Література
Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.
Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К. : Знання, 2010. – 589 с.
Крип’якевич І.П. Історія України: Навчальний посібник. – К. : Просвіта, 1992. – 550 с.
Кордон М.В. Історія української культури. – Львів: Магнолія, 2011. – 336 с.
Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь. 1994. – 384 с.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В. та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.
Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К. : 1994. – 440 с.
Пріцак О. Походження Русі: у 6 т. / Пер. з англ. Т. І. – К., 1999. – 1080 с.
Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К. : Либідь, 1992. – 392 с.
Чмихов М.О., Кпавченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992. – 180 с.
Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К. : Знання, 2009. – 413 с.
Питання до самоконтролю
Де і коли склалася Трипільська культура? Назвіть її характерні риси.
Що Вам відомо про кіммерійську культуру?
Надайте характеристику культурі сарматів.
Яким богам вклонялися праслов’яни?
Які міфологічні уявлення про походження й побудову світу притаманні прасловя’нам?
Вкажіть ознаки античного впливу на прадавні культури українських земель.
Які стародавні міста античного світу були розташовані на наших землях?
4 Культура київської русі та галицько-волинського князівства
4.1 Генезис східнослов’янських племен. Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Найбільш активна частина населення втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різноманітними завойовниками. Степові імперії швидко створювалися і швидко розпадалися після смерті харизматичного вождя. Рослинництво, осідле скотарство лишалися основним видом господарської діяльності й зумовлювали культурний розвиток місцевих племен. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, однак численні спроби утворити стійкий державний устрій в українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин «степових імперій», протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств бракувало сил.
Історики V – VI ст. виділяють найбільш войовничих слов'ян українських земель під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов'ян). Назва антів об'єднувала кілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя. Але культурним центром антів було Правобережне Подніпров'я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного і Азовського морів.
Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з гуннами. Щодо гуннів, то перші згадки античних істориків, включаючи Птолемея, про плем'я з такою назвою на Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи називали Атілу слов'янським князем. Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, однак їх активна взаємодія очевидна. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.
На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта писав, що склавіни і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднаннями і складав свої повноваження.
Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Вочевидь, саме з ідеєю «украювання» землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова «україна» («вкраїна»), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов'янський корінь – кра- у багатьох мовах (сербській, чеській та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися «украюванням». За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов'янських земель відомі цілі племена укрів, укранів, кроатів. На українських землях ще й для XVII ст. фіксуються специфічні назви козацьких загонів – «кравчини». Слов'янські народи завдячують соціальним явищем «украювання» передусім періоду розселення V – VI ст., хоча спеціальні назви «країна», «україна», «вкраїниця», «крайна» тощо для новозайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.
Асиміляція слов'янами інших народів проходила у мирний спосіб, що забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Значне розпорошення слов'ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою нових вторгнень. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.
Під час етнічної міксації виникло нове історичне і'мя – «руси». Дві згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII – на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ «росомонів» і візантійського Псевдо-Захарії про народ «хрос», яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном. Сукупність накопичених на цей час відомостей про русів-росів здають можливість виділити принаймні два основних центри давніх русів – південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи це тільки соціальна верства, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про різні за звичаями і вдачею народи.
Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Верогідно, під «росами» у візантійських та арабських джерелах розумілися етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів, найдавнішим був начальник аббасидської пошти і розвідки Ібн Хордадбег. Він ще на початку IX ст. став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не «слов'ян», а «рабів» («сакаліба»), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. Арабські, візантійські, хозарські автори відзначають виняткову мужність, жорстокість і дикість давніх русів, які робили далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Слов'яни, ставали головним товаром русів поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Як свідчить арабський історик Ібн Русте, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: «Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем». Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю.
Питання походження русів торкається епічна поема «Сказання про дочку Шана» волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на середній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу-роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, «сакланське» плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я багаточисельні «ульчиї» (вірогідно, уличі).
Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з Константинополем був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у мірцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху «з варяг у греки». У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів – «руський» і «слов'янський». При цьому, як довів український історик М. Брайчевський, «руські» назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської – спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Мабуть через це слов'янське Подніпров'я стали звати «країною міст».
4.2 Умови формування культури Київської Русі. Розвиток міст, торгівлі, ремесла, землеробства. Народна культура. Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Одним із таких центрів став Київ.
За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян – засновників Києва – данину, ті замість данини дали хозарам «від дому по мечу». Степовики правильно розцінили подібну «данину» як символ непокори. «Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку, – сказав хан за переказом літописця, – а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!» Пророцтво збулося. Через два століття київський князь Святослав погромив Хазарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави, очоливши племена, з яких утворився майбутній український народ: древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.
Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, але польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що «після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів – Аскольда і Дира»3.
З 882 р. влада в Києві перейшла до варягів, які швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови.
Європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю. Перший Новгородський літопис свідчить про поїздки новгородців «на Русь» в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само «їздили на Русь» з Суздаля, Володимира та інших міст, приєднаних до Київської держави завдяки активній зовнішній політиці її князів. Княжа експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід, тобто у землі сучасних Білорусії та Росії. Приєднання нових територій до Київської держави супроводжувалося тривалими війнами за підкорення нових племен. Згодом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони не мали між собою зв'язків. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Взимку на санях а влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи за даниною і полюддям.
Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все, полян та древлян). Ця культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен.
Розвиток міст. XII ст. – період розквіту середньовічного міста. Літопис «Повість временних літ» нараховує на Русі в IX – Х ст. 20 міст: Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород тощо. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст. – близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.
Найбільше міст було в Київській землі – 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст – на Волині. Найбільшим містом був Київ, тут проживало близько 100 тис. чоловік.
На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста мали широкі вулиці й площі. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був «торг» – ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи. Зберігався тісний зв'язок міста із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.
Розвиток ремесел. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Майстерність ювелірів, сягнула від створення важких і примітивних браслетів, масивних перснів, гривнів та намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської Русі, відзначаються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозичено (черніння срібла, скань – ювелірний виріб з тонкого дроту, зернь – напаювання на скань золотих чи срібних кульків). Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль.
Вироби давньоруських ювелірів (колти, техніка перегородчастої емалі)
За часів Київської Русі досить помітно відчувається різниця в умовах і способі життя на селі й у місті. Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж праця селян, що істотно позначалося навіть на фізичному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізичні показники, адже пізніше залучалися до праці. Як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, виснажені землеробською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарства Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й присадибні ділянки. Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної культури: мова, спільні політичні інтереси, релігія.
За тогочасних умов необхідні господарські знання передавалися від покоління до покоління разом із синкретичним комплексом язичницьких вірувань, свят, обрядів. Християнські звичаї, які поступово входили в культурний обіг, змінювали вихідні засади світогляду русичів, але цей процес ішов повільно й не набув однолінійного характеру. Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях населення різних регіонів Київської Русі може служити поховальний обряд, який суттєво відрізнявся навіть у найближчих сусідів, що складали етнічне ядро держави – у полян та древлян. Поляни ховали небіжчиків під невеликими курганами, закопуючи разом з тілом і звичні ужиткові речі покійного. Древляни спалювали тіло на погребальному вогнищі, куди також потрапляли знаряддя праці, зброя, інші необхідні у повсякденному житті предмети. Відмінності у способі поховання свідчать не лише про залишки язичницьких вірувань, а й про принципові розходження в уявленнях про потойбічний світ і подальшу долю душі.
Домовики, польовики, лісовики, русалки, мавки, інші злі й добрі духи продовжували сповнювати народну уяву, оскільки виникли на певному місцевому ґрунті й були тісно пов'язані з природними умовами, в яких доводилося жити й господарювати людям. Ці уявлення, введені в науковий обіг під узагальнюючою назвою народної демонології, на обширних теренах Київської Русі мали вельми строкатий характер і поповнювали скарбницю народно-поетичної творчості, забезпечуючи розвиток казкового й пісенного жанрів. Фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу. Саме через це великого значення набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія, співи й ритуальні дії, що супроводжували повсякденні господарські справи, передували початку календарних польових робіт (сівба, косовиця, жнива тощо) або пов'язувалася зі щорічними астрономічними датами, важливими для землеробства (колядки, веснянки, гаївки тощо). Існувала розгалужена система жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової поезії.
Музичним супроводом частіше за все була гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти, які верогідно з'явились в наших землях під впливом культури міст античного Причорномор'я. Запозичені в греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетворились на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали.
Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких тримали при своїх дворах. Переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Цих акторів називали скоморохами. Скоморошництво також було запозичене з Візантії, однак згодом набуло специфічних національних рис. Скоморохи мали орієнтуватися на смаки й уподобання своєї аудиторії – переважно з городян (купців, ремісників, дружинників, княжої челяді). Разом з розвагами актори приносили й політичні новини, сповіщали про життя в інших князівствах, відповідно до настроїв юрби обирали об'єкти сатиричного зображення.
Оскільки населення страждало від нападів кочових сусідів, прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напів-легендарні, напівміфічні герої – захисники рідної землі – були популярні серед населення усіх князівств. Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Вольгу та Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добриню, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.
У фольклорі та літописних джерелах знаходили відображення ностальгічні настрої, пов'язані з ідеалізацією давно минулих часів. Цьому сприяло поступове посилення й зміцнення централізованої влади, збільшення податків, суворі покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири).
4.3 Прийняття християнства. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст., саме в цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Відповідно до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград – Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються «Окружним посланням» константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним.
Важливе значення для поширення християнства мала діяльність київської княгині Ольги (дружини князя Ігоря), її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.
Київський князь Володимир Великий
Державну християнізацію Київської Русі було здійснено Володимиром Великим у 988 році. Цьому передували досить складні колізії. Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу: запровадити на Русі культ єдиного бога – громовержця Перуна. Проте оновлена релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами.
Запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «з варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдина загроза через прийняття християнства – потрапити в ідеологічну або політичну залежність від Візантії.
Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.
Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснив блискавичний похід до Криму і захопив головну житницю імперії – Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один – 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.
Значення прийняття християнства. Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі.
По-перше, нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.
По-друге, православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
По-третє, прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі ввело Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом.
По-четверте, під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
По-п'яте, нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам'яті залишки язичницьких вірувань. Дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами й стали офіційними: народження Сонця – з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни – із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки – з Великоднем, свято Купала – з Івановим днем тощо.
4.4 Розвиток писемності і поширення освіти. Церковнослов'янська мова та давньоруська література. Архітектура й музичне мистецтво Київської Русі. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності зробив на початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. У своєму творі «Про письмена» 4 він писав, що поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик5. На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. І зараз більшість вчених гадає, що саме глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.
Кирилиця – писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI – XII ст., її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних, зовсім не відомих грекам, слов'янських літер. Накреслення літер кирилиці в подальшому стало графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. Вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови (гіпотеза Вс. Міллерома та І.І. Срезнєвського). Слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим) і згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Вірогідно, у грецькому алфавіті не було відповідних літер «Б», «Ж», «Ш», які насамперед необхідні для написання таких слів, як «Бог», «Боже», «Божий», «широта» тощо. Азбука, знайдена у Софійському соборі в Києві, складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських «Б», «Ж», «Ш», «Щ».
Виникнення східнослов'янської писемності тривалий час пов'язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але зараз є переконливі докази, що писемність на Русі з'явилася значно раніше. Її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь, а також поступовим проникненням на східнослов'янські території християнства.
Писемність необхідна державі для укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Не останнє значення мали й торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками – титлами – мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма «без упорядкування» грецькими літерами.
Рукописна псалтир ХІІ ст.
Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ», говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Договір 944 р. свідчить про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.
Церковна реформа князя Володимира Святославовича відкрила нові можливості для подальшого розвитку писемності, сфера її вживання значно розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв'язки з навколишніми християнськими державами Європи. Для функціонування церковного управління (ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та богослужбові книги. Переписування книжок стало важливою державною справою. За тих часів центром виготовлення книжок, вірогідно, був монастир св. Софії у Києві, згаданий у хроніці Тітмара Марзебурзького під 1018 р.
Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне – київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності стала досконала кирилична графіка. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв'язку з читанням текстів у церквах. Від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам'яток: написи-легенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев'яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак – тризуб та напис «Владимиръ на столЂ», а з іншого – зображено Христоса з Євангелієм і напис «Ісусъ Христосъ».
Важливим епіграфічним матеріалом є різні ремісничі вироби, на яких трапляються написи, написи на бересті та написи-графіті, зроблені у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі. Вони дають можливість судити про писемність народу, розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі – понад 400.
Великий князь київський Ярослав Мудрий
Розвиток освіти. Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв'язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти. Київ починає посилати своїх людей до Візантії на науку й закладає в себе перші школи. Як правило, школи існували при монастирях, хоча освіту там давали не лише церковну, але й світську. В 1086 р. у Києві відкрили школу для дівчат, що зустрічається не вельми часто в історії середньовічної Європи. Взагалі ж, як стверджує польський дослідник Ванчура, у XIII ст. у Києві та поблизу нього було понад 200 шкіл, де навчались понад 1000 учнів. Найкращі з учнів мали можливість підвищувати освіту за кордоном, переважно у Візантії. Зокрема, маємо відомості, що в 1030 р. князь Ярослав Мудрий відрядив продовжувати освіту за кордоном 300 київських учнів. Освітня система в Україні-Русі мала три типи шкіл: палацова школа – державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя; монастирська або церковна школа – найбільш поширений на Русі та в середньовічній Європі навчальний заклад (першу заснував Володимир Великий при Десятинній церкві у Києві невдовзі після свого хрещення); приватна школа – займалася переважно домашнім навчанням дітей купецького і ремісничого прошарків населення.
Традиції монастирської освіти продовжила школа Ярослава Мудрого при Софії Київській, що за своїм рівнем наближалася до Константинопольського університету. Серед інших найпопулярніших церковних шкіл були заклади при Києво-Печерській лаврі й Троїцькому монастирі. Зокрема, лаврська школа готувала вище духовенство, художників, лікарів, перекладачів, каліграфів тощо. Тільки до 1240 р. зі стін монастиря вийшло понад 50 єпископів. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників.
Усі школи організовувалися за грецьким зразком, а викладали в них здебільшого священики, ченці та дяки, як і в решті європейських країн. Окрім суто богословських дисциплін вивчалися мови, філософія, діалектика, математика тощо. Вивчалися привезені грецькими вчителями твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура, прообрази підручників «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення світу), а також «житія» святих, князів.
У вищих школах особливого значення надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги й велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. Друге місце за значенням, посідала латинська мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів.
У Київській Русі дуже рано з'явилася іноземна перекладна література. Вже в XI ст. у скрипторії при Софійському соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори: «Хроніка» Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Иосифа Флавія, «Хроніка» Сінкела, «Житіє Василія Нового», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Житія Стефана Сурозького», «Александрія», «Пчела», «Повість про Акіра премудрого», «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, «Деівгенієве діяніє», «Фізіолог», Пандекти Никона. Ці твори мали велике значення для поширення освіти та тогочасних наукових знань.
Св. Нестор-літописець
Літописання. Розвиток освіти рідною мовою призвела до виникнення власної книжної справи. Найбільшим культурним центром був Софійський собор у Києві. Тут виникла своєрідна академія – гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих перекладом з грецької та створенням нових літературних творів. При соборі існувала перша книгописна майстерня, звідки перекладені з грецької книжки розходилися по інших монастирях.
З Софією Київською пов'язана поява літописання на Україні-Русі та найвищі досягнення українського середньовічного слова: укладення першого літописного зводу 1037-1039 рр., написання й проголошення знаменитого «Слова о законі і благодаті», розробка основ першої систематизованої збірки давньоруських законів «Руська правда», створення «Ізборника Святослава» тощо. Книжки, які вийшли зі стін Софії, стали основою для створення нових бібліотек, зокрема у Києво-Печерському монастирі, котрий протягом століть був і залишається центром духовно-культурного життя нашого народу. Саме там створювалися такі видатні пам'ятки української історії та слова, як «Повість временних літ» і «Києво-Печерський патерик».
Центром київської писемної школи став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині XI ст., його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим як місце переписування богослужбових книг. Ченці переписували й виготовляли книги. Зокрема серед майна Святоші (Святослава Давидовича) згадуються саме книги. Багате зібрання книжок було і в монастирській бібліотеці. В Печерському монастирі написано багато різних ориґінальних творів. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів. Серед них величні постаті Никона, Іоанна та славетного Нестора – автора «Повісті минулих літ», що стала видатним досягненням не лише в галузі київського літописання, а й літератури. Нестор був автором й інших відомих творів: «Читання про Бориса і Гліба» та «Житія Феодосія Печерського».
Ще одним центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він був розташований поблизу Києва, в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був «вотчий» монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070 р. в монастирі закладено кам'яну церкву архістратига Михаїла. Поруч з монастирем, на придніпровських кручах, стояла заміська резиденція Всеволода Ярославича – «Красний двір». Видубицький монастир, починаючи з князювання у Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося київське літописання, переписувалися книжки, створювалися ориґінальні літературні твори, існувала велика бібліотека. На початку XII ст. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр піддав ретельному редагуванню «Повість минулих літ», висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха.
Отже, у Києві в XI – XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор – Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі. Вихованцями монастирів були високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі, їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня. З Києва література поширювалися по різних містах та землях Київської Русі.
Архітектура. Архітектура Київської Русі мала самобутні риси. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції. Одразу після хрещення Русі з'являються перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, Десятинна або Богородицька – перша кам'яна церква у Києві.
Десятинна церква (сучасна реконструкція)
Майстрів для будівництва Десятинної церкви було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Запрошені іноземці не знали місцевих умов, місцевих грунтів, завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено будівництво першої давньоруської церкви, на потреби якої князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але фундамент не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму. Пізніше стали будувати храми, пристосовані до місцевих умов.
Золоті ворота – унікальний пам’ятник архітектури, фортифікаційної техніки часів Київської Русі.
Серед світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які завершувалися домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці X – на початку XI ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.
У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2 – 4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.
Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була oкруглою. Зсередини саме тут малювався образ Христа Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.
З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.
Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.
В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургі
Собор Св. Софії (сучасний вигляд та реконструкція)
Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5 – 7 років поспіль. Вона зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві майстри. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів – двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.
Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву «Нерушимої стіни», стало національним символом вічності народу і його культури.
Богоматір-Оранта (мозаїка Софійського собору)
З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних храмів одним з найцікавіших є Успенський собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.
П’ятницька церква Успенський собор
(м. Чернігів) (м. Володимир-Волинський)
Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3 - 5-купольна храмова будівля. Це – Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1123) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври тощо
Спасо-Преображенський собор
м. Чернігів
Живопис. Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. Потім (1155 року) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.
Вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі ХІ – ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.
Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово «мозаїка» також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей – кольору і блиску.
4.5 Культура Галицько-Волинського князівства. З XII ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Досить сказати, що в Києві після походу монголів з 50 тис. мешканців залишилося живими 2 тисячі, з 8 тис. дворів – 200, з 40 кам'яних монументальних споруд – лише 4. На якийсь час центр українського життя перемістився з Придніпров'я на захід, де сформувалося міцне Галицько-Волинське князівство, котре сучасники вважали щитом Європи від монголо-татар.
У 980 – 990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.
Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра. Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті у 1205 році вона була приречена на розпад.
Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Незважаючи на постійний тиск з боку Золотої Орди, Данило Галицький укріплював свої володіння. Він створив галицьку митрополію і призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила; заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно князь здійснював реорганізацію війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254 – 1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.
Значну роль культурному житті Галицько-Волинської держави відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270 – 1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст.
Архітектура краю була представлена кам'яними фортифікаційними спорудами з великою кількістю башт. Такі замки у другій половині XIII ст. будувалися в Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині тощо. У містах Галичини – Перемишлі, Звенигороді, Галичі, застосовуючи різьблені орнаменти, будувалися з білого каменю церкви. Найбільшим білокам'яним храмом у Галичі був збудований у середині XII ст. Успенський собор (зберігся до нашого часу у вигляді руїн).
Нові ідеї в архітектурі з'явилися у XIII ст. Вони відобразились у спорудженні урочистих храмів: церков Успіння у Холмі, храмів св. Іоана Богослова та св. Дмитра у Луцьку, церкви св. Миколая у Львові, церкви св. Василя у Володимирі-Волинському. В їхній архітектурі перепліталися візантійсько-руський та готичний стилі.
Церква св. Миколая у Львові
Під впливом київського розвивався галицько-волинський іконопис. До сьогодні збереглася ікона волинської Божої Матері кінця XIII – XIV ст. з Покровської церкви у Луцьку. Популярна в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері («Матка Боска Ченстоховська») була створена у XIV ст. в місті Белзі на Галичині.
Ченстоховська ікона Божої Матері
Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев – у Галичині, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Холмі. А після смерті Лева, за відсутністю інших спадкоємців, його син – Юрій І (1301 – 1308) став правителем знову єдиної Галицько-Волинської держави. Столицею держави став Володимир-Волинський. Правління Юрія І відзначене стрімким піднесення: зростанням міст і сіл, розвитком культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул.
Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця династії Рюриковичів по чоловічій лінії. Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте Юрій-Болеслав виявився короткозорим та егоїстичним правителем. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру ІІІ. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стали ареною боротьби сусідніх держав – Литви, Польщі і Угорщини і втратили свою незалежність.
Поєднуючи слов'янську спадщину й впливи Візантії, Західної та Центральної Європи, культура Галицько-Волинської держави посідала помітне місце серед сусідніх народів. Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності, перейняло велику частку київської спадщини й водночас запобігало захопленню західноукраїнських земель Польщею.