3. Порiвняльно-iсторичний метод. Реконструкція архетипов

Це науковий прийом вiдтворення (реконструкцiї) тих мовних явищ минулого, якi не дiйшли до нас зафiксованими в писемних пам’ятках. Таку реконструкцiю здiйснюють, планомiрно порiвнюючи пiзнiшi факти двох або кiлькох мов, факти вiдомі чи то з писемних пам’ток, чи безпосередньо з живого мовлення. До рекострукцiї мовних явищ минулого мовознавство вдається тому, що в багатьох випадках тiльки таким способом можна пояснити тi або iншi вiдношення, якi iснують мiж порiвнюваними мовами, або вiдношення мiж окремими явищами в межах тiєї самої мови.

Засновниками порівняльно-історичного методу вважають німецького лінгвіста Франца Боппа, датчанина Расмуса Раска. Порівняльні дослідження на матеріалі слов'янських мов були започатковані О.Х. Востоковим.

Франц Бопп (|1791-1867) — німецький мовознавець-санскритолог, один з засновників порівняльно-історичного мовознавства. Професор Берлінського університету (з 1821). Вперше довів історичну спорідненість індоєвропейських мов. Головна праця: «Порівняльна граматика санскритської, зендської (давньоперська), вірменської, грецької, латинської, литовської, старослов'янської, готської і німецької мов». Споріднення згаданих у заголовку мов було відомо вже до нього, але Ф. Бопп перший прийняв за підставу для порівняння не випадкове співзвуччя слів, але весь загальний лад мови і перший пояснив, «що подібність мов позначає походження їх від однієї загальної первісної мови».

Расмус Крістіан Раск( 1787—1832) — датський мовознавець й орієнталіст, один з засновників індоєвропеїстики, порівняльно-історичного мовознавства. Бібліотекар (1829) і професор східних мов (1831) Копенгагенського університету. Уперше застосував порівняльно-історичний метод при вирішенні питання про походження ісландської мови й довів спорідненість германських мов з балто-слов’янськими, грецькою і латинською шляхом встановлення звукових відповідностей між ними й порівняння їхніх граматичних парадигм

О. Х. Востоков у роботі «Рассуждение о славянском языке, служащее введением к Грамматике сего языка, составляемой по древнейшим оного письменным памятникам» (1820) увів термін « мова». У цій же роботі виділив три періоди історії слов'янських мов: давній (IX—XIII ст.), середній (XIV—XV ст.) і новий (з XV ст.). 

У другій половині XIX ст. компаративісти зосередили увагу на дослідженні конкретних фонетичних, граматичних та лексичних явищ і суттєво вдосконалили методику порівняльно-історичного аналізу.

У XX ст. в германістиці порівняльно-історичний метод тісно взаємодіє з іншими напрямками, насамперед з лінгвістичної географією і з історико-типологічними дослідженнями. Обидва напрямки спираються на факти, відкриті порівняльно-історичними дослідженнями, у свою чергу компаративісти для корекції своїх висновків використовують результати ареальної лінгвістики і типологічних досліджень.

Таким чином, порівняльно-історичний метод продовжує удосконалюватися і розвиватися.

Передумовою застосування порівняльно - історичного методу є можливість походження групи споріднених мов з одного джерела. Розпад мовної єдності, в результаті якого виникла індоєвропейська сім'я споріднених мов відноситься, імовірно, до III тис. до н.е.

Спільну мову, з якої розвинулися споріднені мови, отримала назву мови-основи або прамови (нім. Ursprache, англ.parent language). В окремих випадках мова-основа відома (наприклад, «народна латинь» для романської групи мов), але частіше мова-основа являє собою гіпотетично відновлювану мовну модель, систему наукових фактів, отриманих за допомогою порівняльно-історичного методу.

Процес розпаду мови-основи неможна представляти як прямолінійне розчленовування єдиного цілого, яке колись існувало. Припускають, що вже й спільноіндоєвропейська, і спільногерманська, ділилися на діалекти. Диференціація племінних діалектів при їх територіальному розходженні могла змінюватися зближенням в певних історичних умовах, змішанням з неспорідненими мовами, які отримали в порівняльно-історичному мовознавстві назву субстрату (підшару). Встановлення історичних зв'язків між спорідненими мовами або діалектами однієї мови на основі матеріальних відповідностей між ними доповнюються методикою ізоглос, тобто встановлення меж загальних фонетичних, граматичних та лексичних ознак. Область поширення цих ознак називається ареалом.

Відновлювані за допомогою порівняльно-історичного методу гіпотетичні прамовні форми - архетипи або праформи відрізняються великою точністю, що було підтверджено даними порівняно недавно відкритих давніх і-є мов - хетської і тохарскої.