Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, з’ясовано предмет та об’єкт дослідження, його хронологічні межі, визначено мету та завдання дослідження, його методологічне підґрунтя, відображено зв’язок роботи з науковими програмами, визначено її практичне значення та наукову новизну, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Джерельна база та історіографія дослідження” характеризується та аналізується стан наукової розробки проблеми та джерельна база дисертації.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні за походженням, ступенем інформативності, видовими ознаками та змістом опубліковані та неопубліковані документальні матеріали, а також історіографічні джерела. Сукупність використаних джерел можна поділити на кілька груп: 1) документальні джерела, що є незамінним матеріалом для вивчення історії Університету св. Володимира. При їх аналізі виокремлено документи, що відтворюють становлення та розвиток історичної освіти і, зокрема, навчальний та педагогічний процес на слов’янознавчій кафедрі¹¹; 2) біографічні документи та матеріали службової діяльності вчених-славістів Університету св. Володимира; 3) наукові праці та підготовчі матеріали до них вчених-славістів Університету св. Володимира.

В першій групі джерел містяться державні законодавчі акти, що стосуються питань освіти, організаційно-розпорядча документація, оперативні звітні документи Університету св. Володимира та оперативне листування. Важливі документи відклалися у Центральному державному історичному архіві України у Києві (далі – ЦДІАК України): фонд Канцелярії попечителя Київського учбового округа (Ф. 707), фонд Канцелярії Київського, Волинського, Подільського генерал-губернатора (Ф. 442), фонд Канцелярії Київського окремого цензора (Ф. 294). Серед них необхідно відзначити такі документальні джерела, що висвітлюють етап становлення слов’янознавчої кафедри: “Про необхідність усталення існування кафедр російської словесності та слов’янських наріч в Університеті св. Володимира”², “Пропозиції міністра народної ос віти про погляди на слов’янство та про основи, якими мають керуватися викладачі при вивченні та обробці джерел та пам’яток слов’янських”³.

Відомості про перебіг стану справ на історико-філологічному факультеті надають щорічні звіти університету, протоколи засідань Ради університету, справи Ради і Правління університету, навчальні плани, огляди викладання. Ці документи знаходяться також у Державному архіві м. Києва (далі – ДАК), у фонді Київського університету (Ф. 16), в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі – ІРНБУВ) – фонд Київського університету (Ф. VІІІ) та в першій офіційній частині чисел “Университетских известий” (далі КУИ), що починають виходити з 1861 р.

Зокрема, в ДАК відклалися документи, що висвітлюють організаційне становлення кафедри слов’янської філології, насамперед, відзначимо рапорти викладачів, адресовані декану факультету про заплановані на навчальний рік курси⁴. З початку 1850-х рр. інформація про перелік славістичних курсів та кількість навчальних годин друкувалася в окремих брошурах⁵ і супроводжувалася переліком літератури, необхідної для опрацювання студентами. Окремі матеріали до практичних занять з історії слов’ян останнього етапу існування Університету св. Володимира зберігаються в ІР НБУВ: зокрема, на перший та другий семестри 1918/1919 н. р.⁶

Аналіз зазначених документальних джерел дозволив прослідкувати зміни, що відбувалися в переліку славістичних курсів протягом досліджуваного періоду.

Визначною подією для розвитку славістичної освіти в Університеті св. Володимира стало прийняття постанови історико-філологічного факультету, датованої вереснем 1919 р., – “Про запровадження кафедри педагогіки та історії слов’ян”. Введення її в дію означало на практиці розмежування філологічних та історичних слов’я­но­знавчих дисциплін⁷.

Великий блок опублікованих джерел складають законодавчі та нормативні акти, видані з другої половини ХІХ ст. у збірниках документів⁸. Дотичними до обраної теми є університетські статути та штатні розклади від 1833 р., 1842 р.⁹, 1863 р.¹⁰ та 1884 р¹¹.

Насичена інформативність залученого масиву джерел дозволила відтворити цілісну картину процесу запровадження слов’янознавчих курсів до кола навчальних дисциплін, становлення окремої славістичної кафедри та її подальший розвиток і функ­ціонування.

У другій групі джерел об’єднано біографічні документи та матеріали службової діяльності вчених-славістів Університету св. Володимира. Важливе місце посідають документи з особових архівних фондів. Зокрема, в ЦДІАК України відклалися особові фонди О. О. Котляревського (Ф. 2223) та М. Ф. Владимирського-Буданова (Ф. 840). В ІР НБУВ знаходяться особові фонди Т. Д. Флоринського (Ф. 219), А. І. Сте­повича (Ф. 179), Ю. А. Яворського (Ф. 21), документи з яких відображають їх службову діяльність, висвітлюють різні біографічні відомості.

З особових фондів А. М. Лободи (Ф. 37), М. П. Дашкевича (Ф. 65), М. І. Костомарова (Ф. 22), О. В. Романовича-Славатинського (Ф. 144) залучені епістолярії. Важливе значення мають автобіографічні документи А. І. Степовича¹² з фонду архіву ВУАН (Ф. 10) та О. М. Лук’яненка¹³ з фонду Ф. І. Титова (Ф. 175).

До дисертаційної роботи також залучено окремі документи з фонду загально-історичного (Ф. 1) та загально-історичного і листування (Ф. 2 та Ф. 3). Зокрема, у Ф. 1 зберігаються особисті папери О. О. Котляревського¹⁴, офіційні матеріали Т. Д. Флоринського¹⁵, важливу інформацію містять чернетки до вступних лекцій і тексти лекцій Т. Д. Флоринського та О. О. Котляревського¹⁶.

Документи до біографії та службової діяльності викладачів Університету св. Володимира відклалися також в ДАК у фонді Київського університету (Ф. 16) та в ЦДІАК України у фонді Канцелярії попечителя Київського учбового округу (Ф. 707). Це, зокрема, формулярні та послужні списки викладачів, накази та клопотання про їх обрання, призначення, підвищення в посаді, звільнення та переведення в інші нав­чальні заклади Російської імперії, відомості про захист дисертацій та присудження наукових ступенів, матеріали про участь у наукових з’їздах та надання наукових відряджень тощо. Зокрема, до наукового обігу введено послужний список приват-доцента Університету св. Володимира Є. А. Рихліка¹⁷, формулярний список про службу вчителя грецької мови Другої Київської гімназії К. Ф. Страшкевича¹⁸.

Важливу інформацію містять документи про наукові відрядження професорсько-викладацького складу Університету св. Володимира. Вони були обов’язковими для тих, хто хотів викладати по кафедрі слов’янської філології (К. Ф. Страшкевич)¹⁹, надавалися для написання дисертацій (К.Ф. Радченко)²⁰ та для участі у наукових з’їздах (Попередній з’їзд спеціалістів зі слов’янської філології та історії для обговорення актуальних питань слов’янознавства)²¹. Звіти про наукові відрядження публікувалися в “Университетских известиях”. Вони дозволяють зробити висновки про коло наукових інтересів вчених та містять інформацію про методологію підготовки наукових досліджень²².

Для відтворення цілісного сприйняття постатей провідних вчених-славістів в ди­сертаційному дослідженні використано спогади про них, що належать перу їхніх сучасників²³. Безумовно, мемуари містять суб’єктивну оцінку подій та характеристику осіб, що передбачає їх критичний аналіз і співставлення з документальними джерелами.

У роботі використані судово-слідчі документи у справі Т. Д. Флоринського, які відклалися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України)²⁴ і висвітлюють останні дні життя видатного вченого. Аналізуючи інформацію, викладену у справі, доходимо висновку, що об’єктивні докази вини вченого відсутні.

Остання група джерел – наукові праці вчених-славістів Університету св. Володимира та підготовчі матеріали до них. Зокрема, це монографії, рецензії, критичні огляди, статті, наукові доповіді, дисертації тощо. Аналіз цих праць міститься безпосередньо у розділах дисертації.

Таким чином, наявність різноманітного масиву джерел, частина яких автором уперше залучена до наукового обігу, є підґрунтям комплексного наукового дослідження становлення та розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира в 1834–1919 рр.

Історіографія проблеми. Слід зазначити, що у вітчизняній історіографії відсутня праця, спеціально присвячена питанню становлення та розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира. Однак окремі аспекти цієї проблеми знайшли своє висвітлення в працях дослідників різних років. Хронологічно існуючу літературу з да­ного питання умовно можна поділити на три періоди: І період – друга половина ХІХ – початок ХХ ст.; ІІ період – радянська історіографія; ІІІ період – українська історіо­графія доби незалежності. Опрацьовану літературу, за проблемним спрямуванням, нами поділено на кілька груп: загальні роботи, присвячені розвитку слов’янознавства у ХІХ – на початку ХХ ст.; дослідження, які стосуються персоналій вчених-славістів та їхньої наукової спадщини; монографії, які висвітлюють історію Київського університету і побіжно торкаються окремих аспектів розвитку слов’янознавчої освіти та науки.

Дослідження дореволюційного вітчизняного слов’янознавства розпочалося в дру­гій половині ХІХ ст. Зокрема, О. О. Котляревський в серії статей²⁵ розглядав генезис порівняльно-історичного мовознавства в Російській імперії від М. В. Ломоносова до Ф. І. Буслаєва. Одна з перших спроб класифікації і узагальнення наукового доробку то­гочасних вчених-славістів зроблена у праці І. В. Ягіча⁴²⁶. Проблемам розвитку і функ­ці­онування слов’янознавства як комплексу навчальних дисциплін присвятив свою статтю О. І. Соболєвський. В ній він докладно зупинився на історії становлення слов’янознавства у вищій школі, підбив підсумки сучасного йому стану розвитку науки та вказав на необхідність реформ в цій галузі²⁷.

В історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. помітне місце займають монографії, присвячені історії Університету св. Володимира²⁸, в яких у хронологічній послідовності висвітлювалася історія навчального закладу, розповідалося про професорсько-викладацький склад, містилися статистичні відомості різного характеру. Необхідно виділити роботу, присвячену особовому складу університету за перші п’ятдесят років його існування²⁹, що вміщує інформацію про життєвий шлях та наукову діяльність професорів та викладачів різних кафедр університету. Матеріали про вчених-славістів Університету св. Володимира містяться у ювілейних збірниках інших науково-навчальних закладів, з якими був пов’язаний їхній творчий шлях³⁰.

Важливу роль мають статті, присвячені пам’яті окремих вчених-славістів. В них висвітлюється їхній життєвий та творчий шлях, подається побіжний огляд наукової спадщини, характеризуються людські і професійні якості. Враховуючи специфіку цих публікацій, маємо констатувати відсутність в них критично-аналітичного підходу у викладенні матеріалу³¹.

В радянській історичній науці історія дореволюційного вітчизняного слов’яно­знавства знайшла висвітлення в низці робіт. Відзначимо, насамперед, дослідження С. Б. Бернштейна, М. Г. Булахова, О. М. Горяїнова, В. О. Дьякова, А. Є. Москаленка, А. С. Мильникова³². На особливу увагу заслуговують змістовні дослідження Л. П. Лаптєвої, яка є одним з провідних спеціалістів у галузі вивчення дожовтневого слов’янознавства в Російській імперії³³.

Певною мірою підсумували вже накопичений фактичний матеріал та продовжили дослідження історії славістики автори біобібліографічного словника “Слов’янознав­ство в дореволюційній Росії”³⁴. Робота має довідковий характер, тому містить досить стислу інфор­мацію про кожного з широкого кола представників славістичної науки. Провідне місце серед праць, присвячених історії слов’янознавства в Російській імперії, належить колектив­ній праці радянських вчених-славістів “Слов’янознавство в дореволюційній Ро­сії. Дослідження південних та західних слов’ян”³⁵. В роботі основна увага зосереджена на висвітленні умов, що мали визначальний вплив на становлення і розвиток слов’янознавства, організацію підготовки кадрів і дослідницької роботи в галузі слов’янознавства, на аналізі найважливіших наукових результатів тих досліджень, що бу­ли присвячені історії, культурі, мовам південних та західних слов’ян.

Певний матеріал про становлення славістичної науки в Університеті св. Володимира міститься в низці робіт, присвячених історії Київського університету³⁶. Основний акцент у розділах, присвячених діяльності Університету св. Володимира, зроблений на історії становлення навчального закладу, його структурі та змінам, що відбувалися з впровадженням нових університетських статутів.

В радянській історіографії варто виокремити низку робіт, присвячених дослідженню процесу перетворень, що мали місце у вищих навчальних закладах Російської імперії із запровадженням статутів різних років³⁷.

У наступну групу досліджень радянської доби нами виділено праці, присвячені постатям окремих вчених-славістів, життя і наукова діяльність яких пов’язані з Університетом св. Володимира, їх творчому доробку та науковим зв’язкам. Зокрема, окремим сторінкам життя та творчості О. О. Котляревського присвятили роботи З. І. Вла­сова³⁸, Б. В. Правдін³⁹; Л. П. Лаптєва⁴⁰, Вивченням постаті А. М. Ясинського займалися А. Є. Москаленко¹⁴¹ та М. О. Казакова⁴², низка праць, присвячена життєвому та творчому шляху М. І. Костомарова⁴³.

В останній групі об’єднані дослідження сучасних українських істориків, написані після здобуття Україною незалежності. Українська історіографія характеризується появою низки праць, присвячених як розвитку історичної науки в цілому, так і окремим її представникам. Проблемі становлення теорії та методології історії в Україні в ХІХ – ХХ ст., аналізу теоретичних праць з питань історії, написаних провідними вітчизняними науковцями присвячені дослідження С. П. Стельмаха⁴⁴. Однією з перших робіт, в якій висвітлено окремий розділ історичної науки – медієвістики, стало дослідження С. І. Лимана⁴⁵. Ґрунтовністю дослідження, залученням широкого кола нових архівних та історіографічних джерел характеризується монографія І. Н. Войцехівської, присвячена В. С. Іконникову⁴⁶.

Від першої половини 1990-х рр. з’являються праці з історії Київського університету та розвитку в ньому історичної науки. Питання становлення історичної науки та освіти в Університеті св. Володимира в перші 50 років його існування висвітлила у своїй монографії О. О. Тарасенко⁴⁷. Історії історичного факультету присвячена стаття Г. Д. Казьмирчука, вміщена у виданні з нагоди 170-ї річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка⁴⁸. В іншому ювілейному виданні⁴⁹ вміщена біографічна інформація про професорів-славістів, певною мірою відображено дожовтневий етап розвитку славістичної кафедри. Глибше висвітлено питання функціонування кафедри в Університеті св. Володимира в статті В. І. Ярового⁵⁰. Окреме місце серед новітньої літератури, присвяченої історії Університету св. Володимира, посідають праці В. А. Короткого та В. І. Ульяновського. В їх двохтомній роботі, крім архівних документів, вміщено нарис історії Університету св. Володимира, подано відомості про його професорсько- викладацький склад⁵¹. Останнім рокам існування Університету присвячена наступна праця вчених⁵². що увібрала низку важливих документів, віднайдених у вітчизняних та закордонних архівах, авторські коментарі та статті про викладачів університету, що передують документам, присвячених їх діяльності.

Чільне місце в українській історіографії посідають праці, присвячені окремим дослідникам. Насамперед, необхідно відзначити монографії, що висвітлюють життя та наукову діяльність М. Д. Іванішева⁵³, М. І. Костомарова⁵⁴, дисертаційні дослідження присвячені М. Ф. Владимирському-Буданову”⁵⁵, Ф. І. Леонтовичу⁵⁶, які всебічно характеризують діяльність вчених, однак, на наш погляд, місце славістичної проблематики висвітлено в них недостатньо повно. Значний інтерес представляє стаття С. А. Ко­пилова⁵⁷ – перша у вітчизняній історичній науці робота, присвячена постаті Т. Д. Фло­ринського. Аналіз доробку вченого в галузі болгаристики здійснено у статті В. І. Яро­вого⁵⁸. Розвитку іншої галузі слов’янознавства – богемістики та її представникам в Ки­їв­ському університеті присвячена стаття С. М. Мотрук⁵⁹. Висвітленню життєвого шляху одного з фундаторів медієвістичної школи Університету св. Володимира Ф. Я. Фор­тинського, дослідженню його внеску у вивчення долі полабсько-прибалтій­ського слов’янства та слов’яно-німецьких відносин у середні віки присвячена стаття М. О. Рудя⁶⁰. Ще одне дослідження автора присвячене видатному славісту О. О. Котляревському⁶¹. Л. П. Польовий та Ю. І. Шаповал звернулися до трагічної долі вченого-славіста Є. А. Рихліка⁶². Спираючись на матеріали архіву СБУ по Чернігівській області, автори вперше висвітлили обставини арешту вченого, його ув’язнення та смерті.

Таким чином, історіографічний аналіз вказує на існування значної кількості праць, присвячених окремим аспектам розвитку слов’янознавства в Київському університеті, однак вони мають фрагментарний характер і не дають можливості відтворити цілісну картину цього процесу.

У другому розділі “Організаційні та науково-методичні засади формування слов’янознавства (середина 30-х – перша половина 70-х рр. ХІХ ст.)” висвітлюється перший етап розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира, розглядаються основні моменти запровадження вивчення південних та західних слов’ян в систему вищої освіти та наукові роботи зі славістичної тематики вчених Київського університету.

Університет св. Володимира в Києві був заснований 8 листопада 1833 р. Його створення як навчального закладу здійснювалося відповідно до статуту від 25 грудня 1833 р., який не передбачав існування кафедри історії і літератури слов’янських наріч. Натомість, запроваджувалася кафедра польської мови та посада лектора, яку обійняв Й. Й. Мікульський. Після його виходу на пенсію, розпочався тривалий процес заміщення вакантної кафедри, під час якого вперше з’являється офіційна пропозиція про створення кафедри історії літератури слов’янських наріч. Її юридичне втілення у життя відбулося у 1842 р., коли було затверджено новий статут Університету св. Володимира, у відповідності з яким на першому відділенні філософського факультету запроваджувалася кафедра історії і літератури слов’янських наріч з включенням слов’ян­ських старожитностей. Однак її фактичний початок роботи припадає на 1847 р., коли відбулося призначення ад’юнкта по кафедрі – магістра грецької філософії В. Я. Яро­ць­кого. У роботі він мав керуватися не лише навчальними програмами та планами, а й дослухатися до офіційних пропозицій міністерства народної освіти, щодо принципів викладання славістичних дисциплін в стінах вищих навчальних закладів, відображених у конфіденційному листі.

У переліку курсів, що їх викладав В. Я. Яроцький в цей період, фігурували: загальний філологічний огляд слов’ян, граматика старослов’янської церковної мови, слов’янські старожитності, старослов’янська граматика, пам’ятки російської писемності, історія і література слов’янських наріч.

Запровадження слов’янознавства в систему вищої освіти спричинило низку змін науково-організаційного характеру. Зокрема, було запроваджено два наукових ступеня: магістра слов’янської словесності і доктора слов’яно-руської філології. Для допуску до захисту дисертацій на здобуття цих ступенів, вимагалося скласти відповідно магістерський чи докторський іспити, питання на яких визначалися шляхом жеребкування. Від здобувачів інших наукових ступенів також вимагалися ґрунтовні знання слов’янознавчої проблематики.

Наукова розробка слов’янознавчої проблематики відбувалася завдяки працям М. О. Максимовича (досліджував російську мову у порівнянні з іншими слов’янськими мовами), І. М. Даниловича (студіював та публікував юридичні пам’ятки Польщі та Великого князівства Литовського), К. Ф. Страшкевича (займався дослідженням чеської мови), М. Д. Іванішева (вивчав історію слов’янських законодавств), М. І. Кос­томарова (розглядав слов’янську міфологію).

На початку 1860-х рр. слов’янознавство в Російській імперії вступає у новий етап свого розвитку. Зміни в суспільно-політичних умовах життя сприяли розширенню інтересу до слов’янства. Реформи 1860-х рр. торкнулися системи освіти і були пов’язані з розробкою та введенням в дію нового університетського статуту. Згідно з ним, за кафедрою закріплювалася назва слов’янської філології, розширювалося коло славістичних предметів, було запроваджено систему закордонних відряджень для майбутніх професорів тощо. В цей період з’являються нові посібники та підручники. І хоча у викладанні слов’янознавчих предметів все ще переважає філологія, вже постає розуміння необхідності відокремлення історії, чи, принаймні, звернення на історичні сюжети дедалі більшої уваги. Вагомий внесок у розвиток вітчизняного слов’янознавства в цей період зробили викладачі університету – Ф. І. Леонтович, М. П. Дра­гоманов, В. О. Більбасов.

Таким чином, у досліджуваний період в Університеті св. Володимира відбувся процес зародження і становлення вивчення південних і західних слов’ян. І все ж вирішення головних питань слов’янознавства залишалося ще попереду.

В третьому розділі “Становлення слов’янознавства в Університеті св. Володимира (друга половина 70-х рр. – початок 80-х рр. ХІХ ст.)” досліджується другий етап формування історичного слов’янознавства в Університеті св. Володимира, аналізуються зрушення, що відбулися в цій царині, тогочасні тенденції та напрями слов’янознавчої проблематики.

В 1860-х – 1870-х рр. в Російській імперії відбувається процес зміни поколінь вчених-славістів. В науково-навчальних закладах починають свою діяльність молоді дослідники, учні прославлених вчених П. І. Прейса, О. М. Бодянського, І. І. Срезнев­ського, В. І. Григоровича. Вони сформували власні, відмінні від попередників, погляди на слов’янство, що ґрунтувалися на інших філософських засадах. Молодше покоління славістів під впливом нових історичних умов більш реалістично оцінювало слов’ян­ські старожитності, критикувало концепції та погляди знаних зарубіжних слов’ян­ських дослідників першої половини ХІХ ст. В Університеті св. Володимира цей процес припадає на середину 70-х рр. ХІХ ст. і пов’язаний з ім’ям доктора слов’янської філології О. О. Котляревського З 1875 р. він розпочав викладання по кафедрі слов’ян­ської філологія на посаді ординарного професора.

За роки праці в Університеті О. О. Котляревський прочитав наступні лекційні курси: історико-філологічний огляд слов’янського племені, історія слов’янознавства, слов’янські наріччя, слов’янські старожитності, пам’ятки старочеського наріччя, давньоруська писемність, старожитності російської мови, історія болгарської та серб­ської літератур, огляд давньоруської писемності, енциклопедія слов’янознавства, загальне слов’янознавство, історія польської літератури. Аналіз деяких з цих курсів дозволяє зробити висновок про високий професійний рівень вченого. Наукові праці О. О. Котляревського, присвячені вивченню балтійських слов’ян, в яких уперше був застосований порівняльно-історичний метод, поповнили скарбницю вітчизняних праць зі слов’янознавства.

Важливе місце серед славістичних досліджень посідали праці Ф. Я. Фортинсько­го, присвячені дослідженню прибалтійських слов’ян. Кілька цінних робіт з історії сло­в’янського права були написані М. Ф. Владимирським-Будановим.

В кінці 1870-х – на початку 1880-х рр. в Університеті св. Володимира розпочинають роботу молоді науковці, що розробили низку важливих слов’янознавчих проблем. Так, А. В. Стороженко дослідив Зеленогорський та Краледворський рукописи, а його праця, присвячена польському поету С. Ф. Кльоновичу, стала першою у вітчизняній науці. І. А. Лінниченко написав ґрунтовне дослідження, що висвітлювало відносини Польщі та Київської Русі у середні віки. М. М. Любович розробляв питання історії польської реформації та контрреформації, його роботи з цієї тематики й до­сі залишаються актуальними.

Таким чином, зазначений період був важливим етапом у процесі розвитку слов’я­нознавства в Університеті св. Володимира, з огляду на позитивні зміни у викладанні славістичних предметів і наукову розробку нових слов’янознавчих питань.

В четвертому розділі “Розвиток слов’янознавства: традиції та специфіка (середина 80-х рр. – кінець ХІХ ст.)” аналізується третій етап розвитку слов’янознавства, досліджуються зміни у викладанні славістичних дисциплін, висвітлюється розуміння вузлових питань історії слов’ян, окреслено концепції етапів їх суспільно-політичного розвитку в працях викладачів Університету св. Володимира.

До середини 80-х рр. ХІХ ст. вітчизняне слов’янознавство вже досягло значних успіхів. За попередні періоди був накопичений значний обсяг джерел, вийшли у світ наукові дослідження, що стали не тільки відправними пунктами для подальшої розробки різноманітних проблем, але й значними досягненнями світової славістики. Безумовно, зазначені явища позитивно вплинули на рівень університетського слов’янознавства.

Після запровадження нового університетського статуту 1884 р. історію слов’ян було включено до числа обов’язкових предметів історичних відділень історико-філологічних факультетів. Цей захід, хоча і корисний, не був, однак, достатнім, адже спеці­алізація кадрів в окремих галузях славістики вимагала окремої кафедри слов’ян­ської історії, яка затверджена не була. І хоча дана проблема на цьому етапі не була вирішена, певні позитивні зміни все ж відбувалися. Зокрема, з середини 90-х рр. ХІХ ст. викладання слов’янознавчих дисциплін на кафедрі слов’янської філології Університету св. Володимира покладалося вже на двох викладачів, а не на одного, як раніше. Крім того, значно збільшується кількість курсів та годин, призначених для вивчення слов’янознавчих дисциплін, розширюється їхня тематика.

Значний внесок в розвиток слов’янознавства в Університеті св. Володимира зробив Т. Д. Флоринський – славіст широкого профілю, вчений зі світовим ім’ям, праці якого увійшли до анналів вітчизняної науки. Його колега А. І. Степович був спеціаліс­том зі слов’янських літератур, його роботи мали на меті ознайомлення вітчизняних читачів з кращими зразками літератур західних та південних слов’ян. Учень Т. Д. Фло­ринського А. М. Ясинський був провідним фахівцем з середньовічної історії Чехії. Його праці та висунуті в них нові концепції мали неабиякий резонанс серед науковців.

Таким чином, зазначений період став часом розквіту слов’янознавства в Університеті св. Володимира, вивчення історії та культури слов’ян посідає чільне місце серед інших предметів історико-філологічних факультетів, створюється значний масив наукових праць, що стали важливим кроком уперед для розвитку вітчизняної славістики.

В п’ятому розділі “Слов’янознавство в Університеті Св. Володимира (початок ХХ ст. – 1919 р.)” висвітлюються основні напрями педагогічної роботи та наукових студій викладачів Університету св. Володимира, аналізуються новітні тенденції у тогочасній славістичній науці, висвітлюється місце Університету як провідного осе редку славістичної науки на українських землях, на тлі загального розвитку слов’янознавства в Російській імперії та за її межами.

Суттєві зрушення відбулися у викладанні славістичних предметів. Лекції зі славістичних дисциплін викладалися досвідченими вченими. Майбутні спеціалісти-славісти отримували відмінну мовну підготовку зі слов’янських мов. Кафедра слов’янської філології в достатній мірі була забезпечена викладачами, що мали різноманітні наукові інтереси. Таким чином, зокрема, викладання історичних курсів було покладене на Т. Д. Флоринського, дослідженням історії мов та практичними заняттями зі студентами займався О. М. Лук’яненко, історію літератур читав А. І. Степович. У друге десятиліття ХХ ст. кафедра слов’янської філології поповнюється новими викладачами, які перебрали на себе викладання частини старих дисциплін та запропонували нові спеціалізовані курси.

Вчені-славісти Університету св. Володимира брали активну участь у роботі по вирішенню нагальних питань вітчизняного слов’янознавства, зокрема, відігравали помітну роль під час “Підготовчого з’їзду російських філологів та істориків-славістів” 1903 р. Наукові роботи, написані викладачами Університету, привертали увагу як серед вітчизняних, так і зарубіжних дослідників-славістів. Однак починаючи з другого десятиліття ХХ ст., значних досягнень в галузі наукової розробки історико-славістичної проблематики не спостерігаємо. Натомість, створено низку праць зі слов’янської філології. Так, О. М. Лук’яненко дослідив кайкавське наріччя та історію розвитку хорватської літератури та літературної мови; Є. А. Рихлік присвятив своє дослідження чеському поету Л. Челаковському; Л. Й. Косоногова вивчала середньовічну далматинсько-дубровницьку літературу; увагу М. Л. Туницького привернула діяльність слов’янського просвітника, одного з основоположників стародавньої болгарської літератури Климента Охридського; Ю. А. Яворський займався польською літературою. Відсутність в Університеті св. Володимира яскраво вираженої історико-славістичної школи пояснюється, насамперед, тим, що не існувало кафедри історії слов’ян, а відповідно і спеціалізації по даній дисципліні. Ця проблема могла бути вирішена наприкінці 1919 р., коли було запроваджено кафедру історії слов’ян, яка, однак, так і не розпочала свою роботу через реорганізацію університету.

В цілому, слов’янознавство в Київському університеті в означений період знаходилося на піднесенні. Університет св. Володимира в цей час, поряд з іншими університетами Російської імперії, стає одним з центрів розвитку славістичної науки.

За підсумками дослідження на захист виносяться такі основні висновки:

1. На основі критичного аналізу історіографії проблеми та джерельної бази показано, що у вітчизняній історичній науці зазначена тема не знайшла комплексного самостійного висвітлення, стан її наукової розробки є фрагментарним, а низка важливих аспектів досліджена епізодично та побіжно. Виявлення та залучення до наукового обігу нових архівних та історіографічних джерел свідчить про недостатність опанування попередніми дослідниками джерельної бази, а відтак висвітлення ними лише окремих аспектів процесу становлення та розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира в зазначений період.

2. Процес становлення та розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира пройшов чотири етапи.

– Перший етап (середина 30-х – перша половина 70-х рр. ХІХ ст.) – зародження слов’янознавства в університеті. Він характеризується процесом перетворення накопичених знань про слов’ян у науку, заснуванням спеціальної славістичної кафедри та початком її наукової та педагогічної роботи, що сприяло виокремленню сла­вістичної тематики із кола споріднених дисциплін, насамперед з вітчизняної історії та філології. Слов’янознавча тематика в ці роки представлена працями М. О. Максимовича, І. М. Даниловича, М. Д. Іванішева, М. І. Костомарова. Пізніше вагомий внесок у розвиток вітчизняного слов’янознавства зробили Ф. І. Леонтович, В. О. Більбасов та ін.

– Другий етап охоплює період з другої половини 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. і нерозривно пов’язаний з новими прогресивними тенденціями в тогочасному слов’я­нознавстві. Доведено, що найбільший внесок у розвиток цієї науки в Університеті св. Володимира у зазначений період зробив талановитий вчений і блискучий викладач – О. О. Котляревський. З його приходом в Університет св. Володимира в 1875 р. фактично розпочалося викладання славістичних дисциплін на рівні найбільших досягнень тогочасної науки. Праці вченого, присвячені вивченню балтійських слов’ян, в яких уперше був застосований порівняльно-історичний метод, стали найбільш значним досягненням вітчизняної науки в цій галузі. Славістична проблематика розроблялася і представниками інших кафедр та факультетів Університету св. Володимира. Завдяки працям Ф. Я. Фортинського, М. Ф. Владимирського-Буданова, А. В. Стороженка, І. А. Лінниченка, М. М. Любовича сталися позитивні зміни у викладанні славістичних предметів і науковій розробці слов’янознавчих проблем. Цей етап став періодом становлення слов’янознавства в Університеті св. Володимира.

– На третьому етапі (середина 80-х рр. – кінець ХІХ ст.) процес розвитку слов’я­но­знавства в Університеті св. Володимира помітно активізувався. Розкрито, що усвідомлення необхідності розширення та диференціації славістичних дисциплін у сфері університетського викладання сприяло розмежуванню славістичних курсів між викладачами та розширенню їх тематики. Значний внесок в еволюціонування славістики в Університеті св. Володимира зробив Т.Д. Флоринський – славіст широкого профі­лю, вчений зі світовим ім’ям, праці якого з середньовічної історії південних слов’ян увійшли до анналів вітчизняної науки. Його сподвижник А. І. Степович був відомим спеціалістом зі слов’янських літератур, А.М. Ясинський – дослідником середньовічної історії Чехії Зазначений період став часом поглибленого розвитку слов’янознавства в Університеті св. Володимира, предметні курси стали посідати чільне місце серед інших дисциплін історико-філологічного факультету, було створено значний масив наукових праць, що стали важливим кроком на шляху розвитку вітчизняної сла­вістики.

– Четвертий етап (початок ХХ ст. – 1919 р) припадає на перше десятиліття ХХ ст., до періоду реорганізації і створення на його базі Київського інституту народної осві­ти. Обґрунтовано, що він характеризується посиленням уваги до розробки і викладання славістичних дисциплін, кадрового забезпечення фахівцями зі слов’янознавства, запровадженням нових лекційних курсів тощо. Разом з тим, спостерігалося певною мірою, зміщення акцентів у бік філологічного спрямування і зниження інтересу до історії розвитку слов’ян. Лекційне навантаження в ці роки більше спрямовувалося на мовну підготовку, ніж на історичну. Підтвердженням цьому слугують наукові та педагогічні уподобання О. М. Лук’яненка, Є. А. Рихліка, Л. Й. Косоногової. В цілому ж, слов’янознавство в Університеті св. Володимира в зазначений період знаходилося на достатньо високому рівні розвитку.

3. Перелік курсів, які читалися викладачами слов’янознавчої кафедри в різні роки, та кількість відведених на них годин регламентувалися університетськими статутами, навчальними планами і програмами історико-філологічного факультету. Якісні показники та різноманітність дисциплін були нерозривно пов’язані зі ступенем наукового розвитку слов’янознавства та професійним рівнем викладачів. Аналіз курсів, що забезпечувала кафедра слов’янських наріч за статутом 1842 р. свідчить про їх переважно лінгвістичну спрямованість. Згідно з новим університетським статутом 1863 р. при історико-філологічних факультетах університетів Російської імперії було передбачено значне розширення кола дисциплін, що офіційно включалися в поняття “слов’янознавство”. Від середини 70-х рр. ХІХ ст. славістична освіта в Університеті св. Володимира зазнала якісно позитивних змін, пов’язаних з діяльністю О. О. Котляревського. Протягом наступних етапів славістична освіта в Університеті св. Володимира дедалі прогресує. Помітну роль в цьому процесі відіграв Т. Д. Флоринський, який з 1882 р. очолив кафедру історії та літератури слов’янських наріч. Значні зміни в університетській освіті відбулися із запровадженням статуту 1884 р. Запроваджені з 1888/1889 н. р. нові правила викладання зумовили низку позитивних нововведень. Особливо відчутних змін зазнало викладання історичних слов’янознавчих дисциплін: майже вдвічі збільшилася кількість їх годин, курс історії слов’ян був введений до числа обов’язкових предметів історичних відділень історико-філологічних факультетів, почали читатися курси з історії окремих слов’янських народів, більша увага стала приділятися новій добі їх історії. Помітні зрушення відбуваються і в забезпеченні науковою та навчальною літературою. Значний прогрес в розвитку славістичної освіти підтверджує збільшення кількості курсів, що читалися викладачами слов’ян­ської кафедри на різних етапах: перший період – 6 дисциплін, другий – 12, третій етап – 25 курсів, четвертий етап – 36 дисциплін.

4. Основним критерієм оцінки розвитку науки та її еволюційного поступу є актуалізація наукових здобутків вчених, оприлюднених у монографічних працях та навчальних посібниках. Визначено, що пріоритетними в наукових уподобаннях викладачів Університету св. Володимира були два напрями: історичне слов’янознавство та філологічне слов’янознавство. Серед праць, присвячених слов’янознавчій історичній проблематиці, найбільш значущими були наукові дослідження В. О. Більбасова (Кирило-Мефодіївське питання), О. О. Котляревського та Ф. Я. Фортинського, (історія полабо-прибалтійських слов’ян), М. М. Любовича (праці з історії реформації та контрреформації в Польщі), А. Н. Ясинського (досліди з соціально-економічної історії середньовічної Чехії), Т. Д. Флоринського (монографії з історії середньовічної Сербської держави), О. М. Лук’яненка (праця з історії політичного, культурного і економічного життя хорватів у ХVII ст.), К. Ф. Радченка (вивчення богомильства, суспільного та літературного життя болгар у ХІV ст.) Вивченням історії літератури та дослід­женням літературних здобутків західнослов’янських та південнослов’янських народів займався А. І. Степович. Низка лінгвістичних робіт була написана М. О. Максимовичем (дослідження з історії російської мови), К. Ф. Страшкевичем (граматика та сти­лістика чеської мови), О. М. Лук’яненком (кайкавське наріччя), Т. Д. Флоринським (лекційний курс зі слов’янського мовознавства).

5. Роль Університету св. Володимира як осередку вітчизняної славістичної науки на різних етапах його існування була неоднозначною. Так, на першому етапі, у порівнянні з іншими навчальними закладами Російської імперії, тут спостерігалося помітне відставання у розвитку слов’янознавства. У наступні роки, завдяки плідній науковій праці викладачів Університету св. Володимира це відставання поступово нівелювалося. В результаті багатолітніх зусиль з виявлення, публікування та наукової інтерпретації історичних і філологічних текстів, вони створили десятки фундаментальних монографій і сотні інших праць, в яких запровадили до наукового обігу значний фактичний матеріал, сприяли розширенню джерелознавчої бази, запропонували ряд обґрунтованих висновків та узагальнень, що й до сьогодні не втратили свого наукового значення. Розширювалися міжнародні зв’язки і зростав вплив київських вчених-славістів, що підтверджує їх активна участь у роботі Попереднього з’їзду російських славістів (1903 р.).

Незважаючи на перешкоди об’єктивного та суб’єктивного характерів, що гальмували розвиток слов’янознавства в Університеті св. Володимира, загальні тенденції цього процесу до 1919 р. мали прогресивний характер, представники Університету посідали чільне місце серед інших провідних вітчизняних славістів.