2. Зміни у суспільному ладі. Українсько-Московській договір 1654 р.

До заможних перш за все належали козаки, які були і реєстровцями до війни.

До панівної верстви належала також українська шлях­та.

Українська шляхта, перебу­ваючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станове і політичне.

Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією

Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької Церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові повинності, сплачували натуральні оброки.

Залежні верстви. В цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, : шабельники, пороховики та ін. Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі,

На козацькій території становище селянства було кращим.

Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Таким чином чинш становив собою натуральну та грошову ренти.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських.

Селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і зай­мати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селян­ське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міське населення. Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина місько­го населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею.

Привілейоване становище займали в містах і купці. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.

Значно більшою групою населення міст були ремісни­ки.

Українсько-Московський договір 1654 р.

Шість років тривала Визвольна війна українського на­роду проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Природним було його прагнення вста­новити стосунки з єдиновірною Московською державою.

Для проведення з Україною офіційних церемоній і пе­реговорів, присяги, вручення царської грамоти було обра­но Переяслав, січня 1654 р.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Моск­ви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін май­бутніх міждержавних відносин України і Московської держави.

У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького. статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах.

Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська - збройних сил України — 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники а місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під геть­манську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська .Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала не­доторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкуван­ня козацькими вдовами та дітьми, статті восьма—дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армії.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про не­порушність прав наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята-шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісім­надцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу геть­мана.

У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими сила­ми. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять пер­шій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говори­ла про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала (дипломатичні зносини із Швецією, Прусією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією.

Характеристика права в період Визвольна війна.

Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство.

Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого затвердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушництво», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.

У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою вирішувалося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.

До джерел права належали і міжнародні угоди України, укладені від імені гетьмана, які оформлювали і утверджували становище України як суб`єкта міжнародно-правових.

Цивільне право. Визнання попередніх прав передбачало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з`явились нові правові норми внаслідок виникнення нового виду умовних землеволодінь – рангових земель, що передавались козацькій старшині за несення певної служби.

Кримінальне право. Зявились нові склади злочинів – зрада повсталому українському народові, відмова надати допомогу під час бою, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокора чи нанесення шкоди козацькій старшині і духовенству

Судочинство. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних і курінних судах здійснювався за нормами звичаєвого права. Засідання були публічними. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю, крім вироків, винесених за злочини, вчинені за умов бойових дій.

Викладач циклу

загальноюридичних дисциплін Д.М. Шевченко