11. Характеристика новітнього періоду в історії української літературної мовиXx с

У XIX - на поч. XX ст. в офіційному та у шкільному вжитку українська мова була майже повністю витіснена російською. Згодом Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко та інші митці почали застосовувати російську абетку для передачі українських слів: "добре робы**, "близький", "бильш". Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш - його варіант було названо "кулішівкою". Лише після революції 1907 було знято обмеження на укр. друковане слово. Швидко розвивалася українська масова преса. До середини 1906 р. вин. до 35 період. видань. У 1907р. вийшла «Укр.Граматика» Є.Тимченка, яка стала найповнішою граматикою цього періоду. У 1929 р. видано укр.. правопис, який поєднував східно- й західноукраїнські традиції; до 1933 р. його максимально було наближено до східноукр. варіанта, вилучено літеру ґ.

Укр. літерат. мова першої чверті XX ст. мала вже вироблену суспільно-політичну термінологію, з допомогою якої можна бу-

ло повністю передати характер суспільно-політ. рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох. Усталилися політичні

терміни: вільність, громадянство, держава, державність, добробут, існування, незалежність, самостійність, самодіяльність; розвинулася термінологія, пов'язана з управлінням, адміністративно-територіал. поділом, функціонуванням державних установ тощо. Майже повністю усталилася лексика, стосовно сфери етики: відносини, жаль, згода – незгода, честь, шаноба, шкода. Неологізми: стреміти

(«прагнути»), урівноправлення, розріст, українізація, перебудова (вживані Донцовим).

Боротьба українців за відновлення власної державності, консолідацію як нації завжди була невіддільно пов'язана з боротьбою за права рідної мови. Як свідчить світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова.

12. Виникнення письменності у східних слов’ян.

Як вважають дослiдники, ще задовго до прийняття християнства на Русi iснувала писемнiсть. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії. Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ». Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов'янською мовою.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею. Кирилицею написані книжкові пам'ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін. З пам'яток книжного письма XI ст., що дійшли до нас, можна назвати ще Архангельське євангеліє 1092 p., а також так звані службові мінеї 1095, 1096, 1097 pp. — книги, що призначалися до церковної служби. Визначн. пам'ятками писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи: купівлю землі, готовність до сівби, боргові зобов'язання лихварям.

Швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі.