6. Виникнення українського козацтва.

Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. Він означав "одинокий, як "страж, конвоїр".

Корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця XII — першої поло­вини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

Внаслі­док втеч селян і міської бідноти в степах було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.

Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі поча­ли здійснювати походи на кримських татар, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напади на Очаків і здобули його.

На дні­провських порогах на початку XVI ст. і роз­починається історія славного запорізького козацтва.

6. Правова система Литовсько-Руської держави.

Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.

З часом якості важливих джерел права в Литовсько-Руській державі набувають міжнародні договори.

1. Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Прусським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством, Кревська унія, Городельська унія 1413 року, Люблінська унія 1569 року. У цих актах ми знаходимо норми конституційного та адміністративного права.

Відповідальність за скоєні злочини за Су­дебником наступала з семирічного віку.

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути.

Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Вели­кого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Велико­го князьства Литовського 1588 года".

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, під­креслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян. •

Цивільне право. В Статутах досить детальній регламен­тації: підлягає інститут приватної власності.

Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, докладу, най­му майна тощо.

Спадкове право. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову понизив шлюб­ний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб. Як і в по­передній період, дружина відповідала за борги чоловіка.

Кримінальне право. Суб'­єктом злочину признавалась вільна або напіввільна лю­дина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необ­хідності признавались обставинами, які звільняли від по­карання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини.

Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті.

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

1.Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру - тощо.

2.До політичних злочинів були віднесені: втеча до воро­га, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

3.Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: ха­барництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

4.Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

5.Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого май­на, підпал, знищення межових знаків а метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.

6.Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо.

Головна мета покарання — залякування. До мети по­карання відносилась також ізоляція злочинця, відшкоду­вання збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За П — у 60, за Ш — у 100.

Смертна кара поділялась на кваліфіко­вану та просту.

• До кваліфікованих видів відносились; спа­лення, посаджєння на кіл, закопування живим в землю тощо.

• Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.

Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шес­ти тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець спла­чував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був не­сти покарання, тільки кожний за себе.

Консультація

Тема №5: Українські землі під владою Речі Посполитої II пол. XVI- I пол. XVII.

1. Люблінська унія 1569р. та Берестейська унія 1596р., їх наслідки.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали, акт про унію між Литвою і Польщею.

1. За умовами унії обидві держави об'єднувалися в єдину Реч Посполиту.

2. Передбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спільний сейм і сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої.

3. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої.

4. Митні кордони ліквідовувалися.

5. Запроваджувалася єдина монетна система.

6. За Литвою збе­рігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й дер­жавної мови.

Наслідки Люблінської унії:

1. Об'єднання в одній державі військового, економічного і потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Пос­политу в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією.

2. Внаслідок Люблінської унії українські землі і ті, що належали перед тим Литві (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщина), опинилися в одній державі.

3. Разом з тим унія означала різке посилення влади польських феодалі над українським населенням. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

НАСТУП КАТОЛИЦИЗМУ. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ

Після Люблінської унії різко посилюється польсько-католицька експансія на українські землі. Проти католиць­кої пропаганди рішуче виступали церковні братства, які згодом перетворюються в центри народно-визвольної бо­ротьби українського народу. Реформаційний дух, який за­полонив у XVI ст. всю Західну Європу, відродив до життя і православну Церкву.

Однак колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 році в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

2. Особливості державного ладу та устрою.

У відповідності з Люблінською унією 1569 року Велике князівство Литовське та Польща об’єднались у єдину державу – Річ Посполиту. Державний лад було поширено на українські землі – Волинь, Поділля, Київщину, Чернігівщину.

Великий вплив на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року.

1.Поголошувалась дворянська республіка на чолі з королем.

2.Згідно з "Артикулами" короля вибирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади.

3.Король зобов'я­зувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату та кожні два роки скликати сейм.

4.В разі порушен­ня королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

У відповідності з Люблінською унією вищим законодав­чим органом республіки був Вальний сейм, до складу яко­го входили король, сенат і посольська ізба.

Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцеля­рією — канцлер, скарбницею Корони — коронний під­скарбій, військом Корони - коронний гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів управ­ління будувалася у відповідності з адміністративно-тери­торіальним поділом Речі Посполитої.

Після Люблінської унії українські землі остаточно втра­тили свою автономію і були поділені на шість воєводств:

Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького і Кременецького повітів). Поділь­ське (складалися з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів).

У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород - Сіверського по­вітів.

У кожному воєводстві були свої сеймики. Місцеве управ­ління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб.