19. Принцип змагальності та диспозитивності судового розгляду

Принцип змагальності судового розгляду закріплено у ст. 129 Конституції України. Основою цього принципу є те, що під час судового розгляду спір між собою ведуть дві сторони: обвинувачення та захист. Вони є відокремлені одна від одної, мають різні функції, що відмежовані від судової діяльності. За своєю суттю змагальність означає, що дві сторони наділено однаковими правами, за допомогою яких вони мають можливість обстоювати свою позицію. Тобто, процесуальна рівність означає, що все, що вправі робити сторона обвинувачення для того, щоб довести мотиви для визнання особи винною, вправі робити й сторона захисту для того, щоб спростувати обгрунтування протилежної сторони. Стаття 261 КПК встановлює, що сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду. Найбільш послідовно змагальність реалізується під час судового ‘ розгляду кримінальної справи. Основами для реального існування змагальності у кримінальному процесі є: по-перше, розмежування в суді функції обвинувачення, функції захисту та функції вирішення справи по суті; по-друге, виконання кожної з цих функцій уповноваженими на це суб’єктами (стороною обвинувачення, стороною захисту та судом відповідно); по-третє, дотримання принципу процесуальної рівності учасників процесу.

Початковою рисою змагальності є активність сторін із керівною роллю суду в кримінальному процесі. Слід зауважити, що суд не є пасивним під час судового розгляду, він бере участь у дослідженні усіх матеріалів справи, вирішує питання про вилучення недопустимих доказів, за клопотанням сторін розглядає нові докази по справі, керує ходом процесу, а також бере участь 8 інших процесуальних діях задля з’ясування .істини по ‘справі, правильного та об’єктивного вирішення справи. Тому законом передбачено випадки, коли судовий розгляд продовжується, справа вирішується по суті, однак спору між сторонами немає (наприклад коли підсудний визнає свою вину). Під час досудового слідства реалізація принципу змагальності зводиться до мінімуму, адже слідчий та обвинувачений чи його захисник не є рівноправними на цій стадії кримінального процесу. Проте, набуваючи повної реалізації під час судового розгляду, цей принцип надає вироку суду більшої переконливості, підвищує його значущість.

20. Принцип вільної оцінки доказів

Даний принцип полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).

Зокрема, показання підозрюваного і обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є вирішальним доказом.

Закон передбачає, що будь-які показання підозрюваного й обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч.2 ст.73, ч.2 ст.74 КПК).

Навіть такий авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (ч.4 ст.75 КПК).

Якщо вони переоцінюють доказове значення визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, висновку експерта, не критично ставляться до них, це призводить до слідчих і судових помилок, неправильного прийняття рішення по справі, яке підлягає зміні або скасуванню.

Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими органами, прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є контрольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, і керуватись вони повинні законом; всі рішення приймають в справі, повинні бути мотивованими і ґрунтуватись на аналізі всіх доказів, що є в справі, а не на враженнях, міркуваннях, припущеннях, цих органів.

Принцип вільної оцінки доказів (іноді в юридичний літературі його називають принципом оцінки доказів за внутрішнім переконанням, що є менш точним) діє у всіх стадіях кримінального процесу і поширюється не тільки на державні органи та особи, які ведуть процес, а й інших кримінально-процесуальної діяльності.