4. Підгрунтове зрошення

Цей спосіб зрошення можна застосовувати при вирощуванні різних плодових культур, а окремі технології, наприклад, вирощу­вання суниць на грунтах, замульчованих синтетичною плівкою, найбільш ефективні при підгрунтових поливах, оскільки впровад­ження інших способів надто складне чи неможливе. Підгрунтове зрошення не перешкоджає одночасному проведенню інших робіт у насадженні, економно витрачається вода, немає небезпеки за­бруднення продукції хвороботворними мікроорганізмами.

Основною складовою частиною системи підгрунтового зро­шення є зволожувачі, конструкції і матеріал яких визначають роз­поділ води і особливості зволоження грунту. Зволожувачі завдов­жки 50—200 м укладають на глибину 0,3—0,6 м і на відстані 1 м і більше від ряду дерев для систем без природного водоупору, робо­чий напір в них — 2,5—5 м, питома витрата води — 0,26—0,33 л/с на 100 м довжини. Величина елементів техніки поливу залежить від складності мікрорельєфу (нахил у напрямку зволожувачів 0,001—0,003), мутності води, водопроникності грунтів.

У системах підгрунтового зрошення з природним водоупором вода надходить у грунт з поливних крил — гнучких мікропорис­тих трубопроводів із спеціальними отворами. У цих зволожувачах зрошувальна вода, очищена від водоростей і зважених часток, рів­номірно розподіляється за їх довжиною і крізь пори, зволожуючи грунт, надходить до кореневої системи. Робочий напір у поливних мікропористих трубопроводах не вищий за 0,2—0,5 атм., тобто в З—6 разів нижчий, ніж при краплинному зрошенні. Коли напір води зволоженого грунту врівноважується з напором її у зволо­жувачах, надходження води з них припиняється. Вода починає витікати крізь пори трубопроводів лише тоді, коли грунтова во­лога поглинається корінням і випаровується, а отже і знижується напір води, яка міститься в грунті. Завдяки такому природному регулюванню протягом вегетації забезпечується постійне зволо­ження кореневмісного шару грунту. Підгрунтове зволоження мож­на застосовувати на рівнинах та в пагорбкуватій місцевості з на­хилом не більше 8°.

До недоліків підгрунтового зрошення необхідно віднести ус­кладнення огляду і ремонту поливних ліній, потребу в систематич­ному промиванні системи, фільтруванні води, неодночасність рів­нозначних витрат води мікроводовипусками.

2. Строки і норми поливів

Потреба плодових культур у воді залежить від біологічних особ­ливостей порід, сортів, підщеп, віку і фізіологічного стану рослин, урожайності, конструкції насадження і напруженості кліматичних факторів (температури, інтенсивності світла, відносної вологості по­вітря тощо). Строки і норми поливів визначають за потребою плодо­вих культур у воді, їх вимогливістю до вологи у різні фенофази ве­гетації, водно-фізичними властивостями грунту, зокрема його водо- утримуючою здатністю, характером природного водозабезпечення.

Найбільш надійним і основним об’єктивним показником виз­начення строків і норм поливів є дані про запас доступної вологи в зоні висушування, де розміщена основна маса кореневої системи.

Норми вегетаційних поливів, визначені термостатно-ваговим чи іншими методами, залежно від способів зрошення і типів грунтів збільшують на 5—ЗО %, оскільки частина води витрачається на фі­зичне випаровування та фільтрацію. Оптимальна норма поливу має зволожити грунт на глибину зони висушування, яка коливається від 0,4—0,5 м навесні до 1,3—1,5 м влітку. У різних плодових культур неоднаковою є і глибина кореневмісного шару грунту. Тому при по­ливах глибина зволоження грунту у плодоносних садах має стано­вити 1,3—1,5 м, у молодих — 0,7—1 м, в насадженнях ягідних куль­тур — 0,3—0,5 м, у розсаднику, крім маточних садів, — 0,3—0,6 м.

Залежно від норм, строків, способів і виробничого призначен­ня поливи поділяють на вегетаційні і вологозарядкові, а також спе­ціального призначення (освіжні, підживлювальні, протипримороз- кові та ін.).