Питання 54. Реалізація у внутрішньому праві України міжнародних зобовязань, що випливають із членства України в раді Європи

1. Для сталого функціонування демократичних інститутів та утвердження верховенства права (Рекомендація ПАРЄ від 4 квітня 2000 року, 1497 (2001), Резолюції ПАРЄ 1239 (2001), 1364 (2004), 1549 (2007), 1755 (2010), 1988 (2014), Декларація 2 (2014) Конгресу регіональних та місцевих влад Ради Європи):

1) взяти участь у межах компетенції у розробці комплексних пропозицій щодо внесення змін до Конституції України, у тому числі в частині реформування системи правосуддя, органів прокуратури, децентралізації влади та передачі повноважень на місця, з урахуванням висновків Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанська Комісія)

2) забезпечити комплексне і системне реформування виборчого законодавства в Україні з урахуванням відповідних висновків Венеціанської Комісії і Резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи та подання в установленому порядку Кабінету Міністрів України пропозицій

розробити законопроект щодо удосконалення засад прозорості фінансування діяльності політичних партій та виборчих кампаній з урахуванням Резолюції ПАРЄ 1755 (2010), а також рекомендацій GRECO за результатами Третього раунду оцінювання

2. Забезпечити незалежність та ефективність системи правосуддя, завершення судової реформи (Резолюції ПАРЄ 1194 (1999), 1755 (2010), 1862 (2012), 1988 (2014), для чого:

1) розробити та внести в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект щодо внесення змін до Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (нова редакція)

) розробити та внести на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект про внесення змін до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

3. Вжити необхідних заходів для наближення правових засад діяльності органів системи кримінальної юстиції до європейських стандартів, посилення демократичного контролю у цій сфері (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005), для чого:

1) внести на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекти про:

поліцію та поліцейську діяльність

Службу безпеки України

оперативно-розшукову діяльність (нова редакція)

2) внести на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення Державного бюро розслідувань злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів

4.Продовжити реформування пенітенціарної системи та здійснити подальшу гуманізацію кримінального законодавства і системи виконання покарань (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005), Доповіді ЄКПТ за результатами візитів в Україну), для чого:

1) розробити концепцію реформування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань

3) внести на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України "Про попереднє ув'язнення" (нова редакція)

5. Вжити заходів, спрямованих на подолання корупції та легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (Резолюція ПАРЄ 1755 (2010), для чого:

1) внести в установленому порядку Кабінету Міністрів України проект Закону України про запобігання корупції

2) забезпечити супроводження у Верховній Раді України проекту Закону України "Про Національне бюро антикорупційних розслідувань" (реєстраційний N 4780)

6. З метою належного захисту прав і свобод людини (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005),Рекомендації ПАРЄ 1722 (2005), 1955 (2011), Доповідь ПАРЄ):

1) забезпечувати належне виконання рішень Європейського Суду з прав людини проти України в частині індивідуальних та загальних заходів, забезпечувати оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції подань щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини

2) затвердити план невідкладних заходів, спрямованих на вирішення проблем, пов'язаних із виконанням рішень Європейського Суду з прав людини

7. З метою забезпечення відповідності європейським стандартам здійснювати подання для оцінки експертами Ради Європи, зокрема Венеціанською комісією, законопроектів, які розробляються у рамках виконання Україною зобов'язань, що випливають із членства в Раді Європи

Питання 55. Поняття права міжнародної відповідальності. Кодифікація міжнародної відповідальності та роль у цьому процесі Комісії міжнародного права

Право міжнародної відповідальності - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають для суб'єктів міжнародного права юридичні наслідки міжнародно-протиправних діянь, а також заподіяння збитку в результаті діяльності, не забороненої міжнародним правом.

У цьому визначенні знайшло відображення існування двох підгалузей права міжнародної відповідальності - відповідальності запротиправні дії і відповідальності за збиток, що є результатом діяльності, не забороненої міжнародним правом. За своєю юридичною природою ці види відповідальності принципово різні, вони регулюються різними комплексами норм, іншими є також зміст і форми, в яких вони можуть проявлятися.

Підгалузь відповідальності за протиправні дії складається з трьох основних частин: загальна частина, відповідальність держав, відповідальність міжнародних організацій.

Комісія міжнародного права визнала, що одночасний розгляд різних видів відповідальності суттєво ускладнило б завдання. Тому було вирішено розпочати з кодифікації норм про відповідальність за протиправні діяння. Одночасно підкреслювалося зростаюче значення відповідальності за ризик. Надалі Комісія почала роботу над темою "Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом". Після завершення роботи над статтями про відповідальність держав Комісія у 2002 р. почала роботу над проектом статей про відповідальність міжнародних організацій. З урахуванням цього доцільно окремо розглядати ці види відповідальності, почавши з відповідальності за протиправні діяння.

Існують два різних види відповідальності. Негативна відповідальність породжується правопорушенням, є деліктної. Саме цьому виду і присвячене право міжнародної відповідальності. Другим видом є позитивна відповідальність, під якою розуміється що випливає з міжнародного права обов'язок вжити необхідних заходів для досягнення поставленої мети. Відповідно до Статуту ООН Рада Безпеки несе "головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки" (ст. 24).

Формування права міжнародної відповідальності як окремої галузі - характерна риса сучасного міжнародного права. Процес цей іде не просто. Занадто серйозні інтереси держав зачіпає ця галузь. Комісії міжнародного права було потрібно майже половина століття для розробки та ухвалення в 2001 р. проекту статей "Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння". Розглянувши представлений Комісією проект, Генеральна Асамблея ООН 12 грудня 2001 ухвалила Резолюцію, в якій підкреслюється "величезне значення теми відповідальності у відносинах між державами". Статті проекту були прийняті до уваги, включені до Резолюції як додаток та запропоновано "увазі урядів, не зачіпаючи при цьому питання про їх майбутньому прийнятті чи іншої належної мірою".

Під час обговорення проекту статей на сесії Генеральної Асамблеї делегація Росії заявила, що він заслуговує "самої позитивної оцінки", найбільш повно "враховує практику держав, судові рішення та правову доктрину". Делегація виступила за розробку на базі статей універсальної конвенції, яка покликана стати "фундаментальною основою міжнародного публічного права".

Слід враховувати, що підготовлені Комісією статті значною мірою являють собою кодифікацію існуючих звичайних норм, зрозуміло, з уточненням їх змісту і зі значними елементами прогресивного розвитку. Ще до завершення роботи Комісії над проектом цілий ряд його положень був визнаний Міжнародним судом кодифікацією звичайних норм.

Прийняття Генеральною Асамблеєю статей про відповідальність до відома означає їх офіційне визнання і збільшує можливості затвердження їх у позитивному звичайному праві. Вони являють собою найбільш авторитетне виклад відповідної частини права міжнародної відповідальності.

Даний акт містить основні принципи і норми права відповідальності. Він передбачає, що норми міжнародного звичаєвогоправа, які не охоплені ним, зберігають свою силу. Значна кількість норм, що відносяться до відповідальності, містить право міжнародних договорів, наприклад припинення порушеного договору, визнання недійсним договору, нав'язаного силою, і ін Становлення права міжнародної відповідальності як особливої галузі - характерна риса сучасного міжнародного права, що знаменує важливий етап в його прогресивному розвитку.

Міжнародно-правова відповідальність володіє чималою специфікою. Вона не є ні приватно, ні кримінально-правовий. Вона являє собою особливий вид публічно-правової відповідальності. У минулому міжнародно-правова відповідальність була дуже близька приватноправової, що, зрозуміло, не виключало її публічно-правової природи в силу специфіки суб'єктів. Традиційна відповідальність носила двосторонній характер і обумовлювалася нанесенням шкоди. Статті про відповідальність засновані на концепції об'єктивної відповідальності, відповідно до якої відповідальність настає внаслідок самого факту порушення норми, незалежно від вини або заподіяння конкретного збитку. Концепція відображає загальну зацікавленість держав у підтримціміжнародного правопорядку і знаменує важливий крок у прогресивному розвитку міжнародного права.

Цілі права міжнародної відповідальності:

а) стримувати потенційного правопорушника (превентивна функція);

б) спонукати правопорушника виконати свої обов'язки належним чином (функція забезпечення правопорядку);

в) надати потерпілому відшкодування за заподіяну матеріальну та моральну шкоду (компенсаційна функція);

г) впливати на майбутню поведінку суб'єктів в інтересах добросовісного виконання своїх зобов'язань (превенція і підтримка правопорядку).

Питання 56. Підстави міжнародно-правової відповідальності

Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення нею міжнародного зобов'язання, тобто вчинення міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, чи мала місце дія або бездіяльність посадових осіб або органів держави, що за чинними нормами міжнародного права може бути поставлено у вину державі, і це поводження порушило міжнародне зобов'язання цієї держави.

У зв'язку з тим, що держава може здійснювати певні дії або не діяти за допомогою своїх органів і посадових осіб, то їй може ставитися у провину міжнародно-протиправне поводження лише таких індивідів, які мають статус органу держави або її посадової особи. Дія або бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.

Держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу, якщо він прийняв закон або інший нормативний акт, що суперечить міжнародним зобов'язаннями цієї держави. Наприклад, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Кононенко проти України" від 7 грудня 2006 р. визнав порушення п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на тій підставі, що згідно з Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 грудня 2001 р. було введено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить більше 25 %, внаслідок чого рішення національного суду, винесене на користь заявника, не виконувалось більше 7 років та 11 місяців.

Підставою для виникнення відповідальності буде офіційне оприлюднення такого акта парламенту (що в більшості випадків також є і моментом, з якого нормативний акт набуває чинності). Неприйняття парламентом держави законодавчого акта, що необхідний для виконання її міжнародного зобов'язання, може викликати відповідальність цієї держави тільки у випадку, якщо це заподіяло моральний або матеріальний збиток. Однак бувають ситуації, коли держава може нести відповідальність за бездіяльність як таку (без настання негативних наслідків): коли предмет міжнародного договору полягав саме у прийнятті відповідних законодавчих актів.

Найчастіше держава несе відповідальність за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади. Показовим у цьому аспекті є рішення Європейського суду з прав людини у справі "Макканн та інші проти Сполученого Королівства".

Відповідальність держави можлива і внаслідок порушення її міжнародних зобов'язань діями або бездіяльністю національних судів. Звичайно, суди при здійсненні правосуддя повинні бути незалежним від інших гілок влади, а підкорятися тільки закону, але при цьому суди є органами держави. Тому їх поводження розглядається у міжнародній практиці як поводження самої держави.

Державі також ставиться у провину поводження її адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, установлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій щодо їхньої діяльності. Відповідно до п. 1 ст. 4 "Поводження органів держави" поводження будь-якого органу держави розглядається як діяння самої держави стосовно міжнародного права незалежно від того, чи виконує цей орган законодавчі, виконавчі, судові або інші функції, незалежно від становища в системі держави (розділ П Проекту статей). Держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на ту обставину, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід чинити або слід чинити іншим способом. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. установлено, що держава "не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання нею договору" (ст. 27).

Якщо особа діяла не як посадова особа або орган держави, за її поводження держава не несе відповідальності. Однак, якщо фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на права й інтереси іншої держави, що охороняються міжнародним правом, держава, яка не забезпечила захист цих прав і інтересів, буде нести міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і гідність іноземної держави, образу її прапора й герба, замах на честь і гідність, життя й здоров'я представників іноземних держав і т. ін. Зрозуміло, за самі дії приватних осіб держава не несе відповідальності. Вона відповідає за невиконання своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що виявилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права й інтереси.

Те або інше діяння органів держави та її посадових осіб може вважатися підставою для міжнародно-правової відповідальності тільки в тому випадку, якщо буде наявна сукупність таких ознак, що утворять зміст міжнародного правопорушення: 1) протиправний характер поводження держави, що виявився в дії або бездіяльності її органів і посадових осіб; 2) наявність шкоди як результату протиправного поводження держави; 3) причинно-наслідковий зв'язок між поводженням держави і його шкідливими наслідками.

Шкода, заподіяна протиправним поводженням держави, може бути двоякою: матеріальна (заподіяна життю і здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальна (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь та гідність держави і т. ін.). Іноді протиправним поводженням держави заподіюється одночасно і матеріальна, і нематеріальна шкода.

Питання 57. Ознаки міжнародного правопорушення

Основними складовими елементами міжнародного правопорушення є протиправна поведінка, шкода (збиток), заподіяний протиправною поведінкою, та причинний зв’язок між дією та шкідливими наслідками. Більш спірним у науці міжнародного права є включення вини суб’єкта до переліку об’єктивних ознак міжнародного правопорушення. Враховуючи складність тлумачення самого поняття “вина”, встановлення вини в міжнародному праві, суперечливу практику її доведення, Комісія міжнародного права не включила її до проекту статей про відповідальність держав як необхідну ознаку правопорушення.

Протиправна поведінка виявляється в порушенні міжнародних зобов’язань держави у формі дії або бездіяльності. Протиправність у міжнародному праві означає невідповідність між правовою нормою та поведінкою держави. Проявами протиправної поведінки є: недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань, що виявляється в порушенні прав інших держав, міжнародних організацій; недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань, що виявляється в порушенні прав фізичних і юридичних осіб; недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань у зв’язку із самочинними діями юридичних і фізичних осіб; недотримання органами держави її міжнародних зобов’язань, що виникають у зв’язку із протиправною діяльністю на її території органів інших держав і міжнародних організацій.

Згідно із загальним правилом поведінка будь-якого органу держави, який має такий статус відповідно до внутрішнього права цієї держави, розглядається відповідно до міжнародного права (за умови, що в цьому разі зазначений орган діяв у якості такого) як діяння цієї держави. Визначення системи органів держави є внутрішньою компетенцією цієї держави. Для встановлення відповідальності держави не має значення, до якої з гілок влади належить орган держави, а також який характер (міжнародний чи внутрішньодержавний) мають функції органу.

Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що особа або група осіб фактично діяли від імені цієї держави (наприклад, організація та відправка озброєних груп і банд на територію іншої держави). Дії, які не пов’язані зі здійсненням прерогатив державної влади або які не стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не ставляться у провину державі. Разом із тим вони також можуть посягати на інтереси іншої держави, які охороняються міжнародним правом (наприклад, наруга над державними символами іншої держави). Держава повинна попереджувати такі діяння, а якщо вони вже вчинені — карати винних. Якщо держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова відповідальність настає за бездіяльність її органів. Отже, держава несе відповідальність за дії усіх своїх органів, а також за дії конкретних офіційних осіб, які здійснюють прерогативи державної влади, та за невживання необхідних заходів проти правопорушень осіб, що знаходяться під її юрисдикцією.

Шкода (збитки). Будь-яка протиправна поведінка завдає шкоди законним інтересам суб’єктів міжнародного права, які охороняються міжнародним правом, негативно впливає на міжнародний правопорядок. Шкода може бути як матеріальною (територіальні, майнові втрати, збитки), так і нематеріальною (обмеження прав, честі, гідності, престижу держави тощо). Часто шкода завдається у змішаній формі. Характер і обсяг збитків впливають на визначення обсягу, виду та форми міжнародно-правової відповідальності.

Причинно-наслідковий зв’язок (реальний, об’єктивний, необхідний, а не випадковий) між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою є необхідною складовою правопорушення. Причинний зв’язок дає можливість досить точно визначити причетність держави до шкідливих наслідків, які заподіяні певними подіями або діями. На практиці встановлення або обґрунтування причинно-наслідкового зв’язку відбувається з урахуванням конкретних обставин конкретного правопорушення.

Питання 58. Види міжнародних правопорушень. Відмінність міжнародних правопорушень від суміжних діянь

Класифікація протиправних із погляду міжнародного права діянь здійснюється на основі двох критеріїв: по-перше, правопорушення відрізняються між собою за спрямуванням і ступенем тяжкості, по-друге, їм притаманний різний режим відповідальності.

Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов партикулярних норм міжнародного права та порушують інтереси окремих держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих ознак. Збиток стосується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на міжнародний правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або неналежне виконання міжнародних договорів у галузі економічного, науково-технічного, культурного співробітництва).

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці держав і народів (поширення ядерної зброї, порушення свобод відкритого моря, каперство, виробництво та накопичення хімічної зброї тощо).

Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інтереси всього світового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави. Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнародного права. Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів визначені в нормах міжнародного права, відповідно, виокремлені три групи злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності.

У 1966 р. Комісія міжнародного права у проекті статей про відповідальність держав на підставі аналізу значного за обсягом фактичного матеріалу та різних напрямів міжнародно-правової доктрини запропонувала під час кодифікації відповідальності проводити різницю між деліктами (правопорушеннями) і міжнародними злочинами. У ст. 19 “Міжнародні злочини та правопорушення”, зокрема, зазначено:

1. Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов’язання, є міжнародним протиправним діянням, незалежно від об’єкта порушеного зобов’язання.

2. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в результаті порушення державного міжнародного зобов’язання, настільки основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством загалом, складає міжнародний злочин.

З дотриманням п. 2 та відповідно до чинних норм міжнародного права міжнародні злочини можуть, зокрема, виникати внаслідок:

   а) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке

має основоположне значення для забезпечення міжнародного миру та безпеки, такого як зобов’язання, що забороняє агресію;

   б) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке

має основоположне значення для забезпечення права народів на самовизначення, тобто зобов’язання, що забороняє встановлення чи збереження силою колоніального панування;    в) тяжкого та масового порушення міжнародного зобов’язання, яке має основоположне значення для захисту людської особистості, зокрема зобов’язання, що забороняє рабство, геноцид, апартеїд;

   г) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основоположне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема зобов’язання, що забороняють масове забруднення атмосфери або морів.

   4. Будь-яке міжнародне протиправне діяння, що не становить собою міжнародного злочину відповідно до п. 2, є міжнародним правопорушенням”.

   Слід зазначити, що перелік міжнародних злочинів не є вичерпним, оскільки в майбутньому можуть з’явитися нові види злочинів.

   При вчиненні деліктів право на звернення до суду має лише безпосередньо потерпіла держава, тобто діє режим двосторонньої відповідальності. Дещо іншим є режим відповідальності за скоєння міжнародних злочинів: до захисту можуть вдатися й інші суб’єкти міжнародного права, усе міжнародне співтовариство.

Наявність необхідних ознак дозволяє не лише кваліфікувати певну поведінку як правопорушення, а й відокремити останнє від схожих діянь, які не мають усіх необхідних ознак, таких як недружній акт і злочини міжнародного характеру.

Недружній акт — це така поведінка держави, яка завдає шкоди іншим державам, але не порушує при цьому норм міжнародного права, внаслідок чого й відсутнє правопорушення. Недружній акт зачіпає інтереси держави, які не захищені міжнародним правом. До таких дій (актів) відносяться, наприклад, обмеження прав фізичних та юридичних осіб на території держави, підвищення митних зборів (податків) на товари, які ввозяться з певної держави, націоналізація іноземної власності тощо. У разі недружнього акту держава самостійно вирішує, яким чином їй реагувати на подібні дії, але якщо це не суперечить зобов’язанням за договорами. Оскільки в міжнародному праві відсутня заборона на здійснення недружніх актів, основну роль в регулюванні проблем, що виникають, виконують моральні та політичні засоби.

   Злочини міжнародного характеру (злочинні вчинки фізичних осіб) зачіпають інтереси двох, декількох або багатьох держав, тобто мають міжнародну небезпечність, вони є підставою для кримінального, а не міжнародно-правового покарання. Юридичною підставою для відповідальності за такі діяння є міжнародні угоди з боротьби із конкретними видами злочинів і прийняті відповідно до них внутрішньодержавні норми кримінального права. Боротьба з такими правопорушеннями передбачена нормами міжнародного права, але відповідальність фізичних осіб у таких випадках не є міжнародно-правовою. Головною ознакою цих правопорушень є те, що вони здійснюються поза межами державної політики індивідами, які не є посадовими особами держави, що діють від її імені, а, навпаки, як правило, діють на порушення законодавства та правопорядку власної держави.

Питання 59. Види і форми міжнародної відповідальності

Відповідальність держави-правопорушниці існує в конкретних її видах і формах. У міжнародному праві залежно від характеру покладених на державу заходів, виділяють такі види відповідальності: матеріальна і нематеріальна (моральна чи політична).

На думку Г. Й. Туніна, "моральна відповідальність" може розумітися як відповідальність не правова, а така, що випливає з правил міжнародної моралі, тому слід говорити про політичну відповідальність, адже так зване моральне задоволення є політичною акцією",. А М.Х. Фарукшин писав, що "доцільніше виокремлювати матеріальну і нематеріальну (в обох випадках політична) відповідальності держави".

У житті види відповідальності взаємозалежні. Розподіл відповідальності на матеріальну і нематеріальну до певної міри умовний, але необхідний для її практичного здійснення.

Види відповідальності як відображення специфіки обмежень, що накладаються на державу-правопорушницю, виражаються у формах, обумовлених цією специфікою.

Більшість авторів традиційно відносять до форм нематеріальної відповідальності ресторації, сатисфакції і санкції, а до форм матеріальної відповідальності - реституції, субституції і репарації; інші - виносять за рамки форм відповідальності санкції, розглядаючи їх як заходи примусу - засіб, що забезпечує припинення міжнародних правопорушень, відновлення міжнародного правопорядку і покликаний примусити державу-правопорушницю виконати обов'язки, що випливають з її відповідальності.

Будь-яке міжнародне правопорушення передбачає такий комплекс наслідків: 1) відновлення державою-правопорушницею порядку, який існував; 2) притягнення держави-правопорушниці до відповідальності; 3) застосування мирних засобів для відновлення порушених відносин і реалізації відповідальності; 4) звернення потерпілих суб'єктів за потреби до примусових засобів забезпечення відповідальності.

Виходячи з єдиної природи цих наслідків і трактування відповідальності у широкому змісті, до форм нематеріальної відповідальності держави відносять ресторації, сатисфакції і санкції" а до матеріальної відповідальності — реституції, субституції і репарації. Якщо ж виходити з різної природи наслідків міжнародного правопорушення і трактувати відповідальність як обов'язок держави перетерпіти обмеження, то формами відповідальності варто вважати лише сатисфакції і репарації.

Ресторація полягає у відновленні нематеріальних прав потерпілих суб'єктів міжнародного права (наприклад, припинення незаконної окупації, звільнення незаконно затриманих осіб, скасування судових рішень, що заподіюють шкоду потерпілим державам, їх юридичним і фізичним особам).

З розвитком інституту міжнародної відповідальності в міжнародно-правовій доктрині висловлена думка про доцільність виділення ординарних сатисфакцій і репарацій як форми відповідальності за міжнародні правопорушення і надзвичайних сатисфакцій і репарацій як форми відповідальності за міжнародні злочини.

Ординарна сатисфакція - це задоволення державою-правопорушницею правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави, що полягає у запевненні державою-правопорушницею про недопущення повторення правопорушення. Найхарактерніші форми — вибачення; вираження жалю чи співчуття; покладання обов'язку матеріального відшкодування на осіб, причетних до здійснення міжнародного правопорушення, їх карне чи адміністративне переслідування. В особливих випадках направляються спеціальні місії, а самі вибачення супроводжуються церемоніями надання почестей прапору потерпілої держави, виконанням ц гімну і т.п. Мета сатисфакції - відновлення нематеріального збитку, насамперед заподіяного честі й гідності потерпілої держави, а характерними рисами її є суворо офіційний характер, урочистість і гласність.

Ординарні сатисфакції в основному - це символічні обтяження, коли можна вимагати тільки таких, котрі "не є принизливими і надмірними".Надзвичайна сатисфакція - це різного роду тимчасові обмеження суверенітету і правоздатності держав, що вчинили міжнародний злочин. її метою є викорінювання причин, що спричинили міжнародний злочин, і створення гарантій від його повтору.

У якості надзвичайних сатисфакцій можуть бути: реорганізація окремих елементів політичної системи і скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла здійсненню державою міжнародного злочину; тимчасова окупація частини чи всієї території; міжнародний контроль за використанням наукового і промислового потенціалу; демілітаризація промисловості чи скорочення збройних сил.

Реституція полягає в поверненні державою-правопорушницею потерпілим суб'єктам неправомірно захопленого в них майна, що має індивідуальні характеристики (архівів, історичних, художніх та інших цінностей і т.п.). Тобто це відновлення - реституція в натурі матеріального становища, що існувало до здійснення правопорушення.

Субституція - заміна неправомірно знищеного чи ушкодженого майна подібними і рівноцінними предметами, коли не можливо здійснити реституцію.

Ординарна репарація полягає у відшкодуванні державою-правопорушницею матеріального збитку шляхом виплати грошових сум, постачання товарів, надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає відшкодуванню потерпілим суб'єктам. Особливою формою ординарної репарації є субституція. Деякі автори використовують для позначення форм матеріальної відповідальності держави термін "компенсація", яким позначають також грошові виплати потерпілим фізичним і юридичним особам. Держава-правопорушниця, будучи зобов'язаною зробити репарації, самостійно шукає і визначає джерела засобів для виплати матеріальної компенсації потерпілим суб'єктам.

Надзвичайні репарації - це особливі обтяження, що виражаються в тимчасовому обмеженні правомочності держав, що вчинили міжнародні злочини, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. їх мета полягає не тільки в забезпеченні максимально можливого матеріального збитку, завданого потерпілим суб'єктам, але й у виключенні факторів, що сприяють здійсненню міжнародного злочину. Відповідно вони можуть обмежувати самостійність держави-правопорушниці у виборі джерел репарацій.

Особливою формою відповідальності держави за міжнародний злочин є передача частини її території потерпілим суб'єктам з метою гарантії їх безпеки. Разом з тим це може служити компенсації збитку, що не може бути відшкодований іншим шляхом.

У випадку агресії надзвичайні сатисфакції і репарації можуть застосовуватися комулятивно. Таким способом зважувалося питання про форми відповідальності Німеччини і Японії після Другої світової війни. Відповідно до Декларації 1945 року про поразку Німеччини і згідно з рішеннями Берлінської конференції 1945 року, відповідальність Німеччини була виражена в її обов'язку: 1) визнати верховну владу Контрольної Ради, що повинна була тимчасово діяти замість центрального уряду Німеччини; 2) підкоритися режиму повоєнної окупації, встановленого Контрольною Радою. Основними цілями режиму окупації Німеччини були: а) повне роззброєння і демілітаризація, ліквідація всієї німецької промисловості, що могла бути використана для військового виробництва чи контроль над нею; б) знищення націонал-соціалістичної партії, її філій і підконтрольних організацій, розпуск усіх нацистських установ і викорінювання всякої нацистської і мілітаристської пропаганди; в) побудова німецького політичного життя на демократичній основі за допомогою скасування нацистських законів, що створили основу для гітлерівського режиму чи встановили дискримінацію за ознаками раси, релігії чи політичних переконань; реорганізація судової системи; усунення з відповідальних посад членів нацистської партії, що були більше номінальними учасниками її діяльності.

Питання 60. Обставини, що звільняють від міжнародної відповідальності

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (бездіяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжнародно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається правомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалізується. Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна ситуація, злочин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що перша формально має всі ознаки складу міжнародного правопорушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопорушення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалізації відповідальності, зокрема, такими обставинами є: згода, відповідні заходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини суб’єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалежно від волі суб’єкта, тобто обставини об’єктивного характеру). Слід також зазначити, що міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звільняють від відповідальності, коли порушуються норми jus cogens.

Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному зобов’язанню останньої, виключає протиправність щодо цієї держави.

Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відповідальність не виключається.

Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої держави (ст. 30 Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов’язання, але саме їхній відповідний характер виключає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід’ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним критеріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність агресії — перша та безперечна умова правомірності самооборони. Самооборона також передбачає дотримання принципу пропорційності.

Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане непереборною силою або непередбаченою подією, яка не піддавалася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов’язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена можливості запобігти зашкодженню іншій державі, змінити ситуацію. Мова може йти або про природні явища (землетруси, епідемії, паводки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу на атомній електростанції).

Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держави під впливом сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов’язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи вибору поведінки в екстремальній ситуації. У цьому разі мають місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов’язання. Протиправність діяння держави не виключається, якщо: ця держава сприяла виникненню ситуації крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо.

Стан необхідності. Стаття 25 Проекту статей про відповідальність Комісії міжнародного права встановлює, що посилання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та неминучої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов’язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких критеріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтересам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру вимушеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором передбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть визнаватися виправданими, а також якщо держава сама сприяє виникненню стану необхідності та порушує міжнародні зобов’язання.

Питання 61. Здійснення міжнародної відповідальності

Міжнародно-правові санкції є засобом, за допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування завданих збитків. Це форма міжнародно-правової відповідальності, форма дозволеного примусу в міждержавних стосунках.

Примусові заходи можуть бути санкціоновані і несанкціоновані. Несанкціоновані примусові заходи застосовуються до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, нездоланну силу, конфліктні ситуації. Більшість правомірних заходів з виникненням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародних санкцій.

Їх мета - відновлення функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання. Застосування санкцій * односторонній процес. Суб'єкт, який вдається до санкцій, не може бути стороною-правопорушницею. Санкції можуть застосовуватися лише у відповідь на правопорушення - у цьому їх відмінність від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і правомірних превентивних примусових заходів.

Право на примусові заходи належить кожному суб'єкту міжнародного права. Держави реалізовують його індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій. Тобто виділяють такі типи санкцій:

1) міжнародні санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;

2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою міжнародних організацій.

Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх застосування. Санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги - це самооборона, репресалії, реторсії, розрив дипломатичних і консульських відносин, невизнання.

Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єкта, але в межах" допустимих міжнародним правом. Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни такої кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в'їзду в країну або скасування візиту делегацій тощо.

Репресалії - односторонні заходи примусу, спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави, які передбачені міжнародним правом як контрзаходи в разі правопорушення. Вони не застосовуються у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням.

Репресалії мають відповідати завданим збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування. Правомірними є лише політичні та економічні репресалії: позбавлення дипломатичних привілеїв та імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна тощо.

Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом консульських відносин. Крім того можливе призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м'яка форма впливу на державу-порушницю.

Самооборона — це заходи, які застосовуються державою у відповідь на збройний напад на неї і передбачають використання збройних сил. Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі вона не є санкцією, бо застосовується не у відповідь на міжнародне правопорушення.

Виділяють дві форми самооборони: необхідна оборона, самооборона від агресії. При необхідній обороні бажане попередження про можливість її застосування, якщо держава-порушниця не припинить порушення. Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще об'єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторканності через аварію чи помилку). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.

Формами невизнання є відмова держави визнати дійсність міжнародного договору, укладеного під тиском чи з іншими порушеннями, передбаченими нормами міжнародного права; невизнання неправомірних територіальних змін; невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде до ізоляції такої держави тощо.

Питання 62. Поняття та класифікація міжнародних договорів. Повноваження на їх укладання

Відповідно до п. 1(а) ст. 2 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. поняття "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами у письмовій формі, на основі міжнародного права, незалежно від того, викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування4. Оскільки Конвенція 1969 р. поширюється тільки на угоди, укладені державами і дише письмово, то таке визначення поняття міжнародний договір має так би мовити цільове значення. Схоже визначення mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей) міститься і в Конвенції 1986 р. Фактично міжнародний договір - це угода, що укладається між суб'єктами міжнародного права, які мають право на нормотворення, незалежно від її форми і найменування, і відповідає нормам міжнародного права. Відмінністю будь-якого міжнародного договору є фіксація в ньому правил поведінки суб'єктів міжнародного права і надання останнім юридично обов'язкового характеру.

У міжнародному договорі прийнято виділяти його мету, об'єкт і предмет. Мета договору - це ті кінцеві результати, які прагнуть досягти суб'єкти міжнародного права, укладаючи договір. Зазвичай мета закріплюється у преамбулі або початкових статтях договору. Наприклад, мета ООН зафіксована у преамбулі і ст. 1 Статуту цієї організації.

Об'єктом договору є міжнародні відносини, врегульовані нормами, що містяться в ньому. Суб'єкти міжнародного права відповідно до взаємних інтересів мають право вибрати конкретний об'єкт договору. Хоча існує звичаєва і договірна міжнародно-правова норма, відповідно до якої відносини, що входять у виключну компетенцію держави, не повинні бути об'єктом міжнародного договору, найчастіше про об'єкт договору можна судити з його назви.

Предмет договору - це конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які покликана міжнародна угода. Наприклад, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини, екологічна чистота морських вод або повітря певного регіону.

Сторонами в міжнародному договорі можуть бути суб'єкти міжнародного права, що володіють правоздатністю на їх укладення. Стаття 6 Віденської конвенції 1969 р. закріплює положення про те, що держави володіють такою правоздатністю. Віденська конвенція 1986 р. встановлює, що подібна правоздатність для міжнародних організацій визначається правилами цих організацій (ст. 6). Під терміном "правила організації" слід розуміти засновницькі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також стала практика організації (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 p.). Це означає, що держави володіють необмеженою правоздатністю укладати міжнародні угоди. Правоздатність міжнародних організацій у цій сфері зумовлена рамками їх мети, визначеної насамперед у засновницьких документах організації.

Щодо сторін договірного процесу в міжнародній практиці затвердилися такі поняття: "держава, що бере участь у переговорах", "організація, що бере участь у переговорах", "договірна держава", "договірна організація", "учасник", "третя держава", "третя організація". Дефініції цих понять можна знайти в ст. 1 Віденської конвенції 1969 р. і ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.

Держава, що бере участь у переговорах, означає державу, яка брала участь у складанні й ухваленні тексту договору. Договірна держава - це держава, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу, чи ні. Учасник означає державу, яка погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір має силу. Третя держава - це держава, що не є учасником договору. Аналогічні визначення стосовно міжнародної організації містяться в ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.

Проте виникає питання: чи є критерії участі держав та інших суб'єктів міжнародного права у міжнародних договорах?

У класичному міжнародному праві поширений принцип "свободи договорів", згідно з яким великі держави могли укладати договір з будь-якого питання і самі визначати коло учасників таких договорів. Зрозуміло, в таких "вільних умовах" справедливі інтереси і права слабких держав часто зачіпалися через незапрошення їх для участі в договорах.

Сучасне міжнародне право не визнає принципу "свободи договорів", хоча його рецидиви інколи ще трапляються. Найзацікавленіша держава, тобто та держава, чиї законні інтереси є основним предметом договірного регулювання, має абсолютне право брати участь у такому міжнародному договорі. Неучасть хоча б однієї такої держави в міжнародному договорі тягне за собою його недійсність, оскільки порушується міжнародно-правовий принцип суверенної рівності держав і загальноправовий принцип справедливості.

Правом на участь у міжнародних договорах володіють і безпосередньо зацікавлені держави, тобто ті, чиї законні інтереси і права мають прямий стосунок до предмета договору. При цьому слід зазначити, що невизнання держави або відсутність з нею дипломатичних або консульських відносин не впливають на її правоздатність брати участь в укладенні міжнародних договорів, оскільки держава конституюється як суб'єкт міжнародного права у момент свого виникнення.

У науці міжнародного права немає загальновизнаної класифікації міжнародних договорів, проте найчастіше міжнародні угоди класифікуються за наведеними нижче критеріями.

Залежно від кількості сторін угоди поділяються на дво- і багатосторонні. У міжнародних договорах кількість сторін не завжди збігається з кількістю учасників. Наприклад, у двосторонньому Договорі про звичайні збройні сили в Європі між Організацією Варшавського договору (ОВД) і Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) 1990 р. 23 учасники - 7 держав ОВД і 16 держав НАТО.

У свою чергу багатосторонні угоди можуть бути універсальними (відкритими для будь-яких суб'єктів міжнародного права, що володіють правоздатністю укладати угоди) або з обмеженою кількістю учасників. Як правило, останні мають закритий характер.

Універсальними, або загальними, багатосторонніми договорами є Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Договір про Антарктику 1959 р., Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Північноатлантичний договір 1949 р. і Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства 1957 р. - приклади закритих багатосторонніх угод. Участь у цих договорах нових держав можлива тільки з відома держав-учасниць.

За об'єктом регулювання міжнародні угоди поділяються на політичні, економічні та угоди зі спеціальних питань.

Політичні угоди регулюють відносини з підтримки миру і безпеки, надання взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, із територіальних питань, зі скорочення озброєнь і т. ін. Як ілюстрацію цього виду міжнародних договорів можна назвати Статут ООН, Північноатлантичний договір 1949 р., україно-російський Договір про дружбу, співпрацю і партнерство 1997 р., Договір про делімітацію кордону між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 р.

Економічні угоди спрямовані на регулювання відносин у торговельно-економічній сфері. Це угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів і надання послуг, про кредити і позики і т. ін. Прикладами таких договорів можуть бути угоди держав з Міжнародним банком реконструкції і розвитку (МБРР), Європейськими співтовариствами.

До договорів зі спеціальних питань належать різні дво- та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту і зв'язку, культури й освіти, інформації і спорту, правової допомоги і соціального забезпечення та ін. (наприклад, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р., Угода СНД про науково-технічну співпрацю 1992 р., Угода СНД про співпрацю в галузі освіти 1992 р,, Договір про правову допомогу між Україною і Республікою Грузія 1995 р.).

За рівнем, на якому укладаються міжнародні угоди, вони поділяються на міждержавні, міжурядові і міжвідомчі. Міждержавні угоди, як правило, підписуються керівниками держав; міжурядові - керівниками урядів або відомств зовнішніх відносин; міжвідомчі - керівниками міністерств і центральних відомств.

За строком дії міжнародні угоди розрізняють: строкові (на певний строк) і безстрокові, без зазначення строку дії або з визначенням безстрокового характеру договору.

Питання 63. Стадії укладення міжнародних договорів

Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору". Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.

Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:

складання і ухвалення тексту договору;

встановлення аутентичності текстів договорів;

вираження згоди на обов'язковість договору.

Етапи укладення міжнародного договору:

призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка — узгодження тексту договору — обговорення та ухвалення проекту договору - аутентифікація, парафування Тексту договору - підписання договору — заява застережень - ратифікація договору - обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування - опублікування договору - реєстрація договору.

Договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вони повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує про право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати договори без спеціальних повноважень (ех-оfісіо) можуть глава держави, глава уряду, глава відомства закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише з метою прийняття тексту договору.

Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору.

Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на спеціально скликаних міжнародних конференціях, у рамках міжнародних організацій.

Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних держав. А конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років приймалися на міжнародних конференціях з кодифікації права договорів, Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. - Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція про примусову і обов'язкову працю 1929 р. - у рамках МОП і т.п.

Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність. Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.

Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.

Парафування міжнародного договору — попереднє підписання міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування всього тексту договору і певних його статей.

Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни або доповнення, аутентичність підлягає новому встановленню.

Текст договору може прийматися голосуванням (одноголосно, простою більшістю, двома третинами голосів або іншою більшістю за угодою сторін), консенсусом (без голосування, за відсутності заперечень учасників переговорів. Якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може бути прийнятий до тих пір, поки не буде змінено відповідне положення договору або заперечення не буде знято).

Якщо договір розробляється в рамках міжнародної організації, текст може прийматися шляхом голосування за резолюцію про схвалення договору (наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї ООН).

Текст договору, що розробляється на конференції, може прийматися також шляхом включення його в заключний акт конференції, наради.

Наступною стадією укладення договору є вираження згоди держав та інших суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановили наступні способи вираження згоди на обов'язковість договору:

підписання договору;

обмін документами;

ратифікація договору;

його прийняття, затвердження;

приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.

Найбільш поширеним способом вираження згоди на обов'язковість договору є його підписання. Підписання договору означає або остаточне ухвалення його тексту, або вираження згоди на його обов'язковість. Воно може бути повним, остаточним або попереднім. У підписаний договір не можуть вноситися зміни.

У деяких міжнародних організаціях прийнята процедура, яка взагалі не передбачає підписання. У МОП, наприклад, конвенції приймаються конференцією і передаються на затвердження державам.

Згода на обов'язковість договору може бути виражена шляхом обміну документами, наприклад нотами або листами ідентичного змісту. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.

Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного договору, що означає згоду на обов'язковість для неї договору, який набуває юридичної сили лише після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом.

Як правило, найважливіші договори за законодавством різних країн підлягають ратифікації найвищим законодавчим органом держави або главою держави. На підставі акту про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Відомі випадки, коли виносять питання про ратифікацію договору на референдум. Договори, які не підлягають ратифікації, схвалює уряд або одна з урядових структур (підлягають затвердженню).

Ратифікація договору вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами (двосторонній договір) або вручення їх депозитарію (багатосторонній договір). Ратифікація є остаточною, від неї не можна відмовитися або знову винести договір на обговорення. Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу, Кабінетом Міністрів України у формі постанови у передбачених ст. 12 Закону "Про міжнародні договори України".

Згода на обов'язковість договору може бути виражена через приєднання до договору (ст. 15 Віденських конвенцій). Можливість приєднання передбачається в самому договорі або узгоджується з його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється тими ж органами, що і ратифікація.

Затвердження, прийняття — процедури вираження згоди на обов'язковість договору, що не підлягає ратифікації, але передбачає схвалення після підписання. У наш час договори звичайно містять положення про те, що прийняття здійснюється кожною зі сторін відповідно до її внутрішнього права.

Після ратифікації договору здійснюється обмін ратифікаційними грамотами або здача їх депозитарію. Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов'язання зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію, про приєднання до договору інших держав тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Як правило, це держава, в якій відбуваються переговори та підписання договору.

Реєстрація міжнародник договорів - внесення до спеціального реєстру міжнародної організації міжнародного договору, який набув чинності, що дає змогу посилатися на нього в органах такої організації. Реєстрація договорів здійснюється в секретаріатах ООН, спеціалізованих установах ООН, Ради Європи та інших організацій. Включення цієї статті в Статут ООН переслідувало ціль обмежити таємну дипломатію і довести до відома міжнародного співтовариства зміст договорів. Але навіть якщо договір зареєстрований в міжнародній організації, він підлягає, як випливає з Віденських конвенцій, обов'язковій реєстрації в Секретаріаті ООН.

Договори, зареєстровані в ООН, публікуються в спеціальних збірниках. Багатьма державами передбачається порядок публікації договорів з їх участю. В Україні договір, що набув чинності, реєструється в Міністерстві закордонних справ, яке відповідає разом з Верховною Радою України за його поширення на внутрішній правопорядок держави. Внутрішньодержавну публікацію називають промульгацією міжнародного договору.

Слід враховувати, що неможливим є повне скасування таємних угод, укладаються угоди про військову співпрацю, поставки товарів, співпрацю силових відомств та ін. Але для ООН незареєстрований договір юридично не існує, проте це не впливає на його обов'язкову силу відносно сторін.

Застереження та правки до міжнародних договорів

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору,"яка, однак, не виключає

Його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Це суверенне право кожної держави, що можна заявити на всіх стадіях укладення договору.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави. Вона недопустима в двосторонньому договорі, а також якщо застереження самим договором або якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких дане не належить, або коли застереження недопустиме з точки зору об'єкта і мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Для застереження згода інших учасників не вимагається. Але конвенцією встановлено, що застереження вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заяви вони не висловили проти нього заперечень. Разом з тим слід урахувати, що заява застереження створює новий режим договору між державою, яка заявила застереження, і тими, котрі застереження не заявляли. Він полягає в тому, що держава, яка заявила застереження, визнає договір не в цілому, а лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав договір діє у повному обсязі.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінений за згодою його сторін шляхом внесення поправок (ст. 39). Вони за своїм призначенням і за процедурою прийняття рішення дуже відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють використання відповідних положень договору відносно конкретного учасника.

Питання 64. Прийняття договору та встановлення автентичності його тексту

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

   З’ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні пред’явити відповідні повноваження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо “із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети, і не вимагати пред’явлення повноважень” (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього законодавства держави, яку представляють особи.

   Деякі особи вважаються такими, що представляють державу за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. такими особами є: “а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв — з метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представники, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з метою прийняття тексту договору на такій конференції, в такій організації або в такому органі”. Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”.

   Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

   До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

   Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

   Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

   Висловлення згоди на обов’язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів міжнародного права на обов’язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов’язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

   Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов’язковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному примірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

   Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура його укладання. Посадові особи (як правило, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов’язковість цих положень.

   Ратифікація — це остаточне затвердження договору одним із вищих органів держави відповідно до процедури, передбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода держави на обов’язковість для неї договору висловлюється ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір за умови ратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів”. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для надання договорам обов’язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

   В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України “Про міжнародні договори України” в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації1. Закон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпису Президенту України.

   Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов’язковість договору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода на обов’язковість для держави договору висловлюється прийняттям або затвердженням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифікації”. У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 Закону України “Про міжнародні договори України” договори, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов’язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжнародних організацій. Генеральна Асамблея затверджує угоди ООН з її спеціалізованими закладами.

   Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання. В Україні питання приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України “Про міжнародні договори України”.

   Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на його обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це “одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї держави”. Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього договору може розглядатися як пропозиція його перегляду.

   Держава має право робити застереження до договору “за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об’єктом та метою договору” (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Питання 65. Форми надання державами згоди на обов’язковість міжнародного договору

Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правилаальтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденсь­кої конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов'яз­ковість для неї договору висловлюєтьсяратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюєтьсяратиф­ікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які бе­руть участь у переговорах, домовились про необхідність ра­тифікації; в) представник держави підписав договір за умо-виратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів»¹. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов'язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації¹. За­кон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпи­су Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської кон­венції 1969 р. зазначає: «Згода на обов'язковість для держа­ви договору висловлюється прийняттям або затверджен­ням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифі­кації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжна­родного договору обійти положення внутрішнього законо­давства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 За­кону України «Про міжнародні договори України» догово­ри, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов'язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжна­родних організацій. Генеральна Асамблея затверджує уго­ди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У зви­чайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної гра­моти або іншого документа про приєднання. В Україні питан­ня приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний до­говір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншо­го способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього за­стереження. Необхідність застережень виникає у тих випад­ках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими поло­женнями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прий­няття або затвердження договору або приєднання до ньо­го, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї дер­жави». Застереження можна робити тільки до багатосто­ронніх договорів. Застереження до двостороннього догово­ру може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження за­бороняється договором; б) договір передбачає, що можнаробити тільки певні застереження, до яких це застережен­ня не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктомта метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Питання 66. Набуття чинності міжнародного договору. Дія, дійсність міжнародного договору

Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов'язковим для сторін і породжує відповідні права та обов'язки. Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов'язує застосовувати його положення у певних випадках.

Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: "Дана Конвенція буде застосовуватись з початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення воєнних дій" (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни "набуття чинності" та "застосування договору" близькі за значенням, але не тотожні.

Усе залежить від характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні договори здебільшого передбачають набуття чинності після згоди на їх обов'язковість відповідної кількості держав. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула чинності лише з 27 січня 1980 р. Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона "набуває чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні грамоти будуть передані на зберігання" (ст. 58).

Чимало багатосторонніх договорів передбачають відповідний термін набуття чинності після висловлення згоди на їх обов'язковість. Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та набуття ним чинності -- це різні поняття.

Віденські конвенції закріпили загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговорах (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах, на обов'язковість для них договору (п. 2 ст. 24).

Стосовно приєднання до договору, який набув чинності, передбачено, що він набуває чинності для відповідного суб'єкта з тієї дати, коли він виразив згоду на обов'язковість договору, якщо у договорі не передбачено інше.

З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі застосування цих конвенцій. Припинення договору, його денонсація або вихід з нього учасника можуть мати місце лише в результаті застосування положень самого договору або конвенцій. Це ж правило застосовують до зупинення дії договору (ст. 42).

Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати правові наслідки для договірних сторін, і лише згідно з такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права та обов'язки, на досягнення яких була направлена воля учасників договору. Юридична дійсність міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних чи економічних критеріїв.

Дійсність включає в себе правомірність, але не обмежується лише нею. Поняття "дійсність" є значно ширшим від поняття "правомірність": це юридична повноцінність міжнародного договору у площині не лише його відповідності міжнародному праву, а й наявності у ньому сторін, котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх воль та ін.

Аналізуючи питання про дійсність відповідного міжнародного договору, необхідно керуватись тим, що вказаний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто при його укладанні були дотримані всі формальні підстави, і що він ще залишається чинним.

Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним, оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням міжнародного права.

У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).

Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").

Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін. Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є частиною міжнародного права.

На думку А. Фердросса, "ратифікований міжнародний договір може бути оспорений у тому випадку, якщо ефективне обмеження договірної правоздатності було відомо іншій договірній стороні або могло стати відомим при прояві необхідної стурбованості"67. Однак коли згода держави на обов'язковість договору виражена представником, безпосередньо главою держави чи уряду, міністром закордонних справ, відповідно, факт порушення внутрішнього права держави стосовно процедури укладення договору не впливає на дійсність угоди. Винятком може бути випадок, коли таке порушення є очевидним. Зокрема, якщо укладений з порушенням внутрішнього права договір набув чинності та почав реалізовуватися його сторонами, у такому випадку його припинення можливе лише зі згоди іншої сторони.

Відповідно до Конституції України, Конституційний Суд дає висновок про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих договорів, котрі вносяться у Верховну Раду для вираження згоди на їх обов'язковість (ст. 151).

Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за собою недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у такий, що може бути заперечений.

Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого іншого учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante"). Однак при цьому вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.

Згідно зі ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, договори не мають зворотної сили. Це означає, що положення договору не є обов'язкові для учасника стосовно будь-якої дії чи факту, котрі мали місце до дати набуття договором чинності, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати.

Термін дії договорів залежить від характеру відносин, що регулюються ними, та намірів сторін. А тому залежно від терміну дії міжнародні договори можна класифікувати на три групи: строкові, безстрокові та невизначено-строкові. Найчастіше термін дії договору передбачено у тексті договору. Договір, що укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію з його закінченням, якщо сторони спеціально не домовляться про продовження цього терміну або відновлення дії договору на новий термін.

До безстрокових відносять здебільшого мирні договори, договори про кордони, про роззброєння.

Найчастіше укладають невизначено-строкові договори, в яких визначений певний термін дії, але при цьому він передбачає, що після цього терміну договір буде залишатися чинним доти, доки один із учасників не заявить про свій намір денонсувати його.

Від продовження терміну дії договору (пролонгації) необхідно відрізняти відновлення дії договору - у випадку припинення або призупинення дії договору. Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення воєнних дій), мовчазливо або через обмін нотами.

За сферою дії (у просторі) виокремлюють: універсальні договори, в яких передбачена участь держав усього світу; регіональні, в яких беруть участь держави певного регіону; локальні, сфера дії яких обмежена невеликою кількістю держав, та двосторонні договори.

Питання 67. Недійсність міжнародного договору

Умови дійсності договорів. Дійсним вважається міжнародний договір, якщо він у цілому або в будь-якій частиніне суперечить основним принципам або імперативним нормам міжнародного права. Ця загальновизнана точка зору закріплена у Віденській конвенції 1969 р. У ст. 53 цієї Конвенції говориться: «Договір є нікчемним, якщо в момент укладення він суперечить імперативним нормам загального міжнародного права».

Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права і обов'язки, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору.

Одним з найважливіших умов дійсності договору є дотримання встановлених правил при його заключеніі1. Укладати договір повинні належні суб'єкти, а переговори вести належним чином уповноважені представники, які повинні: не застосовувати силу і дотримуватися повної добровільність; не допускати обману в ході переговорів і не вчиняти дій, що викликають помилки в тексті договору; дотримуватися конституційну процедуру укладання договорів; не допускати підкупу представника держави абоміжнародної організації. Дійсність договору або згоди держави на обов'язковість для неї договору може оскаржуватися тільки на основі загальновизнаних норм міжнародного права.

Договори, що не відповідають перерахованим вище умовам, є недійсними.

Умови і наслідки недійсності договорів. У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 вказано на конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Міжнародний договір оголошується недійсним, якщо:

1) він укладений з явним порушенням внутрішніх конституційних норм, що стосуються компетенції та порядку укладання договору(Ст. 46);

2) згода на зобов'язання за договором дано за помилку, якщо помилка стосується факту або ситуації, що існували при укладанні договору і являли собою істотну основу для згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої бере участь у переговорах держави (ст. 49);

4) згоду держави на обов'язковість для неї договору було виражено в результаті прямого або непрямого підкупу його представника іншим беруть участь у переговорах державою (ст. 50);

5) представник держави дав згоду на умови договору під примусом або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір в момент укладання суперечить основним принципам міжнародного права (ст. 53).

Недійсність міжнародного договору може бути відносною і абсолютною. Ознаками відносної недійсності є: порушення внутрішніх конституційних норм, помилка, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності відносяться: примус держави або його представника; протиріччя договору основним принципам або імперативною нормою загального міжнародного права (jus cogens).

Якщо договір визнаний недійсним, то або його учасники повністю звільняються від зобов'язань виконання договору надалі, або усуваються підстави, які послужили причиною недійсності договору, або договір за згодою учасників переглядається весь або в якійсь його частині.