2. Температурний режим у садах

Плодові культури характеризуються різною вимогливістю до температурного режиму. За відношенням до тепла їх умовно мож­на розмістити у такому порядку (від найменш до найбільш тепло-

любних): 1) горобина, смородина, малина, агрус; 2) яблуня, виш­ня, слива, груша, суниці; 3) черешня, айва, абрикос, горіх воло­ський; 4) мигдаль, персик; 5) фісташка, хурма, інжир, маслина;

6. мандарин, апельсин, лимон, грейпфрут. Межа поширення кущо­вих ягідників обмежена 55—60° північної широти; яблуні, груші, вишні, сливи — 50—55°; черешні, абрикоса, персика — 50°, а суб­тропічні і цитрусові є лише в районах Південного берега Криму. Теплолюбність плодових культур зумовлюється їх вимогли-

І вістю до тривалості вегетаційного періоду та суми біологічно ак­

тивних температур понад 10°. Для більш теплолюбних порід необхідний довший вегетаційний період і більша сума активних температур. Види і сорти однієї і тієї самої породи значно розріз­няються теплолюбністю. Наприклад, груша уссурійська, груша лісова та ряд сортів груші (Лимонка, Глек, Олександрівка та ін.) менш теплолюбні, ніж багато сортів яблуні, парадизка і дусен, тоді як більшість зимових сортів груші досить теплолюбні і їх вирощу­ють лише у південних районах країни (Закарпаття, Крим, півден­ний Степ).

Вимогливість порід до тепла змінюється протягом вегетації. Більш вимогливі до тепла рослини у фазах цвітіння, запліднення і закладання генеративних бруньок. При середньодобовій темпе­ратурі червня, липня і серпня 15,6—16,7 °С смак яблук гірший, ніж у районах, де температура на кілька градусів вища. У районах, де максимальна температура вища за 37,8 °С, смак яблук настільки погіршується, що їх вирощування обмежене. Для більшості лис­топадних плодових порід помірного клімату оптимальним тепло­вим режимом нормального росту і розвитку надземної системи є 16—25 °С, кореневої системи — 10—15 °С. Температура понад ЗО— 35 °С при тривалій дії шкідливо впливає на ріст і розвиток бага­тьох листопадних культур, зокрема яблуні, сливи, смородини та інших — процес дихання превалює над фотосинтезом, порушуєть­ся водний баланс, синтез білка, білково-липоїдний комплекс, суб­мікроскопічна структура протопласта та обмін речовин в цілому. У більш жаростійких культур (мигдаль, абрикос, персик, апель­син, черешня, вишня) таких глибоких змін при цьому не відбу­вається. Отже, жаростійкість — це здатність плодових рослин пе­реносити тривалу дію високих температур без істотного порушен­ня їх життєдіяльності.

Тепло значно впливає не лише на смак плодів яблуні, груші, сливи, черешні та інших культур, а й змінює строки їх достиган­ня. Так, у південних районах плоди літніх сортів яблуні і груші, черешня, абрикос та інші достигають на 10—20 днів раніше, ніж у північних. Деякі сорти яблуні, які є зимовими в Лісостепу і По­ліссі, у Криму та південному Стену вирощують, як осінні. Плоди теплолюбних сортів яблуні і груші в зонах з недостатньою кіль­кістю тепла не достигають і мають низькі смакові якості.

Листопадні плодові культури, філогенез яких відбувався в умо­вах помірного клімату, пристосувались до змін температури протя­гом року. У них спадково закріпились вимоги до понижених темпе­ратур, що забезпечують вихід їх з глибокого спокою. Однак вони мо­жуть витримувати без порушення життєдіяльності лише певні мінімуми, до яких пристосувались у процесі еволюції. Біологічна вла­стивість рослин витримувати низькі (нижче 0 °С) температури без порушення процесів життєдіяльності називається морозостійкістю. Морозостійкість значною мірою залежить від фізіологічного стану рослин і окремих її частин та органів, тривалості дії низьких темпе­ратур. Так, зав’язь пошкоджується при температурі мінус 0,5—2 °С, квітки — 0,5—3,9 °С, генеративні бруньки у фазі розпускання — 2,3—9,1 °С, ростові бруньки в період вегетації — 3—4 °С, а в період спокою — мінус ЗО—40 °С. Здатність рослин протистояти дії низь­ких температур залежить від їх загартування. Як уже відмічалось, перша фаза загартування відбувається при низьких плюсових тем­пературах і відповідному освітленні у жовтні — листопаді, коли в рослині починається нагромадження запасних поживних речовин. Друга фаза проходить протягом листопада—грудня при поступово­му зниженні температур від 0 до мінус 5—10 °С. У період загарту­вання та пізніше, взимку, в клітинах відбуваються складні біохімічні процеси, внаслідок яких утворюються сполуки, що зумовлюють мо­розостійкість рослин. До таких речовин належать флоридзин, цук­ри, полімерні вуглеводи, зокрема геміцелюлози, ліпіди, ДНК, РИК і специфічні білки, ненасичені жирні кислоти (у певному співвідно­шенні до насичених) Велику роль відіграє і фракційний склад води. У наших дослідженнях гілки яблуні, які у період спокою містили більше міцнозв’язаної води і менше вільної та відрізнялись підвище­ним вмістом інгібіторів росту, в тому числі флоридзину, значно мен­ше пошкоджувались морозами.

Під дією тривалих морозів у клітинах утворюються дуже дрібні кристалики льоду, які пошкоджують субмікроскопічні їх елементи і порушують метаболізм, а також утворюються кристали льоду в про­міжках між клітинами, що спричинює деформацію клітинних стінок. Пошкоджені клітини навесні мають бурий або коричневий колір. Пошкоджуватись можуть серцевина і деревина гілок, кора, камбій і бруньки. Серцевина однорічних гілок пошкоджується дуже часто, що завдає невеликої шкоди деревам. У кісточкових порід, рідше у зер­няткових, пошкоджуються генеративні, а іноді й вегетативні брунь­ки, що знижує врожайність. Якщо морозами пошкоджуються обро­стаючі гілки, але камбій і кора залишаються здоровими, у дерев, особливо зерняткових порід, швидко відновлюються пошкоджені тканини. Сильні морози пошкоджують тканини кори, камбію і дере­вини гілок, у тому числі основних, що дуже шкодить деревам і може спричинити їх загибель. Часто пошкоджуються штамби і основи ос­новних гілок, особливо біля розвилин. Значні пошкодження кори і камбію можуть призвести навіть до відмирання надземної частини. Такі пошкодження спостерігаються протягом зими, найчастіше в лю­тому—березні і їх називають сонячними опіками.

Плодові культури пошкоджуються взимку і рано навесні (грудень—березень) не лише низькими температурами і часто не стільки морозами, як дією комплексу факторів зовнішнього сере­довища (вітри, відлиги, коливання температур дня і ночі тощо). Здатність рослин протистояти дії цих факторів узимку називають зимостійкістю. Так, сонячні опіки спричиняються різкими коли­ваннями температур дня і ночі, частими чергуваннями відлиг і сильних морозів. Сильні вітри взимку сприяють підмерзанню де­рев. За-зимостійкістю плодові рослини умовно можна розмістити у такій послідовності (від найбільш до найменш зимостійких):

1. горобина, яблуня, вишня;

2. слива, груша, смородина, малина, агрус, суниці;

3. черешня, айва, фундук;

4. абрикос, волоський горіх;

5. персик, мигдаль;

6. маслина, інжир, гранат;

7. мандарин, апельсин, лимон.

Як правило, менш теплолюбні породи більш зимостійкі. Яб­луня сибірська,Труша уссурійська витримують морози до 45— 50 °С, тоді як мандарин гине при мінус 10—11 °С, а лимон — при мінус 8—9 °С. Деякі види (парадизка, дусен) і сорти (Ренет Сими- ренка, Ренет шампанський, Голдспур та ін.) яблуні менш зимо­стійкі, ніж груша лісова і такі літні сорти груші, як Лимонка, Глек, Олександрівка. Є форми горіха волоського, які витримують зни­ження температури до мінус 35 °С і нижче, добре ростуть і пло­доносять навіть в північних районах Полісся, а зимові сорти груші сильно пошкоджуються взимку і не поширені у виробництві.

Зимостійкість порід і сортів зумовлюється не лише їх гено­типом, а значною мірою залежить від умов вирощування протягом вегетації і особливо наприкінці її. Так, надмірна вологість чи неста­ча вологи восени, рівень азотного живлення значно впливають на зи­мостійкість. Дерева, перевантажені врожаєм, особливо при нестачі вологи і елементів живлення, характеризуються послабленою зимо­стійкістю. Несвоєчасне закінчення росту і лігнізації тканин також негативно впливає на морозо- і зимостійкість внаслідок порушення процесів загартування. Зимові сорти яблуні і груші менш зимостійкі порівняно з літніми та осінніми, оскільки дерева зимових сортів біль­ше виснажуються врожаєм, що пізніше збирається, і в них послаб­люються процеси підготовки до перезимівлі.

Для підвищення морозо- і зимостійкості плодових культур застосовують відповідні агротехнічні заходи. Так, у молодих садах не проводять підживлення азотом, не розпушують грунт і висіва­ють сидерати в другій половині вегетації за умов надмірного чи достатнього зволоження. В районах недостатнього зволоження са­ди зрошують. Наприкінці серпня — на початку вересня вносять фосфорні і калійні добрива, здійснюють заходи щодо зберігання здорової листкової поверхні. Для своєчасного припинення росту пагонів і визрівання деревини застосовують їх згинання, обробля­ють крони ретардантами (алар, етрел, хлорхолінхлорид). У пло­доносних садах у другій половині вегетації регулюють водний ре­жим зрошенням чи висіванням сидератів або запровадженням іншої системи утримання грунту. Після збирання врожаю, особли­во при досить високій урожайності, вносять фосфорні, калійні та 1/3 норми азотних добрив, мікроелементи, зокрема Ва. Нор­мування квіток чи зав’язі, правильне обрізування, захист листко­вої поверхні від пошкодження хворобами і шкідниками, застосу­вання ретардантів та кріопротектантів (етиленгліколь, гліцероль) посилюють зимостійкість дерев.