Тема 1. Наука як цілісна соціальна система.

Тема 2. Виникнення науки і закономірності її розвитку.

Тема 3: СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Тема4: ЛОГІКА ТА МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Тема 5: ДІАЛЕКТИКА ЯК МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

ВСТУП

Впровадження двоступеневої системи освіти бакалаврат – магістратура передбачає, по-перше, засвоєння випускниками загальних і професійних знань, які можуть застосовуватися в стандартних «штатних» ситуаціях, по-друге, оволодіння компетенція ми на рівні творчої діяльності у вибраній професії. Магістерська програма курсу «Філософія і методологія науки» спрямована на підготовку висококваліфікованих фахівців, готових до науково-дослідницької діяльності та педагогічної роботи як у сфері науки так і у сфері освіти. Вихідною базою її змісту є програмний матеріал курсу «Філософія» який вивчався вами на попередньому освітньому ступені і сприяв освоєнню специфіки філософського осягнення дійсності, формуванню певної філософської ерудиції. Історико-філософський розділ ознайомив вас з ґенезою і основними етапами розвитку філософії, онтологія і гносеологія – з фундаментальними проблемами буття та пізнання, соціальна філософія – з природою, структурою суспільства і перспективами його розвитку, філософська антропологія ставила проблему з’ясування людської сутності, сенсу життя, смерті, безсмертя, співбуття з іншими. Зараз вам пропонується ознайомлення ще з однією сферою філософських знань – філософією і методологією науки.

Сучасна культура неможлива без того, що ми називаємо наукою. Саме вона стала основою європейської культури, яка, починаючи з грецької епістеми і в притул до сьогодення, сформувала образ людини, зорієнтованої на нескінченні ідеали власного розуму. Наука – це сфера діяльності, спрямована на формування об’єктивних знань про дійсність, на розвиток інтелектуальних і творчих здібностей людини, на розвиток культури мислення. Наука є елементом історичного контексту розвитку суспільства і тому має на собі відбиток соціокультурної динаміки.

Предмет філософії науки частково співпадає з тим, що традиційно належало сфері гносеології та епістемології.

Філософія і методологія науки досліджує загальні закономірності науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку наукового знання, його рівні та форми, соціокультурну обумовленість, засоби і методи наукового пізнання, способи його обґрунтування і механізми розвитку знань.

Філософія науки – відносно автономна і багатогранна сфера філософської рефлексії. Їх специфічний характер є джерелом ускладнень при з’ясуванні значення терміна «філософія науки». З одного боку, філософія науки розглядається як напрям дослідження в межах різноманітних філософських течій (наприклад, позитивізму, консерватизму), оскільки предметом їхнього інтересу є феномен науки. З іншого боку, філософія науки постає новою філософською дисципліною зорієнтованою на дослідження соціокультурних аспектів функціонування науки у суспільстві. Інколи філософію науки ототожнюють з метанаукою, інколи – зі спробою конструювання ідеальної моделі дослідження науки або як етичний аналіз питань дослідницької практики. Проблему додатково ускладнює той факт, що окрім рефлексії над наукою як соціокультурним феноменом існує філософія окремих наук: філософія математики, філософія фізики, філософія права тощо. Їх поява є наслідком звуження дослідження, при цьому відкритим залишається питання співвідношення загальної філософії науки і філософії окремих наук.

Філософія науки склалася у середині ХХ століття, при цьому її місце у системі знань розцінювалося по-різному. Р. Карнап вважав її способом філософствування, базованим виключно на результатах і методах науки. Ф. Франк називав її місточком між природничим та гуманітарним знанням. П. Фейєрабенд вбачав у ній ідеологічну спекулярізацію на науці, шкідливу для суспільства. Дж. Порузі витлумачував її як оснований на наукових теоріях світогляд.

Предметний діапазон філософії науки надзвичайно широкий. Його можна визначити співвідношенням: філософія – наука – культура. в наш час у межах філософії і методології науки частіше за все обговорюється і викликають більше всього такі питання і проблеми:

• Що є наука?

• Чи існують межі наукового пізнання і пізнання взагалі?

• Яким цілям має віддавати перевагу наука – пізнавальним чи прикладним?

• Як наука функціонує у суспільстві: вона є гармонійним елементом культури чи сприяє кризі?

• Які потреби задовольняє наука – пізнавальні, суспільно-економічні, політичні, гуманістичні?

• Яка структура наукового знання?

• Що є критерієм науковості?

• Динаміка науки як процес породження знання, моделі розвитку знань.

• Методологія наукового дослідження.

• Наукові традиції і наукові революції.

• Етика вченого та її імперативність.

Філософія науки співвідноситься з такими формами знань як наукознавство і соціологія науки. Наукознавство, виникаючи у 60-х р. ХХ століття описує закономірності функціонування і розвитку науки залишаючи поза увагою власне філософські проблеми науки. Соціологія науки досліджує механізми соціальної взаємодії в межах науки як соціального інституту у структурі суспільства.

Філософія науки дозволяє зрозуміти місце науки у сучасних цивілізаційних процесах, побачити філософський аспект будь-якої наукової проблеми, встановлює критерії правильності і правомірності суджень і теорій, прогнозує імовірні перспективи розвитку як людства так і самої науки. Л. Фейєрбах називав філософію матір’ю всіх наук. Дехто порівнює долю філософії з долею короля Ліра. Філософія «роздала» предмети дослідження спеціальним наукам: природу – фізиці і генетиці, суспільство – історії і політології, людину – фізіології і психології, залишившись на з чим. Але, не дивлячись на зневажливе ставлення до філософії як дор «спекулятивного» знання з боку позитивістів, на думку В. Віндельбанда вона залишається значимою адже, самі науки прагнуть стати об’єктом особливої науки (у нашому варіанті, філософії науки), яка б відносилася до них так само як вони до всіх інших речей.

Основними теоретичними блоками курсу є «сутність і ґенеза науки», Структура і методологічний арсенал науки», «онтологічні засади науки», «аксіологічні аспекти розвитку науки і техніки».

Основними формами навчання є лекції, семінари, самостійна робота, завершується вивчення курсу складанням екзамену.

Тема 1. Наука як цілісна соціальна система.

1. Поняття науки. Критерії науковості.

2. Класифікація наук.

3. Наука у структурі соціальних зв’язків.

   1. Американський соціолог Д. Белл з огляду на реалізацію суспільством різноманітних технологій виробництва виокремлює три типи соціальної організації у світовій історії: до індустріальний (аграрний), індустріальний (промисловий), постіндустріальний (інформаційний). Інформаційна стадія розвитку сучасного суспільства раціоналізує всі сфери життя людини, домінуючою стає діяльність спрямована на отримання, обробку, збереження, перетворення та використання інформації. Промисловість, сільське господарство, сфера послуг багатьох країн основані на технологіях, що охоплюють простір від мікросвіту до космосу. У сучасному комп’ютері швидкість обробки інформації наближається до швидкості світла. Всі ці дива для людини минулого і звичні речі для сучасника стали можливими завдяки науці. За словами В. Вернадського наука набула характеру планетарного явища, якісно змінивши світ людини і саму людину, структуру і характер соціальних процесів, весь стиль життя людей (90 % предметів сучасного світу створені у ХХ ст.). При цьому наука не дивлячись на беззаперечний прогрес у технологічному вимірі, опиняється в стані кризи ставлячи перед людством незнанні і неможливі раніше проблеми матеріального і духовного порядку.

Англійський фізик Ч. Сноу у 1959 р. на лекції в Кембриджському університеті сформулював ідею співіснування «двох культур» у суспільстві: традиційної (гуманітарної) і науково-технічної. Основу першої складає мистецтво, література, її суб’єктами є гуманітарії-інтелектуали, основою другої культури Ч. Сноу бачить природничі знання, а її носіями вчених. Гуманітарна культура цікава кожній людині, формуючи, транслюючи, акумулюючи загальнолюдські норми і цінності в той час як проблеми науки цікавлять переважно фахівців. Представників «двох культур» розділяє не прірва, а спроба звести мости між ними, за Сноу, нагадує шлях з одностороннім рухом, адже «технарю» набагато простіше сприйняти і зрозуміти зразки та досягнення митців ні гуманітарію усвідомити про що говорять хімік чи кібернетик. Відголоском такого протиставлення двох культур, двох мов, двох способів світосприйняття і світорозуміння стала дискусія про «фізиків» і «ліриків», яка врешті-решт протиставляла науку і не науку.

Отже, значення і роль науки стали беззаперечними фактами. З’ясуємо багатоаспектність феномену науки та її місце в системі культури.

Наука і будь-який духовний досвід не тотожні. Наука – це відображення загальних, суттєвих характеристик світу в системі абстракцій, ідеалізованих об’єктів. Наука – це мислене, понятійне концептуальне моделювання дійсності. Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на з’ясування і теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Це діяльність з метою отримання нового знання і результат цієї діяльності – сума отриманих на даний момент знань, що утворюють наукову картину світу. Наука – це також соціальний інститут з організаціями, установами, кадрами, правилами поведінки, нормами і регулятивами. Таким чином трьома основними іпостасями науки є:

• високоорганізована і спеціалізована форма діяльності;

• система знань;

• соціальний інститут.

Пізнання не обмежується сферою науки, філософія, мистецтво, релігія теж є формами відображення дійсності. Наприклад, філософія, на зразок науки, прагне до побудови знань в теоретичній формі, до логічної доказовості своїх висновків. Паралелі науки і філософії доволі очевидні, але на відміну від конкретних наук які неупереджено вивчають свій «зріз» буття, філософія спрямована на цілісне пізнання універсуму і формування норм ідеалів і культурних цінностей. Наука спирається на факти та експерименти, філософія тяжіє до абстрактних сутностей. Мистецтво продукує художнє знання через особистісно-суб’єктивне відображення світу на основі художніх образів створених творчою уявою митця. Вчений як і митець виступає творцем, інколи посилається на інтуїцію, але на відміну від художника відображає світ у поняттях, створюючи над особистісне загально значиме знання. Релігія пропонує систему знань, основаних на вірі в надприродне, сакралізуючи їх при цьому не вимагаючи жодних доказів і будь-яку критику називає єресями.

Істинне знання не завжди наукове. Наукові процедури не забезпечують однозначне досягнення істини. Постає питання: у чому полягає специфіка наукового пізнання? Відповідь передбачає пошук критеріїв раціональності або, що те й саме, науковості, використовуючи які можна легко відрізнити наукову працю від ненаукової, гіпотезу від несинітниці.

Так, хіміки на симпозіумах не будуть обговорювати проблему перетворення неблагородних металів у благородних металів у благородні, астрономи не стануть серйозно обговорювати прогнози астрологів, а у фізичних або технічних журналах не побачиш статті, присвячені створенню машини часу, вічного двигуна або проблемам «виходу в астрал». Це терени так званої «жовтої» преси, в той час як у наукових публікаціях мають місце інколи навіть надто сміливі гіпотези пошукового характеру. Російський методолог науки В. Кохановський називає «три кити» на яких тримається наукове знання: досвід, логіка, критика.

Критеріями раціональності знань є:

1. Об’єктивність. Мета наукового пізнання – з’ясування об’єктивних законів дійсності (законів природи, соціуму, мислення) і вираження їх у відповідних поняттях, абстракціях, теоріях, ідеях, принципах. Вихідною посилкою такого підходу є визнання реальності світу в його цілісності і розвитку та підпорядкованості його сукупності об’єктивних законів. Відсутність у філософії законів на зразок фізичних, дозволило позитивістам заявити про демаркацію філософії і науки, як неістинного (безглуздого) та істинного знання.

Вимога об’єктивності зводить до мінімуму, а в ідеалі робить неможливими, прояви догматизму, апологетики, суб’єктивізму, монополію на істину в науковому дослідженні. Проте в точних науках прояв об’єктивності наочніший ніж у суспільних та гуманітарних, не завжди вільних від впливу влади та ідеології суспільства. коли історія або політологія починають приймати упереджену позицію (чи то під тиском державного апарату чи під впливом свідомого світоглядного вибору науковця) вони втрачають ознаки науковості, перетворюються на форму квазінауки та апологетики і зникають разом з тиранами або політичними режимами.

2. Систематизованість. Наукові знання – не хаотичне поєднання фактів, це сукупність знань впорядкованих на основі певних теоретичних принципів. Фіксування, описування та узагальнення фактів включає їх у систему понять, у склад теорій. Наукове знання на основі системності тяжіє до повноти і несуперечливості.

3. Доказовість і обґрунтованість. З перших доказів Фалеса Мілетського і Зенона починається європейська наука. Древні греки високо цінили доказовість не співвідносячи її з можливістю отримання безпосередньо практичного результату. Наукове знання – це доказове знання, тобто підтверджене фактами і аргументами. Ейнштейн захоплювався чистотою мислення продемонстрованого греками у геометрії.

4. Несуперечливість. Відповідність емпіричним і теоретичним даним, можливість описувати відомі явища – обов’язкова вимога наукового знання.

5. Відкритість для критики та перевірки. Неодноразові перевірки спостереженнями та експериментами і різними дослідниками різних країн даних досліджень унеможливлюють фальсифікацію результатів у науці. Декартівський заклик сумніватися у всьому спонукає до критики. За К. Поппером будь-яке твердження має шанс бути спростованим у майбутньому і його беззаперечність сьогодні не означає істинність завтра, згадаємо, наприклад, класичну механіку, яка частково поступилася місцем некласичній або птоломеєвську систему світоустрою яка після багатьох століть панування стала лише фактом минувшини. Критика завжди дає можливість або спростувати твердження або, навпаки, переконатися у його правомірності. Н .Бор вважав, що нові теорії спочатку сприймаються як божевілля (теорія еволюції, молекулярна генетика, теорія відносності). З часом стають майже стандартом.

6. Забезпеченість матеріальною базою. Заклади, установи, прилади, наукове обладнання, підготовлені кадри – це те без чого неможлива сучасна наука. Досить часто відсутність матеріальної бази або її слабкість (як наприклад у пострадянських країнах в наслідок соціально-економічної кризи) сприяє руйнації науки, відтоку наукових кадрів і, відповідно, відставання та ослаблення самої держави, втрата нею позицій на міжнародній арені.

Наука не може ніщо приймати на віру. Недотримання вимог раціональності створює лише ілюзію отримання істинних знань. Прикладом може слугувати паранаука (пара від грецької – біля): астрологія, парапсихологія, спіритизм, уфологія, езотеризм. Паранаука пропонує систему знань під виглядом наукових теорій. Багатьом би холілося зустрітися з представниками позаземних цивілізацій, передавати думки на відстані, спілкуватися з видатними діячами далекого минулого, передбачувати майбутнє, але, нажаль достовірності у цьому немає. Ідеологічна порожнеча та психологічна неврівноваженість, певна маргіналізація суспільства реанімують паранауку, адже вона така ж давня як і наука.

Відрізняє пара науку від науки недотримання норм наукової діяльності (наприклад, підтасовка фактів, видавання випадкового збігу обставин за закономірності). Використання ненаукових методів (наприклад, передбачування майбутнього по розкиданим камінцям, або зцілення жаб’ячою лапкою) помилковість отриманих результатів (наприклад, не кваліфікованість вимірювань), неправильність інтерпретації.

Не зважаючи на конфронтацію науки і паранауки, остання має прихильників. Не варто забороняти або популяризувати і культивувати паранауку, її треба раціонально сприймати. П. Фейєрабенд, Т. Роззак передбачають банкрутство науки і виступають захисниками елементів містики та ірраціональності у системі світогляду сучасної людини, виснаженої надмірним раціоналізмом.

Наука вплетена у всі сфери життя, тому виокремити функції науки як багатофункціонального явища, претендуючи на всеохоплюючий аналіз непросто. Серед основних функцій науки зазначимо:

1. Пізнавальна функція. Наука спрямована на пізнання об’єктивних законів світоустрою і на основі цього на передбачування та прогнозування майбутнього. Існує відома формула: знати щоб передбачувати, передбачувати, щоб практично діяти, яка обумовлює іншу функцію науки.

2. Практична функція. «Озброєна» наукою людина набуває сили знань, які дозволяють їй перетворювати і створювати середовище існування. Наука стає виробничою силою суспільства цивілізації при цьому екологічно виснажуючи світ та забезпечуючи якісний стрибок у можливостях ведення війни. Наука як будь-яка сила вимагає дбайливого застосування створюючи можливості як для злету людства так і для його руйнації.

3. Культурно-світоглядна функція. Індивід застає готові накопичені людством знання і способи пізнання залучаючись до них у процесі соціалізації. Через систему освіти, виховання, навчання формується світогляд людей, формується особистість. Наука виступає фактором формування переконань людини, основ її світобачення і світорозуміння. Тому роль вченого співвідносна з роллю законника або священика. В освітньому процесі дитина вперше зустрічається з наукою, що дає поштовх формуванню у її свідомості певної картини світу. Наука цілеспрямовано включається у сучасний освітній процес, корегуючи методики, програми, плани, методологічні та дидактичні матеріали. Сучасна система освіти переорієнтовує освітній процес з техногенно-економічної парадигми на еколого-гуманістичну в якій робиться акцент на виживанні людства.

Наукове пізнання як різновид діяльності передбачає наявність суб’єктно-об’єктних відносин. Суб’єктом науки може виступати окремий вчений, наукове співтовариство, науковий колектив. Суб’єкт наукової діяльності має володіти концептуальним матеріалом, засобами і методами досліджень не зважаючи на раціональність науки вагомим фактором її розвитку є суб’єктивність вченого, його світосприйняття, відданість справі, тощо. Об’єктом науки є все, на що спрямована думка дослідника, все що може бути описане, визначене в поняттях, висловлене в теорії. Об’єкт – це сукупність всіх сторін, якостей відношень, що протистоїть суб’єкту пізнання. Об’єкт науки – реальність, що представляє той чи інший фрагмент об’єктивної дійсності. Предмет науки – це відображення реальності на абстрактному рівні, шляхом виявлення найбільш суттєвого в ній. Предмет науки не просто явище або процес об’єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, «частина», «сфера», «сторона», «аспект» реальності.

Інколи спостерігається ототожнення понять «об’єкт» і «предмет» науки. Одна і таж сфера об’єктивної реальності може бути об’єктом дослідження багатьох наук (наприклад, фізична реальність – об’єкт дослідження природничих та технічних наук, соціум наук суспільних і гуманітарних). В той же час кожна наука відрізняється від іншої своїм предметом. Предмет науки не може бути тотожнім об’єкту, який вона вивчає.