В. Л. Чуйко

РЕФЛЕКСIЯ ОСНОВОПОЛОЖЕНЬ МЕТОДОЛОГIЙФIЛОСОФI¯ НАУКИ

Київ 2000

КИЇВСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ IМЕНI ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (фiлософський факультет)

В. Л. Чуйко

РЕФЛЕКСIЯ ОСНОВОПОЛОЖЕНЬ

МЕТОДОЛОГIЙ ФIЛОСОФI¯ НАУКИ

Київ 2000

ББК 87.25

    Ч 87

УДК 168

Ч 87

Чуйко Вадим Леонiдович.

Рефлексiя основоположень методологiй фiлософiї науки:

Монографiя. — К.: Центр практичної фiлософiї, 2000.

У монографiї висвiтлено концепцiю реконструктивної рефлексiї осново­положень методологiй фiлософiї науки. Визначення та аналiз основопо­ло­жень чотирьох фундаментальних методологiй виявило неп­­­рийнятнiсть ото­тож­­нен­ня епiстемологiчних i методологiчних принципiв, змiшування яких стає дже­релом суперечностей i систематичних поми­­­лок.

Читачем цієї монографiї можуть бути фахiвцi, які займаються ме­­­тодологiчними проблемами фiлософiї та науки. Вона має бути корис­­­ною науковцям рiзних галузей науки, перед якими постали певні проблеми свiдомого вибору методу дослiдження, аспiрантам, а також студетам магiст­рату.

Рекомендована до друку вченою радою фiлософського факультету Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка

Офiцiйнi рецензенти

доктори фiлософських наук:

I. С. Добронравова, к. К. Жоль, л. А. Соловей

Видано коштом благодійної організації “Центр практичної філософії”

ISBN 966-95855-7-0

© Чуйко В. Л., 2001

ЗМIСТ

ПЕРЕДМОВА 4

Роздiл I. РЕФЛЕКСIЯ I РЕКОНСТРУКЦIЯ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 11

Глава 1. Проблема реконструкцiї 11

Глава 2. Наукове мислення та його структура 30

Глава 3. Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання 41

Роздiл II. ФIЛОСОФIЯ НАУКИ I СТАНДАРТНА МОДЕЛЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 51

Глава 1. Метод i методологiчне дослiдження 51

Глава 2. Класична модель наукового знання 58

Глава 3. Фiлософiя науки як об’єкт дослiдження 66

Роздiл III. ЕМПIРИЗМ I МЕТОДОЛОГIЯ IНДУКТИВIЗМУ 86

Глава 1. Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення 89

Глава 2. Система знання як об’єкт емпiричного аналiзу 108

Глава 3. Система наукового знання 125

Роздiл IV. РЕКУРЕНТНI МIРКУВАННЯ I КОНВЕНЦIОНАЛIЗМ 131

Глава 1. Аксiоми, інтуїція, домовленiсть 132

Глава 2. Конструювання базових значень i смислiв через нову класифiкацiю 142

Глава 3. Конвенцiональна реконструкцiя основоположень висновкiв 153

Роздiл V. МЕТОДОЛОГIЧНИЙ ФАЛЬСИФIКАЦIОНIЗМ 159

Глава 1. Гiпотетична реконструкцiя i принцип демаркацiї 160

Глава 2. Iнтерсуб’єктивна фальсифiкацiя теорiї 167

Глава 3. Методологiя спростування теорiй i еволюцiя знання 172

Роздiл VI. IСТОРИЗМ: РАЦIОНАЛЬНА РЕКОНСТРУКЦIЯ I РЕФЛЕКСIЯ 180

Глава 1. Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї 181

Глава 2. Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму 200

Глава 3. Проблеми реконструкцiї 220

ВИСНОВКИ: визначальнi особливостi фiлософiї науки 236

ЛIТЕРАТУРА 244

ПЕРЕДМОВА

Предметом фiлософської рефлексiї передусім стають iнно­­­вацiй­нi форми дiяльностi та мислення, породження яких дало змогу люд­ству змiнити свiй досвiд та вийти за межi наявних реалiй. До та­ких форм дiяльностi та мислення вiдноситься й наука. Людина не може вiддати випадковi iсторичний поступ науки. Люди бажають ство­­­рю­вати i розвивати науку згiдно зi своїми iдеалами та мрiями, якi вважають розумними та виваженими.

Стосовно науки, за головнi задачi фiлософiї як особливого мис­­­тец­т­ва “домислення” визнаються проблеми вивчення процесу пiзнан­­­ня, рефлексивного визначення загальних основоположень iснування науки, обґрунтування мiри науковостi та ступенiв її достеменностi. За особливий предмет свого методологiчного дослiдження фiлософiя нау­ки визначає методи, що використовуються у реальнiй науковiй практицi. Тому значне коло методiв, що мають поширення як суто фiлософськi чи метафiзичнi, здебiльшого не привертають увагу спiв­то­вариства фiлософiв науки.

У цiлому, фiлософiя науки складає вчення про наукове знання, його структуру, функцiї, обґрунтованість основоположень. Оскiльки до­слiдження когнiтивних процесiв, обґрунтування iстинностi фраг­­­мента знань, вивчення його структури i функцiй потребує аналiзу, що не обмежується об’єктивiстськими настановами, самообмеженою сфе­рою цього фрагмента, вони стають фiлософською проблемою.

Визначаючи особливостi дослiджень у сферi фiлософiї науки тре­ба зазначити наступне. Якщо для бiльшостi фiлософiв, якi займалися проблемами фiлософiї та логiки науки у 60 — 80-тi роки ХХ ст., об’єктом було переважно наукове дослiдження, то з 80-х рокiв пере­­­важаючим об’єктом починає бути вирiшення наукової проблеми. Про названу змiну об’єкта свiдчать роботи Дональда Девiдсона “До­слi­дження iстини та iнтерпритацiї” (“Inguiries into Truth and Inter­pretation”. — 1984), Хiларi Патнема “Реалiзм i розум” (“Realism and Reason”. — 1983) та “Багатоликiсть реалiзму” (“The Many Faces of Realism”. — 1987), а також виданої росiйською мовою “Реалiзм з люд­ським обличчям” (рос. вид. 1998), Роберта Нозiка “Жит­­­тя, що дослi­джується” (“The Examined Life”. — 1989), Нiколаса Реше­­­ра “Злет та падiння аналiтичної фiлософiї” (рос. вид. 1998), Ка­­­савiна “Мiгра­цiя. Креативнiсть. Текст” (1998), Мирослава Поповича “Рацiональнiсть i вимiри людського буття” (1997) та iншi, у яких наукове дослiдження є лише одним з аспектiв “наукового вiдкриття”, “наукової дiяльностi”, “науки” i т. ін. Вiдповiдно i багато­­­манiтнiсть обраних фiлософами нау­ки предметiв аналiзу вийшла за межi наукового дослiдження. При­кла­дом слугують дослiдження проблем наукової етики, соцiологiї науки, не співмірності систем наукового знання, логiки вiдкриття, змiна ти­пу рацiональностi, змiна об’єкта науки i т. ін. Тобто об’єктом i пред­метом дослідження усе менше стає сам процес дослiдження ніж його етапи.

Стосовно останнього iсторичного етапу (завершення 90-х рр. ХХ ст.), коли фiлософи усе частiше виголошують, що фiлософiя нау­ки не повинна усвiдомлювати себе наукою, а повинна набути статусу сок­­­ратiвської “маєвтики” з дотриманням принципiв полiферацiї та плю­­­ралiзму [1, 2, с. 128—129] слiд зазначити наступну супереч­нiсть. У Сократа, “Даймонiй” є пiдстава для постiйного повернення до обґрунтованого переосмислення начал фiлософству­вання. Теза “Я, знаю, що я — нiчого не знаю”, у виглядi метанара­тиву вимагала по­­­вернутися до нового переосмислення начал. Сучаснi “плюралiсти” i так званi “фiлософи нестабiльностi” проблему начала просто вiдки­­­дають, визнаючи за собою право бути особистiстю, що необмежена умовностями. Але, як свiдчать “Дiалоги Сократа” (Пла­то­на), саме “вiльнi вiд метафiзичних умовностей” герої виступають об’єк­том сократ­iвської iронiї.

Зрозумiло, що вiдмовляючись вiд методологiчно визначеної ре­­­конструкцiї основоположень певної концепцiї (якi можуть ма­­­ти i трансцендентальне, щодо останньої, вiдношення) та гносео­­­логiч­но­го аналiзу наслiдкiв послiдовного дотримання цих основопо­­­ложень, підставляючи на їх мiсце довiльнi тези, фiлософи полег­шу­ють своє життя суцiльною креацiєю рiзноманiтних витворiв довiльної уя­­­ви. Однак, на мою думку, такий спосiб фiлософствування заперечує саму сутнiсть фiлософiї, оскiльки навiть стосовно традицiї, яка викохала цих фiлософiв, вони апрiорно вiдмовляються вiд рефлексив­­­ного до­слi­дження, бо це потребує самоаналiзу.

Стосовно констатованої змiни об’єкта дослiдження новiтнiх сту­дiй фiлософiї науки можна висунути зауваження, яке спирається на думку П. В. Копнiна, що основними “категорiями, якi характеризу­­­ють головнi етапи наукового дослiдження, є проблема, факт, систе­­­ма” [3, с. 14]. Однак дана констатацiя певною мiрою знiмається через врахування факту, що проблема чи задача не завжди формується як наслiдок наукового дослiдження, а може виникати i як суто практич­­­не завдання. Але тодi логiка наукового дослiдження, навпаки, стає лише предметним фрагментом вирiшення вже обраної наукової пробле­­­ми. Наприклад, методологiя науково-дослiдницьких програм Iмре Ла­­­катоса демонструє можливiсть буття проблеми як об’єк­т, а феномен процесу дослiдження у якостi одного з пiдвладних про­блемi предметiв програми.

Загальновiдомо, що наукова революцiя XVII ст. започаткувала визнання геометризованих моделей, якi мали символiчно-умовне вiд­ношення до чуттєво даних речей, науковими уявленнями у порiвняннi з думками спричиненими здоровим глуздом, що вибудову­­­вався на хаотичному повсякденному досвiдi. Наукова механiко-мате­­­матична картина свiту почала “розповiдати” про властивостi, якi принципово не можуть бути данi органам чуття. Закони, взаємодiї, процеси усвi­дом­люються фiлософськи освіченими науковцями Нових часiв у якос­ті уявних, тобто абстрактних конструкцiй за схемою: “уявимо собi, що...”. Основоположення такої науки вибудовувалося на конкретнiй теорiї розуму, що була поширена картезiанцями. Нап­­­риклад, у Р. Декарта принцип методологiчного сумнiву дає змогу розг­­­лядати будь-яку чуттєво дану реальнiсть у якостi ілюзії. Тiльки самосвiдомiсть, через визнання суверенностi дiй розуму, та її похiднi — свiт теоретичних мiркувань (якщо вони несуперечать послiдовному самоспостереженню “Я”) набували статусу можливих нау­­­кових iстин [4, с. 68—72], що надалi мають перевiря­­­тися емпiричними дослiджен­- ­нями.

Тому, коли фiлософи науки починають “розповiдати” про змiну iдеалу рацiональностi, пов’язуючи таку змiну з усвiдомленнями суб’єк­­том наукового пiзнання своєї власної суб’єктивностi, тодi менi не зрозумiло для чого картезiанцi популяризовували “теорiю сogito”. Наприклад, iсторичне розмежування наукового пiзнання на якiсно вiдмiннi етапи, яким характернi свої типи рацiональностi (класич­­­на, некласична, постнекласична наука), має на метi висвiтлити змiну об’єк­тiв наукового пiзнання у зв’язку зi змiною вiдношення суб’єкта до процесу та предмета пiзнання. “Класичний тип рацiональностi концент­рує увагу тiльки на об’єктi та вилучає за дужки усе, що вiдноситься до сфери суб’єкта i засобiв його дiяль­­­ностi. Для некласичної рацiональностi характерна iдея вiдносностi до засобiв i операцiй дiяльностi; експлiкацiя цих засобiв i опе­­­рацiй складає умову отримання iстинних знань об’єкта. За допомогою поняття “постнекла­сич­на рацiональнiсть” враховується спiввiдноснiсть знань про об’єкт не тiльки з засобами, а й з цiнніст­­­но-цiльовими структурами дiяльностi.” [5, с. 18].

Не можна заперечити, що визнання “cogito ergo sum” онтологiчною константою науковостi пов’язане з принциповою проблемою. Для Р. Де­­­карта фiзична теорiя виявляє апрiорнi засади, якi розкриваються тiльки через метафiзичний рефлексивний аналiз. У емпiризмi Ф.Беко­­­на, навпаки, будь-яке теоретичне узагальнення розглядається як за­­­лежне вiд досвiду дзеркального вiдображення природи, що фактично складає варiацiю на тему “фiзикалiзм”, визнання відсутності принципової вiдмiнностi мiж фiлософiєю i фiзикою. Для картезiанцiв, навпаки, метафiзичне буття “Я” трансцендентує у фiзику апрiорно наяв­нi iдеї власного “Я”, Бога, протяжностi, тривалостi, числа, що ста­новлять когнiтивнi пiдвалини науково-теоретичного пiзнання свi­ту. Проте самi по собi за своєю суб’єктивною природою вони нiчим не вiдрiзняються вiд безпiдставних фантазiй. Це здатен усвiдомлювати кожний “нормальний” рацiоналiст. Тому подекуди саме через онто­­­логiзацiю iдеї Бога трансцендентально-мiстичним чином (наприклад, у Гегеля) вдається субстанцiоналiзувати загальнi поняття, потрiбнi на­­­уковцю для проведення систематичних теоретичних мiркувань; ос­кiль­­­­ки без трансценденцiї загальних понять у дедуктивнiй теорiї ви­яв­­­ляється відсутність аподектичностi слiдування уявлень. Враховуючи дану проблему, фiлософи науки при дослiдженнi процесiв наукового пiзнання прагнуть подолати метафiзику виключно рацiональними засо­­­бами. Тобто вони свiдомо керуються принципом “методологiчного сумнiву” завжди пам’ятаючи, що мова йде про методологiчний, а не епiстемологiчний принцип.

Iсторичний розвиток фiлософiї Нового часу постiйно виявляв проблему мiстифiкованого (тобто науково безпiдставного) покладення свiдомостi у якостi субстанцiальної основи конкретних мiркувань. Ми знаходимо у Паскаля, Лейбнiца, Спiнози, що думка та свiдомiсть самодостатнi властивостi природи, буття. Iз цiєю суперечнiстю до­­­сить тривалий час рахувалася i бiльшiсть природознавцiв, як iз не­­­обхiдним основоположенням систематичного теоретизування у фiзицi та математицi. I хоча, згiдно з вiдомою тезою І. Ньютона, “фiзика” вже почала “боятися метафiзики”, вона продовжувала терпiти її. Бо фiзика без метафiзики поставала як безпiдставне фантазу­­­вання, не зважаючи на те, що її теорiї все бiльше визнавалися за зразок науковостi та практично корисне знання.

Лише переможне поширення у ХIХ ст. еволюцiонiзму Ч. Дарвiна починає надихати природознавцiв на заперечення картезiанської ме­­­тафiзики, за її мiстифiкаторський характер.

Еволюцiонiзм означив чiткi “параметри” проблеми взаємозв’язку свiдомостi та теорiї. Або наука та фiлософiя здатнi довести, що свi­до­мiсть виникає у наслiдок природної еволюцiї, тодi теорiя є лише певний етап еволюцiї свiдомостi, або здатнi довести, що ево­­­люцiї немає, а є процес iсторичної змiни видiв, якi складають фрагменти грандiозного плану Бога. Оскiльки залишки живих ор­­­ганiзмiв, що iснували колись, та фрагменти наочних нежиттєздатних мутацiй свiдчать, що Бог поганий архiтектор i слiпий експеримента­­­тор, “креацiонiзм” бiльшiстю природознавцiв почав визнаватися не­­­науковою пропозицiєю чи малоймовiрною гiпотезою.

Стосовно “картезiанського креацiонiзму” слiд зазначити, що хоча вiн i вiдрiзняється вiд томiстичного, через поняття “вроджена iдея” залишає незмiнною сутнiсть учення про провидiння.

Слiд зазначити, що обґрунтування трансценденталiзму не обо­в’яз­ково повинно мати креацiонiстський характер. Iснує досить ґрунтовна концепцiя еволюцiонiського трансценденталiзму — тiло люди­­­ни має таку будову, яка “породжує” свiдомiсть при певних обстави­­­нах (Б. Спiноза). Рiзнi варiанти спiнозизму ми знаходимо у бiль­­­шостi сучасних природознавцiв. Але базова теза трансценден­­­талiстського тлу­мачення свiдомостi, що найбiльш послiдовно була висловлена I. Кан­том, залишається незмiнною: якщо свiдомiсть iснує, то вона здатна до самочинної свободної самодiї, яка дає змогу iгнору­­­вати попереднiй емпiричний досвiд. Таким чином, використовуючи по­­­няття “транс­цендентальне” феномен свiдомостi можна визначити лише як певну здат­нiсть, що є такою родовою властивiстю, яка має багато видови­яв­­лень, а сама не може бути видом певної множини. Характер­­­ним при­кладом може слугувати трансценденталiзм американських послiдовникiв “Nature” (1836) Емерсона, що протиставили себе сен­­­суалiзму ­(у формi механiцизму Ламетрi), який, на їхню думку, безпiдставно абсолютизує iдею iснування речей, “що можуть сприйма­­­тися чуттями”, чим заперечує властивiсть людської душi до спонтан­­­ного самовиявлення. Будь-яка спроба розглядати свiдомiсть як рiзновид чуттєвої дi­яльностi обмеженої зв’язком iз матерiальними об’єктами (вiдобра­жен­ня, копiювання), згiдно з мiркуваннями Р. У. Емерсона, а пiзнiше — неопрагматистiв, заперечує можливiсть iснування людської свободи, творчостi, самоволевиявлення.

Яскравими зразками використання iдей трансцендентального суб­- ­с­­­­тан­цiоналiзму слiд визнати поширене в сучаснiй художнiй лiтературi та наявному кiномистецтвi розгортання фабули про маніакального злочинця або людини, що здiйснює вчинки з причини своєї психiчної неврiвноваженої вразливостi, чи навiть параноїдальностi. У цих сю­­­жетах незважаючи на те, що “герої” сприймаються як психiчно хворi чи унiкальнi винятки, фактично всi люди також розглядаються як здатнi дiяти керуючись iррацiональними внутрiшнiми поштовхами, як основоположною субстанцiєю своїх вчинкiв. При цьому, практичне розрiзнення манiяка i “звичайної” людини здiйснюється завдяки умовному кiлькiсному протиставленню ступеню виразностi спiльної усiм властивостi керуватися власними мотивацiями i настановами.

Однак нi фiлософський, нi мистецтвознавчий трансцендентальний субстанцiоналiзм не здатен пояснити вiдмiннiсть психiчних переживань iспанських конкiстадорiв i американських індіанців при одночасному спогляданнi золотих виробiв на вiдмiну вiд скляної бiжутерiї або рiзне суспiльне ставлення людей до одних i тих самих речей у рiзнi iсторичнi епохи. Тiльки за умови визнання, що конкретний змiст мо­­­тивацiй i настанов має соцiально-iсторичне походження ми набуваємо можливiсть отримати зрозумiле пояснення цих фактiв, використовувати таке знання для соцiально-полiтичних цілеспрямованих дiй.

Слiд визнати, якщо iз обґрунтування соцiально-iсторичної зу­мовленостi свiдомостi зробити висновок нiби трансценденталiзм спростовано, то це буде помилковим мiркуванням. Наприклад, аналi­зуючи поширену в певну епоху тезу про походження логiки: “мiльйо­ни разiв повторене на практицi осiдає у пам’ятi фiгурами логiки” (В. I. Ульянов), можна вказати, що за такого тлумачення практицi при­писуються неймовiрнi властивостi. Бо практика проголо­­­шується здатною формувати “фiгури” таких “речей”, якi у нiй ще не мали мiс­ця: iдею хорди, квадрата гiпотенузи, крилатого коня, жителiв невiдомих галактик, комунiстичного майбутнього людства i т. п. Розгляд названих “фiгур логiки” дає змогу виявити, що через мiльйон та ще плюс один раз логiка здатна “пiдсунути” практицi де­­­що трансцендентне по вiдношенню до останньої. Стосовно “крилатого коня”, наприклад, у бiологiв не виникає сумнiвiв, що тут або прак­­­тика, або логiка щось наплутали. Скорiше за все, наявне iснування у головi певної частини людей iдеї пегаса переконує, що далеко не усi нашi уявлення безпосередньо залежнi вiд практики та віддзеркалювань природи. Тому питання про онтологiчну пiдставу для фiгур логiки, якi не абсолютно залежнi вiд практики (у традицiйному її тлумаченнi), вказана теза не знiмає.

Без “cogito...” у формi буттєвої можливостi пiзнання неможли­­­во до­вести навiть можливостi створення елементарної системи знань, яка здатна сповiщати про щось нове, ранiше невiдоме.

Найвідоміша з iсторiї фiлософiї спроба здолати субс­­­тан­цiалiзм i вiдокремити вiд нього трансценденталiзм належить I. Канту. Його критика чистого розуму передусім є саме такий варiант критики субстанцiалiзму, який залишає за розумом право бу­­­ти самочинним. Чомусь цiєї обставини критики “фiлософiї зцентрова­­­ної епiс­те­мологiєю” не помiчають. I. Кантом, за допомогою поняття “тран­с­цендентальна апперцепція” було визначено здатнiсть до апрi­ор­­­­ної єдностi самосвiдомостi. Саме вона складає генетично першу умо­­­­ву буття знання, а досвiд — другу. Вирiзняючи “досвiд-усвiдомле­­­ний” вiд “досвiду-неусвiдомленого” поняття “трансцендентальної апперцепції” антиномiзує їх: неусвiдомлений — нiколи не перетво­­­рю­єть­ся у свiдомий без цiлеспрямованого пiзнання несвiдомого. У фор­мi конкретного явища цю думку Канта можна продемонструвати таким прикладом: процеси якi вiдбуваються у шлунку без спецiаль­­­ного цiлеспрямованого їх дослiдження не стають змiстом гастроенто­­­логiчних знань.

Взагалi, вiдповiдно до аргументацiї I. Канта, наявна наука (для ньо­го: математика, фiзика) свiдчить, що свiдомiсть онтологiчно перша умова усвiдомленого знання. Неусвiдомлене, чуттєве не впли­­­ває на змiст та сенс знання без свiдомостi, а складає лише одну з можливих формальних (другорядних) умов появи знання. Так, у про­­­цесi чут­тєвого сприйняття дiйсностi за допомогою зору неусвiдомле­­­ний до­свiд дiї очей залишається неусвiдомленим, а нашi уявлення про форми речей незалежнi вiд форми очей. Про це, наприклад, свiдчить здатнiсть слiпих мати уявлення про форми речей.

Одночасно iснує принципова вiдмiннiсть мiркувань засновника нiмецької класичної фiлософiї вiд картезiанства, яка полягає у за­­­переченнi субстанцiалiзму свiдомостi. У Канта, здатнiсть самочин­­­ної апрiорної дiї свiдомостi залишається формально порожньою без чуттєвого досвiду, який наповнює трансцендентальнi схеми мислення якiс­но певним змiстом. Тому пропонуючи критику “великої метафi­зич­­­ної традицiї Декарта—Галiлея—Канта—Гегеля” [6, с. 9] критикують те чого нiколи не було.

Зазначене нiби повертає нас до традицiйної проблематики євро­­­пейських фiлософiв ХIХ ст. Однак дане повернення повинно здійс­ню­ватися через реконструювання з урахуванням наслiдкiв, що були ви­яв­­­ленi при використаннi вказаних основоположень наукового мис­лення. Методологiї фiлософiї науки, що формувалися, починаючи з другої по­­­ловини ХIХ ст. та продовжували своє становлення протягом усього ХХ ст. створювали рiзнi обґрунтування самозмiн у цих осно­вополо­­­женнях, якi потрiбно дослiджувати, а не вiдкидати.

Роздiл I

РЕФЛЕКСIЯ I РЕКОНСТРУКЦIЯ НАУКОВОГО ЗНАННЯ