав щодо серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (які входять до предметної юрисдикції), вчинених громадянами Руанди. Просторова юрисдикція Міжнародного кримінального суду, на відміну від Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, є потенційно необмеженою, принцип територіальності для вказаного суду не застосовується.

У питаннях юрисдикції міжнародних кримінальних судів та трибуналів необхідно наголосити на тому, що Міжнародний трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний трибунал для Руанди мають паралельну юрисдикцію з національними судами та пріоритет стосовно юрисдикції національних судів. На будь-якому етапі судового розгляду Міжнародний трибунал може офіційно просити національні суди передати провадження по справі Міжнародному трибуналу відповідно до Статуту зазначеного Трибуналу і Правил процедури і доказування цього Трибуналу.

Щодо Міжнародного кримінального суду, то він має комплементарну (доповнюючу) юрисдикцію. Зокрема, відповідно до ст. 1 Статуту вказаного Суду, Міжнародний кримінальний суд тільки доповнює національні органи кримінальної юстиції. При цьому Міжнародний кримінальний суд жодним чином не замінює собою національні суди, якщо останні ефективно здійснюють правосуддя. Перш ніж приступити до розгляду справи за суттю, Міжнародний кримінальний суд повинен визначити питання прийнятності справи до провадження. Справа не може бути прийнята до провадження, якщо: а) справа розслідується чи стосовно неї порушено кримінальне переслідування державою, яка має щодо неї юрисдикцію, за винятком випадків, коли ця держава не бажає чи не здатна вести розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином; б) справа розслідується державою, яка має щодо неї юрисдикцію, і ця держава вирішила не порушувати відносно особи, якої це стосується, кримінальне переслідування, за винятком випадків, коли це рішення стало результатом небажання чи неспроможності держави порушити кримінальне переслідування належним чином; в) особа, якої це стосується, вже була судима за поведінку, яка є предметом даної заяви, і проведення судового розгляду Судом не дозволено на підставі п. З ст. 20 Статуту Суду; г) справа не є достатньо серйозною, щоб виправдовувати подальші дії з боку Суду. У випадку незгоди з юрисдикцією Суду або прийняття справи до провадження Судом Статут Міжнародного кримінального суду передбачає можливість опротестування вказаних дій (ст. 19 Статуту). Протести можуть бути подані: а) обвинуваченим чи особою, на яку було видано ордер на арешт чи наказ про явку до Суду; б) державою, яка має юрисдикцію стосовно справи; або в) державою, від якої вимагається визнання юрисдикції Суду "ad hoc".

Питання 105. Юридична природа Міжнародного кримінального суду та трибуналів ad hoc

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів може здійснюватися як компетентними внутрішньодержавними органами, так і міжнародними судовими органами. Причому характер процедури (міжнародна чи національна) визначається відповідно до суспільної небезпечності вчинених злочинів. Як зауважує професор М. Костенко, "чим тяжчий склад вчиненого злочину, тим сильніше виникає потреба в тому, щоб судовий розгляд набув міждержавного характеру. Стосовно простих воєнних злочинів, то вони можуть розглядатися національними судами, в той же час, злочини, які вчинюються головними воєнними особами і особами, які вчинили особливо тяжкі злочини, необхідно було б розглядати міжнародними кримінальними судами".

Міжнародні суди, на відміну від національних, застосовують міжнародні норми безпосередньо, й обсяг застосовуваних норм не залежить від того, наскільки добросовісно держава виконала свої міжнародні зобов'язання і імплементувала відповідні норми міжнародного права. На користь міжнародних кримінальних судів та трибуналів говорить і багатонаціональний склад таких судів, що дає змогу вести мову про більшу неупередженість та об'єктивність судового розгляду порівняно з національними судами.

Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький та Токійський воєнні трибунали, які були створені після закінчення Другої світової війни з метою "справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців". Вони стали першими судовими органами, в яких відбувалося притягнення індивідів до відповідальності на основі міжнародного права. Безсумнівно, такі трибунали зробили вагомий внесок у подальший розвиток системи міжнародної кримінальної юстиції.

Сьогодні до основних міжнародних кримінальних судів та трибуналів потрібно віднести Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (повна назва - Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 p.), Міжнародний трибунал для Руанди (повна назва - Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші схожі порушення, вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1994 р.) та власне Міжнародний кримінальний суд.

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії був створений резолюцією 827 (1993) Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 р. як трибунал "ad hoc" для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії.

Міжнародний трибунал для Руанди є також трибуналом "ad hoc". Цей Трибунал створений резолюцією 955 (1994) Ради Безпеки ООН від 8 листопада 1994 р.

На відміну від Трибуналів для Югославії та Руанди, Міжнародний кримінальний суд є постійно діючим органом, який уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародної спільноти. Вказаний Суд діє на основі багатостороннього договору - Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Особливості діяльності міжнародних кримінальних судів та трибуналів обумовлюються їх юрисдикцією, тобто компетенцією міжнародних судових органів розглядати і вирішувати кримінальні справи. Міжнародна кримінальна юрисдикція виступає комплексним поняттям, охоплюючи собою предметну ("ratione materiae"), персональну або за колом осіб ("ratione personae"), часову ("temporis") та просторову чи територіальну ("ratione loci") юрисдикцію.

Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії обмежується серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, вчиненими на території колишньої Югославії з 1991 р. Перелік діянь, що входять у предметну юрисдикцію Трибуналу по колишній Югославії, містить у собі чотири категорії злочинів: серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., порушення законів та звичаїв війни, геноцид, злочини проти людства.

Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для Руанди також обмежується серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права. Однак, з огляду на те, що збройний конфлікт у Руанді мав неміжнародний характер, до переліку діянь, що входять до предметної юрисдикції, належать: порушення ст. 3, загальної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу II, а також геноцид та злочини проти людства.

Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість всієї міжнародної спільноти. До таких злочинів належать: злочини проти людства, воєнні злочини і як категорія злочинів виокремлені злочин геноциду та злочин агресії.

Аналізуючи положення Статутів Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, Міжнародного трибуналу для Руанди та Міжнародного кримінального суду, можна дійти висновку, що їх персональна юрисдикція фактично не відрізняється та розповсюджується на фізичних осіб. До таких фізичних осіб належать особи, які планували, підбурювали, наказували, вчиняли або іншим чином сприяли в плануванні, готуванні чи вчиненні злочинів, які входять до предметної юрисдикції. Причому посадове становище обвинуваченого (наприклад, глави держави, глави уряду) не звільняє таких осіб від кримінальної відповідальності та не є підставою для пом'якшення їх відповідальності.

Часова юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії розповсюджується на період, що починається з 1 січня 1991 р.

Верхня межа часової юрисдикції вказаного Трибуналу його Статутом не визначена. Юрисдикція Трибуналу для Руанди обмежується періодом з 1 січня до 31 грудня 1994 р.

Натомість часову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, враховуючи деякі винятки, можна вважати необмеженою. До таких винятків варто віднести: 1) заборону зворотної дії (вказаний Суд наділений юрисдикцією щодо злочинів, вчинених після набуття чинності Статуту цього Суду); 2) відстрочку розслідування чи кримінального переслідування терміном до 12 місяців за проханням Ради Безпеки ООН; 3) можливість відстрочення юрисдикції суду щодо воєнних злочинів (держава, яка є учасницею Статуту, може заявити, що впродовж семи років після набуття Статутом чинності для відповідної держави вона не визнає юрисдикцію Суду стосовно воєнних злочинів, коли, як припускається, злочин було вчинено її громадянами чи на її території).

Просторова юрисдикція Югославського трибуналу розповсюджується на територію колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, включаючи її сухопутну територію, повітряний простір і територіальні води. Територіальна юрисдикція Міжнародного трибуналу для Руанди розповсюджується на територію Руанди, включаючи її сухопутну територію і повітряний простір, а також на територію сусідніх держав щодо серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (які входять до предметної юрисдикції), вчинених громадянами Руанди. Просторова юрисдикція Міжнародного кримінального суду, на відміну від Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, є потенційно необмеженою, принцип територіальності для вказаного суду не застосовується.

У питаннях юрисдикції міжнародних кримінальних судів та трибуналів необхідно наголосити на тому, що Міжнародний трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний трибунал для Руанди мають паралельну юрисдикцію з національними судами та пріоритет стосовно юрисдикції національних судів. На будь-якому етапі судового розгляду Міжнародний трибунал може офіційно просити національні суди передати провадження по справі Міжнародному трибуналу відповідно до Статуту зазначеного Трибуналу і Правил процедури і доказування цього Трибуналу.

Щодо Міжнародного кримінального суду, то він має комплементарну (доповнюючу) юрисдикцію. Зокрема, відповідно до ст. 1 Статуту вказаного Суду, Міжнародний кримінальний суд тільки доповнює національні органи кримінальної юстиції. При цьому Міжнародний кримінальний суд жодним чином не замінює собою національні суди, якщо останні ефективно здійснюють правосуддя. Перш ніж приступити до розгляду справи за суттю, Міжнародний кримінальний суд повинен визначити питання прийнятності справи до провадження. Справа не може бути прийнята до провадження, якщо: а) справа розслідується чи стосовно неї порушено кримінальне переслідування державою, яка має щодо неї юрисдикцію, за винятком випадків, коли ця держава не бажає чи не здатна вести розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином; б) справа розслідується державою, яка має щодо неї юрисдикцію, і ця держава вирішила не порушувати відносно особи, якої це стосується, кримінальне переслідування, за винятком випадків, коли це рішення стало результатом небажання чи неспроможності держави порушити кримінальне переслідування належним чином; в) особа, якої це стосується, вже була судима за поведінку, яка є предметом даної заяви, і проведення судового розгляду Судом не дозволено на підставі п. З ст. 20 Статуту Суду; г) справа не є достатньо серйозною, щоб виправдовувати подальші дії з боку Суду. У випадку незгоди з юрисдикцією Суду або прийняття справи до провадження Судом Статут Міжнародного кримінального суду передбачає можливість опротестування вказаних дій (ст. 19 Статуту). Протести можуть бути подані: а) обвинуваченим чи особою, на яку було видано ордер на арешт чи наказ про явку до Суду; б) державою, яка має юрисдикцію стосовно справи; або в) державою, від якої вимагається визнання юрисдикції Суду "ad hoc".

Питання 106. Правова допомога по кримінальних справах

Для міжнародної право­вої допомоги в період становлення її як правового інституту були ха­рактерні такі сутнісні ознаки, що не втратили свого значення і на су­часному етапі міжнародного співробітництва в даній сфері: обсяг і умови її надання визначалися відповідним міжнародним договором; взаємні права та обов'язки держав також регламентувалися міжна­родним договором; дії, що були актом міжнародної правової допомо­ги, здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення, встановлений внутрішнім законом, міг бути змінений відповідним міжнародним договором.

Під міжнародною правовою допомогою слід розуміти: здійснення певних дій на прохання запитуючої сто­рони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покаран­ня в іншій договірній країні; допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави; систему процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності та/або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації як між­народного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов'язаних із суспільно небезпечними ді­яннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одно­часному застосуванні і посиланні на норми національного, внутріш­ньодержавного законодавства України та держави або держав, з якими Україна перебуває у відносинах правового співробітництва в кримі­нальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності; підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судо­вих органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання доку­ментів та виконання інших процесуальних дій); екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів; передачу або прийняття кримінального переслідування; відносини взаємного спів­робітництва між державами в галузі кримінального судочинства, які полягають у виконанні на підставі міжнародних угод та національного законодавства певних дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі; діяльність компетентних дер­жавних органів щодо виконання судових та слідчих доручень органів іншої держави про провадження на території запитуваної держави процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів для отримання доказів у кримінальній справі.

Аналіз точок зору з питання сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері міжнародного спів­робітництва дозволяє виділити її характерні ознаки.

Правовою основою цього виду співробітництва є міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін «міжнародний договір» розуміють як родовий стосовно групи міжнародно-правових актів, що можуть мати різне найменуван­ня. Відповідно до п. 1 п. п. а) Віденської конвенції про право міжна­родних договорів 1969 року «договір» означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнарод­ним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування».

Правовою підставою міжнародної правової допомоги у криміналь­них справах є слідче чи судове доручення компетентного органу за­питуючої держави.

Міжнародна правова допомога у кримінальних справах характери­зується специфічним суб'єктним складом — компетентні органи дер­жав, що співробітничають; специфічним фактичним складом — про­вадження на території запитуваної держави процесуальних чи оперативно-розшукових дій¹; специфічною метою — сприяння здійсненню правосуддя у кримінальній справі в іноземній державі шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забез­печення відшкодування збитку, заподіяного злочином, і законних інте­ресів учасників кримінального процесу.

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю і здійснення право­суддя у кримінальних справах особливо актуальною стає проблема забезпечення реалізації суб'єктами кримінально-процесуальної діяль­ності покладених на них функцій, тобто створення розвинутої системи кримінально-процесуальних гарантій, під якими розуміють сукупність установлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і виконання інших завдань кримінального судочинства.

Найважливішою рисою правосуддя є наявність розвинутої про­цесуальної форми як гарантії законності прав учасників процесу, по­казника зрілості демократії. Звідси випливає, що розвиненість про­цесуальної форми є і гарантією досягнення органами, що здійснюють провадження у кримінальній справі, покладених на них завдань, оскіль­ки забезпечує їм можливість своєчасного прийняття процесуальних рішень, здійснення необхідних і доцільних заходів, нарешті, певну мобільність при провадженні у кримінальній справі. Тому видається, що на сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналі­зації всіх сфер суспільного життя, і як наслідок — інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на інші країни і регіони, міжнародна правова допомога у кримінальних справах, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітни­цтва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здій­снення правосуддя, оскільки забезпечує можливість одержання доказів у кримінальній справі, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримі­нальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішен­ня інших завдань кримінального судочинства.

Виходячи з викладеного, міжнародною правовою допомогою у кримінальних справах, на наш погляд, є передбачена міжнародними договорами або заснована на умовах взаємності діяльність компетент­них органів запитуваної держави з провадження на її території про­цесуальних дій (а у випадках, прямо передбачених міжнародним до­говором, і оперативно-розшукових заходів) у зв'язку з виконанням слідчих чи судових доручень компетентних органів запитуючої держа­ви з метою надання сприяння в розслідуванні і розгляді кримінальної справи шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшкодування збитку, заподіяного злочином, а також прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства, здійснювана незалежно від територіальних меж, особливостей націо­нального законодавства і правозастосовної практики держав, що спів­робітничають.

 

Питання №107. Поняття і джерела права збройних конфліктів

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт- це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

a. гуманізація збройних конфліктів;

b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

c. міжнародно-право вий захист жертв війни;

d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

1. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;

g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.

Питання №108. Початок війни та його правові наслідки

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій з 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

— шляхом звернення до власного народу;

— шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;

— шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, "що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передба чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе ребування на такій території після припинення дії угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і кон сульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і можливість безе решкодно залишити територію противника). На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжна родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран зиту та ін.) припиняються;

— починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);

— припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони;

— майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходяться до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт противника (для цього встановлюється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-су-противника — індульт, після закінчення котрого такі судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення війни незалежно від їхньої приналежності (державі, приватним компаніям або особам); військові кораблі підлягають обов'язковій реквізиції;

— до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.);

— власні громадяни діляться на мирне населення і збройні сили.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

Питання №109. Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим;

— населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.

Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:

— він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті;

— не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

Питання №110. Заборона та обмеження засобів та методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:

— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

— кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому

об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанцій но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо путними військами не ведуться або не вважаються не минучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або знаходиться під її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попере джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе редження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для по міщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються з міжнародно визнаними захисни ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устатку ванням або транспортом; дитячими іграшками; про дуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки.

Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;

— вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

— повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;

— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;

— примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави;

— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача, барабанщика);

— атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу;

— винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності;

— бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

Питання 111. Захист поранених, хворих і військовополонених

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпечення сторонами конфлікту міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі складу збройних сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над особою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визначають правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Це й пасажири корабля, що зазнав аварії, особи, які наражаються на небезпеку на морі й інших водах, вагітні жінки, породілля, новонароджені діти. Режим поранених і хворих поширюється і на особовий склад ополчень і добровольчих загонів, партизан, осіб, які слідують за збройними силами, але не входять до їхнього складу, на військових кореспондентів, обслуговуючий склад, на членів екіпажів торгового флоту, населення неокупованої території, яке береться за зброю з наближенням ворога.

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є. Міжнародно-правова охорона цивільного населення.

Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовополонений при його допиті зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечуються приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них має бути забезпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак. Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

Питання №112. Правовий режим військової окупації

У процесі розвитку збройного конфлікту одна з воюючих сторін може окупувати повністю або частково територію іншої воюючої сторони. При цьому на окупованій території припиняється ефективне функціонування органів влади окупованої держави, а адміністративне управління переходить до військового командування держави, що окупувала певну територію. Проте держава, що окупує, не здобуває суверенних прав над цими територіями і не може їх анексувати або поступитися іншій державі. Юридичне положення таких територій визначається під час остаточного мирного врегулювання.

Режим воєнної окупації регламентується законами і звичаями війни, зокрема, Гаазькою конвенцією про закони і звичаї суходільної війни 1907 р., Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. і додатковими протоколами І і ІІ до них 1977 р.

Воєнна окупація починається з моменту встановлення фактичного контролю над певною територією і триває до втрати цього контролю над нею. На цій території створюється окупаційна адміністрація, яка повинна здійснювати свої функції відповідно до норм міжнародного права. Окупаційна адміністрація зобов'язана допускати діяльність місцевих суддів і урядовців, але не може примусити їх до цього. Окупаційна влада може використовувати для своїх потреб державні будівлі та споруди, але без набуття на них права власності.

Стосовно населення окупованої території повинні виконуватися основні права людини, а також права, зафіксовані в нормах права збройних конфліктів. Забороняються з будь-яких мотивів викрадення, а також депортування населення окупованої території на територію держави, що окупує, або третьої держави. Проте для забезпечення безпеки населення або з особливо вагомих військових міркувань можлива повна або часткова евакуація певного окупованого району. Окупаційна влада не може примушувати населення окупованих територій служити у своїх збройних силах або допоміжних підрозділах, а також примушувати до надання відомостей про армію й оборонні засоби іншої воюючої держави. Особи, яким більше 18 років, можуть бути направлені на примусові роботи, якщо це необхідно для потреб окупаційної армії або пов'язано з діяльністю комунальних підприємств, забезпеченням населення харчуванням, житлом, одягом, транспортом, медичною допомогою. Окупаційна адміністрація повинна поважати життя, честь і гідність, сімейні права та релігійні переконання населення зайнятих територій.

Не допускається захоплення, знищення або пошкодження власності громад, церковних, добродійних, освітніх, художніх і наукових установ незалежно від форми власності. Окупаційна влада зобов'язана забезпечити захист і повагу до культурних цінностей (пам'яток архітектури, мистецтва, історії, наукових колекцій, архівних матеріалів і т. д.), що перебуває під їх контролем.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційної адміністрації допускається з урахуванням місцевих можливостей і за умови оплати вилученого або видачі відповідної розписки. Руйнування приватної власності забороняється, крім випадків абсолютної військової необхідності.

Воєнна окупація є двох видів. По-перше, окупація воюючою державою території ворога в процесі воєнних дій. По-друге, можлива післявоєнна окупація ворожої території як спосіб гарантування виконання переможеним зобов'язань, які випливають з його відповідальності за агресію, як, наприклад, післявоєнна окупація Німеччини військами держав антигітлерівської коаліції. Норми права збройних конфліктів поширюються на обидва види окупації.

Питання 113. Захист культурних цінностей

Принципи захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту були сформульовані в Гаазьких конвенціях 1899 г і 1907 р. і у Вашингтонському пакті від 15 квітня 1935 р Надалі вони отримали розвиток в Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту від 14 травня 1954 р (Конвенція та Протокол до неї набули чинності для СРСР 4 квітня 1957 г), а також у деяких інших документах, зокрема в Додаткових протоколах до Женевських конвенцій 1949 г про захист жертв війни Актуальність регулювання питання про культурні цінності визначається тим серйозним збитком, який був нанесений їм в ході численних збройних конфліктів. З урахуванням збільшення руйнівних масштабів сучасної зброї загроза культурним цінностям зростає.

Тим часом збиток, що наноситься культурних цінностей кожного народу, є збиток для культурної спадщини всього людства, бо світова культура складається з культурних досягнень кожного народу Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р виходить з того , що збереження культурної спадщини має велике значення для всіх народів світу і цей спадок повинно мати міжнародний захист, т е охорону і повагу культурних цінностей.

До культурних цінностей, зокрема, належать незалежно від їх походження і власника рухомі або нерухомі цінності у вигляді пам'ятників архітектури, мистецтва чи історії, археологічних місць розташування мистецтва; рукописів, книг, наукових колекцій, архівних матеріалів, будівель, призначених для збереження або експонування культурних цінностей (музеїв, великих бібліотек, сховищ, архівів), центрів, де перебуває значна кількість культурних цінностей Обов'язок договірних сторін ще в мирний час підготувати охорону культурних цінностей, розташованих на їх власній території, від можливих наслідків збройного конфлікту, заборонити використання цих цінностей, а також споруд для їх захисту в разі виникнення військових дій Сторони зобов'язуються забороняти, попереджати, припиняти будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного присвоєння культурних цінностей, а також будь-які акти вандалізму щодо них Вони забороняють реквізицію рухомих культурних ценнос -

172 VIII Захист прав особи під час озброєного конфлікту

Сторона, яка окупувала територію іншого учасника угоди, повинна підтримувати зусилля його компетентних національних властей з метою забезпечення охорони та збереження культурних цінностей даної держави Окупуюча держава повинна в разі потреби терміново втрутитися і вжити заходів з охорони таких цінностей, якщо останні в ході військових дій отримали пошкодження, а компетентні національні влади не в змозі забезпечити їх збереження.

Певним культурних цінностей, наприклад, центрам їх зосередження, може бути надана спеціальна захист, якщо вони знаходяться на достатній відстані від великого індустріального пункту або будь-якого важливого військового об'єкта, що є за своїм характером вразливим (аеродром, радіостанція і т. п), а також не використовуються у військових цілях. Культурні цінності, яким надається такий захист, повинні бути внесені відповідно до положень Конвенції в "Міжнародний реєстр культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом".

З моменту включення даних цінностей в Міжнародний реєстр учасники Конвенції, забезпечуючи імунітет цих цінностей, зобов'язані утримуватися від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти них, і від використання їх у військових цілях.

Під спеціальний захист на прохання зацікавленої сторони може бути узятий і транспорт, який використовується виключно для перевезення культурних цінностей як усередині території держави, так і для перевезення їх на іншу територію. Культурні цінності, а також транспорт, що користуються спеціальним захистом, позначаються відмітним знаком і знаходяться під міжнародним контролем, передбаченим Виконавчим Регламентом - складовою частиною Конвенції 1954 р про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Транспортні засоби, що користуються спеціальним захистом, і транспортовані на них культурні цінності будуть користуватися імунітетом від конфіскації, взяття в якості призу або захоплення. В інтересах збереження цінностей повинен користуватися повагою, наскільки це дозволяють вимоги безпеки, і призначений для захисту цих цінностей персонал Якщо він виявляється разом з культурними цінностями захопленим g про Захист жертв збройних конфліктів між країнами СНД 173 противником, йому повинна бути надана можливість продовжувати здійснювати свої функції.

Що стосується захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту неміжнародного характеру, то в такій ситуації сторонам в конфлікті забороняється вчиняти будь-які ворожі акти, спрямовані проти складових культурну або духовну спадщину народів історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, і використовувати їх для підтримки воєнних дій. Таким чином, до захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту неміжнародного характеру застосовні ті положення Конвенції 1954 г, які визначають поняття "повага культурних цінностей".

Питання №114. Закінчення війни та її правові наслідки

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.

Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

— перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;

— установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

— відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;

— повертаються усі військовополонені;

— провадиться репатріація цивільного населення;

— здійснюється виведення окупаційних військ;

— передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін;

— наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців;

— приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав).

Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

Питання 115. Класифікації територій (простору)ь за їх правовим режимом

Територія у міжнародному праві у широкому розумінні — це простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін "територія" використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття "правовий статус" і "правовий режим" використовуються в якості критерію для юридичної класифікації території. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення ЇЇ основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання.

З погляду правового режиму території можна поділити на такі види:

- державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну владу, свій суверенітет;

- міжнародна територія - це простір за межами державних територій, який не належить жодній окремій державі, а перебуває у спільному користуванні світового співтовариства і його правовий режим визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію не поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для використання всіма державами відповідно до норм міжнародного права. До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите море і повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної юрисдикції (міжнародний район морського дна), комічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

Іноді окрім конвенційних (договірних) норм міжнародного права статус таких просторів визначається також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад правовий статус Антарктики - у Договорі про Антарктику 1959 року;

- територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми міжнародного права і національного законодавства прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні ріки, протоки і канали, економічна зона як території зі змішаним режимом не входять до складу державних територій, однак прибережні держави в цих просторах мають визначені суверенні права, зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами - на розвідку і розробку ресурсів цих територій тощо. Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство, прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р., Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава приймає свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності.

Континентальний шельф - вирівняна частина підводного краю материків, що прилягають до берегів, суші і характеризуються спільною з нею геологічною будовою, зовнішній кордон біля 200 морських миль від берега.

Міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Виключна економічна зона це район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього.

Отже, міжнародно-правова особливість цього виду території полягає втому, що вона не перебуває під суверенітетом держав і не входить до складу державної території;

- території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

Питання №116. Державна територія: поняття, складові частини. Правові підстави та способи територіальних змін

Державна територія - це частина земної кулі, що належить певній державі на законних підставах, у межах якої вона здійснює суверенітет. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади.

Державна територія є матеріальною базою існування відповідної держави і на неї поширюється її територіальне верховенство. Правовий режим таких територій визначається насамперед національним законодавством кожної держави, а також двосторонніми чи багатосторонніми угодами (договірне проходження державного кордону, визначення прикордонного режиму і т.д.).

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції 1996 р.). Отже, передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного співробітництва держав. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди тощо.

Загалом державі належить виключне право володіння, користування і розпорядження відповідною територією і ресурсами, що знаходились на ній.

Згідно з принципом верховенства права держава є незалежною у здійсненні на своїй території законодавчої, виконавчої та судової влади. Вона самостійно визначає свій адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць. На підставі територіального верховенства держава може встановити відповідний правопорядок, що дає змогу використовувати у своїх інтересах як саму територію, так і її матеріальні компоненти. Однак кожна держава може безперешкодно використовувати свою територію доти, поки не порушує прав інших суб'єктів міжнародного права і не завдає їм шкоди.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території.

Сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін.

Державну територію утворює: сухопутна територія (уся суша, розташована в межах кордонів даної держави, острови, квазі-державна територія); водна територія (усі водойми, розташовані на сухопутній території і частині вод морів і океанів, що примикають до берегів - територіальне море, внутрішні води, морські води, у тому числі води держав-архіпелагів; води портів, води заток), повітряна територія (весь повітряний простір заввишки 100-110 км, розташований над сухопутною і водною поверхнями); надра (простори під сухопутною і водною територіями, що простягаються до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню).

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. - це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч. 1 статті 121). За законодавством України острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав - частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. Відомі анклави: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів - Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія).

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Умовною державною (квазі-державною) територією прийнято вважати морські, повітряні, космічні кораблі, що знаходяться поза межами державної території у відкритому морі і повітряному просторі та несуть прапор або знак якоїсь держави, трубопроводи, інші спорудження й устаткування (бурові установки, кабелі, штучні острови і т.п.), а також дипломатичні представництва держави за кордоном, космічні об'єкти. Така територія деякими авторами іноді іменується "плавучою", "літаючою", "космічною" та іншими територіями.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізовані території. Демілітаризована територія - це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла; заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року; у Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією. Нейтралізована територія - поняття більш широке, що передбачає встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов'язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія. Прикладом такої території є Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 1881 року оголошена "нейтралізованою назавжди". Договором між США і Панамою 1997 року Панамський канал оголошений "постійно нейтральним". Нейтралізація Антарктики випливає з Вашингтонського договору 1959 року, де закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є оголошення постійного нейтралітету держави — договірного (гарантованого) чи декларативного (негарантованого). Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у період ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав.

Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, що, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території. Територія держави недоторканна і не може бути об'єктом військової окупації або інших примусових дій. Не визнаються ніякі територіальні придбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.

Територія держави може змінюватися, внаслідок:

поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або декількох держав;

національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення;

обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території);

застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР);

цесії — укладення відповідного договору стосовно території.

У XX ст. значну роль відігравав принцип самовизначення народів. Його реалізація призвела до масштабних територіальних змін, в результаті яких на політичній карті світу з'явилось безліч нових держав. З огляду на це міжнародне право допускає правомірні способи зміни державної території.

Правомірними способами територіальних змін є:

1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.

2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.

3. Ад'юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення

обов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;

анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

Питання №117. Державні кордони

Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на сухопутному, водному, повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного суверенітету, поширення територіального верховенства держави. Вони відділяють територію однієї держави від іншої, визначають межі державної території з усіма ресурсами, що є матеріальною умовою існування суспільства.

Ст. 1 Закону України "Про державний кордон України" 1991 р. містить таке визначення державного кордону: "Державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, яка проходить по цій лінії, що визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору". Це визначення загалом відповідає тлумаченню державних кордонів у доктрині міжнародного права.

Чітке розмежування територій держав, що межують, дає можливість уникнути багатьох конфліктів між державами. Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії зі зміни кордонів. Кордони між суміжними державами зазвичай визначаються договорами між ними.

Розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони державної території. Сухопутні кордони держави - це лінії, що відокремлюють сухопутну територію однієї держави від суміжної території іншої держави. Як правило, державні кордони на суші проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості. Такими особливостями можуть бути гори, ріки, озера і т.п.

У міжнародній практиці відомі орографічні, геометричні та географічні державні кордони.

Орографічний державний кордон - це лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському вододілу і руслах прикордонних рік.

Геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з'єднує дві визначені на місцевості точки державного кордону і перетинає місцевість без урахування її рельєфу (минаючи, як правило, населені пункти).

Географічний державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і збігається іноді з тією чи іншою паралеллю або меридіаном. Такі кордони часто трапляються в Африці та Америці.

Водні державні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Зокрема, річкові кордони встановлюються за домовленістю між суміжними державами, але частіше по тальвегу - лінії найбільших глибин судноплавної ріки, посередині головного фарватеру або посередині несудноплавної ріки. Озерні кордони і кордони інших водойм встановлюються, як правило, по прямій лінії, що з'єднує виходи кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морські кордони держави утворюються зовнішніми межами територіальних вод держави або лінією розмежування територіальних вод суміжних чи протилежних держав. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль. Це передбачено і Законом України " Про державний кордон України ", який також допускає, що в деяких випадках інша ширина територіального моря України може бути встановлена міжнародними договорами України, а за відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Крім договірних кордонів, закріплених у міждержавних договорах, існують і так звані історично сформовані кордони. Головною їх особливістю є те, що вони тривалий час визнавалися суміжними державами. Це робить історично сформований кордон юридично обов'язковим для обох держав.

За міжнародним правом, процес встановлення кордону складається з двох стадій: а) делімітації; б) демаркації.

Делімітація кордону (від лат. delimito - встановлюю) — це договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою крупно-масштабних карт, в яких повністю визначені населені пункти, рельєф, гідрогеографія та інші особливості місцевості. У ході делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому договорі або в додатку до нього. Встановлена в такий спосіб лінія кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону - проведення його на місцевості.

Демаркація кордону (франц. Demarcation - розмежування) - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти і описи. Демаркація здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.

Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак.

При делімітації-і демаркації кордонів, як правило, враховуються особливості місцевості. Державний кордон на морі утворює лінія зовнішньої межі територіальних вод. На несудноплавних річках кордон проводиться по середині річки, а судноплавні розмежовуються по головному форватеру - безпечна ділянка судноплавства. Однак за згодою між сусідніми державами кордон може проходити по одному з берегів річки. На прикордонних озерах така лінія проходить по середині озера чи по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера.

Згідно з міжнародно-правовим принципом недоторканності державних кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Цей режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм.

Для України, наприклад, національні норми, що регулюють режим державного кордону, містяться в Законі України "Про державний кордон України". У ст. 8 цього закону режим державного кордону визначається як "порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден та військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, проведення різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України".

Питання №118. Правовий режим міжнародних рік

Міжнародні ріки в міжнародному праві - це ріки, що протікають по територіях чи розділяють територію двох або більше держав і використовуються для різних потреб за згодою між цими державами. їх поділяють на такі види: багатонаціональні, міжнародні, прикордонні.

Багатонаціональними прийнято вважати ріки, що не мають безпосереднього з'єднання з морем, несудноплавні або судноплавні лише для каботажного плавання між пунктами прибережних держав, і в їх використанні заінтересовані виключно прибережні держави.

Каботаж - це судноплавство поблизу берегів, уздовж узбережжя (між протоками однієї держави); флот прибережного плавання.

Міжнародними називаються ріки, що мають судноплавне з'єднання з морем. Через географічні особливості їх використовують для міжнародного судноплавства як прибережні, так і інші держави відповідно до встановленого міжнародно-правового режиму. Хоча міжнародні ріки або їхні частини входять до складу території відповідної держави і знаходяться під її суверенітетом, їх правовий режим регулюється як національним законодавством, так і міжнародними договорами прибережних держав.

До прикордонних належать ріки, що є природним кордоном між двома або кількома державами.

Угодами встановлена свобода судноплавства міжнародними ріками іноземних невоєнних суден будь-яких держав. Іноземні судна зобов'язані дотримуватись встановлених прибережними державами і міжнародними угодами правил плавання. Плавання міжнародними ріками іноземних військових кораблів неприбережних держав у більшості випадків заборонено.

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплавстві, створенні єдиної системи морських шляхів. Це природний морський прохід, що з'єднує райони одного моря або моря й океани між собою.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила такі види проток, які використовуються для міжнародного судноплавства:

- протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, де будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку;

- протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, у яких застосовується право мирного проходу для транзиту і заходу в територіальні і внутрішні води;

—протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у яких також застосовується право мирного проходу;

- протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).

Держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в рамках, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний прохід суден і літальних апаратів через протоку.

Питання 119. Правовий режим міжнародних каналів

Міжнародні канали - це штучні водні шляхи, що знаходяться під суверенітетом держав, територію яких вони перетинають, і використовувані для міжнародного судноплавства відповідно до принципів і норм міжнародного права, в тому числі міжнародних договорів , що відносяться до кожного каналу, а також національним законодавством держави, на території якої вони знаходяться. 

В даний час такими штучними шляхами, що мають значення для міжнародного судноплавства, є Суецький, Панамський і Кільський канали. Їх особливістю є те, що вони прокладені по території держав, тобто в межах дії державного суверенітету. Володіючи суверенітетом над міжнародним каналом, держава може здати його в оренду, надати певні права на управління ним державі-орендарю, припинити договір оренди, надати концесію на канал і анулювати її достроково. При цьому не повинен порушуватися міжнародно-правовий режим каналів, закріплений у міжнародних договорах, в основі яких лежить принцип свободи проходу через такі канали судів усіх країн. 

дним з перших каналів, які отримали міжнародно-правовий статус, вважається Суецький канал, який розташований на території Єгипту і перебуває під його суверенітетом. Він з'єднує Середземне море з Червоним. Довжина каналу становить 163 км. Був відкритий для судноплавства в 1869 р. До 1957 р. управління та експлуатація каналу здійснювалися Загальної компанією морського Суецького каналу, найбільшим акціонером якої була Великобританія. 

іжнародно-правовий режим каналу визначається Константинопольської конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналу від 29 жовтня 1888 [83] та законодавчими актами Єгипту. 

Правовий режим каналу полягає в наступному. Канал в мирний і воєнний час завжди вільний і відкритий для всіх торговельних і військових судів, незалежно від прапора. Держави зобов'язуються не порушувати свободи користування каналом як у воєнний, так і в мирний час, а також не порушувати недоторканність каналу, його матеріальну частину, установи, споруди і роботи. Конвенція забороняє встановлювати блокаду. Забороняються також військові дії як в каналі і його вхідних портах, так і на відстані 3 морських миль від цих портів навіть у тому випадку, якщо Єгипет стане однією з воюючих сторін. Конвенція передбачає заборону будівництва іноземними державами військових баз в зоні каналу. 

Відповідно до Конвенції Єгипет може вживати заходів щодо забезпечення безпеки та підтримання громадського порядку. 

З 19 липня 1957 р., після націоналізації Єгиптом в 1956 р. названої вище компанії, управління каналом і його експлуатація здійснюються Адміністрацією Суецького каналу. Вона видає спеціальні правила плавання по каналу. Правилами передбачається, зокрема, що для проходу по каналу Адміністрації заздалегідь повідомляються назву і національна приналежність судна, список екіпажу і пасажирів (для невійськових суден). Для проходу військових кораблів необхідно завчасно, не менше ніж за 10 днів до передбачуваного проходу по каналу надіслати повідомлення до МЗС Єгипту. 

При проході через канал всі торгові і військові судна зобов'язані дотримуватися технічні правила і вказівки Адміністрації, що стосуються підтримки свободи судноплавства і безпеки плавання по каналу. Для торгових суден передбачається обов'язкова лоцманська проводка. 

Панамський канал проходить по території Панами і з'єднує Атлантичний і Тихий океани. Його довжина - 81,6 км. Був відкритий для плавання в 1914 р. Його правовий режим визначався до 1977 р. договором, укладеним США з Панамою в 1903 р. Формально в договорі визнавалося, що суверенітет над зоною Панамського каналу належить Панамі. Фактично ж Договір 1903 позбавляв Панаму права здійснювати свій суверенітет над зоною каналу, так як управління каналом і його експлуатація перебували повністю в руках адміністрації США. 

Говорячи про режим Панамського каналу, слід сказати про те, що в Договорі 1903 передбачалося, що канал назавжди залишиться нейтралізованим і відкритим для проходу через нього торгових суден і військових кораблів усіх держав. Згідно з Договором, з проходять через канал судів не стягуються жодні інші збори, крім зборів за користування каналом. США придбали за Договором право зводити в зоні каналу свої укріплення і тримати збройні сили в цілях його захисту. Фактично СШ ^ перетворили зону Панамського каналу у військово-стратегічну базу. 

У 1977 р. в результаті тривалих переговорів між СШ ^ і Панамою були укладені Договір про Панамський канал [32] і Договір про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу [33]. Договір про Панамський канал був розрахований на перехідний період (до кінця 1999 р.), протягом якого влада США зобов'язувалися передати Панамі всі права на управління каналом і його експлуатацію. 

Відповідно до Договору про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу Панама проголосила постійний нейтралітет каналу. 

Правовий режим Панамського каналу полягає в тому, що він відкритий як у мирний, так і у воєнний час для мирного проходу всіх судів будь-яких держав на основі рівності прапорів без якої б то не було дискримінації. За прохід по каналу стягуються збори і мита. Суду при проході зобов'язані дотримуватися правил, що стосуються безпеки каналу і судноплавства. Суду під час знаходження в каналі зобов'язані утримуватися від здійснення яких-небудь ворожих дій. 

Військові кораблі і допоміжні судна всіх держав користуються правом мирного проходу через канал і не можуть піддаватися інспекції, огляду або обстеження. 

До 31 грудня 1999 р. управління, експлуатація та утримання каналу, включаючи видання і забезпечення виконання правил судноплавства по каналу і збір мит за користування каналом, здійснювалися СШ ^. Управлінням каналу займалася спеціальна комісія Панамського каналу, до керівного складу якого входили дев'ять членів: п'ять від США і чотири від Панами. З 1 січня 2000 р. управління та експлуатація Панамського каналу перейшли повністю у ведення Панами. 

Кільський канал (довжина - близько 98 км), що з'єднує Балтійське і Північне моря, був побудований Німеччиною в 1895 р. і до 1919 р. входив до складу її внутрішніх водних шляхів. Після поразки кайзерівської Німеччини у Першій світовій війні був укладений Версальський мирний договір, яким встановлювався міжнародно-правовий статус каналу. Згідно ст. 380 Версальського договору, Кільський канал оголошувався постійно вільним і відкритим з дотриманням повної рівності для військових і торгових суден усіх держав, що знаходяться в світі з Німеччиною. 

У листопаді 1938 гітлерівська Німеччина в односторонньому порядку відмовилася від виконання умови Версальського договору, а в 1939 р. видала внутрішньодержавні Правила плавання в Кільському каналі, діючі в даний час з невеликими змінами в ФРН. Правилами передбачено, що невійськові судна всіх держав мають право проходу через канал в будь-який час доби після сплати встановлених зборів. Для іноземних військових кораблів встановлено дозвільний порядок проходу. Під час проходу через канал військові кораблі, що отримали відповідний дозвіл, користуються імунітетом. 

У каналі діє обов'язкова лоцманська проводка. Суду підлягають обов'язковому санітарному огляду перед входом в канал, а митний огляд може здійснюватися і під час прямування. 

Плавання по каналу може бути обмежене німецькими властями, якщо вони знайдуть це необхідним в інтересах підтримки каналу в придатному для експлуатації стані або з міркувань військової безпеки. 

Коринфський канал - міжнародний канал, що з'єднує Егейське і Іонічне моря. Пролягає по території Греції через Коринфський перешийок. Свою назву отримав на честь міста Коринфа, розташованого біля західного краю каналу. Довжина становить 6 км, ширина - 24 м, глибина - 8 м. Скорочує шлях з Адріатичного моря в грецький порт Пірей приблизно на 200 миль і досить інтенсивно використовується для міжнародного судноплавства. Режим проходу суден через Коринфський канал регулюється внутрішнім законодавством Греції і не регламентується ніякими міжнародними угодами. Канал відкритий для торгових суден усіх країн. 

Питання 120. Юридичний статус і правовий режим Антарктики

Правовий режим Антарктики визначено Договором про Антарктику від 1 грудня 1959 р. Цей Договір уклали уряди Аргентини, Австралії, Бельгії, Чилі, Франції, Японії, Нової Зеландії, Норвегії, Південно-Африканської Республіки, СРСР, Велико­британії, США.

За цим Договором Антарктика використовується виключно в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, зокрема такі, як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї.

Договір не перешкоджає використанню військового персо­налу або оснащення для наукових досліджень або в будь-яких інших мирних цілях.

Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співпраця в цих цілях здійснюються згідно з положеннями Договору. Для сприяння міжнародному співробітництву в наукових досліджен­нях у Антарктиці договірні сторони погодилися, що в макси­мально можливій і практично здійснюваній мірі:

• здійснюється обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію коштів і ефективність робіт;

• здійснюється обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

• здійснюється обмін даними і результатами наукових спосте­режень в Антарктиці і забезпечується вільний доступ до них.

При виконанні зазначених правил всіляко заохочуються встановлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалі­зованими установами ООН і іншими міжнародними організаці­ями, для яких Антарктика становить інтерес в науковому або технічному відношенні (ст.ст. 1-3 Договору про Антарктику)!.

Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і зберігання в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються. Положення зазначеного Договору застосовуються до району на південь від 60 паралелі південної широти.

Кожна договірна сторона має право призначати спостеріга­чів для проведення будь-якої інспекції. Спостерігачі повинні бути громадянами тих договірних сторін, які їх призначають. Прізвища спостерігачів повідомляються кожній з договірних сторін, що має право призначати спостерігачів. Таке повідом­лення робиться і про закінчення строку їх призначення. Кожен спостерігач має повну свободу доступу в будь-який час в будь-який або в усі райони Антарктики.

Всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки і обладнання в цих районах, а також всі морські і повітряні судна в пунктах завантаження і розвантаження вантажів або персоналу в Антарктиці завжди відкриті для інспекції. Спосте­реження з повітря може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною договірною стороною, що має право призначати спостерігачів.

Кожна з договірних сторін повідомляє інші договірні сто­рони завчасно:

- про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики, що здійснюються її суднами або громадянами, та про всі експе­диції в Антарктику, що організуються на її території або направ­ляються з її території;

- про всі станції в Антарктиці, на яких працюють її громадяни;

- про будь-який військовий персонал або спорядження, призначені для направлення нею в Антарктику.

Спостерігачі, науковий персонал, особи, які їх супроводжу­ють, знаходяться під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, що мають ~ місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своЇХ функцій (ст.ст. 5-8 Договору про Антарктику)1.

Договірні сторони домовились про періодичні консультації і призупинення претензій щодо територіального суверенітету в Антарктиці на час дії договору.

Питання 121. Антарктика к міжнародна територія. Регламентація діяльності в Антарктиці

Правовий режим Антарктики визначено Договором про Ан­тарктику від 1 грудня 1959 р. Цей Договір уклали уряди Аргентини, Австралії, Бельгії, Чилі, Франції, Японії, Нової Зеландії, Норвегії, Південно-Африканської Республіки, СРСР, Велико­британії, США.

За цим Договором Антарктика використовується виключно в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, зокрема такі, як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї.

Договір не перешкоджає використанню військового персо­налу або оснащення для наукових досліджень або в будь-яких інших мирних цілях.

Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співпраця в цих цілях здійснюються згідно з положеннями Договору. Для сприяння міжнародному співробітництву в наукових досліджен­нях у Антарктиці договірні сторони погодилися, що в макси­мально можливій і практично здійснюваній мірі:

• здійснюється обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію коштів і ефективність робіт;

• здійснюється обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

• здійснюється обмін даними і результатами наукових спосте­режень в Антарктиці і забезпечується вільний доступ до них.

При виконанні зазначених правил всіляко заохочуються встановлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалі­зованими установами ООН і іншими міжнародними організаці­ями, для яких Антарктика становить інтерес в науковому або технічному відношенні (ст.ст. 1-3 Договору про Антарктику)!.

Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і зберігання в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються. Положення зазначеного Договору застосовуються до району на південь від 60 паралелі південної широти.

Кожна договірна сторона має право призначати спостеріга­чів для проведення будь-якої інспекції. Спостерігачі повинні бути громадянами тих договірних сторін, які їх призначають. Прізвища спостерігачів повідомляються кожній з договірних сторін, що має право призначати спостерігачів. Таке повідом­лення робиться і про закінчення строку їх призначення. Кожен спостерігач має повну свободу доступу в будь-який час в будь-який або в усі райони Антарктики.

Всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки і обладнання в цих районах, а також всі морські і повітряні судна в пунктах завантаження і розвантаження вантажів або персоналу в Антарктиці завжди відкриті для інспекції. Спосте­реження з повітря може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною договірною стороною, що має право призначати спостерігачів.

Кожна з договірних сторін повідомляє інші договірні сто­рони завчасно:

- про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики, що здійснюються її суднами або громадянами, та про всі експе­диції в Антарктику, що організуються на її території або направ­ляються з її території;

- про всі станції в Антарктиці, на яких працюють її громадяни;

- про будь-який військовий персонал або спорядження, призначені для направлення нею в Антарктику.

Спостерігачі, науковий персонал, особи, які їх супроводжу­ють, знаходяться під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, що мають ~ місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своЇХ функцій (ст.ст. 5-8 Договору про Антарктику)1.

Договірні сторони домовились про періодичні консультації і призупинення претензій щодо територіального суверенітету в Антарктиці на час дії договору.

Питання 122. Поняття, джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, що регулює використання морів і океанів в інтересах людства. Існують також інші визначення цього поняття. Міжнародне морське право – це галузь міжнародного публічного права, яка визначає правовий статус морських просторів і порядок використання просторів і ресурсів в мирних цілях. Суб’єктами міжнародного морського права є держави і міжнародні організації. Сферою його дії є води морів і океанів, їхні надра.

Протягом віків джерелами міжнародного морського права визнавалися винятково міжнародні звичаї. Бурхлива науково­технічна революція в галузі морського транспорту і всебічна інтенсифікація процесів дослідження і використання морів і океанів в ХХ ст. призвели до необхідності прогресивного розвитку і кодифікації морського права.

Перша конференція ООН з морського права відбулась в 1958 р. в Женеві. На ній було прийнято 4 конвенції з морського права:

• Конвенцію про відкрите море 195.8 року;

• Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону 1958 року; Конвенцію про континентальний шельф 1958 року; Конвенцію про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 року.

На конференції так і не вдалося досягти компромісу з пи­тання ширини територіального моря (3,6 чи 12 морських миль).

На Другій конференції ООН з морського права в 1960 р. в Женеві теж не вдалося вирішити це питання. Окремі держави почали довільно розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль, що призвело до напруження у відносина~ між морськими державами, які використовували свої морські флоти і залежали економічно від використання ресурсів світового океану.

Третя конференція ООН з морського права відбулася в 197 з-1982 роках, було проведено 11 сесій цієї конференції. ]з грудні 1982 р. на Ямайці на спеціальній сесії Конференції була підписана Конвенція ООН з морського права 1982 року, що визначила правовий режим морів і океанів. Конвенція набула чинності в 1994 р. після їі ратифікації 60 державами-учасницями.

Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими між­народними договорами. Конвенція ООН з морського права 1982 року має переважну юридичну силу ЩОДО Женевських конвенцій 1958 року для держав, які є учасницями всіх цих кон­венції (ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Конвенція ООН з морського права 1982 року – основне джерело сучасного міжнародного морського права. Вона складається з 17 розділів (320 статей), 9 додатків, які регулюють правовий статус і режим використання морських просторів.

Питання №123. Внутрішні морські води

Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, ЗУ «Про державний кордон України» й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод. Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані. Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це.

У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації. У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави. Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди. До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування. Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів. Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: національний режим (такий же, який дається своїм суднам); режим найбільшого сприяння (надання умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали).

Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримуватися законів та інших правил, установлених прибережною державою, у відношенні імміграційного, митного, санітарного контролю, безпеки плавання, охорони навколишнього середовища. На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави. Територіальне море (територіальні води) - це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають. Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Існують три основних способи відліку територіальних вод: від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави; якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів; від внутрішніх морських вод. Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль). Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами. Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні. Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток - право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

Питання №124. Територіальне море і прилягаюча зона

Морський простір, який розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави та перебуває під її суверенітетом, називається територіальним морем, або територіальними водами.

Поняття "територіальне море" виникло в XVІІ ст., однак навіть наприкінці XIX і першої половини XX ст. ще відбувалися суперечки про його правовий статус.

Першою міжнародною угодою, в якій було визнано, що територія держави включає територіальні води, була Конвенція про повітряну навігацію 1919 р. Але, оскільки в ній не брала участі значна кількість держав, відповідно, вона не отримала належного міжнародного визнання.

Певна спроба врегулювати це питання була зроблена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права в 1930 р. Однак найбільш повно ця проблема була вирішена учасниками І Конвенції ООН з морського права у 1958 p. у Женеві. Учасники Конвенції вважали за доцільне поєднання різнопланових інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, а з іншого - міжнародного судноплавства. Фактично, положення І Конвенції не зазнали особливих змін і були внесені у проекти документів II Конвенції ООН з морського права та схвалені 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції ООН з морського права встановлює: 1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на морський простір, що розташований вздовж берега, який іменується територіальним морем.

2. Вказаний суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, як і на його дно і надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї Конвенції та інших норм міжнародного права".

Початковою лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, яка вказана на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Згідно з Конвенцією 1982 р., кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря до межі, котра не перевищує 12 морських миль. Нині зі 151 прибережної держави 119 встановили 12-миль-ну ширину територіального моря, для декількох держав ця ширина становить менше 12 миль. Поряд з тим, деякі держави з порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права ще досі мають територіальне море, ширина якого перевищує 12 морських миль (Ангола - 20 миль, Того і Нігерія - 30 миль, Сирія - 35 миль, Нікарагуа, Панама, Перу, Уругвай, Еквадор, Конто, Ліберія, Сомалі та ін. - 200 миль).

Закон України "Про державний кордон України" встановлює, що "до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так І на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджують у порядку, який встановлює Кабінет Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

У випадку, якщо береги двох держав розташовані один напроти другого, відповідно, жодна з цих держав не має права, якщо лише між ними не укладено угоду про це, поширювати своє територіальне море за середину лінії, яка проведена між їхніми територіальними водами.

Обсяг суверенних прав, які належать прибережній державі над територіальним морем, є менш повним, ніж обсяг суверенних прав, якими вона послуговується у своїх внутрішніх морських водах.

Серед суверенних прав прибережної держави над територіальним морем допускається виняток - право мирного проходу іноземних суден. Це право може реалізовуватися при дотриманні іноземними суднами відповідних юридичних положень. Прибережна держава не може чинити опір мирному проходу через своє територіальне море іноземних суден, які не порушують цих положень.

Міжнародний звичай про право мирного проходу через територіальне море вперше був перетворений у договірну правову норму вст. 14-23 Конвенції про територіальне море 1958 р. У подальшому ці норми були доповнені та конкретизовані з урахуванням розвитку міжнародного права, а також досягнень мореплавання та зміни умов, за яких це право реалізується, і ці норми стали складовою частиною Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 17-32).

Згідно зі ст. 18 Конвенції 1982 р., під мирним проходом необхідно розуміти плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не запливаючи у внутрішні води чи не зупиняючись на рейді, чи біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або

б) увійти у внутрішні води чи вийти із них, чи зупинитися на такому рейді, чи біля такої портової споруди.

При цьому мирний прохід повинен бути швидким і безперервним.

Прохід вважається мирним, якщо він не порушує мир, встановлений порядок чи безпеку прибережної держави. Конвенція 1982 р. зазначає, що прохід не вважається мирним, якщо судно, яке проходить, здійснює будь-яку діяльність, "що не має прямого відношення до проходу", - погрожує силою чи застосовує її проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або "будь-яким іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, передбачених Статутом ООН"; проводить маневрів чи збір інформації на шкоду безпеки прибережної держави; здійснює піднімання в повітря, посадку літальних апаратів або будь-якого військового пристрою; здійснює навантажувально-розвантажувальні роботи, будь-яку рибальську діяльність; проводить дослідження, забруднює морське середовище, перешкоджає функціонуванню систем зв'язку або будь-яких ін. Іноземні судна під час мирного проходу зобов'язані дотримуватись законів і правил прибережної держави, а також загальноприйнятих правил стосовно запобігання зіткненню на морі.

Усі військові кораблі також мають право на мирний прохід і наділені імунітетом від кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави. Підводні човни під час проходу повинні прямувати на поверхні з піднятим прапором своєї держави. Якщо іноземний військовий корабель нехтує при заході законами та правилами прибережної держави, вона має право вимагати, щоб такий корабель негайно покинув територіальне море.

Імунітет від юрисдикції визнається і за державними суднами, що експлуатують не з комерційною метою.

Стосовно всіх інших іноземних морських суден, то вони підлягають кримінальній і цивільній Юрисдикції прибережної держави. Однак кримінальна юрисдикція щодо злочинів, здійснених на борту судна під час його мирного проходу, не вчиняється, за винятком, якщо;

- наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

- вчинений злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

- капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевих властей з проханням про надання допомоги;

- вживані заходи необхідні для відвернення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Питання №125. Виключна економічна зона

Інститут виключної економічної зони (ВБЗ) є новелою в розвитку міжнародного права, що з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права. Цей інститут є компромісом між двома підходами в морському праві: встановленням 200-мильно-го територіального моря і збереженням найбільшою мірою режиму відкритого моря в поєднанні з преференційними правами прибережних держав у галузі рибальства. Положення Конвенції ООН з морського права 1982 р. про ВБЗ є частиною "пакета" взаємообумовлених рішень з усіх інших питань міжнародного морського права.

У ст. 65 Конвенції 1982 р. визначено, що ВЕЗ - це район, який знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього, що підпадає під особливий правовий режим (ст. 55-75), відповідно до якого права і юрисдикція прибережної держави, права і свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції. Ширина ВБЗ не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Прибережна держава у ВБЗ має:

a) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що вкривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо інших видів діяльності з економічної розвідки й розробки зазначеної зони, таких, як виробництво енергії шляхом використання води, течії та вітру;

b) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях Конвенції 1982 р., щодо:

с) створення й використання штучних островів, установок і споруджень;

d) морських наукових досліджень;

е) захисту та збереження морського середовища;

f) інші права й обов'язки, передбачені в цій Конвенції (п. 1 ст. 56).

ВБЗ є різновидом зон функціональної юрисдикції прибережної держави в межах відкритого моря, тобто за юридичною природою ця зона - міжнародна територія спільного користування (частина відкритого моря), але з особливим правовим режимом. Специфіка цього режиму обумовлена поєднанням прав і обов'язків прибережної держави та всіх інших держав. Прибережна держава при здійсненні своїх прав і виконанні своїх обов'язків у ВБЗ зобов'язана належним чином враховувати права й обов'язки інших держав, а останні - прибережної держави.

Домінантою у правовому режимі ВЕЗ є збалансоване поєднання ресурсних прав прибережної держави і прав інших держав, що базуються на свободах відкритого моря, таких як свобода судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та ін., що відповідають міжнародному праву.

За положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. визнання за прибережною державою суверенних прав на живі ресурси ВЕЗ сполучається із правом інших держав на надлишки припустимого улову в порядку, передбаченому в зазначеній Конвенції. Мінеральні ресурси ВЕЗ освоюються в порядку, передбаченому для континентального шельфу: їх розробка, включаючи надання допуску третім державам, є виключним правом прибережної держави. На відміну від допуску до живих ресурсів ВБЗ, допуск інших держав до мінеральних ресурсів зони не залежить від ступеня їх розробки прибережною державою.

Прибережна держава при здійсненні своїх суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів і управління ними у ВБЗ має право вживати такі заходи, як огляд, інспекція, арешт і судовий розгляд, які можуть бути необхідні для забезпечення дотримання законів і правил, прийнятих відповідно до Конвенції 1982 р.

Заарештоване судно і його екіпаж звільняються негайно після надання відповідної застави або іншого забезпечення.

Покарання, що накладаються прибережною державою за порушення законів і правил рибальства у ВЕЗ, не можуть включати тюремне ув'язнення, якщо немає угоди зацікавлених держав про інше, або будь-яку іншу форму особистого покарання.

У випадку арешту або затримки іноземного судна прибережна держава негайно повідомляє державу прапора через відповідні канали про вжиті заходи та будь-яке покарання, що було застосовано.

Проблема делімітації ВЕЗ між державами з протилежними або суміжними узбережжями вирішується за правилами, аналогічними тим, що встановлені Конвенцією 1982 р. для континентального шельфу. Україна це питання щодо Росії вирішує в пакеті з проблемою делімітації континентального шельфу.

Україна в 1995 р. прийняла Закон "Про виключну (морську) економічну зону України"1, що деталізує положення Конвенції 1982 р. і відповідає їй.

Питання №126. Континентальний шельф

Конвенція 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як "морське дно і надра підводних районів, що розташовані за межами її територіального моря на усьому просторі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої підводної окраїни материка або на віддалі 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не поширюється на таку віддаль" (п. 1 ст. 76).

У випадках, коли підводна окраїна материка поширюється більш ніж на 200 морських миль, допускається проведення зовнішнього кордону континентального шельфу на віддаль 350 морських миль від вихідних ліній, але не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, котра являє собою лінію, що з'єднує глибини з 2500 метрів.

У сучасному розумінні континентального шельфу тісно пов'язані три ознаки, що дають у сукупності можливість і правову підставу чіткого визначення зовнішнього кордону континентального шельфу прибережної держави і її прав на нього.

По-перше, таке визначення підтверджує зв'язок континентального шельфу з фізичним фактом природного продовження сухопутної території прибережної держави. На це було звернено увагу ще у 1969 р. у рішенні Міжнародного суду ООН у справі про континентальний шельф у Північному морі121.

По-друге, воно встановлює залежність континентального шельфу як правової категорії від геоморфологічного явища зовнішньої межі підводної окраїни материка.

По-третє, воно передбачає критерій дистанції, котрий дозволяє прибережній державі, незалежно від наявності природного продовження її сухопутної території у фізичному розумінні, поширювати свою юрисдикцію на континентальний шельф шириною до 200 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.

Визначення, яке міститься в п. 1 ст. 76 Конвенції 1982 р., не поширюється на питання делімітації континентального шельфу між державами з протилежним або суміжним узбережжям (п. 10 ст. 76). Таке розмежування повинно здійснюватися узгодженням згідно зі справедливими принципами і з урахуванням усіх обставин таким чином, щоб залишити кожній стороні, при можливості, всі ті частини континентального шельфу, які є природним продовженням її сухопутної території в морі та під морем, не втручаючись у природне продовження сухопутної території іншої сторони. Часто таке розмежування викликає спори між державами (наприклад, спори між Данією, Голландією і ФРН, між Грецією і Туреччиною).

Згідно з Конвенцією 1982 р., прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки та розробки його природних ресурсів. Ці права є виключними: якщо прибережна держава не освоює природні ресурси свого шельфу, "ніхто не може робити це без чітко вираженої згоди прибережної держави" (ст. 77).

Суверенні права прибережних держав на континентальний шельф не зачіпають правового статусу покриваючих вод відкритого моря; повітряного простору над цими водами. А відтак здійснення цих прав не повинно перешкоджати здійсненню судноплавства, повітряних польотів та інших прав і свобод, передбачених Конвенцією 1982 р. для відкритого моря, наприклад, право інших держав прокладати кабелі та трубопроводи на континентальному шельфі.

Важливо наголосити на факті - з географічної точки зору шельф починається від берега моря, з юридичної - від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно і його надра в межах територіального моря входять у склад державної території прибережної держави.

Питання №127. Відкрите море

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-правовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх надають із врахуванням обов'язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користувались нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підписана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язала належним чином брати до уваги вже прокладеш по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства. Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати прокладанню або підтримав, не у справності іноземних підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопроводу тягнуть відповідальність власника відповідно до міжнародного права та національного законодавства.

Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизнана свобода відкритого моря. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному користуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжнародних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 p., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринного світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою забезпечення збереження таких живих ресурсів2. Реально забезпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати негативну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

Питання 128. Правовий режим дна морів і океанів за межами континентального шельфу (район)

ПІ Конференція ООН з морського права затвердила новий інститут міжнародного морського права - міжнародний район морського дна (Район) і визначила режим його використання, що відобразилось у Конвенції ООН з морського права 1982 р. (частина XI). Пов'язано це було з успіхами в науково-технічному розвитку, які дали змогу освоювати не тільки ресурси континентального шельфу, а й глибоководні райони Світового океану.

Під терміном "Район" розуміється дно морів і океанів та його надра за межами дії національної юрисдикції, тобто за межами континентального шельфу. Термін "ресурси" Району означає всі тверді, рідкі або газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалеві конкреції, на його морському дні або в його надрах (ст. 133). Діяльність у Районі здійснюється з метою розвідки і розробки його ресурсів. Після того як ресурси видобуті, вони розглядаються як корисні копалини.

Район і його ресурси оголошені загальною спадщиною людства (ст. 136). Тому жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх щодо будь-якої частини Району чи його ресурсів, і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати яку б то не було їх частину. Жодні домагання такого роду або здійснення суверенітету чи суверенних прав і жодне таке присвоєння не визнаються (п. 1 ст. 137).

Усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна (Орган). Ці ресурси не підлягають відчуженню. Проте корисні копалини, що видобуваються в Районі, можуть відчужуватися, але лише відповідно до положень частини XI Конвенції 1982 р. і норм, правил та процедур Органа (п. 2 ст. 137).

Відповідно до ст. 140 діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особливим урахуванням інтересів та потреб держав, що розвиваються, і народів, які не досягли повної незалежності або у іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигід, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання виключно в мирних цілях всіма державами, як прибережними, так і тими, що не мають виходу до моря (ст. 141). При цьому в Конвенції 1982 р. передбачається, що діяльність у Районі повинна здійснюватися з урахуванням необхідності захисту морського середовища (ст. 145) та інтересів усіх держав у сфері торговельного і військового судноплавства та рибальства (ст. 147).

За положеннями ст. 139 держави-учасниці зобов'язуються забезпечити, щоб діяльність у Районі, яка ведеться ними, їхніми державним підприємствами, фізичними або юридичними особами, що мають національність або перебувають під ефективним контролем цих держав-учасниць або їхніх громадян, здійснювалася відповідно до частини XI Конвенції 1982 р. Якщо недотримання цих положень призведе до завдавання збитків, держави-учасниці відповідають за це.

Відповідно до положень Конвенції 1982 р. Орган покликаний організовувати й контролювати діяльність з розвідки й розробки ресурсів Району, здійснювану Підприємством Міжнародного органу з морського дна (Підприємством), або державами-учасниця-ми, або державними підприємствами, що перебувають під їхнім контролем, або фізичними чи юридичними особами на основі контрактів на розвідку й розробку ресурсів Району, які видаються Органом. Підприємство, як і власники контрактів, здійснює свою діяльність у Районі на підставі затверджуваних Органом планів роботи і несе перед Органом ті самі зобов'язання, що і власники контрактів. Розвідка й розробка ресурсів Району Підприємством можуть здійснюватися разом з державами, що розвиваються, або в рамках спільних підприємств з освоєння ресурсів Району. Ця система розробки ресурсів Району одержала назву паралельної, тому що в ній поряд з Підприємством можуть брати участь держави - учасниці Конвенції 1982 р. і суб'єкти господарської діяльності цих держав.

Орган повинен проводити таку політику щодо діяльності в Районі, щоб запобігати її монополізації й сприяти розширенню участі в освоєнні ресурсів усіх держав, незалежно від їхніх соціально-економічних систем і географічного положення.

Згадані вище принципові положення щодо Району повинні бути розвинені й конкретизовані в нормах, правилах і процедурах діяльності Органу.

Головними інституціями Міжнародного органу з морського дна є асамблея, що складається з членів Органу; рада, що обирається асамблеєю й нараховує 36 членів; секретаріат. У початковий період після набуття Конвенцією 1982 р. чинності ефективна робота головних інституцій забезпечується такими допоміжними структурами Органу: юридичною й технічною комісією, фінансовим комітетом.

Загальна політика Органу визначається асамблеєю в співробітництві з радою. За загальним правилом рішення в Органі приймаються консенсусом. Рішення асамблеї або ради, що мають фінансові або бюджетні наслідки, приймаються на основі рекомендацій фінансового комітету.

Питання №129. Міжнародні протоки і канали

Протока - це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є: розташування протоки на світових морських шляхах; її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами; така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами. Причому з різноманітних ознак міжнародних проток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства: протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Ла- Манш, Магелланова, Сингапурська і ін.

); протоки між островом і континентальною части ною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води; протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу; протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.). Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу. Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо: безпеки судноплавства; запобігання забруднення із суден; недопущення рибальства; навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.

п. Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу. Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами: канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів; установлюються правила проходження каналу. У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року. Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.

Питання №130. Поняття та джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право — це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності.

Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропоноване значне число визначень міжнародного повітряного права, що суттєво відрізняються одне від одного. Наведемо для порівняння два таких визначення. Так, у двотомнику «Міжнародне повітряне право» 1980 року видання говориться, що міжнародне повітряне право, яке є галуззю міжнародного права, «являє собою систему норм, що регулюють відносини між державами в зв'язку з використанням повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і забезпечення їхньої безпеки». У «Курсі міжнародного права» у семи томах міститься наступне визначення: «Міжнародне повітряне право — це частина міжнародного права, що представляє собою систему норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права в зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією». Водночас, підкреслюється далі, велика група норм міжнародного повітряного права пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійснюються. Це призвело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту «міжнародних польотів», отже, вказівка у визначенні цієї галузі міжнародного права на регламентацію відносин у зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією характеризує її предмет і сутність більш чітко.

Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави використовує повітряний простір цієї держави для перевезення пасажирів і вантажів насамперед в межах її території, що, природно, не є і не може бути предметом міжнародно-правового регулювання. Лише міжнародні польоти породжують потребу в такому регулюванні.

Повернемося тепер до визначення міжнародного повітряного права, запропонованого на початку цієї глави, і дамо йому етимологічну характеристику. Насамперед саме найменування «міжнародне повітряне право» визначає питання про просторову сферу його застосування. Мова йде про простір, що має юридичний статус повітряного простору. Нагадаємо при цьому ще раз, що точної межі між повітряним і космічним просторами не встановлено. Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) у повітряному просторі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право.

Далі, слід враховувати юридичну неоднорідність повітряного простору. Виходячи з правового статусу повітряного простору, можна стверджувати, що його статус у міжнародному праві є двояким: з одного боку — це частина простору, є інтегральною частиною конкретної держави, з іншого боку — це простори, що знаходяться за межами державної території.

Таким чином, частина його, розташована над сухопутною і водною територією держави, включаючи її територіальне море, є невід'ємною частиною території, що знаходиться під суверенітетом держави, де їй належить виняткова юрисдикція стосовно всіх фізичних і юридичних осіб та інших об'єднань, що знаходяться в межах її території, із належним урахуванням її відповідних міжнародних зобов'язань.

Інша ж частина повітряного простору, розташована над відкритим морем і Антарктикою, є недержавною, міжнародною територією з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.

Отже, юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань.

Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав.

Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією.

Відповідно, правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверджена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982 року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права.

Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польотів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним підлягаючим характеристиці терміном є термін «міжнародний політ». Основне джерело сучасного повітряного права — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як означаюче повітряне сполучення, здійснюване через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави (стаття 96).

Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» — це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію "іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються міжнародним повітряним правом.

Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регулює взаємовідносини між державами з приводу здійснення їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визначення національності повітряних суден, чому присвячений розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відповідно до основних положень цього розділу повітряні судна мають національність тієї держави, у якій вони зареєстровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення.

Питання 131. Правове регулювання міжнародних перельотів над державною територією

Міжнародне повітряне право - це сукупність спеціальних принципів і норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання повітряного простору цивільною авіацією.

Серед спеціальних принципів, що регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації, можна виділити такі:

• принцип повного і виключного суверенітету держав над їх повітряним простором;

• принцип свободи польотів повітряних суден усіх держав у міжнародному повітряному просторі;

• принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації.

Його основним джерелом є спеціальні міжнародні угоди, у тому числі двосторонні міждержавні (міжурядові). Першою багатосторонньою угодою про повітряні сполучення стала Паризька конвенція про регулювання повітряної навігації 1919 року, згодом переглянута та оновлена протоколами 1929 року. Договірні держави зобов'язались надавати у мирний час право мирного прольоту через повітряний простір, що знаходиться над їхніми сухопутними територіями і територіальними водами.

Варшавська конвенція 1929 року з уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, встановила обов'язкові для сторін основні умови договору повітряного перевезення, перелік та однакові форми документів, які використовуються при перевезенні (авіаквитки пасажирів, багажні квитанції тощо). Нею визначено головні принципи і межі відповідальності авіаперевізника за шкоду, заподіяну пасажирові або вантажу.

Одним з основних джерел міжнародного повітряного права є Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1994 року з доповненнями. Вона встановлює, що повітряні судна, які діють на регулярних міжнародних повітряних лініях, можуть здійснювати польоти через усю територію або в межах території держави тільки за спеціальним дозволом або з іншої санкції цієї держави і відповідно до умов такого дозволу чи санкції.

Держави можуть надати одна одній ряд транзитно-комерційних прав за Чиказькою конвенцією, що мають умовну назву "П'яти свобод повітря", а саме:

1) право транзитного безпосадочного перельоту через повітряний простір договірних держав;

2) право транзитного перельоту через повітряний простір договірних держав і здійснення при цьому посадок з некомерційною метою у певних пунктах їх території;

3) право привозити на територію певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантаж з території договірної держави, національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;

4) право вивозити з території певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантажі на територію тієї договірної держави, національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;

5) право привозити на територію певної договірної держави, а також вивозити з неї пасажирів, багаж, пошту та вантажі з будь-яких інших договірних держав.

Правове регулювання міжнародних польотів над державною територією здійснюється також шляхом укладення двосторонніх угод про повітряний транспорт. Значний вплив на договірну практику держав мають і угоди "бермудського типу", зокрема, ті їх положення, які стосуються встановлення тарифів і розподілу обсягів перевезення між учасниками конкретної угоди.

Кожне повітряне судно повинно мати розпізнавальні знаки, які визначають його національність. Також важливе юридичне значення має факт реєстрації судна і тому одночасна реєстрація повітряного судна у двох державах забороняється.

Повітряне право України має комплексний характер, оскільки містить норми конституційного права (встановлюються повний і виключний суверенітет України над її повітряним простором), адміністративного права (встановлюється порядок використання, сертифікації та реєстрації повітряних суден і аеродромів, правил безпеки польотів), цивільного права (регулюється перевезення пасажирів багажу, встановлюються цивільно-правова відповідальність перевізника за збереження багажу і вантажу, а також шкоду, заподіяну пасажирам та іншим особам), трудового права (визначає права членів екіпажу). Специфіка відносин щодо використання повітряного простору зумовила необхідність об'єднання відповідних правових норм в єдиному законодавчому акті, повітряному кодексі.

Питання 132. Правове регулювання міжнародних повітряних сполучень

Більшість міжнародних повітряних сполучень здійснюється з комерційною метою: перевезення пасажирів, багажу, вантажів і пошти за певну плату. Некомерційні міжнародні польоти виконуються значно рідше (перевезення офіційних делегацій, науково-дослідні польоти, повітряні подорожі приватних осіб на своїх літаках і т. ін.).

У міжнародному праві поняття міжнародних повітряних сполучень (перевезень) зазвичай розкривається через комерційні права (або "свободи повітря"). До них належать п'ять основних "свобод повітря":

1. Право транзитного польоту без посадки над територією держави, що надала це право.

2. Право транзитного польоту з посадкою з некомерційною метою (в основному для заправлення паливом), тобто без взяття на борт пасажирів або їх висадження, розвантаження і завантаження багажу й пошти.

3. Право висаджувати в іноземній державі пасажирів і вивантажувати вантажі й пошту, взяті на борт у державі реєстрації повітряного судна.

4. Право брати на борт пасажирів, вантажі й пошту в іноземній державі з метою їх перевезення в державу реєстрації повітряного судна.

5. Право брати на борт пасажирів, вантажі й пошту в іноземній державі з метою їх перевезення в будь-яку третю державу" і так само висаджувати пасажирів і розвантажувати вантажі й пошту в цій третій державі.

Авіакомпанії прагнуть одержати дозвіл на комерційну діяльність в обсязі п'яти "свобод повітря", тому що це забезпечує найвищу прибутковість їхньої роботи. Разом з тим п'ята "свобода повітря" в повному обсязі (перевезення пасажирів і вантажів у будь-які треті держави) зазвичай не надається, оскільки це погіршувало б становище національних авіакомпаній з надання аналогічних послуг.

З розвитком міжнародних повітряних сполучень відбувався процес удосконалювання "свобод повітря". П'ять згаданих свобод були доповнені ще трьома:

6. Право виконувати пасажиро- і вантажоперевезення між третіми державами через свою територію.

7. Право виконувати пасажиро- і вантажоперевезення між третіми державами, минаючи свою територію.

8. Каботажні перевезення, тобто перевезення в межах однієї іноземної держави.

Стаття 7 Чиказької конвенції 1944 р. надає право кожній державі-учасниці відмовляти повітряним суднам іншої учасниці в наданні восьмої "свободи повітря". Учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання не надавати цю свободу будь-якій державі на виключній основі. Іншими словами, повітряний каботаж може дозволятися будь-якій державі, що звернулася з відповідним проханням, або не дозволятися жодній.

Правове регулювання міжнародних повітряних сполучень здійснюється шляхом укладення двосторонніх угод. За наполегливою вимогою США до Заключного акта Чиказької конвенції 1944 р. була внесена стандартна форма таких двосторонніх угод про обмін комерційними правами в регулярному міжнародному повітряному сполученні ("чиказький тип"). Іншим досить популярним прототипом зазначених угод є згадана угода між Великою Британією і США 1946 р. ("бермудський тип").

Важливу роль у правовому регулюванні міжнародних повітряних сполучень відіграє багатостороння угода - Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р. Цей документ зафіксував положення про відповідальність авіаперевізника у випадку заподіяння шкоди пасажирові й вантажу та запровадив однакові стандарти перевізних документів.

У 70-ті роки США розгорнули кампанію з дерегулювання діяльності авіапідприємств на внутрішніх лініях. У результаті в 1978 р. Конгрес США прийняв відповідний закон. У 1979 р. США прийняли Закон про конкуренцію на міжнародному повітряному транспорті, основні положення якого були запозичені з закону 1978 р. За законом 1979 р. можливе застосування санкцій до держав, які не згодні з методами вільної конкуренції на ринку міжнародних повітряних сполучень. Санкції можуть передбачити припинення, призупинення або зміну дозволу іноземному перевізникові виконувати польоти в США. Керуючись засадами "дерегуляції", США уклали відповідні угоди з кількома державами.

Європейська рада своєю директивою від 25 липня 1983 р. також запровадила режим часткової "лібералізації" щодо внутрішньо-регіональних повітряних сполучень між державами Західної Європи. Він поширюється тільки на польоти повітряних суден місткістю не більше 70 місць або з максимальною злітною вагою 30 т.

Міжнародні повітряні сполучення здійснюються повітряними суднами та їхніми екіпажами. Кожне повітряне судно повинно мати національну належність, що відповідає державі реєстрації. Зареєстроване судно вноситься до державного реєстру. Цей факт означає наявність публічно-правового зв'язку між державою реєстрації й повітряним судном, яке перебуває під захистом держави реєстрації.

Однак наявність публічно-правових відносин між повітряним судном і державою реєстрації не перешкоджає тому, щоб це судно було об'єктом цивільного права, перебувало у приватній власності держави, юридичних або фізичних осіб з усіма юридичними наслідками, що звідси випливають. Важливе значення у міжнародних повітряних сполученнях має поділ на державні й цивільні повітряні судна. До перших належать повітряні судна, які використовуються на військовій, митній і поліцейській службі. До них положення Чиказької конвенції 1944 р. не застосовуються.

Члени екіпажу повітряного судна під час виконання своїх службових обов'язків вважаються представниками експлуатанта судна (власника), що відповідає за дії екіпажа. Кожний член екіпажа має чіткі функціональні обов'язки. Очолює екіпаж командир, який відповідає за повітряне судно, інших членів екіпажу, пасажирів і вантаж у межах визначених часових рамок. Міжнародне право визначає правове становище екіпажу загалом. Деякі вимоги до екіпажу містяться у ст. 32, 33 Чиказької конвенції 1944 р. і додатку 1 до неї. Однак детальна правова регламентація правового статусу екіпажу - це прерогатива національного законодавства держави реєстрації повітряного судна.

Питання 133. Комерційні права у міжнародних повітряних сполученнях

Цивільні повітряні польоти відбуваються в основному з комерційними цілями (перевезення пасажирів, багажу, пошти). Такі перевезення визнаються міжнародними, коли здійснюються між територіями двох або більше держав, або якщо місце відправлення та призначення знаходяться на території однієї держави, але зупинка передбачена на території іншої держави.

Комерційні права є самостійними та самі по собі не випливають із надання права на виконання міжнародного повітряного польоту. Здійснення комерційних прав пов’язане зі “свободами повітря”, п’ять із яких були закріплені в ході Чиказької конференції 1944 р. і згодом доповнені ще трьома свободами: правом здійснювати перевезення пасажирів, вантажу та пошти між третіми країнами через свою територію; правом здійснювати перевезення пасажирів, вантажу і пошти між третіми країнами, минаючи територію держави, де повітряне судно зареєстроване; правом на так званий каботаж, тобто на перевезення іноземним перевізником між пунктами, що розташовані на території тієї ж самої держави. Остання із цих свобод зараз використовується вкрай рідко, і тому її іноді зовсім не згадують.

Надання права на здійснення міжнародних комерційних польотів є винятковою компетенцією держави (тієї, з території якої або на території якої їх здійснюють). Держави контролюють перевезення та можуть регулювати їхні обсяги, керуючись внутрішнім законодавством або відповідними міжнародними договорами. На території України іноземні перевізники здійснюють свою діяльність відповідно до її законів, а також міжнародних договорів (ст. 66 Повітряного кодексу України). Підставою для виконання повітряних перевезень є договір, котрий має бути підтверджений документами, що видаються самими авіаперевізниками або уповноваженими ними особами. Такими документами є: для пасажира – квиток, для багажу пасажира – багажна квитанція, під час перевезення інших вантажів – авіавантажна накладна.

Договірному врегулюванню в міжнародних авіаперевезен-нях підлягають тарифи та правила їхнього застосування, що можуть бути встановлені на основі двосторонніх договорів між державами. У разі їхнього прийняття Міжнародною авіатран-спортною асоціацією ці тарифи та правила набирають чинності для авіапідприємств тільки після схвалення їх урядами відповідних країн, де ці авіапідприємства зареєстровані.

Норми про відповідальність авіаперевізника, що виникає зі здійснення міжнародних комерційних повітряних польотів, містяться, як правило, у двосторонніх угодах про повітряне сполучення і складають найважливішу сферу правового регулювання в міжнародному повітряному праві. Межі відповідальності повітряного перевізника сформульовані у Варшавській конвенції 1929 р. й у Гаазькому протоколі до неї 1955 р.

Зазвичай норма про відповідальність складається з обов’язку перевізника відшкодувати шкоду, що виникає з його провини під час повітряного перевезення. У разі смерті пасажира або заподіяння шкоди його здоров’ю, а також у разі заподіяння матеріального збитку через запізнення під час перевезення перевізник несе відповідальність, якщо тільки не доведе, що вжив усі необхідні заходи або що відповідні заходи неможливо було вжити. Перевізник також несе відповідальність за втрату, нестачу або ушкодження багажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві, а так само вантажу, якщо не доведе, що вжив всі необхідні заходи для запобігання заподіянню збитків або що такі заходи неможливо було вжити. Якщо перевізник доведе, що причиною виникнення шкоди є провина потерпілого, то умови відповідальності не настають або відповідальність може бути обмежена. Межі відповідальності перевізника не застосовуються, якщо буде доведено, що збиток виник внаслідок наміру або грубої необережності самого перевізника. У багатьох країнах широко застосовується також адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення умов експлуатації міжнародних повітряних ліній.

Питання №134. Поняття та джерела міжнародного космічного права

Слід вказати на те, що космічний простір, розташований у юридичному і фізичному смислі за межами земного повітряного простору що простирається в безкраїсть не маючи ніякої межі, не пристосований для життя і діяльності людини, а також ніяких інших живих істот, крім спеціальних апаратів і пристроїв, причому на обмежений час. Тому в даний час для держав немає сенсу оголошувати територіальні претензії на певні ділянки таких просторів.

У результаті такої обмеженої функціональності юридичний статус космічного простору з початку космічної діяльності склався як статус міжнародного простору, тобто простору, на який не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Правовий режим космічного простору (практично в межах усієї сонячної системи) також типовий для міжнародного простору.

Міжнародне космічне право — галузь сучасного міжнародного права, що регулює діяльність держав з дослідження і використання космічного простору, що встановлює його правовий режим.

Потреба міжнародного правового регулювання космічної діяльності була породжена науково-технічним прогресом, що призвів до запуску Радянським Союзом 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі, що ознаменував початок освоєння людством космічного простору.

Космічною діяльністю займається нині дуже обмежене число високорозвинених держав і держав, що володіють відповідними можливостями. Саме вони і виступають основними суб'єктами міжнародного космічного права. Але в результаті такої діяльності й у її міжнародно-правовому регулюванні зацікавлені всі держави світу, людство в цілому. Тому правове регулювання космічної діяльності із самого початку стало здійснюватися шляхом укладання, головним чином, універсальних міжнародних угод, відкритих для участі всіх держав. Основна роль у справі розроблення таких договорів належить Організації Об'єднаних Націй в особі Генеральної Асамблеї, її допоміжного органу — Комітету з використання космічного простору в мирних цілях і його підкомітету з правових питань.

Як відзначалося раніше, космічний простір — це недержавна (міжнародна) територія, юридичний статус і правовий режим якої визначаються міжнародним правом. В основі правового режиму космічного простору лежать вироблені в рамках ООН або під її егідою міжнародні універсальні договори. У їхньому числі: Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року; Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Такими договорами є також: Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, 1968 року; Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 року.

Виходячи з положень цих універсальних міжнародних угод, багато держав уклали угоди про науково-технічне співробітництво в сфері космічної діяльності, їх кількість перевищує десятки, якщо не сотні, і продовжує безупинно рости.

До числа джерел міжнародного космічного права універсального характеру належать також договори, що частково регулюють і космічну діяльність. Це, наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою, 1963 року; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 1977 року.

Крім того, до джерел міжнародного космічного права належать міжнародні договори двостороннього характеру. Так, у 1963 році між СРСР і США була укладена джентльменська угода про нерозміщення в космічному просторі будь-яких об'єктів із ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення. Загальне значення цієї угоди було підтверджено в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII). У 1998 році Російська Федерація, СІЛА, країни, що входять у Європейське космічне агентство, Японія і Канада уклали угоду про створення міжнародної космічної станції.

Питання №135. Міжнародно-правовий режим космічного простору і небесних тіл

В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів: здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права; свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл; заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл; часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл; збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними; запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах; надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки; сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл; міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі.

Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права.

В основі такого режиму - положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства. В Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння». Держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином». Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...». Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення. Держави-учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній.

Питання №136. Правовий статус космонавтів і космічних об’єктів

У Договорі про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року, установлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Виконуючи космічні польоти навіть у складі міжнародних екіпажів, космонавти є представниками своїх держав, однак при цьому їхня діяльність носить і загальнолюдський характер. Згідно Договору, держава, у регістр якого занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію й контроль над будь-яким екіпажем цього об'єкта. Отже, і іноземні громадяни, що є членами екіпажа космічного об'єкта, підпадають під юрисдикцію держави його реєстрації, якщо інше не передбачено спеціальними угодами.

Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі. У відповідності з Договором 1967р., держави зобов'язані надавати космонавтам усіляку допомогу у випадку аварії, нещастя або змушеної посадки на території іншого государства або у відкритому морі. Космонавтам, що зробили змушену посадку, повинна бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у регістр якого занесений їх космічний корабель. Держави зобов'язані інформувати один одного або ООН про установлені ними явищах у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Аналогічні положення втримуються в Угоді про Місяць 1979г.

Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються незачепленими під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти і їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні вертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Слід зазначити, що повернення космонавтів державі, що запустила, є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинне вимагати компенсації витрат, зв'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос». Що ж стосується повернення космічного об'єкта і його складових частин державі, що запустила, то дане зобов'язання не є безумовним: необхідне прохання держави, що запустила, про це; на вимогу необхідно представити до повернення розпізнавальні дані; витрати по виявленню й поверненню об'єкта і його складових частин повинні покриватися державою, що запустила. Згідно Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному регістрі. Кожна держава, що запускає, представляє Генеральному секретареві ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесеному в його регістр. Генеральний секретар ООН веде Реєстр, куди вноситься зазначена інформація.

Питання №137. Поняття, джерела міжнародного права навколишнього середовища

Охорона навколишнього природного середовища належить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому навколишнє природне середовище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Під екологічним правом розуміють сукупність принципів і норм, що регулюють діяльність держав із запобігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різноманітних джерел, що наноситься національним системам навколишнього природного середовища окремих держав і системам навколишнього природного середовища, що знаходяться за межами національної юрисдикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища.

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відходи, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна і неправомірна).

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

— міжнародні договори

— міжнародні порядки.

Види міжнародних договорів:

а) універсальні:

— Конвенція про забруднення морів викиданням від ходів та інших матеріалів 1972 року;

— Конвенція про запобігання забруднення із суден 1973 року;

— Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року;

— Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року;

— Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року;

— Конвенція ООН з морського права 1982 року;

б) регіональні:

— Конвенція про захист фауни та флори в Європі 1979 року;

— Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року

— та інші.

Основні принципи міжнародного екологічного права:

— міжнародне природно-охоронне співробітництво держав та інших суб'єктів міжнародного права;

— незавдавання шкоди навколишньому природному середовищу;

оцінювання трансграничних екологічних наслідків планованої діяльності;

— навколишнє природне середовище поза державним кордоном є спільним надбанням усього людства;

— міжнародна відповідальність за екологічну шкоду;

— свобода дослідження і використання навколишнього природного середовища та його компонентів;

— раціональне використання навколишнього природного середовища;

— та інші.

Питання 138. Міжнародно-правова охорона планетарного середовища та космічного простору

Атмосферне повітря є одним із найважливіших природних благ. Проте розширення та інтенсифікація насамперед хімічного і металургійного виробництва спричинили серйозне забруднення атмосфери. Гострота цієї проблеми посилюється тією обставиною, що у зв'язку з рухливістю повітряні маси вільно перетинають кордони держав, викидаючи небезпечні опади на значному віддаленні від джерел забруднення повітря. Наприклад, двоокис сірки, який потрапляє в повітря від індустріальних центрів Західної Європи і США, через якийсь час з опадами потрапляє на територію Скандинавських держав і Канади у вигляді розчину сильнодіючої сірчаної кислоти ("кислотні дощі"). На жаль, сьогодні немає консолідованого міжнародно-правового акта, який би регулював основні питання щодо використання і охорони атмосфери Землі. У цій сфері діють спеціальні угоди із запобігання й обмеження найнебезпечніших видів забруднення повітря.

У 1979 р. під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (в силі з 1983 р.). Держави-учасниці зобов'язалися обмежити і, наскільки це можливо, зменшувати забруднення повітря, обмінюватися інформацією, проводити консультації, наукові дослідження і моніторинг (контроль) якості повітря. У 1985 р. до Конвенції було прийнято протокол, що містить зобов'язання держав-учасниць скоротити викиди сірки в повітря на своїх територіях і зменшити їх транскордонні потоки на 30 % відносно 1993 р. Протокол, прийнятий у 1988 р., передбачає контроль викидів оксидів азоту та їх транскордонних потоків. Україна бере участь у цих угодах.

22 травня 2001 р. держави, визнаючи, що стійкі органічні забруднювачі мають токсичні властивості, виявляють стійкість до розкладання, характеризуються біоакумуляцією і є об'єктом транскордонного перенесення з повітрям, водою й мігруючими видами, а також осаджуються на великій відстані від джерела викиду, накопичуючись в екосистемах суші та водних екосистемах, підписали Стокгольмську конвенцію про стійкі органічні забруднювачі.

Озоновий шар атмосфери виконує важливу функцію із захисту Землі від шкідливої дії ультрафіолетових променів. Діяльність людини, продиктована недалекоглядними інтересами, призвела до виснаження озонового шару і виникнення "озонових дір". У 1985 р. у Відні на міжнародній конференції була прийнята Конвенція про охорону озонового шару (набула чинності з 1988 р.). Вона передбачає зобов'язання загального характеру щодо контролю за його станом і співпраці в розробленні заходів із захисту озонового шару. В 1987 р. було підписано Монреальський протокол щодо речовин, які призводять до виснаження озонового шару. Протоколом впроваджуються обмеження на виробництво речовин, які негативно впливають на озоновий компонент атмосфери. Україна є учасницею цих угод.

Серйозну загрозу для благополуччя людства становить "парниковий ефект", тобто глобальне потеплення клімату Землі, спричинене підвищеною концентрацією в атмосфері двоокису вуглецю (вуглекислого газу). "Парниковий ефект" призводить до танення полярних льодовиків, підвищення рівня морів і океанів з непередбачуваними негативними наслідками для всієї екосистеми нашої планети. На думку вчених, глобальна зміна клімату - один із найгрізніших викликів людству, який вимагає вжиття екстрених і ефективних заходів2.

У 1992 р. на Конференції в Ріо-де-Жанейро 160 держав підписали Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату. її основне завдання - забезпечити таку поведінку держав, яка б не загрожувала перенасиченням атмосфери парниковими газами і не призводила б до кліматичних катастроф. Конвенція передбачає заходи зі стабілізації рівня концентрації парникових газів із метою недопущення "перегріву" планети. В ній передбачається відповідальність усіх держав за зміну клімату Землі. Правда, ця відповідальність диференціюється залежно від ступеня економічного розвитку держав і враховує потреби й інтереси країн, що розвиваються.

Межа між повітряним простором і космосом на висоті 100- 110 км є юридичною, але не фізичною. Тому процеси, що відбуваються в навколоземному космічному просторі, безпосередньо впливають на нашу планету. Активність у справі дослідження і використання космічного простору, що неухильно зростає, призвела до необхідності вжиття заходів з охорони космічного середовища від шкідливих наслідків такої діяльності. Нині ближній космос уже помітно забруднений відпрацьованими штучними супутниками та їх компонентами, деталями ракет та іншим космічним сміттям. Це становить реальну загрозу для функціонуючих космічних об'єктів і космонавтів. Використання ядерних джерел енергії на космічних апаратах, проведення великомасштабних експериментів у космосі, елементи промислового виробництва (надчистих сплавів, ліків і т. ін.) на орбітальних станціях, можлива розробка місячних ресурсів, військова діяльність у космосі містять у собі додаткові небезпеки забруднення і шкідливої дії на навколоземний простір.

На сучасному етапі розвитку міжнародного права проблеми забруднення космосу розв'язуються на рівні загальних норм - Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах (у тому числі в космічному просторі) 1963 р., Договору з космосу 1967 р., Угоди про Місяць 1979 р. Так, у ст. IX Договору 1967 р. і ст. VI Угоди 1979 р. зафіксовано зобов'язання уникати шкідливого забруднення космічного простору, Місяця та інших небесних тіл, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставлення позаземної речовини і вживати для цього відповідні заходи. Договором з космосу встановлена заборона на виведення в космічний простір будь-яких об'єктів з ядерним або іншим видом зброї масового знищення. Угода 1979 р. взагалі встановила режим повної демілітаризації і нейтралізації Місяця та інших небесних тіл. Ці заходи мають безумовне позитивне значення в охороні космічного середовища від звичайного і радіоактивного забруднення. Проте спеціальних угод щодо захисту космосу від шкідливої антропогенної дії поки не розроблено.

Рівень розвитку науки і техніки досяг таких висот, що можна впливати на компоненти екосистеми Землі з метою спричинити певний ефект - випадання опадів або усунення їх випадання, зміна напряму руху й сили ураганів і тайфунів і т. ін. Ці дії можуть бути продиктовані благими намірами або навпаки. Так, під час війни в Індокитаї США для успішного виконання бойових операцій штучно викликали рясні дощі з метою ускладнення дій супротивника. У пресі періодично з'являються публікації про те, що секретні відомства держав розробляють методи штучного спричинення землетрусів та інших стихійних лих.

Ці обставини спонукали міжнародне співтовариство прийняти в 1977 р. Конвенцію про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (набула чинності з 1978 р.). Конвенція зобов'язала держави, що беруть участь у ній, не використовувати з військовою або будь-якою іншою ворожою метою будь-які засоби для зміни шляхом навмисного управління природними процесами динаміки, складу або структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу і атмосферу, або космічного простору. Проте Конвенція не містить заборони на використання засобів дії на природне середовище з мирною метою. Держави-учасниці повинні співпрацювати у справі збереження, поліпшення і мирного використання навколишнього середовища з урахуванням потреб держав, що розвиваються.

Питання №139. Міжнародно-правова охорона морського середовища

Світовий океан займає 70,8 % площі поверхні земної кулі, що становить близько 361 млн кв. км. Поняття "Світовий океан" охоплює чотири океани (Атлантичний, Індійський, Тихий і Північний Льодовитий), а також підлеглі до них моря. Світовий океан містить значний обсяг мінеральних ресурсів та енергії, має важливе транспортне значення. Це така екосистема, від стану якої залежить життя і благополуччя всього людства.

Норми з охорони Світового океану містяться в міжнародно-правових актах - як у загальних (Конвенція про відкрите море від 29 квітня 1958 року; Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29 квітня 1958 року; Конвенція про континентальний шельф від 29 квітня 1958 року; Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 року), так і спеціальних (Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та іншими матеріалами від 29 грудня 1972 року; Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден від 2 листопада 1973 року (з поправками) і Протокол до неї 1978 р.).

Женевські конвенції та Конвенція ООН з морського права визначають міжнародно-правові режими відкритого й територіального морів, прилеглої зони й континентального шельфу, закріплюють загальні положення щодо запобігання їх забрудненню та раціонального використання. У Конвенції про відкрите море останнє визначається як усі частини моря, що не входять ні до територіального моря, ні до внутрішніх вод якої-небудь держави. Проголошується принцип свободи відкритого моря для всіх держав (свободи судноплавства, рибальства, прокладення підводних кабелів і трубопроводів, польотів над ним), а також принцип, за яким жодна держава не вправі претендувати на підпорядкування будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету.

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону тлумачить поняття "територіальне море" як морський пояс, який примикає до сухопутної території і внутрішніх вод держави та на який поширюється її суверенітет; а "прилегла зона" - це зона відкритого моря, що безпосередньо примикає до територіального моря держави, де вона може здійснювати контроль, необхідний для недопущення порушень її митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил. Конвенція встановлює суверенітет прибережних держав на територіальне море, повітряний простір над ним, а також на поверхню й надра його дна, фіксує право та визначає умови мирного проходу через територіальне море.

У Конвенції про континентальний шельф наводиться така дефініція поняття "континентальний шельф": це поверхня й надра морського дна підводних районів, що примикають до берега, але перебувають поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею, де глибина покриваючих вод дозволяє розроблення природних багатств цих районів, а також поверхня й надра подібних підводних районів, що примикають до берегів островів. Конвенція закріплює суверенне право прибережної держави на розроблення природних ресурсів континентального шельфу.

Спеціальні міжнародно-правові акти регулюють питання щодо охорони окремих компонентів морського середовища й захисту моря від конкретних джерел забруднення. Метою Конвенції про запобігання забрудненню моря скидами відходів та іншими матеріалами є індивідуальне й колективне сприяння ефективній боротьбі з усіма джерелами забруднення морського середовища, здійснення всіх можливих заходів для запобігання цьому скидами відходів і матеріалів, які можуть становити небезпеку для здоров'я людей і зашкодити життю живих ресурсів моря. Конвенція містить припис, що кожна держава окремо (залежно від її наукових, технічних та економічних можливостей), а також держави колективно зобов'язані вжити ефективних заходів для попередження забруднення морського середовища, що викликається скиданням відходів та інших матеріалів.

Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден спрямована на співробітництво держав з метою досягнення повного припинення навмисного забруднення морського середовища шкідливими речовинами і зведення до мінімуму їх випадкових скидань. Конвенція зобов'язує держави співпрацювати у виявленні порушень, повідомляти про інциденти, пов'язані зі скиданням шкідливих речовин, обмінюватися інформацією.

Існує низка міжнародно-правових актів, що встановлюють відповідальність за забруднення морського середовища нафтою та визначають комплекс заходів з попередження такого забруднення і зменшення його наслідків. Серед них Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 29 листопада 1969 року; Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою від 29 листопада 1969 року, до якої 2 листопада 1973 року було прийнято Протокол щодо втручання у відкритому морі у випадках забруднення іншими речовинами; Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою в результаті розвідки та розробки мінеральних ресурсів морського дна від 17 грудня 1976 року.

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення від 21 квітня 1992 року і Протоколи до неї4 спрямовані на досягнення прогресу в захисті морського середовища Чорного моря і збереженні його живих ресурсів. Основними положеннями цього документа є співпраця в запобіганні забрудненню морського середовища небезпечними речовинами, закріплення переліку небезпечних (Додаток І) та отруйних (Додаток II) речовин і матеріалів, а також установлення обмежень щодо їх скидання.

Внутрішні води - це частина водної території держави. Вони поділяються на внутрішні морські (води, розташовані між берегом держави і прямими вихідними лініями, прийнятими для відліку ширини територіального моря) і внутрішні неморські води (води річок, озер, каналів та інших водойм, розташовані в межах державних кордонів). Незважаючи на те, що внутрішні води знаходяться на державній території (отже, на них у повному обсязі поширюється суверенітет і юрисдикція держави), вони теж належать до об'єктів міжнародно-правової охорони. Це зумовлено насамперед тим, що води річок потрапляють у міжнародні води; деякі річки протікають територією не однієї держави, а тому отримують міжнародний статус; деякі озера належать до світової природної спадщини і мають міжнародне значення.

Серед міжнародних актів, спрямованих на охорону внутрішніх вод, необхідно виділити Конвенцію з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер від 17 березня 1992 року і Протокол про воду та здоров'я від 17 червня 1999 року, а також Конвенцію щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай (Конвенція про охорону ріки Дунай від 29 червня 1994 року.

Метою Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер є вжиття національних і міжнародних заходів для охорони, раціонального використання, запобігання, обмеження і зменшення забруднення транскордонних вод. Згідно з Конвенцією транскордонні води - це будь-які поверхневі чи підземні води, що позначають, перетинають кордони між двома й більше державами або розташовані в таких кордонах; у випадках якщо транскордонні води впадають безпосередньо в море, вони обмежуються прямою лінією, що перетинає їхні гирла між точками, розташованими по лінії малої води на їх берегах.

Важливе значення для охорони та раціонального використання вод мають двосторонні угоди з прикордонними державами. Як приклад можна навести угоди між Україною та Росією, Угорщиною, Словаччиною, Молдовою.

Питання 140. Міжнародно-правова охорона тваринного та рослинного світу

Міжнародне екологічне право формувалося шляхом ухвалення конвенцій про захист окремих видів тваринного світу. Наприклад, Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу 1946 р., Конвенції про рибальство у північно-західній частині Атлантичного океану 1949 р., Конвенції про рибальство у північно-східній частині Атлантичного океану 1959 р., Угоди про охорону лососів у Балтійському морі 1962 р., Конвенції зі збереження тюленів Антарктики 1972 р., Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. та ін.

Важливий напрям міжнародного екологічного права - охорона природних комплексів і екосистем. У 1933 р. була прийнята Конвенція про охорону флори і фауни на Африканському континенті, а у 1940 р. - Конвенція про охорону природи та захист фауни і флори в Західній півкулі.

Відносно недавно були укладені Конвенція про водно-болотяні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як життєве середовище водоплавних птахів 1972 р.; Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р.; Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р.; Конвенція про охорону природи в Південній частині Тихого океану 1986 р. Ці багатосторонні угоди регулюють, переважно на регіональній основі, широке коло питань, що стосуються, зокрема, створення резерватів і національних парків, обмежень на лов тварин і полювання на них, вивезення тварин з охоронюваних районів.

Значною віхою в розвитку міжнародного екологічного права є ухвалення двох глобальних угод - Конвенції про охорону всесвітньої і природної спадщини 1972 р. та Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення 1973 р.

Перша угода має на меті забезпечити створення ефективної системи колективної охорони пам'яток природи, наприклад, унікальних природних комплексів, районів існування тварин і рослин, що зникають.

Друга угода встановлює обмеження та запроваджує заходи контролю над міжнародною торгівлею видами, що зникають, рослинного і тваринного світу з метою недопущення надмірної експлуатації таких видів флори і фауни.

У природі е деякі види тварин, які у процесі життєдіяльності перетинають межі держав. Ці види іменуються мігруючими. Для захисту таких тварин у 1979 р. у Бонні (ФРН) була прийнята Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин. У додатках до Конвенції наводиться перелік видів мігруючих тварин, що перебувають під загрозою зникнення, а також зазначаються види, щодо яких зацікавлені держави можуть укласти спеціальні угоди. Є також конвенції, спрямовані на охорону мігруючих птахів, забезпечення для них сприятливого середовища перебування.

Економіка багатьох держав має значний сектор, що базується на добуванні та переробленні живих ресурсів морів і океанів. У зв'язку з постійним удосконаленням засобів розвідки і видобутку живих ресурсів моря виникла необхідність регулювання цього виду діяльності людини. Загальні норми, що належать до такого регулювання, містяться в Конвенції про відкрите море 1958 р. та Конвенції про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р. Надалі їх було розвинуто в Конвенції ООН з морського права 1982 р., розділ 2 частини VII ("Відкрите море") якої присвячений збереженню живих ресурсів відкритого моря і управлінню ними.

Названі міжнародно-правові акти виходять з того, що держави та їх громадяни мають право займатися рибальством у відкритому морі (свобода рибальства), дотримуючись норм міжнародних договорів і з урахуванням інтересів прибережних держав. Держави зобов'язані вживати необхідні заходи і співпрацювати одна з одною з метою збереження живих ресурсів відкритого моря.

Загальні положення універсальних конвенцій конкретизуються у спеціальних угодах про використання та збереження живих ресурсів відкритого моря, які найчастіше мають регіональний характер. До угод такого роду також належать Міжнародна конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 р., Конвенція зі збереження живих ресурсів південно-східної Атлантики 1969 р., Конвенція про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану 1982 р. та ін.

Міжнародне співтовариство також вживає заходи щодо захисту рослин і рослинного світу від хвороб і шкідників. У 1951 р. була укладена Міжнародна конвенція про захист рослин, яка покладає на держави обов'язок вживати необхідні заходи законодавчого, адміністративного і технічного характеру із захисту рослин. У 1983 р. була прийнята Угода про тропічні ліси, які часто піддаються хижацькій експлуатації. Угода спрямована на забезпечення режиму раціонального використання найбільшого компонента "легенів планети" і відновлення тропічних лісів. Конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро прийняла спеціальну резолюцію про принципи збереження лісових екосистем світу. На цій самій Конференції була підписана Конвенція про охорону біологічного різноманіття. Положення Конвенції спрямовані на збереження біологічного різноманіття Землі шляхом раціонального використання її компонентів на користь усього міжнародного співтовариства і досягнення на цій основі сталого розвитку. В1994 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції.

Питання 141. Поняття міжнародного економічного права, його джерела

Міжнародне економічне право (МЕП)- це галузь міжнародного публічного права, яка регулює економічні відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права (динамічно розвиватися лише з другої половини XX ст.)

Предметом МЕП є міждержавні економічні, в широкому розумінні, комерційні відносини, а також міжнародне економічне співробітництво держав, МО та інших суб'єктів міжнародного публічного права у різних сферах світової господарської діяльності: міжнародній торгівлі, міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносинах, міжнародних інвестиційних відносинах, міжнародних митних відносинах, відносинах міжнародної економічної допомоги, у сфері транспорту, зв'язку, енергетики, інтелектуальної та іншої власності, туризму тощо.

Особливістю міжнародного економічного права як самостійної галузі міжнародного права є її комплексний характер, який визначається тісною взаємозалежністю у цій сфері публічно-правових та приватноправових механізмів регулювання.

Важливо, що одним з перших у 1928 р. запропонував концепцію міжнародного господарського права як особливого регулятора міжнародних економічних відносин, на засадах сучасного міжнародного економічного права, визначний український юрист-міжнародник В. М. Корецький, який у свій час був віце-президентом Міжнародного суду ООН у Гаазі.

Хоча міжнародне економічне право базується на нормах і принципах міжнародного публічного права, воно теж має свою систему й складові елементи, галузі та інститути. Залежно від сфери правового регулювання виокремлюють такі галузі міжнародного економічного права:

- міжнародне торгове право, в рамках якого здійснюється правове регулювання торгівлі не тільки товарами, а й послугами, правами інтелектуальної власності тощо;

- міжнародне фінансове право, яке регулює транснаціональний рух капіталів через розрахункові, валютні, кредитні відносини;

- міжнародне інвестиційне право, яке тісно пов'язане з міжнародним фінансовим правом і регулює відносини у сфері руху іноземних інвестицій;

- міжнародне трудове право, яке регулює публічно-правові відносини у сфері руху міжнародних трудових ресурсів;

- міжнародне транспортне право, яке регулює відносини у сфері міжнародного економічного співробітництва з питань використання різних видів транспорту.

Окремо можна назвати також галузі міжнародного економічного права, які регулюють відносини у сфері регіональної економічної інтеграції (зокрема європейської), промислового, сільськогосподарського та науково-технічного співробітництва.

Джерела:

Основним джерелом міжнародного економічного права є міжнародний економічний договір, який визнається таким через особливості "писаного права" ("jus scriptum"), оскільки саме стосовно міжнародних економічних відносин він є незамінним механізмом регулювання міждержавних господарських відносин, адже особливо в цій сфері вимагається чіткість формулювань і уникнення неточностей (при застосуванні цифр, таблиць тощо).

Міжнародні економічні договори можна умовно поділити на договори-закони, які містять загальні, часто рамкові, правовстановлюючі положення щодо регулювання міжнародних економічних відносин, і договори-угоди, що регулюють конкретні, локальні, вужчі сфери правовідносин. До перших, наприклад, відносять договори про принципи економічних відносин, установчі договори міжнародних економічних організацій тощо, а до других - договори про поставку товарів, кредитні договори та ін.

За кількістю учасників міжнародні економічні договори поділяють на двосторонні та багатосторонні. За предметом правового регулювання міжнародні економічні договори поділяють на торгові, клірингові, кредитні, про науково-технічне співробітництво, про уникнення подвійного оподаткування тощо.

Залежно від рівня сторін, які укладають договори, в міжнародному економічному праві виокремлюють також договори міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Стосовно останніх, то, на думку певна частина міжвідомчих угод у сфері міжнародних економічних відносин, зокрема між міністерствами фінансів різних країн про неторгові платежі або між податковими службами про співпрацю і взаємодопомогу стосовно реалізації угод про уникнення подвійного оподаткування, можуть бути джерелами нової галузі, яка швидко формується, - міжнародного адміністративного права.

Міжнародно-правовий звичай як правило міждержавної поведінки, що в результаті загального та тривалого застосування в економічних відносинах визнається суб'єктами міжнародного права як юридично обов'язкова норма, теж є важливим джерелом міжнародного економічного права.

У цьому визначенні сформульовано три основні характеристики міжнародно-правового звичаю: загальність і тривалість застосування, його юридична обов'язковість ("opinio juris").

Рішення міжнародних економічних організацій як джерела міжнародного економічного права мають певні особливості. З одного боку, вони визнаються джерелами так званого м'якого права адже можуть не мати юридично обов'язкового характеру, але мають значення і силу рекомендацій (прикладом с низка рекомендацій ГЛ ООН у сфері регулювання міжнародних економічних відносин). З Іншого боку, в рішеннях міжнародних економічних організацій уточнюються і конкретизуються чинні договірні та звичаєво-правові норми. Крім того, з виникненням міжнародних економічних організацій, які наділені повноваженнями приймати юридично обов'язкові для держав рішення (мова йде про регіональні інтеграційні об'єднання, наприклад, Європейський Союз), акти цих міжнародних економічних організацій, хоча і мають особливу правову природу та сферу дії, займають своє місце поряд із міжнародними договорами та міжнародно-правовими звичаями у сфері регулювання міжнародних економічних відносин.

Особливими джерелами міжнародного економічного права так звані кодекси, правила поведінки які приймаються в основному у формі резолюцій ООН І, не будучи юридично обов'язковими, все ж мають певне тлумачення. Прикладом такого акта є Кодекс узгоджених на багатосторонній цепові справедливих принципів і правил для контролю зо обмежувальною діловою практикою, прийнятий ГА ООН у 1980 р. Певна роль як допоміжним (факультативним) джерелам міжнародного економічного права належить також доктрині та судовому прецеденту.

Питання 142. Принципи міжнародного економічного права

Принципи міжнародного економічного права можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні.

До загальних принципів відносять основні принципи міжнародного публічного права в їх проекції на міжнародні економічні відносини. В економічній сфері завданням основних принципів є забезпечувати основні права й обов'язки держав, зміцнювати міжнародний правопорядок в економічних відносинах та слугувати основою для створення й ефективного функціонування інших норм міжнародного економічного права.

Таким чином, до загальних принципів міжнародного економічного права відносять загальновідомі, основні принципи міжнародного права, які узагальнені в Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р.: 1) суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; 2) незастосування сили чи погрози силою; 3) недоторканність кордонів; 4) територіальна цілісність держав; 5) мирне врегулювання спорів; 6) невтручання у внутрішні справи; 7) повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань; 8) рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; 9) співробітництво між державами; 10) добросовісне виконання зобов'язань по міжнародному праву.

Так, принцип суверенітету держав над їх багатствами і природними ресурсами передбачає вільну реалізацію кожною державою суверенітету над своїми природними багатствами та контроль за економічною діяльністю в рамках своєї державної території.

Принцип незастосування сили в міжнародному економічному праві передбачає заборону застосування сили чи погрози силою як засіб урегулювання економічних спорів чи питань, які можуть викликати економічні спори у відносинах між державами. Знаходить своє вираження у створенні механізмів урегулювання економічних спорів у міжнародних договорах та в рамках МО (СОТ, ЄС).

Принцип співробітництва між державами передбачає не лише їх право, а й відповідний обов'язок співпрацювати між собою для вирішення глобальних економічних проблем людства (сприяння сталому економічному розвитку, використання ресурсів Світового океану, боротьба зі світовою економічною кризою).

Принцип поваги прав людини займає особливе місце серед загальних принципів міжнародного економічного права, оскільки людина, ЇЇ права та свободи є найвищою цінністю, у тому числі у сфері економічних відносин між державами, які зобов'язані постійно поважати ці права та свободи у своїх взаємних відносинах і будуть вживати всіх заходів, самостійних чи колективних, з метою сприяння загальній і ефективній їх повазі.

Стосовно спеціальних принципів міжнародного економічного права, то немає єдиного доктринального підходу до їх визначення та тлумачення.

Система принципів співробітництва держав з метою встановлення так званого нового міжнародного економічного порядку була закріплена в низці документів, прийнятих у рамках ООН, у тому числі в Декларації та Програмі дій по встановленню нового міжнародного економічного порядку 1974 р., Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., Заключному акті Конференції ООН з торгівлі та розвитку 1964 р.

Серед цих спеціальних принципів міжнародного права можна виокремити такі:

Хартія економічних прав і обов'язків держав формулює принцип свободи вибору форми організації економічного співробітництва, згідно з яким кожна держава вільна у виборі форм економічних відносин, незалежно від будь-яких відмінностей у політичних, економічних та соціальних системах.

Принцип недискримінації в міжнародному економічному праві передбачає обов'язок для держав не погіршувати (тобто не створювати гірших умов для громадян та інших суб'єктів національного права конкретної держави) відповідний режим економічної діяльності.

Принцип національного режиму, який випливає із загального принципу співробітництва держав, зобов'язує їх забезпечувати іноземним фізичним, юридичним особам, інвестиціям ті самі умови (режим) у рамках своєї території, що і національним фізичним, юридичним особам, інвестиціям, щодо конкретних правил реєстрації, доступу до захисту своїх прав у судах, механізмів захисту інтелектуальної власності тощо.

Принцип взаємної вигоди, закріплений у міжнародних документах, зокрема Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., безпосередньо пов'язаний з принципом суверенної рівності та передбачає необхідність урахування обопільних інтересів та досягнення взаємної вигоди в міжнародних економічних відносинах, що повинно, своєю чергою, усунути прояви дискримінації та політико-економічної залежності одних держав щодо інших. У контексті реалізації цього принципу у відносинах із економічно менш розвинутими країнами (країнами, що розвиваються) з метою досягнення міжнародної соціальної справедливості застосовується принцип надання їм певних односторонніх вигод (преференцій) з боку економічно розвинутих країн для досягнення фактичної рівності у взаємних економічних стосунках.

Принцип (режим) найбільшого сприяння (РНС) передбачає юридичне зобов'язання однієї держави (сторони договору) надати іншій державі (стороні договору) найбільш сприятливий режим (права, пільги, привілеї її юридичним та фізичним особам у певній сфері, наприклад торгівлі), який уже наданий чи може бути наданий у майбутньому будь-якій державі.

Питання 143. Держава як суб’єкт міжнародного економічного права

Тривалий час єдиним завданням міжнародного права було регулювання відносин виключно між державами. Власне, і міжнародне право виникло з об'єктивної необхідності врегулювати саме окремі аспекти взаємовідносин держав. Тому немає нічого дивного в тому, щодо Другої світової війни більшість науковців вважали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава. І хоча зараз домінують зовсім інші думки, все-таки держава й надалі продовжує залишатися основним суб'єктом цієї галузі права.

Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.

Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.

Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим, що п'ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть "право вето". Іншим прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.

Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких є обов'язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування. Принцип рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність прав і обов'язків та жодним чином не стосується політичної рівності. Під незалежністю розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей процес інших суб'єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує обов'язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права. Стосовно мирного співіснування, то недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією. Серед інших обов'язків держав потрібно виокремити такі: поважати права та свободи людини; дотримуватися міжнародних зобов'язань, норм і принципів міжнародного права; не втручатися у внутрішні справи інших держав; утримуватися від погрози силою чи її застосування; нести відповідальність за порушення норм і принципів міжнародного права тощо.

Суверенітет передбачає можливість держав володіти певними правами. Як зазначено вище, держава володіє найширшим обсягом прав порівняно з іншими суб'єктами міжнародного права. Проте нині немає жодного документа, який би передбачав вичерпний перелік таких прав. Хоча варто зауважити, що Комісія з міжнародного права розробила спеціальний документ, який повинен був урегулювати це питання, однак він не знайшов достатньої підтримки держав. Відповідно до проекту, до основних прав держав пропонувалося віднести: право на незалежність і державний суверенітет, право на рівність і рівноправне співробітництво, право народів та держав на самовизначення; право на індивідуальну і колективну самооборону, право на міжнародне співробітництво й міжнародне спілкування; право на мир і мирне співіснування тощо. До основних обов'язків держав на лежало: утримуватися від втручання у внутрішні справи будь-якої іншої держави; вирішувати свої суперечки з іншими державами мир ними засобами; поважати незалежність і суверенітет інших держав, сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності інших держав тощо. Формально, права та обов'язки держав закріплені в Статуті ООН (зокрема, преамбулі, гл. 1-11, ст. 51,55,73), у двосторонніх і багатосторонніх договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 p., у Заключному акті НБСЄ 1975 р. та в інших документах.

Із суверенітету випливає юрисдикція держав, яку розуміють як можливість держави розглядати та вирішувати питання відповідно до її компетенції. У міжнародному праві розрізняють територіальну й особисту юрисдикцію. Особиста юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснює держава відносно своїх громадян, які перебувають за межами її території. У випадках, передбачених національним законодавством, юрисдикція держави може поширюватися на громадян цієї держави й тоді, коли вони перебувають на іноземній території. Так, наприклад, будь-який дипломат, що перебуває на території іноземної держави, продовжує знаходитися під виключною юрисдикцією своєї держави. Територіальна юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснюють у межах її території. У межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Так, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає обмеження юрисдикції приймаючої держави стосовно дипломатичного представництва іноземної держави.

Усі держави можна розділити на унітарні та федеративні. Такий поділ є досить важливим з практичної позиції, оскільки іноді у федеративних державах правом представляти її у зовнішніх зносинах володіють не тільки центральні органи влади, а й органи суб'єктів федерації. Досить багато вчених стверджують, що з окремих питань (як правило, економічного характеру) суб'єкти федерацій Росії та землі ФРН можуть вступати у зовнішні зносини. Таким правом володіли і республіки колишнього СРСР, зокрема, Українська PCP була засновником ООН та здійснювала інші зовнішні функції. Однак навіть у таких випадках усі зовнішні функції суб'єкти федерацій здійснюють за згоди центральної влади. Варто виокремити такий тип держав, як конфедерації. У них ступінь об'єднання значно менший, а тому органи окремих частин мають більше зовнішньополітичних прав. Як приклад такої держави можна назвати Об'єднану Арабську Республіку (Об'єднання Єгипту та Сирії, яке існувало з 1958 по 1961 pp.)

Питання 144. Особливості міжнародно-правового регулювання економічних відносин у рамках Європейського Союзу

У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга“ у справі внутрішнього ринку. Цей документ став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах: 

вільний рух товарів, 

вільний рух осіб, 

вільний рух капіталу, 

вільний рух послуг. 

7 лютого 1992 підписана Маастрихтська угода (Угода про Європейський Союз). Ця угода запровадила: Інститут омбудсмана, який розглядає скарги громадян держав-членів ЄС на інституції Союзу та Комітет Регіонів, який має представляти регіони держав-членів ЄС. Угода також розширила функції Парламенту. 

Згідно з Маастрихтським Договором, ЄС базується на трьох стовпах: