Література
Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.
Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К. : Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.
Бойко О. Д. Історія України. Посібник. – Київ.: Видавничий центр «Академія», 2010. – 688 с.
Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.
Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К. : Знання, 2010. – 589 с.
Історія української культури: У 5-ти томах. – Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ ст. Александрович В.С. , Балушок В.Г., Боянівська М.Б. – К.: Наукова думка, 2001. – 846 с.
Кордон М.В. Історія української культури. – Львів: Магнолія, 2011. – 336 с.
Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь. 1994. – 384 с.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В. та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Довіра, 1992. – 272 с.
Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К. : Либідь, 1992. – 392 с.
Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К. : Знання, 2009. – 413 с.
Питання до самоконтролю
Що перешкоджало утворенню слов’янськими племенами стійкого державного устрою?
Які риси антської культури Вам відомі?
Що Вам відомо про первісне значення слів «україна» й «рось»?
Назвіть племена, що на чолі з полянами створили культурний осередок Київької Русі.
Що сприяло розвитку давньоруських міст?
Як були влаштовані давньоруські міста?
Які види господарювання були поширені в Київскій Русі?
У чому полягає самобутність давньоруського фолкльору?
Які наслідки мало прийняття християнства для подальшого культурного розвитку Київської Русі?
Як виглядала освітня система Київської Русі?
Які осередки Київської писемної школи Вам відомі?
Назвіть характерні риси храмової архітектури Київської Русі.
Що Вам відомо про культурні здобутки Галицько-Волинського князівства?
5 Українська культура XIV – першої половини XVII ст.
5.1 Суспільно-політичні умови формування нового (ренесансного) типу української культури. Кревська унія 1385 р. поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землям. Це узаконило експансію латинської культури на кілька віків. Неймовірним тягарем для українського народу були щорічні знекровлюючі напади татарських орд в першій половині XV ст. Останній удар у процессі руйнування національної культури належав Люблінській унії 1569 року, яка остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу. В XVI ст. на українських землях почалася Руїна. Реакцією на неї став відкритий протест українського населення.
Незважаючи на складні соціально-політичні умови, а також на звичайні для того часу епідемії, кількість населення України зростала. За приблизними оцінками, на 1300 р. населення українських земель становило 3,2 млн чоловік, 1400 р. – 3,7 млн, 1500 р. – 4,4 млн, 1550р. – 4,9 млн, 1600 р. – 5,2 млн чоловік. Найбільша його частина припадала на населення в межах Великого князівства Литовського. У перший період володарювання в українських землях князівство Литовське опинилося під впливом більш розвиненої давньоруської культури, законодавство і писемність якої набули державного використання. Але згодом, з посиленням польського тиску і приєднанням українських земель до Речі Посполитої, ситуація кардинально змінилася. Польша намагаючись дістати більше вигоди з колонізації України, здійснювала руйнівні заходи що до культурних традицій підкорених земель.
Провідну роль у колонізаційному наступі вели польські магнати, що займали найвищі посади в державній адміністрації. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Магнатські роди Струсів, Язловецьких, Замойських, Синявських, Жолкєвських, Калиновських, Потоцьких та ін. ставали необмеженими володарями земель, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, провінцій. Магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках. Разом з магнатами прийшла в Україну дрібна польська шляхта.
Очолило колонізаційну політику латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. надзвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Для залучення української молоді до польського національного табору єзуїти засновували школи, вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства. Особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючись залучити їх до латинської церкви.
Після Люблінської унії лише деякі українські аристократичні роди протистояли процесу колонізації. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Григорій Хоткевич заснував у Заблудові друкарню, Костянтин Острозький, відкрив академію в Острозі, Василь Загоровський заснував у своєму селі школу. Патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нове покоління забуло її традиції і почало служити новій державі – Польщі.
Народження козаччини. Соціально-політичні умови другої половини XV – XVI ст. обмежували самоврядування українських земель. Посилювалась експансія католицизму, землеволодіння шляхти розширювались, а становище українського населення погіршувалось. Основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України – Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя – була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини, риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах – в гирлах річок – і там рибалили, добували мед, полювали. До ухідників почали приєднуватись селяни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.
Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. Їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення – «січі».
Із середини XVI ст. формується козацька верства. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування в 30 – 40-х роках XVI ст. фортеці – Запорозької Січі, яка згодом стала центром козацьких вольностей. Січ притягувала до себе селян та міщан і стала неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо.
Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав роль стратегічної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, протримавшись на острові майже 10 років. Ця обставина, а також численні археологічні та письмові джерела дали підставу відомому досліднику історії козацтва Д. Яворницькому вважати саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких січей, а князя Вишневецького – духовним батьком Запорожжя.
Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, на Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню – неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю – такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.
Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше – стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головні – з боку степу та бокові – з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами.
Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію, а військо мало два поділи – військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський тощо), а територія – спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця». Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.
Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів. Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого військова служба була складною, відправляли з Січі. Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування. Меншість повинна була підкоритись більшості, яка мала право підкорити колективній волі навіть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом. Однак під демократичністю правління Запорозької Січі часто приховувалися прояви охлократії (влади натовпу).
Демократичний принцип виборності старшин із часом розвинувся у всевладдя «чорних» всезагальних рад. Це згубно впливало на становлення козацької ментальності: в шкалі морально-соціальних цінностей козаків відчувалось превалювання особистої свободи над обов'язком перед владою, вироблявся стереотип супротиву заходам старшини. В очах козаків гетьмани й старшини були не представниками і носіями єдиної законної влади, яких слід захищати, а тільки слухняними виконавцями їхньої волі, котрих легко можна було позбавити не лише посад, але й життя.
Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином: військові начальники (кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани); військові чиновники (підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи); похідні й паланкові начальники (полковник, писар, осавул, підписарій, підосавул).
Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду. Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали.
Щовесни запорожці в куренях методом жеребкування розподіляли між собою обов'язки – кому лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар, а кому йти на промисли. Як тільки скресала крига на річках, половина козаків виходила на свої вольності рибалити або полювати. Рибу засолювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли на продаж в Україну. На отримані гроші купували борошно, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.
Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозволяли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич, що привозили з набігів на турків і татар – шовки, оксамити, коней, гроші, – вони мали здавати курінному отаману. На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина грошей – в січову скарбницю, решта розподілялась між товариством порівну. Більшість козаків отриману частину відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та багатством, харчувались разом у курінях. Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим розвитком січового господарства та торгівлі становище козацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голотою, але поруч з нею з'явились заможні верстви козацької старшини. Вони відрізнялись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окремо від товариства, чим викликали обурення простого козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупинити. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.
У другій половині XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька лав, і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен мав ту зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога.
Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.
Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Вони були невеликі – 20 м завдовжки і 3-4 м завширшки, з обох боків мали по 15-20 весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні легкими гарматами і брали на борт 50-70 осіб. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери. На своїх плоскодонних кораблях козаки могли проходити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них вони добирались не тільки до Очакова, узбережжя Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-татарську блокаду на морі.
У 1572 р. було створено реєстрове військо. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.
Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових козаків, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання: на чолі з Кршиштофом Косинським (1591 – 1593), Северином Наливайкою (1594 – 1596), Тарасом Федоровичем (Трясилою), Павлом Бутом (Павлюком), Дмитром Гуні, Яцьком Остряниним тощо. Надзвичайно важливим фактором формування визвольного руху було зближення церкви з козацтвом.
Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил – польського уряду та українського козацтва – не могло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибухне у 1648 р. і стане початком української національної революції 1648-1676 pp.
Протягом XVI – на початку XVII ст. в українських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське козацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.
Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоти), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі – угоду, що складалася з двох присяжних листів – Коша (у договорі «Війська») та Кримського ханства.
В середині XVII ст. внаслідок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у всенародну війну проти польського панування в Україні, сформувалася Українська козацька держава. Її окремі елементи виникли впродовж попередніх десятиріч: засади військової демократії, що фактично визначали функціонування управління, звичаєве право, побут і розвиток самобутньої культури в цілому.
Київський братський монастир Братчики
5.2 Братства. Розвиток освіти. Книгодрукування. В умовах польського поневолення православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Це викликало зростання ролі церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. Навколо церкови гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Після прийняття Берестейської унії (1596 р.) в релігійному житті суспільства стався розкол, після якого православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам, які існували в Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, що очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску Польщі. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, розповсюджували церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів було небагато: у Львівському Успенському братстві їх налічувалося 20-30, а в Луцькому – до 15. Луцьке братство (засноване в 1617 р.) мало більшість членів із шляхти, київське (засноване в 1615 р.), переважно складалося з духовенства. Щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив славетний гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стали загальнонаціональними установами. Братства були у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідомляли про свої плани, радились у різних справах.
У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, якому в 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство ініціювало заснування братств по всіх містах і містечках. Віденське братство випустило друком зразок статуту і братська організація набула всюди однакових форм.
Розвиток освіти. Освічені люди того часу вважали, що саме недостатній розвиток освіти був головною причиною занепаду культурного і національного життя. Тому найважливішою була справа заснування нових шкіл. Навчання у школах носило літературний характер. Після вивчення основ граматики вивчали поетику та риторику, основи філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астрономії, музики. Високі вимоги ставилися до вчителів, які повинні були бути розумними, благочестивими (не п'яницями, розпусниками, хабарниками, зависниками, а являти собою взірець добра і всяких чеснот у всьому). Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Братські друкарні видавали книги. Вихованці братських шкіл, мандрували по містам та селам, розносили нові знання і гасла боротьби.
Переяславський колегіум (аудиторія)
Важливу роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі – як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із школою. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковно-парафіяльні школи.
Головним учителем січової школи був ієромонах. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною – «руською» – мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, географію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання. Учні щороку обирали собі двох отаманів: одного для учнів старшого, другого – для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за їхніми поведінкою і працею.
Довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл. Розв'язання цієї проблеми привернуло увагу князя Костянтина Острозького, волинського магната, що займав високі урядові посади і, розумів вагу освіти. Він заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою Острозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених. Очолив Академію Герасим Смотрицький. З 1576 р. тут діяла друкарня Івана Федорова, яка видала понад 30 найменувань книжок, особливим досягненням було видання Острозької Біблії в 1581 р. В Академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений, письменник Мелетій Смотрицький. Але проіснував навчальний заклад недовго. В 1608 р., після смерті К. Острозького, його син Януш, який був вже католиком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.
Петро Могила
У 1632 р. Петро Могила, об'єднав школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створив навчальний заклад Києво-Могилянський колегіумом, з 1694 р. він став називатися Києво-Могилянською академією. Новий навчальний заклад розвивався за західноєвропейським зразком. Крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), колегіум мав класи поетики, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина духовенства.
Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського). У школах викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Білорусії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Вчилося багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов.
Західний вплив і атмосфера вільнодумства Києво-Могилянській академії відчувається через методу викладання в ній філософії. Кожен професор філософії повинен був виробити свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Згодом Києво-Могилянська академія стала не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639 – 1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645 – 1647 рр. («Підручник логіки» та «Загальний нарис філософії»), не обмежувались лише викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, психології та інших наук. Пам'ятками православної полемічної літератури стали «Палінодія» Захарія Копистенського і польськомовний трактат «Літос», який вважають твором Петра Могили. Обидва твори засвідчують ерудицію авторів, їхню обізнаність як з богословською думкою Сходу і Заходу, так і з тогочасною слов'янською та західноєвропейською літературою.
Головне значення Києво-Могилянської академії полягало в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства та здійснила величезний внесок у справу формування української еліти.
Книгодрукування. За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV – XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні майстерні функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, – а цією справою займалися здебільшого ченці, – була в пошані.
Книга завжди була основою освіти, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотек з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно з грецької, латини. Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних книг. Найвідоміші пам’ятки XIV ст.: «Пандекти Антіоха» (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинському; «Євангеліє» із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; «Київський Псалтир» (1397 р.), створений дияконом Спиридонієм, – найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно майстерно.
Пересопницьке Розворот із зображенням Євангеліста Вигляд оригіналу наразі.
Євангеліє.
Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. відносяться: «Служебник», «Холмське Євангеліє», «Загорівський Апостол» (1554 р.), «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1556 – 1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині. Поява багатьох українських рукописних книг на землях Волині – підтвердження того, що цей регіон протягом XIV – XVI ст. залишався в центрі суспільного життя.
Українська література в XIV – XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на перший план виходить перекладна література. Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них «Октоїх» (1491 р.); «Часословець» (1491 р.); «Тріодь пісна»; «Тріодь цвітна» (1491 р.). Їхній автор – механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив книги, а самого друкаря покарав за те, що пропагував грецьку, а не латинську віру.
Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування зробив білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490 – 1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.
У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував монастирю свою власну друкарню.
Пам’ятник Івану Федорову у Львові
У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував «Апостол» і грецький «Буквар», що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де надрукував близько 30 творів, найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повернувся до Львова, де члени Львівського Ставропігійського братства організували братську друкарню. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині та на Волині. У 1604 – 1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.
Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських землях були «мандрівні» друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано «Лямент», єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено «Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники».
У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. «Граматику» церковнослов'янської мови, автором якої був єпископ Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну друкарню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639 – 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги.
З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Україні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» К. Саковича, полемічна «Книга о вірі» Захарії Копистенського та церковнослов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.). Отже, у першій половині XVII ст. вже працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у розповсюдження книжкової справи та літератури в цілому.
5.3 Відлуння Ренесансу і гуманізму в Україні. Під Ренесансом (від франц. renaissanse - відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від Середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця XIII – XVI ст. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури. Передові люди XV – XVI ст. добре усвідомлювали, що вони живуть у нову епоху, яка докорінно відрізняється від попередньої.
Ґрунтом ренесансної культури були нові економічні відносини, що стали формуватися, насамперед, в Італії наприкінці XIII ст. У цей час текстильне мануфактурне виробництво Флоренції, Мілана, Болоньї значно випереджає інші країни Європи, тут використовується вільнонаймана праця. В Італії створюються перші банки, лихварські контори, що обслуговують виробництво, дають у борг під великі проценти. У хід ідуть векселі, акредитиви. У 1252 р. після перерви майже у п´ятсот років Флоренція, першою в Італії, починає карбувати золоту монету – флорін, що стає міжнародною валютою. Генуя стає найсильнішою в світі морською державою, посередником у торгівлі між заходом і сходом.
Паралельно економічним, в Італії XIII – XIV ст. формуються нові суспільно-політичні відносини. Швидко зростають нові соціальні прошарки майбутніх буржуа – торгівці, банкіри, лихварі, багаті ремісники, юристи. Збільшується кількість міст, найбільшим з яких була Флоренція. У середині XIII ст. міста стають самостійними державами республіканського типу, громади яких називають «комунами». У містах-комунах зростає роль органів демократичного самоврядування, політичних партій, ремісничих цехів і торговельних гільдій. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття й винаходи, кожен з яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві зі старими традиціями.
Найсуттєвіший вплив на розвиток ренесансної культури справило, мабуть, винайдення Іоганом Гутенбергом друкарського верстата (1445 р.), що дало можливість у багато разів збільшити кількість друкованих видань. Це, в свою чергу, прискорило поширення наукових знань, освіти, літератури, стало підґрунтям для поширення реформаційних ідей.
Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від лат. humanus – людський, людяний). Гуманізм – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі - прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства. Характерними рисами гуманізму є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку.
Характерною рисою ренесансної культури є аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, інтелігенції. Однак аристократизм у тогочасному розумінні визначався не походженням і привілеями, не розмірами достатків, а насамперед особистими якостями людини, рівнем її освіченості й культури. Разом з тим у культурі Ренесансу відображуються також і народні інтереси. В окремих своїх проявах вона пов´язана з творчістю і культурою мас.
Характерні ознаки культури Ренесансу:
Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Треба сказати, що на землях України ренесансний вплив був значним, але не всеосяжним. Ренесанс в українській культурі був своєрідним і, як історичний етап, хронологічно не збігався з західноєвропейським Відродженням. На українських землях ренесанс почався на початку XVI ст., але лише в другій половині XVI ст. та на початку XVII ст. його прояви стали помітними. Причина такого відставання була пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали. На українських землях на довгий час була загальмована культурна еволюція, знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із Заходу зазнавала асиміляції. Відзначимо польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI – початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської «культурної опіки», у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.
5.4. Полемічна література. Архітектура і образотворче мистецтво. Музика. Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.
Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам-відступникам від православ´я» Іван Вишенський – український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст – таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацтва.
Архітектура і будівництво. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль.
Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.
З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження. У перебудованому замку м. Кам´янць-Подільський впроваджується новий тип фортифікації – бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й естетичну функцію.
Фортеця у м. Кам´янць-Подільський
У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. З XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.
Горянська ротонда м. Ужгород
Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим двором і службами, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя. З ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем ренесансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).
Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відносяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волинському церква св. Василія (кінець XIII – початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Церкви були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська – в Острозі, Покровська – в Ситківцях).
Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища. Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць.
Яскрава сторінка національної архітектури – дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи церков, органічно вписувані у навколишню місцевість. Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декоративним різьбленням. Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів дерев'яної різьби виділяється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. У XVII ст. з'являються вже класичні форми іконостаса: іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі.
Для ренесансної архітектури України є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяв як український традиційний різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Відродження. Показовим у цьому плані є місто Львів.
Українське образотворче мистецтво. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис. Однак виникають і нові жанри – портрет, історичний живопис. В іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвідчує високу цехову організацію малярства. Ікони львівської школи відносять до «блакитного стилю» («В'їзд до Єрусалима»). Близькі до львівської стилістики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора («Благовіщення»), ікона луцького художника Андрія Русина «Синє успіння», яка зберігається в Третьяковській картинній галереї у Москві.
В іконах XV – І пол. XVI ст. бачимо розроблені ще у Візантії, православні канони – символічність кольорів, плоскість, застиглість постатей, зворотну перспективу. Це був не релігійний живопис, як в інших країнах Європи, а саме іконопис. Така вірність традиціям, навіть певний консерватизм був засобом збереження самобутності, національних духовних цінностей. Але порівняно з іконописом часів Київської Русі іконопис все ж набуває нових рис. Обличчя святих стають більшої виразними, живими, навіть портретними, рухи – більш природними. Один з шедеврів цього часу – «Синє Успіння», в якому сині, блакитні тони, похилені фігури апостолів, смутні обличчя, жести рук передають їх глибоку скорботу. Недарма українських живописців знали і шанували не лише в Україні, а й за її межами. Польські королі, магнати неодноразово запрошували українських майстрів для розписів храмів, магнатських, королівських палат. До нашого часу збереглися розписи, зроблені українськими митцями в Любліні, Кракові, Вроцлаві. Запрошували їх і до Пскова, що, зважаючи на високий рівень псковського іконопису, було значним визнанням.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів´янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20 – 30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.
Українська музика. Українська професійна музика XIV – XVII ст. представлена церковними творами. Довгий час основу музичної культури складала візантійська відправа. Проте поряд з візантійським, виникають болгарський, сербський і київський знаменні розспіви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нотацією, що налічувала кількасот знаків-крюків. Лише у XVII ст. знаменний розспів поступився місцем акапельному співу, сповненому багатоголоссям.
На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер, як атрибут обряду, побуту, у XIV – XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа мав славу бандурист Чурило, в Острозі – музика Лаврентій. Існували такі музичні інструменти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра.
Тулумбас – ударний інструмент Флояра Цимбали
Розвивається одна з ранніх форм музичного театру – вертепна драма. Вертеп згодом став тим національним грунтом, на якому зростав театр.
Таким чином, зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV – початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу І Заходу, ідеї Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність.