В и с н о в к и: визначальнi особливостi фiлософiї науки

Сучасний пафос критики рацiоналiзму, системностi, швидше за все полягає у спробi спрощення уявлення про фiлософський дискурс, процес пiзнання.

Учення, що мова становить систему знакiв, а кожна одиниця сис­­­теми одночасно визначає iншi елементи i визначається ними, спи­­­рається на тезу, що “все в мовi — вiдношення” (де Соссюра). Саме ця теза була покладена в основу структурної лiнгвiстики, яка поши­­­рила методи розробленi конвенцiоналiстами для створення природни­­­чонаукових теорiй у сферу гуманiтарних наук. Дослiдницькi методи структурної лiнгвiстики вплинули на розвиток дослiджень у лiтера­­­турознавствi, мистецтвознавстi, етнологiї, iсторiї, психологiї, соцiологiї. Конвенцiоналiстське вирiшення ряду проблем гуманiтар­­­ного пiзнання використовується i в межах постмодернiстських учень. Наприклад, у вiдомiй постмодернiстськiй версiї неопрагматизму Рiчарда Рортi, який пропонує радикальну концепцiю “деструктивного” заперечення всiєї попередньої фiлософiї з її метафiзичними пре­­­тензiями на рацiональне осягнення свiту, пiзнання iстини. Критика “епiстемологiчно зцентрованої фiлософiї” з її принципами, методами i поняттями визнає в якостi важливого компонента герменевтику, визначенiсть змiсту понять та iнтерпретативних схем довiльно обра­­­ною термiнологiєю.

У супереч поширеним версiям тлумачення конвенцiоналiзму, слiд зазначити, що ця методологiя, подiляючи знання на емпiричне i тео­­­ретичне вирiзняє їх лише як неспiвмiрнi стосовно засобiв їх здобу­­­вання. Стосовно емпiричних даних за головну ознаку науковостi виз­­­нається досягнення об’єктивностi. А стосовно теоретичних положень — науковiсть визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна несуперечливiсть). Для зручностi поняття “система науко­­­вих знань” конвенцiоналiсти замiнюють термiном “класифiкуюча сис­­­тема”, чим пiдкреслюють можливiсть довiльностi при її утвореннi.

Оскiльки конвенцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i те­­­орiями зв’язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд про­­­цесу “переходу” бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, що мають своє обґрунтування окремою системою загальних уявлень (наприклад, аксiомами), вiн визнає неможливiсть вiдокрем­­­лення кожної з гiпотез та протиставлення їх дiйсностi. Так, у тео­­­ретичнiй фiзицi з розвинутим математичним iнструментарiєм наявна безпосередня залежнiсть одних теоретичних положень вiд iнших тео­­­ретичних положень, а не вiд емпiричних даних. За допомогою iдей логiцизму, розроблених Расселом, Фреге, Уайтхедом, систему теоре­­­тичного знання можна подати у виглядi системи висловлювань (певної логiчно побудованої мови, де кожна одиниця системи одночасно виз­­­начає iншi елементи i визначається ними), що вдало було продемонс­­­тровано конвенцiоналiзмом Казiмiра Айдукевича для логiки висловлю­­­вань та застосовано структуралiзмом у гуманiтарних науках (етика, естетика).

Методологiчнi принципи розробленi в межах фiлософiї науки пост­­­структуралiзм пропонує розглядати в якостi загально-свiто-глядних. Як вiдомо, постструктуралiзм (М. Фуко) запровадив iдею замiни кон­­­цепцiї мови як менталiзованої знакової системи в гуманiтарному знаннi на концепцiю гуманiтарного дискурсу. Використовуючи iдею “автора-функцiї певного дискурсу”, яка в iнтерпритацiї Ролана Бар­­­та отримала назву “ампутацiя iндивiда”, ми отримуємо заперечення самодостатностi герменевтивного аналiзу системи знакiв. Наприклад, деконструктивiзм Жака Деррiди наголошує на анти-присутностi суб’­­­єкта у текстах, оскiльки їх можна iнтуїцiона- лiзовано переосмисли­­­ти, “до-писати”, “пере-писати”, “роз-писати”, “о-писати”, що передбачає читання текстiв, як безсуб’єктного наочного iснування.

Нагадаємо, що саме пiсля впровадження програми розгляду науко­­­вого знання виключно через висловлювання (iндуктивiзм неопози­­­тивiзму), а не через поняття, одразу була усвiдомлена проблема на­­­укової рацiональностi, оскiльки науковий текст набув суто iнстру­­­ментальної форми. Наприклад, ми маємо погодитися з тим, що стосов­­­но “емпiричних теорiй” (термiн впроваджений Р. Карнапом), без вiдповiдних обмежень та пояснень, не можна використовувати поняття “iстина” у значеннi вiддзеркалювання об’єктивної дiйсностi з боку її внутрiшнiх iстотних зв’язкiв. Узагальнення емпiричних даних є лише модель, що побудована суб’єктом у якостi бiльш-менш правиль­­­ної.

Ми маємо погодитися зi слушним зауваженням Ст. Тулмiна, що само­­­достатньою може бути лише спроба “сформувати позачасовi та по­­­заiсторичнi стандарти для перевiрки аргументiв, якi трапляються у висловлюваннях теорiї, або перевiрки вiдповiдностi мiж аксiомати­­­зованими терiями i незалежно вiд них отриманими достовiрними ре­­­зультатами. Нiщо iнше (з цього погляду) не може слугувати у виг­­­лядi достатнього для теорiї пiдтверження або посилення аргументiв”.

Хитрiсть, яку запропонував iнтуїцiонiзм даючи конвенцiональну iнтерпритацiю закону виключеного третього, обмежуючи дiю цього за­­­кону сферою “потенцiйно заданих об’єктiв”, дала змогу розглядати ряд пропозицiйних висловлювань, що були верифiкованi, як гiпоте­­­тична об’єктивна ймовiрнiсть, яка пiдтверджена хоча б “одиничною” емпiричною ситуацiєю. Тут слiд звернути увагу, що “можуть” набуває сенсу не як вербальна конструкцiя, а як онтологiчно доведена об’­­­єктивнiсть.

За допомогою використання iдеї потенцiйно заданого об’єкта та обмеження дiї закону виключеного третього у сферi розгляду акту­­­ально заданих об’єктiв, за допомогою модальностi “може бути”, фiлософiя науки отримує право на створення синтетичних уявлень та вiдповiдних висловлювань, чим вiдрiзняє себе вiд класичних пред- с­­­тавникiв аналiтичної фiлософiї, якi дозволяють собi використовува­­­ти лише аналiтичнi мiркування. Для емпiристiв, що належать до аналiтичної фiлософiї синтетичнi мiркування завжди були зразком “мiфологiчної свiдомостi”, а не наукової.

Загалом, конвенцiоналiстам iнтуїцiонiстське обмеження закону виключеного третього дало змогу зберiгти розроблену iндуктивiстами стандартну модель наукового знання “факти — теорiя”, де теорiя розглядається у якостi системи однозначних висловлювань, що не су­­­перечать емпiрично перевiреним даним. Однак у конвенцiоналiстiв система теоретичного знання побудована не за допомогою верифiкова­­­них аналiтичних висловлювань, а за допомогою синтетичних мiрку­­­вань, що не суперечать фактам. Ця, остання констатацiя виявляє певну суперечнiсть, яка дошкуляє вже не одному поколiнню фiло­­­софiв, якi цiкавляться проблемами фiлософiї та методологiї науки. Так, не може не дивувати поширене залучення до емпiрикiв представ­­­никiв постаналiтичної фiлософiї. Наприклад, емпiриком подекуди вва­­­жають У. Куайна, який дозволяє собi виголошувати тези на зразок: “залишається фактом — фактом самої науки, — що наука є не бiльш, як створений нами концептуальний iнструмент, що слугує для зв’язку одного сенсорного збудження з iншим”. Ця теза виявляє, що для Ку­­­айна “науковий зв’язок” уявлень мiж собою виникає не унаслiдок послiдовностi сенсорних збуджень, а унаслiдок апрiорно заданого синтетичного “концептуального iнструменту” — наукою. Вiд представ­­­ника постемпiричної американської фiлософiї Дональда Девiдсона, людини на яку Куайн мав найбiльший iнтелектуальний вплив (згiдно з офiцiйним свiдченням самого Девiдсона), ми дiзнаємося, Що “Куйайн бажає починати з того, що безпосередньо дано iндивiду. Вiн вважає, що потрiбно починати з показникiв наших органiв чуття та вибудову­­­вати саме з них усе iнше...”.

Зазначена неузгодженiсть дає змогу поставити цiлком слушне пи­­­тання про причини такої непослiдовностi У. Куайна, який називаючи себе “першим пост-аналiтиком” звертаєтьсяся до емпiризму як до висхiдної позицiї, що вимагає, згiдно з неопозитивiстською експлiкацiєю термiну “емпiризм”, обмежуватися виключно верифiкова­­­ними аналiтичними мiркуваннями та висловлюваннями.

Аналогiчну суперечнiсть ми знайшли, проводячи рефлексивний аналiз методологiї класифiкуючих систем. Емпiризм “першого” кон­­­венцiоналiста безпосередньо виявляє себе у зауваженнях щодо спроб iншого конвенцiоналiста Леруа унiверсалiзувати кон­­­венцiоналiзм, зводячи поняття “наука” до поняття “правила дiї”. На­­­ука, для Пуанкаре, як пiзнання дiйсностi отримує вiдповiдi на пос­­­тавленi розуму питання “моїми чуттями, що сприймають факт, а не словами людини”. Аналiз аргументiв Пуанкаре, проти спроби Леруа подолати аналiтизм емпiризму унiверсалiзацiєю конвенцiй, демонс­­­трує двi можливостi: а) ототожнення епiстемологiї з методологiєю (Леруа); б) розмежування епiстемологiї з методологiєю (Пуанкаре).

Отже, ми отримали емпiризм, який не визнає загальної настанови представникiв аналiтичної фiлософiї, що вимагає неподiльної єдностi мiж епiстемологiєю та методологiєю. Як висловився А. Пуан­­­каре, для нього: “Науковий факт не що iнше, як безпосереднiй факт у перекладi на зручну мову”. Порiвняльний аналiз дає змогу ви­­­явити, що у цих постаналiтичних фiлософiв емпiризм обмежується ли­­­ше сферою епiсте-мологiї чи теорiї пiзнання. Про єднiсть гносео­­­логiї та логiки навiть неможливо вести розмову. Спираючись на епiстемологiчнi мiркування конвенцiоналiстам дозволяється викорис­­­тання iндуктивiзму (Пуанкаре каже: “номiналiзму”) як “методи”, що обмежена емпiричним рiвнем наукового пiзнання, яка не має права “пiднiматися” до рiвня теоретичного узагальнення. Цю особливiсть можна побачити у змiстовному та функцiональному розмежуваннi по­­­няття “закон” (те, що пiдлягає емпiричнiй перевiрцi) вiд поняття “принцип” (те, що не пiдлягає емпiричнiй перевiрцi, а є лише зруч­­­не уявлення для органiзацiї iнших уявлень), яке провiв А. Пуанкаре.

Рефлексуючи над цим висновком маємо вирiзнити, що методологiчна аргументацiя стала пiдставою для визнання постаналiтичними фiлосо­­­фами синтетичних уявлень визначальною рисою теоретичної науки. Од­­­ночасно, керуючись епiстемологiчними аргументами ряд поста­­­налiтикiв звертаються до емпiрико-аналiтично сформованих положень, як до фактуально-емпiричного представництва об’єктивної дiйсностi в системах наукового знання. Таким чином, вiдмiннiсть мiж епiсте­­­мологiєю та методологiєю набуває не формальної, а змiстовної ха­­­рактеристики. Методологiчна критика iндуктивiзму аналiтичної фiло­­­софiї науки залишає можливiсть використання епiстемологiї емпiриз­­­му та пов’язаних з нею методiв, коли здiйснюється операцiоналiсти­­­не тлумачення творчих здiбностей суб’єкта пiзнання. Взагалi, опе­­­рування логiкою висловлювань, яку розробили представники iндук­­­тивiзму, для засновникiв постаналiтичної фiлософiї залишається ха­­­рактерною рисою науковостi. Це особливо гостро впадає у око, коли Пуанкаре висловлюється проти незрозумiлого йому використання по­­­няття “безпосереднiй факт” до термiну, з теоретичної фiзики, “атом”.

Теоретичний науковий дискурс може проводитися на пiдставi опе­­­рування потенцiйно заданими об’єктами: симуклярами та гiпо-тетично можливим. У свою чергу, таке спiлкування теоретикiв втрачає нара­­­тивнiсть, що була задана об’єктом пiзнання через емпiрично даний факт, оскiльки кожна аподектичнiсть у теорiї може бути зруйнована пропозицiєю про нову конвенцiю, якщо остання сприймається як бiльш зручна.

Спираючись на методологiчне переконання, що хибнi гiпотези мо­­­жуть мати важливi для вiдкриття iстини наслiдки, ми маємо визнати, що теорiї про вигадану реальнiсть можуть мати велику прогностичну силу. До такої фiлософiї науки вiдноситься попперiвське учення про iстинной змiст, правдоподiбностi та пiдтверження. Однак треба зазначити, що Карл Поппер, на вiдмiну вiд бiльшостi кон­­­венцiоналiстiв заперечує процедуру верифiкацiї, замiнюючи її фаль­­­сифiкацiєю. Тому для його критичного рацiоналiзму методологiчно є прийнятною позицiя фальсифiкувати будь-якi фантазiї та гiпотези, навiть мiстичного походження. У бiльшостi випадкiв, методологiчно приймаючи iнструменталiстське учення про процес створення системи теоретичного знання, конвенцiоналiсти не визнають прагматизм у якостi прийнятної теорiї пiзнання (епiстемологiї). Для кон­­­вен-цiоналiстiв емпiричнi данi епiстемологiчно є безпосереднiм представником об’єктивної дiйсностi, а для прагматистiв — виявлен­­­ням характеристик суб’єкта практичної дiяльностi. Сенс цiєї вiдмiнностi полягає у тому, що конвенцiоналiзм приймає iнструмен­­­талiзм у якостi методологiчного, а не епiстемологiчного принципу. Прагматизм же iгнорує рiзницю мiж методологiєю та епiстемологiєю. Це спостерiгається i в неопрагматичнiй позицiї Р. Рортi, який спростовуючи епiстемологiю насправдi усе епiстемологiзує. Взагалi, позицiя “доз-волено усе” є насамперед унiверсалiзацiя епiстемо­­­логiї. Мiркування характернi для такого рiвня теоретизацiї обов’­­­язково мають узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на вищезгадуваний приклад: “Якщо ми уявимо собi фактичне зник­­­нення сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити те­­­орiю Всесвiтнього тяжiння сформульованої I. Ньютоном. Оскiльки за­­­кони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; во­­­ни розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iсну­­­ють сили тяжiння мас”.

Вiдмiннiсть методологiї сучасного дедуктивiзму вiд iндук­­­тивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї “до­­­мовленостi” визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця докт­­­рина спирається на поняття “пост-фiлософська ера”, яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх традицiйних фiлософських проблем. Анализ мови науки для пози­­­тивiстiв стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i продовжується доти доки проблеми не бу­­­дуть знищенi верифiкацiєю та аналiзом. Для конценцiоналiстiв такий аналiз є частковою процедурою, що не здатна вирiшити головного — да­­­ти нове знання (наприклад, вищезазначена логiка Айдукевича). Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставля­­­ють пропозицiйним формам мiркування (факти та узагальнення фактiв: “засновки-висновки”). Дедуктивiсти визнають можливим вико­­­ристання протилежної процедури: узагальнення фактiв визнати зас­­­новком для визначення смислiв i значень наявних фактiв, як смисло­­­похiдних вiд теоретичних мiркувань.

Розглядаючи пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має волюнтарно-суб’єк­­­тивiстського характеру. Iнтуїцiя як джерело угод розглядається у виглядi здатностi створю­­­вати системно-аналоговий зв’язок мiж попереднiми (традицiйними) i ново-набутими уявленнями, а не як мiстично самодостатня трансцен­­­дентнiсть. Iнтуїцiя це — здатнiсть окремого уявлення, будувати новi смисло-системи з попереднiх уявлень. На вiдмiну вiд “тра­­­дицiйно логiчного” iнтуїтивне виглядає як векторно протилежна ро­­­зумова процедура. Логiчне визначає вiдношення коли “першi” суджен­­­ня стають засновками до наступних “вторинних” як висновкiв, а iнтуїтивне — коли “вторинне” стає засновком для переосмислення “первинного” як висновок.

Слiд зазначити, що поширення iдей розроблених кон­­­вен-цiоналiстською методологiєю у сферу гуманiтарних дисциплiн, без належної логiко-методологiчної культури супроводжувалося ототож­­­ненням методологiчного та епiстемологiчного аспектiв пiзнання або, як було вказано вище, спробою деструкцiї епiстемологiї вза­­­галi. Як наслiдок, гостро постала проблема зникнення об’єкта гу­­­манiтарного пiзнання, вiдбулася його суб’єктивiзацiя. Постмо­­­дернiстська критика наукового рацiоналiзму яскравий тому приклад. Слiд вiддати належне iсторiї, та нагадати, що “першим постмо­­­дернiстом”, тобто фiлософом який ототожнив метод будiвництва сис­­­теми теоретичного знання з процесом пiзнання, був Володимир Уль­­­янов, який у книзi “Ма-терiалiзм та емпiриокритицизм” звинуватив Пуанкаре у суб’єктив-ному iдеалiзмi. Тому розглядаючи “христовий похiд” “нової фiлософiї” проти наукового рацiоналiзму та систем­­­ностi наукового знання, швидше за все, треба сприймати його, як наслiдок, необґрунтованого ототожнення епiстемологiї з методо­­­логiєю, як нерозумiння, що уявлення про дiйс-нiсть i систематизацiя (система) знання епiстемологiчно та методологiчно є рiзнi речi.

Фiлософiя науки визначила проблему побудови такої моделi роз­­­витку наукового знання, яка надає можливiсть поєднати iмманентнi властивостi структури знань зi здатнiстю вiдображати дiйснiсть.

М. Поланi одним iз перших звернув увагу, що процеси теоретичного обґрунтування i побудови теоретичного висновку завжди мiстять у собi “персональнi акти прихованої iнтеграцiї знань”, якi “не зас­­­нованi на експлiцитних логiчних процедурах”. Поняття “неявне знан­­­ня” вказує, що в усвiдомлених структурах знань присутнi двi скла­­­довi частини: фокальна — усвiдомлення об’єкта; допомiжна ­­­усвiдомлення властивостей засобiв усвiдомлення, яке не становить предмету безпосередньої уваги (наприклад, коли ми фiксуємо логiчну структуру висловлювань, властивостi букв, друкарськi помилки i т.ін.).

Емпiризм стверджує, що питання iстинностi або помилковостi вирiшується зверненням до досвiду, який розглядається послiдовними емпiриками як сукупнiсть “чуттєвих даних”. Слiд особливо зазначи­­­ти, що для представникiв логiчного емпiризму структури наукових знань представленi штучною i природною мовою також є предмет емпiричного досвiду та дослiдження.

Запропоноване Т. Куном поняття “парадигма” дуже близьке до по­­­няття “iдеал науковостi знання” [1, c. 72]. Воно дає змогу ро­­­зумiти результати науково-дослiдницької дiяльностi як концепту­­­альнi, iнструментальнi та методологiчнi моделi, що створюють пере­­­думови специфiчно-наукової дiяльностi членiв наукової спiльноти. У книзi “Структура наукових революцiй” виокремлюють бiльш нiж двад­­­цять визначень поняття “парадигма”: i загальновизнанi науковi до­­­сягнення; i моделi постановки проблем та їх вирiшення науковим суспiльством; i система загальноприйнятих понять i теорiй; i стан­­­дартна система методiв; i критерiй вибору наукових проблем; i уз­­­годженiсть дослiдницької традицiї тощо. Багатоявнiсть визначень Т. Кун роз’яснював у “Доповненнi 1969 року” таким узагальненням: “Парадигма — це те, що об’єднує членiв наукової спiльноти, i, нав­­­паки наукова спiльнота складається з людей, якi визнають певну па­­­радигму”.

Властивiсть парадигми визначати проблеми, засоби їх вирiшення, критерiї оцiнок результатiв наукових дослiджень, залишає невизна­­­ченим лише пошук методiв та способiв вирiшення усвiдомлених нау­­­ковцями проблем.

Поняття “наукова революцiя” виконує в методологiї Куна кон- с­­­труктивне значення. Лише перехiд до нової парадигми дає змогу обґ­­­рунтовано фiксувати змiну в науковому знаннi.

Методологiчно важлива наступна констатацiя Т. Куна, якщо вважа­­­ти, згiдно з пропозицiями К. Поппера, що змiст наукової дiяльностi зводиться до висування теорiй, їхнього заперечення, пiдтвердження i покращання, тодi наука становить безперервний процес змiни те­­­орiй. Тобто доведена до завершення поперiанська схема зростання нау­­­кового знання розглядає науку як перманентну революцiю.

Саме змiна розумiння проблеми пiдтверженостi наукових висновкiв складає головне вiдкриття К. Поппера. Вiн наслiдуючи I. Канта, вка­­­зує, що множина емпiричних пiдтверджень не надає пiдстав для тверження про iстиннiсть теорiї. Хоча Кант вiв розмову про вiдсутнiсть зв’язку мiж емпiричними даними i наявною аподик­­­тичнiстю наших мiркувань, неважко виявити безпосереднiй зв’язок мiж властивiстю знань бути iстинними i аподиктичними. Сенс вказа­­­ної проблеми, на думку Поппера, полягає у тому, якщо неможливо визнати iстиннiсть теорiї на пiдставi одних лише емпiричних даних, то керуючись емпiричними даними неможливо визнати i протилежного, що теорiя помилкова.

Фейєрабенд заперечує фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiд-ностi, за яким певнi теорiї у науцi є складовими частинами iнших, бiльш повних iстинних теорiй [2, с. 6]. Дана позицiя стала базовою для проголошення тези про залежнiсть емпiричних знань вiд загальноп­­­рийнятої теорiї, формування концепцiї теоретичного плюралiзму.

Анархiзм П. Фейєрабенда полягає в доведеннi власних методо­­­логiчних настанов та результатiв теоретичного дослiдження до логiчного завершення. Не чекати, щоб це було зроблено iншими. Ме­­­тодологiчна концепцiя викладена у двох тезах. Перша теза — принцип необмеженої полiферацiї (множення конкуруючих i прямо протилежних гiпотез). Друга — принцип теоретичної “впертостi” та мiцностi (вiдмова вiд змiни обраної позицiї та вперте збереження вже побу­­­дованих теорiй, доки вони принципово не будуть вичерпанi). Ці принципи знаходять у безпосередній взаємодії та повинні звестися до ототожнення в єдиному принципі. Реконструктивна рефлексія основоположень методологій філософії науки виявляє, що одне і те саме положення з позицій епістемології і методології постає як таке, що має різний смисл. Методи, методологію філософія науки має:

1) як свій безпосередній предмет пізнання (цей смисл визначають поняттям “онтологія”);

2) як моделі власних методів досліджень (цей смисл визначають поняттям “методологічне вчення”);

3) як питання про взаємозв’язок між методом і предметом дослідження (цей смисл виражають поняттям “епістемологія”), де предикати (характеристики властивостей суб’єкта наукового пізнання) є ті самі методи і методології.

Л I Т Е Р А Т У Р А