Навчальне питання.
Першим подав цілісний образ України із специфічними рисами національного характеру її народу Микола Гоголь (1809—1852). Найповніше національні риси втілені в образах героїв його літературних творів: «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород». Його творчість, за словами Є. Маланюка, «принаймні для певної верстви нашого народу, була і є джерелом певної свідомості, коли вже й не «національної», то етнічної й, що найважніше, «духовної». Саме світоглядно-духовний фундамент творчості Гоголя виявляє внутрішню єдність стилю його мислення із специфічними тенденціями української філософської думки, зокрема й української культури загалом. Гоголь, слідуючи українській духовній традиції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першооснови спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натхнення», завдяки яким «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Всупереч просвітницьким стереотипам Гоголь доводив, що саме душа, а не розум є осердям людської сутності. «Розум, — писав він у «Вибраних місцях з листування», — йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили».
Душа, на думку Гоголя, надзвичайно чутлива до всього, що її оточує. Тому треба вносити у світ гармонію, добро і красу: «Подивись, як у природі іде все в лад і мудро, в якому гармонійному законі! Лише ми... метушимось». Він наголошував на одній із суттєвих рис, що є основою українського національного світобачення — прагнення кожної людини до єднання з природою, до гармонії з нею, що дає внутрішній спокій, умиротвореність. Глибоко емоційною є й етика Гоголя. Етичне в нього — живий потяг живого серця. Для нього вчинок, що йде від серця, є вищим від того, що йде з обов'язку, повинності, примусу. Він чи не першим проголосив, що любов до абстрактної людини, до народу загалом — то не любов, а омана, звук, за яким відсутнє серце.
Обговорення доповіді включає постановку перед доповідачем та аудиторією таких проблемних питань:
- Чи можна вважати М. Гоголя філософім?
- Які на Вашу думку головні ідеї висуває Гоголь у своїт творах?
- Наскільки філософські ідеї в творчості М. Гоголя вписуються у контекст української філософської думки?
Навчальне питання.
Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх сучасників,
викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії, високо оцінював і філософію Гегеля, на приймаючи його діалектики. У той же час він критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного. За П.Юркевичем, поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність. Значущість духовного для людини значною мірою пов’язана із здатністю людини переводити реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце у його системі посіло вчення про серце (“Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”), яке філософ розглядав трояко: по-перше, як центр людської тілесної організації; по-друге, як центр духовної діяльності людини; по-третє, як осередок морального життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію “кордоцентризму” (від латинського “corde” – серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.
Обговорення доповіді включає постановку перед доповідачем та аудиторією таких проблемних питань:
- Що на Вашу думку означає поняття «філософія серця»?
- Чи можна вважати П. Юркевичапродовжувачем справи Сковороди?