§ 2. Наука – складне і багатогранне явище. Класифікація наук є проблемою тому, що передбачає існування різноманітних способів розкриття специфіки і взаємодії окремих наук в структурі «науки взагалі».

Одним із перших систематизаторів і класифікаторів знань був Аристотель, схематично його підхід можна представити таким чином:

Формальну логіку він вважав знаряддям («органоном») будь-якого пізнання, відводячи їй особливе місце у всіх формах знань.

В ідеалістично-діалектичній системі Гегеля науки відповідно до ієрархії знань співвідносяться так:

1. Логіка (діалектика і теорія пізнання).

2. Філософія природи.

3. Філософія духу.

Філософію Гегель вважав «наукою наук» і зразком раціоналістичності.

Позитивіст О. Конт на основі специфіки предмету і змісту наук запропонував наступну класифікацію наук:

1. Математика.

2. Астрономія.

3. Фізика.

4. Хімія.

5. Фізіологія.

6. Соціальна фізика (соціологія)

7. Мораль.

Принципами класифікації у Конта виступали: 1) рух від простого до складного; 2) від абстрактного до конкретного; 3) від древнього до нового.

Неокантіанці В. Віндельбанд та Г. Рікерт, представник філософії життя В. Дільтей розділяли науки на 2 групи за методом дослідження: номотетичні та ідеографічні.

Номотетичні (науки про природу) тяжіють до методу узагальнення і встановлюють закономірності, в той час як ідеографічні (науки про дух, культуру) ґрунтуються на методі індивідуалізації, фіксуючи неповторне, особливе, одиничне.

Ф. Енгельс, беручи за основу форми руху матерії, розташовував науки про матеріальний світ у такому порядку: механіка, фізика, хімія, біологія.

Сучасні класифікації наук ґрунтуються на різних критеріях. Традиційно за предметом і методом пізнання розрізняють:

• природничі науки (про природу);

• суспільні (гуманітарні, про суспільство);

• технічні.

Своєрідними науками, що стоять осторонь цієї схеми є філософія, математика, логіка. філософія вивчає найбіль загальні закони розвитку дійсності, але повністю ідентифікувати її як науку важко. Математика є складовою як природничих так і технічних наук але не співпадає з ними. Логіка однаково щільно охоплює і гуманітарні, і технічні і природничі науки, будучи основою мислення.

За критерієм «наближеності» до практики виокремлюють науки:

• фундаментальні, «академічні» - в яких відсутня пряма орієнтація на практику;

• прикладні, спрямовані на безпосереднє застосування результатів дослідження.

Радянський філософ Б. Кєдров запропонував власну класифікацію наук ґрунтуючись на визнанні пріоритетності трьох розділів наукового знання: природознавства, суспільних наук та філософії. Його класифікація наук набуває такого вигляду:

• філософські науки (діалектика, логіка);

• математичні науки (математична логіка, кібернетика, математика);

• природничі і технічні науки (механіка, фізика, хімія, тощо);

• соціальні науки (історія, науки про базис і надбудову, мовознавство).

Різноманітність класифікацій наук все ж дозволяє стверджувати, що поглиблення і деталізація дослідницького інтересу, поява нових наук залишає традиційно для дослідження дві сфери: природу і людину, відповідно завжди будуть існувати два види знань, вони будуть диференціюватися, інтегруватися як у власних межах так і у межах знання взагалі, відображаючи дійсність, даючи відповіді на питання при цьому ставлячи нові. Динаміку наукового пізнання ми розглянемо у наступній темі.

§ 3. Наука – це соціокультурний феномен, розвиток якого детермінує соціальний контекст. В свою чергу вона суттєво впливає на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука тісно вплетена в структуру соціальних відносин і є соціальним інститутом. Нагадаємо, що соціальний інститут – це сфера впорядкованих відносин між людьми, стійка організація їхньої життєдіяльності, сукупність норм і цінностей, що окреслюють і регулюють межі бажаного і допустимого.

Основоположник соціології науки Р. Мертон визначав науку як те, що роблять вчені. Інституціоналізація передбачає формалізацію всіх типів стосунків. Наука як соціальний інститут представлена такими елементами:

• специфічні функції і завдання;

• матеріальна база та фінансові ресурси;

• наукове співтовариство;

• система комунікації;

• форми контролю, санкції.

Про специфічні пізнавальні цілі науки було сказано вище. Існування науки забезпечує певна соціальна і професіональна організація. Наука простягається від університетів до науково-дослідницьких центрів, має розгалужену інфраструктуру: бібліотеки, інформаційні центри, лабораторії академії наук, органи координації і планування. Наука стала професійною діяльністю, за яку вчені отримують платню. До ХІХ століття існувала на рівні хобі і вченому платили не за його наукові розробки, а за викладацьку діяльність. У ХХ столітті з’явилося поняття «науковий співробітник». Сьогодні вчений – це особлива професія, шанована суспільством.

В кінці минулого століття чисельність вчених у світі досягла більше ніж 5 млн. осіб, наука включає близько 15 тис. дисциплін і декілька сот тисяч наукових журналів. Сьогодні наука не вільна від менеджерських функцій і залучення коштів на проведення досліджень.

Наука для свого розвитку і відтворення отримує суспільні ресурси: фінансові (від держави, промислових корпорацій, приватних фондів), матеріальні (землю, приміщення, прилади, матеріали, енергія), інтелектуальні (поповнення лав науковців у першу чергу з числа колишніх студентів). Наука часто змушена виконувати «соціальне замовлення», інколи вчені працюють у закритому режимі у спецмістечках. Стосовно точних наук значимою характеристикою є секретність досліджень яка поширюється на розробку нових видів озброєнь (інфразвукових, генетичних, психотропних). Приблизно 40% всіх наукових досліджень виконуються на замовлення військових відомств. Комерційні таємниці теж відносять до рангу засекречених інформацію у сфері виробництва продуктів харчування, фармацевтичної галузі тощо. Філософи застерігають проти ситуацій, коли застосування науки втрачає гуманістичний зміст. Вчений завжди відповідальний за наслідки використання технологічних розробок.

Виявлення фізиками нового джерела енергії зробила можливим створення атомної бомби, Радянський союз запустивши перший супутник випередив США. Отже, наука інколи стає інструментом політики, інколи політика втручається в науку. Про останнє красномовно свідчить ідеологічний тиск на генетику та кібернетику у колишньому СРСР.

Наука – це колективна діяльність, яка вимагає співробітництва багатьох людей. Наукове співробітництво (термін впроваджений М. Полані) - це всі науковці які робили і роблять зараз внесок у розвиток науки, вчені сучасності і попередніх поколінь об’єднаних спільними ідеалами і цінностями. Наукове співтовариство може бути світовим національним, дисциплінарним. Детальний аналіз наукового співтовариства було зроблено Т. Куном у праці «Структура наукових революцій». Існує два способи відтворення наукового співтовариства: формальний, коли ідеали та цінності зафіксовані у вигляді усного або письмового кодексу на зразок клятви Гіппократа, та неформальний, у якому провідну роль відіграє особистісне спілкування вченого-наставника і учня-новачка, в процесі чого перший демонструє поведінку науковця, а другий її наслідує.

Національне співтовариство вчених дотримується не лише норм і цінності науки в цілому, а тих, що є пануючими у даній державі (наприклад, традиції емпіризму в Англії, раціоналізму в Німеччині). Дисциплінарне співтовариство орієнтує вченого на пріоритети даної галузі знань. Науковець будучи членом декількох наук і співтовариств одночасно інколи опиняється в ситуації конфлікту і вибору (наприклад, німецькі фізики, які в межах Манхеттенського проекту США приймали участь у створенні атомної бомби).

Відтворення наукового співтовариства (підготовка нових поколінь вчених) – це не лише передача певної суми знань, це засвоєння ідеалів та цінностей науки, того, що називають етосом науки. Термін «етос» означає специфічний дух, характер, налаштованність особистості або соціальної групи.

Етос науки – інтелектуальна і соціальна відповідальність вчених, моральний вибір, проблеми етично-психологічного клімату наукового співтовариства. Чотири принципи морального імперативу науки сформулював Р. Мертон у праці «Нормативна структура науки» (1942).

1. Універсалізм (або об’єктивність) характеризує об’єктивну природу наукового знання і наявність критеріїв та правил доказів. Наукова цінність знання не залежить від того. Ким воно отримане, молодим аспірантом чи знаним академіком. Репутація вченого має ґрунтуватися на реальних заслугах, результат досліджень – оцінюватися об’єктивно.

2. Загальність (або комуналізм), вимагає щоб знання ставало доступним і відомим усім і ніхто не мав права монопольно володіти ним, ні вчений ні корпорація або уряд. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

3. Незацікавленість, вимагає від вченого служіння істині. Визнання, винагорода, слава, не повинні бути ціллю, заради якої проводиться дослідження.

4. Організований скептицизм, вимагає не приймати на віру наукове знання, критичність і добросовісність у перевірці отриманих результатів має бути суттю дослідження. В науці неможлива сліпа довіра авторитетам якими б шанованими вони не були.

Р. Мертон відмічав наявність протилежно спрямованих вимог, так званих «норм» «контрнорм», на які орієнтуються вчені у своїй діяльності. Їхня суперечливість призводить до того, що вчений не рідко опиняється у стані амбівалентності, наприклад, вчений повинен знати всі ідеї попередників і при цьому зберігати самостійність мислення, має сприймати нові ідеї і в той же час не піддаватися інтелектуальній моді. Вчений має бути повною мірою гнучким, при цьому дотримуючись норм і цінностей співтовариства.

Соціологи вважають, що лише приблизно шість відсотків населення мають схилення до наукової діяльності (своєрідна «спорідненість до праці», за Сковородою), а сплесками наукової активності є життєві періоди 30-39 та 50-60 років. Більшість вчених досягли наукових вершин саме у цьому віці. Значним стимулом вченого є прагнення утвердити свій авторитет, який забезпечить йому професійне визнання. Наука знає приклади, коли вчені припиняли займатися науковою діяльністю, коли хтось випереджав їх отримані результати. Суб’єктивність вченого значима у науковому дослідженні.

Окрім норм наука як соціальний інститут застосовує низку санкцій для заохочення науковців до певних дій чи то утримування їх від небажаних вчинків і девіантну поведінку. Головною позитивною санкцією є визнання колег. Це визнання виражається у різних формах – від цитування в наукових працях, до отримання наукових премій (серед яких в області хімії, фізики, медицини, фізіології та економіки найпрестижнішою є Нобелівська) і називання іменем вченого закону або теорії (наприклад, закон механіки Ньютона, періодична система Мендєлєєва, теорія відносності Ейнштейна, теорія еволюції Дарвіна), від обрання почесними членами академії до включення біографічних довідок у довідники та енциклопедії. Ігнорування колегами праці вченого виступає негативною санкцією щодо, наприклад, плагіату чи фальсифікації даних досліджень. Все це зовнішні форми контролю, внутрішнім регулятивом висапує совість вченого як людини і особистості. А. Ейнштейн вважав, що моральна чистота вченого являється умовою адекватного відображення буття.

Наука – це лише одна із сфер людської діяльності, результати якої здатні радикально міняти наші уявлення про дійсність. Міць набута людиною завдяки розвитку науки, не завжди гармонійна з умінням використати і застосувати її. У соціокультурному контексті сформувалися дві світоглядні позиції, оцінки місця і ролі науки у суспільстві.

Сцієнтизм (від латинського – знання, наука) визнає науку вищою культурною цінністю, прагне здійснити демаркацію філософії і науки, звільнити науку від нехарактерних їй установок, зорієнтувати гуманітарні знання на зразки та ідеали природничих наук.

Антисцієнтизм підкреслює обмеженість можливостей науки і витлумачує її як ворожу силу людській сутності, вимагає паритету наукових і ненаукових способів світобачення. Антисцієнтисти переконані, що втручання науки в життя людини робить його бездушним, перевантаження і перенапруження сучасної людини спричиняють ненормальність суспільства. радикальний антисцієнтизм вимагає обмежити і загальмувати розвиток науки.

Наука стала джерелом глобальних проблем сучасної цивілізації (екологічної, антропологічної, проблеми виживання) вона ж є умовою їх подолання. В розвинених країнах вчених залучають до управління державою, до роботи в експертних комісіях, що свідчить про зростання статусу науки у суспільстві і соціальної відповідальності вчених за долю як науки так і людства в цілому. Мова не проте, щоб професори складали державні структури, а про те, щоб у суспільстві була потреба і можливість при вирішенні державних питань і нагальних потреб спиратися на науку і позиції вчених.

Питання для самоконтролю.

1. У чому полягає багато-аспектність феномена науки?

2. Назвіть основні філософські проблеми науки.

3. У чому полягають абсолютиські домагання науки? Чи справедливі вони?

4. Назвіть і охарактеризуйте критерії раціональності.

5. Охарактеризуйте соціальну сутність і функції науки.

6. Розкрийте зміст понять «сцієнтизм» та «антисцієнтизм», якій позиції ви віддаєте перевагу, чому?

7. Розкрийте зміст суб’єктно-об’єктних відносин в науці.

8. Назвіть способи відтворення наукового співтовариства, охарактеризуйте етос науки.

Тематика рефератів.

1. Науки про природу і науки про культуру (В. Дільтей, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт).

2. Наука і культура.

3. Психологія науки.

4. Аксіологічна суверенність науки і соціальна відповідальність вчених.

5. Наука та поза наукове знання.

6. Структура соціальних відносин в науці.

Література.

1. Введение в философию: учебник для вузов. – В 2 ч.. – М., 1989, ч.2.

2. Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи. – Спб., 1904.

3. Кохановський В.П. Философия и методология науки. – Ростов-н-Д. 1998.

4. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. М., 1988.

5. Ракитов А.И. Философские проблемы науки. М., 1986.

6. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. М., 1998.

7. Злобин Н.С. Культурные смыслы науки. М., 1997.

8. Лешкевич Т.Г. Философия науки: мир эпистемологов. Ростов-н-Д, 1999.