5. Повітряний режим

З повітря плодові рослини поглинають вуглець для фотосин­тезу, в процесі якого за участю світла і води синтезуються орга­нічні сполуки. Одночасно відбувається дихання і частина органіч­них речовин розкладається на вуглекислоту і воду, а виділена при цьому енергія витрачається в процесах росту і формоутворення. Потреба рослин у вуглекислоті забезпечується повітрям, яке міс­тить 0,025—0,035% С0₂. Такої кількості С0₂ вистачає для нормаль­ної фотосинтетичної діяльності листя. Лише в тиху сонячну пого­ду може спостерігатись нестача С0₂ біля поверхні листків, яка усувається при переміщенні повітря навіть слабким вітром. Недо­статнє провітрювання саду спричинює погіршення запилення ане- мофільних культур (горіх волоський, фундук), поширення грибних захворювань, виникнення радіаційних приморозків. Повітряні те­чії (вітри) усувають застій повітря у саду при перезволоженні, переміщують холодні його маси у пониження, що зменшує по­шкодження рослин грибними хворобами та приморозками. Сильні вітри взимку посилюють підмерзання дерев, збільшують випаро­вування води поверхнею грунту, негативно позначаються на транспірації, послаблюють асиміляцію вуглеводів, знижують за­пилення квітів бджолами, пошкоджують листки, оббивають пло­ди, нахиляють дерева.

Повітря грунту є джерелом кисню для дихання кореневої системи. Воно частково (на 25%) забезпечує рослини і вуглекисло­тою для процесу фотосинтезу. Нестача кисню в грунті спричинює порушення або повну втрату вбирної здатності кореневої систе­ми. При несприятливому повітряному режимі різко зменшується кількість і загальна довжина вбирних коренів, пригнічується роз­виток кореневих волосків, набагато зменшується загальна вбир­на поверхня. Все це та недостатня функція активних коренів по­рушує діяльність листкової поверхні, внаслідок чого з’являються ознаки хлорозу і засихання листків, послаблюється розвиток над­земної системи.

Основними заходами регулювання повітряного режиму надзем­ної частини є вибір рельєфу, зокрема розміщення садів на схилах та інших елементах рельєфу без замкнутих понижень, де скупчуються холодні маси повітря, створення садозахисних насаджень, оптиміза- ція площ живлення і способів розміщення рослин та обрізування на­саджень. Повітряний режим грунту регулюють внесенням органіч­них добрив, забезпеченням оптимального водного режиму (зрошен­ня, осушення), раціональним удобренням і обробітком.

РОЗМНОЖЕННЯ ПЛОДОВИХ КУЛЬТУР

Глава 1. Біологічні основи розмноження

Розмноження — одна з основних особливостей живих орга­нізмів, в результаті якої утворюються нові покоління. Розрізняють два способи розмноження плодових культур: статевий і вегетатив­ний. У плодівництві статеве розмноження називають насіннєвим, оскільки нові рослини вирощують з насіння, яке виникло з диплої- дної клітини (зиготи), утвореної двома гаплоїдними клітинами (га­метами). При вегетативному розмноженні нове покоління відтво­рюється з групи клітин соматичної, рідше ембріональної тканини.

1. Особливості статевого розмноження

При статевому, або насіннєвому, розмноженні жіноча і чоло­віча гамети зливаються, утворюючи гетерозиготу, з якої виникає нова гібридна рослина. Внаслідок гетерозиготності — розщеплен­ня ознак — новоутворені рослини не подібні до батьківських форм. Гетерозиготність властива всім плодовим культурам, як перехрес­нозапильним, так дещо меншою мірою самозапильним.

Велика мінливість ознак у рослин насіннєвого походження не обов’язково пов’язана зі значним числом генних мутацій. Вона зу­мовлена насамперед тим, що внаслідок попередніх перекомбінацій відмінності в генах, уже наявних в рослині, проявляються у сіянців як результат нових їх комбінацій. Отже, при насіннєвому розмно­женні втрачаються ознаки сорту: смак і забарвлення плодів, від­ношення до зовнішніх умов тощо.

У гібридних сіянців успадковуються ознаки материнської і батьківської рослин, дуже часто домінують і ознаки диких родичів та виникають нові. Тому явище гетерозиготності має велике зна­чення для виведення нових сортів з кращими ознаками, ніж у батьківських рослин. При виведенні нових сортів статевим роз­множенням з великої кількості висіяного насіння одного і того ж сорту, одного і того ж плода зерняткових порід одержують росли-

н и з неподібними ознаками, з яких лише окремі, частіше одна, за біологічно-господарськими ознаками відповідають існуючим вимо­гам. З цієї однієї рослини шляхом вегетативного розмноження одержують величезну кількість особин, створюють сади. Тому з біологічної точки зору сорт у плодівництві — це клон, тобто гено­типно однорідне потомство, одержане від однієї висхідної особи­ни шляхом вегетативного розмноження.

Отже, в практиці плодівництва сорти зерняткових, кісточкових, ягідних та інших культур насінням не розмножують внаслідок втрати їх ознак. Проте деякі культури (аронія, калина, лимонник, барбарис, глід, шовковиця) розмножують як вегетативно, так і насінням. Роз­множення насінням — легкий і доступний спосіб, перевагою якого є високий потенціал життєдіяльності гібридних рослин, які краще пе­реносять дію несприятливих факторів зовнішнього середовища, більш довговічні, але пізніше вступають в пору плодоношення.

Насіннєвий спосіб розмноження широко застосовують у пло­дорозсадниках з метою вирощування підщеп. Вирощені з насіння підщепи, зокрема зерняткових порід, не уражені вірусними хво­робами, морозостійкі, добре переносять значні коливання умов зовнішнього середовища, формують сильну кореневу систему, але як гібриди досить строкаті за активністю росту та іншими госпо­дарсько-біологічними показниками.