3.Зміни у суспільно-економічному ладі. Подальше закріпачення селянства.

Панівне становище в суспільстві а також в органах державного управління займали польські та українські магнати ( нащадки колишніх удільних князів).

У першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величез­них латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магна­ти та старости, які називали себе "короликами", "віце-ко­ролями", удільними князями. На даній території майже не було владних структур. "Королики" часто диктували свою волю навіть королю.

Звичайно, всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.

Статут 1588 року розширив судові повноваження маг­натів: вони могли судити не тільки своїх селян, а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службо­вий стан (шляхта), що складався з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Проте їй надавалися широкі політичні та економічні права її привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду.

Князі та пани утво­рювали порівняно р малочислену елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і піддягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Вона мала права приватної влас­ності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повин­ності.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського се­редовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідо­мості українців.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство.

За правовим становищем селяни поділяли­ся на:

приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства)

і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:

1. Вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;

2. Напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;

3) Залежні, які втратили таке право.

Меншу частину селянства України складали державні селяни.

Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії – короля Польського

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи.

1. Верхівку становила міська аристократія патриціат, який складався з найбільших багатіїв; Не численний, але впливовий патриціат фактично зосереджу вав у своїх руках всю владу.

2. Міщанство за заможністю й впливом на вирішення міських справ становили цехові майстри й торгівці середньої за можності.

3. Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс — прості ремісники, дрібні торгівці та селяни. Н їхні плечі й лягав основний тягар податкового гніту.

За своїм правовим становищем міста поділялися на:

- королівські (державні);

- приватно власні;

- церковні.

У 1557р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою «Устава на волоки».

За своїми соціально-економічними наслідками «Устава на волоки» мала двояке значення.

1. Вона остаточно ліквідувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів, що зв’язувало ініціативу працівника і вело до занепаду селянського господарства.

2. В той же час використання праці залежного селя­нина, забезпеченого тягловою силою і супроводжувалося піднесенням господарства.