Природні комплекси морів, що омивають Україну

Своєрідними природними комплексами є моря Світового океану. Територію нашої країни омивають два з них — Чорне та Азовське.

Чорне море займає площу 420,3 тис. км2. Найбільша протяжність Чорного моря — від Батумі до Бургаса — 1150 км, найменша між мисом Сарич і мисом Керемпе — 265 км.

Береги Чорного моря, крім північно-західних, порізані мало. Прилеглі до України акваторії Чорного моря утворюють великі лимани: Дністровський, Тілігульський, Дніпровсько-Бузький; затоки: Одеську, Каламіцьку, Каркінітську, Феодосійську. Найбільші з небагатьох островів Чорного моря — Джарилгач, Довгий, Березань, Зміїний — лежать переважно поблизу берегів.

Середня глибина моря становить 1256 м, а максимальна — 2245 м. У північно-західній частині є широка смуга (до 200 км) мілководдя з глибинами до 100 м.

На місці сучасного Чорного моря 30—40 млн років тому був величезний солоний океан Тетіс, який простягнувся від Атлантичного до Тихого океану. Горотворчі процеси мільйони років тому назад створили Альпи, Карпати, Кавказькі гори, які розчленували океан Тетіс на окремі солонуваті басейни. Один із них — Сарматське море — охоплював район майбутніх Чорного, Азовського та Каспійського морів. Зв'язок цього моря з Середземним то утворювався, то знову зникав. Нарешті, близько 7—5 тис. років до н. е., Чорне море остаточно з'єдналося із Середземним. Тоді почалося його засолення і заселення морськими рослинами і тваринами. Цей процес триває і дотепер.

Геологічна чаша Чорного моря неоднорідна. Північно-західна частина акваторії — це околиця давньої докембрійської Східноєвропейської платформи. Основна частина моря, в тому числі глибоководна улоговина, розмішена в межах альпійської складчастої області. Між докембрійською платформою та глибоководною улоговиною розташована зона палеозойської Скіфської плити.

Щорічно річки приносять у Чорне море близько 310 км3 прісної води. Верхньою течією з Азовського моря у Чорне надходять опріснені води, а глибинною течією через Босфор вливаються солоні води з Мармурового моря. Щорічно Чорне море віддає у вигляді випаровування в атмосферу 360 км3, решта виноситься поверхневим стоком у Мармурове та нижньою течією в Азовське моря.

У результаті цих процесів солоність поверхневих вод Чорного моря становить 17—18 %о. Біля дна вона зростає до 22—22,5 %о.

Клімат Чорного моря має риси субтропічного, тобто спекотне і сухе літо та тепла і волога зима. Вітри і приплив річкових вод приводять до виникнення двох кілець постійних морських течій, спрямованих проти годинникової стрілки.

Температура чорноморської води біля поверхні підвищується влітку до +24°...+26 °С, в мілководних затоках — іноді до +29 °С, узимку вона знижується до +6°...+7 вС, а у північно-західній частині — до нуля і навіть нижче (з утворенням льоду). Температура глибинних вод протягом року зберігається майже без змін і становить +9 °С.

Чорне море унікальне через наявність у ньому сірководню. Сірководнева "подушка" займає 87 % об'єму всього моря й заселена лише бактеріями, які споживають сірководень. Верхня частина вод містить кисень і заселена тваринами, рослинами та мікроорганізмами.

У Чорному морі живе 665 видів рослин. Більшість із них — це донні та планктонні водорості. Поширені бурі водорості, червона водорость це-раріум, зелена ульва тощо. На піщаному дні завглибшки 1—10 м росте зосте-ра (морська трава), яка утворює густі підводні луки. У верхньому, багатому на кисень, шарі води живе понад 180 видів риб, серед них промислові — хамса, ставрида, шпроти, скумбрія, кефаль, камбала, тунець. Є у Чорному морі дельфіни (афаліна, білобочка, азовка), а також тюлень-монах. Цих тюленів залишилося в морі не більше як десять екземплярів.

Азовське море. Площа Азовського моря — 39 тис. км2, об'єм води — 290 км3. Середня глибина — 7,4 м, максимальна — 15 м. Азовське море — наймілководніше серед морів Землі.

Улоговина моря за рельєфом нагадує блюдце з рівним і плоским дном. Південні береги погорбовані, обривисті, західні — переважно низькі. Піщана коса — Арабатська Стрілка відокремлює від моря затоку Сиваш. На північному заході розташовані Обитічна, Бердянська та Білосарайська затоки, відокремлені від моря піщано-черепашниковими косами. Найбільша затока — Таганрозька.

Море утворилося у період альпійського горотворення, охоплюючи опущені ділянки Східноєвропейської та Скіфської платформи, а також частину складчастого поясу.

Формування водної маси Азовського моря відбувається, головним чином, за рахунок водообміну з Чорним морем. Значну частину вод дає річковий стік, переважно Кубань і Дон. Температура води в Азовському морі протягом року біля поверхні коливається від +32 °С (у липні) до +1 °С (у січні—лютому). Максимальні літні температури бувають лише в деяких мілководних районах біля узбережжя, а у середньому вони не перевищують +28 °С. Середня температура у липні—серпні дорівнює +25 °С; а взимку — близька до 0 °С. Осіннє охолодження води викликає льодоутворення, яке починається від берегів і захоплює, особливо у північній частині, смугу до 5—7 км. У відкритому морі спостерігається дрейфуюча крига. Замерзання починається у грудні, як правило, з найопрісненішої Таганрозької затоки.

Солоність вод Азовського моря знижується від Керченської протоки (тут поблизу дна вона досягає 17,6 %0) до Таганрозької затоки (до 8—4 %о). Середня солоність моря в наш час підвищується і наближається до 14 %о.

У морі під впливом вітрів на припливу річкових вод виникає колова течія, спрямована проти годинникової стрілки.

В Азовському морі продуктивність біомаси надзвичайно велика. Серед рослин навесні і восени переважають діатомові водорості, влітку — перидинієві. Донна флора моря відносно бідна: бурі, червоні, зелені водорості, морська трава, мікроводорості, а також бактерії.

Тваринний світ налічує близько 400 видів — від одноклітинних до риб і ссавців. Останні представлені в Азовському морі одним видом дельфінів — азовкою. Видовий склад риб становить 79 видів, з яких промислове значення мають тюлька, хамса, бички, оселедець, судак, кефаль, камбала, осетрові та інші. Багато прісноводних видів риб, а також риби з Чорного моря заходять сюди для нересту.

Своєрідною природною лабораторією на заході Азовського моря є унікальна затока — Сиваш. Через інтенсивне випаровування вода в затоці є дуже солоною (в середньому 60 %о) і часто доходить до стану ропи (230— 260 %о). Сиваш є своєрідного "станцією" на шляхах птахів, які щорічно летять весною на північ, а восени — на південь уздовж берегів Азовського та Чорного морів. Із пересихаючих лагун Сиваша видобувають кухонну сіль, бром, йод, магній тощо.

Дно Азовського і узбережні смуги Чорного морів є перспективними для видобутку нафти та природного газу. Неоціненною є здатність морів зміцнювати і поліпшувати здоров'я людей. Господарська діяльність людини значно погіршила природний стан, морів. Великоі шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей. Специфічною особливістю екологічної ситуації у Чорному морі є підняття рівня отруйного сірководневого середовища. Вже зараз в окремих місцях це призводить до заморів (масової загибелі риб та інших жителів вод).

Азовське море мало надзвичайно сприятливі умови для розвитку рибної фауни завдяки доброму прогріванню, освітленню, перемішуванню вод, а також притоку значної кількості прісної води. Після спорудження гідротехнічних комплексів на річках Кубань і Дон більша частка води почала затрачатися на зрошення, а отже, зменшився приплив прісної води в море. Вода в Азовському морі стає солонішою через збільшення приплив води з Чорного моря (раніше середня солоність азовських вод становила 11 %о). Це призвело до погіршення кисневого режиму, скорочення кормової бази для риб, погіршилися умови для розмноження оселедців, осетрових тощо.

Запитання і завдання

1. Чи завжди антропогенні впливи на природні угруповання мають негативні наслідки?

2. Що є другим за величиною природним комплексом після материка при районуванні за зональним принципом?

3. Що є другим за величиною природним комплексом після материка при районуванні за азональним (геолого-геоморфологічним) принципом?

Теми рефератів, доповідей

1. Вчення В.В.Докучаєва про природні зони.

2. Зона мішаних лісів України.

3. Лісостепова зона України.

4. Степова зона України.

5. Українські Карпати.

6. Природоохоронні території України.

7. Кримські гори.

Тема №19.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

План лекції:

1. Культурні рослини та їх класифікація.

2. Рослинництво.

3. Тваринництво.

Основні поняття: рослинництво, тваринництво, технічні, зернові, ефіро-олійні культури, птахівництво, скотарство,вівчарство.

Культурні рослини та їх класифікація

В Україні площа зернових культур у сприятливі роки сягає 15,5 — 16,5 млн га, або 45 — 50 % загальної посівної площі.Найпоширенішою зерновою культурою в Україні є озима пшени­ця, посіви якої займають, залежно від року, 6,4— 7,3 млн га землі. До 90 % площ її зосереджені у степовій і лісостеповій зонах і лише близько 10 % — у поліській. Друге місце за площами посіву нале­жить ярому ячменю, який в окремі роки висівають на 3,5 — 4 млн га. Вирощують його, як і озиму пшеницю, переважно в Степу й Лісо­степу. Третє місце — за зерновою кукурудзою, посівні площі якої часто перевищують 1,5 — 2 млн га і розміщені переважно у степовій та лі­состеповій зонах. Інші зернові злакові культури (жито, тритикале, овес, яра пше­ниця, озимий ячмінь, просо, рис, сорго) висівають в Україні на пло­щі, яка в різні роки коливається в межах 2,5 - 3,5 млн га.

Озиме жито, тритикале і овес поширені переважно на Поліссі і в Лісостепу; озимий ячмінь — в районах Степу; просо — в усіх зонах України; кукурудза на зерно — в Степу й Лісостепу; рис і сорго — у степових районах.

Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як си­ровину у переробній промисловості. Із зерна виробляють крохмаль, спирт, пиво, декстрин, глюкозу, фітин тощо; із стебел — папір, це­люлозу, деревний спирт, картон, поташ та ін. Солому й полову зер­нових культур і стебла кукурудзи використовують як грубі корми. Зернові культури забезпечують тваринництво також зеленими кормами, силосом, сіном. Основне значення зернових культур полягає в тому, що вони є не тільки безпосередньо необхідними і незамінними продуктами хар­чування людей (хліб, крупи, макаронні, кондитерські та інші виро­би), а й найважливішим фактором забезпечення людей висококало­рійною їжею тваринного походження — м'ясом, салом, молоком, яйцями та іншою продукцією.

До групи зернових бобових культур відносяться горох, сочевиця, квасоля, чина, соя, нут, кормові боби, люпин, арахіс. Всі вони належать до родини бобових (Fabaceae). Серед сільськогосподарських культур зернобобові відзначаються найвищим вмістом білка. Якщо, наприклад, у зерні най­більш високобілкової злакової культури — твердої ярої пшениці серед­ній вміст білка становить 16 %, то в зерні зернобобових — 25 — 35 %, а в деяких з них (соя, кормовий люпин) — понад 40 %. За вмістом білка в зерні і калорійністю зернобобові культури переважають м'ясо, ри­бу та інші продукти харчування. Важливо й те, що їх білки є повно­цінними за амінокислотним складом і значно краще засвоюються організмом, ніж білки злакових культур.

Технічні рослини. Це велика група польових культур, яка включає багато родин, тому не має загальної ботаніко-біологічної та екологічної характеристики. Використовуються в харчовій, крохмале-патоковій, хіміч­ній, ткацькій, машинобудівній, медичній, парфумерній та інших галузях промисловості, а також у кормовиробництві та ін. До техніч­них культур належать культурні рослини, що дають цукор, харчову, технічну, ефірну олію, прядиво, наркотичні речовини. Технічними називаються культури, які переважно є сировиною для промисловості (харчової, легкої). За значенням їх поділяють на волокнисті — льон-довгунець, коноплі; цукроноси— цукрові буряки; олійні — соняшник, льон-кудряш, соя, ріпак; ефіроолійні — троянда, кмин, м'ята тощо; лікарські — валеріана, горицвіт та ін.

Провідними технічними культурами в Україні, які зай­мають найбільші посівні площі, є цукрові буряки, соняшник. Вирощують також коноплі, тютюн та махорку. Ефіроолійні культури займають порівняно незначні площі, проте значення їх, особливо в медицині та парфумерній промисловості, досить велике. Прядивні культури належать до групи рослин технічного вико­ристання. Вони забезпечують текстильну промисловість незамінною сировиною — волокном. Міцне, еластичне, стійке проти гниття рослинне волокно широко використовують для виробництва різних тканин побутового й технічного призначення. З нього виготовляють також шпагати, вірьовки, морські канати, рибальські та спортивні сітки, кінську збрую, штучну шкіру, нитки, целулоїд тощо. Прядивні культури ціняться також своїм насінням, яке містить багато олії, що використовується для харчування, виготовлення оліфи, фарб, лаків, клейонок, водонепроникних тканин та ін. З костриці, котра залишається після відділення волокна від сте­бел лубоволокнистих рослин, виготовляють папір, ізоляційні та бу­дівельні матеріали, пластмасу, целюлозу та ін. Короткі волоконця (підпушок), якими покрите насіння бавовнику, використовують для виробництва капелюхів, вати, набивання матраців, подушок, хомутів. Відходи олійного виробництва — макуха є цінним концентрова­ним кормом для тварин.

У світовому землеробстві вирощують такі прядивні культури, як бавовник, льон-довгунець, коноплі, кенаф, канатник, джут, рамі, новозеландський льон та ін. Найважливіші з них — бавовник, льон, джут та коноплі.

До олійних належать культури, в насінні або плодах яких міс­титься не менш як 15 % олії. Таких рослин, що належать до різних ботанічних родин, налічується понад 340. Окрему групу становлять ефіроолійні рослини, в насінні або вегетативних органах яких на­копичуються леткі олії із сильним і приємним запахом. Серед олій­них розрізняють культури, які вирощують виключно для виробни­цтва олії (соняшник, рицина, ріпак, кунжут, гірчиця, рижій, льон олійний, мак тощо) і рослини комплексного використання, з яких олію отримують як побічний продукт у процесі переробки (бавовник, соя, льон-довгунець, коноплі, арахіс та ін.). Рослинні олії мають велике харчове й технічне значення. Їх ви­користовують як харчовий продукт у натуральному вигляді, для виготовлення маргарину, в консервній, харчовій і кондитерській промисловості. Цінність харчової рослинної олії зумовлена вмістом у ній біологічно активних жирних кислот, які організмом людини не синтезуються, а засвоюються тільки в готовому вигляді. До скла­ду рослинних олій багатьох олійних культур входять також інші цінні для організму біологічно активні речовини — фосфатиди, сте­рини, вітаміни. Олію використовують також для виготовлення оліфи, фарб, стеа­рину, лінолеуму, лаків, в електротехнічній, шкіряній, металооброб­ній, хімічній, текстильній та інших галузях промисловості; ефірну олію — у фармацевтичній, парфумерній, кондитерській промисло­вості.

Кормові культури поділяють на такі групи: однорічні й багато­річні трави, кормові коренеплоди, бульбоплоди, баштанні культури. В поєднанні із зерновими, зернобобовими та хрестоцвітими культу­рами, посіви яких використовуються на корм, вони є джерелами ви­робництва грубих, штучно зневоднених і концентрованих кормів.

На природних угіддях росте величезна кількість корисних рос­лин, зокрема лікарських, пряносмакових, ефіроолійних та ін., які людина використовує віками. Однак сформована в процесі еволюції рослинного світу флора збіднюється внаслідок її стихійного викори­стання, надмірного розорювання земель, їх забудови, спорудження промислових об'єктів тощо. Природні ресурси корисних рослин уже давно не забезпечують потребу в них. Тому в Україні ще в 30-ті роки XX ст. широко практикувалося вирощування деяких лікарських та пряносмакових технічних рослин. Нині їх кількість зросла. Важли­ве промислове значення мають передусім беладона звичайна, вале­ріана лікарська, ехінацея пурпурова, женьшень звичайний, напер­стянка, васильки справжні (рос. «базилік»), шавлія лікарська, ро­машка далматська та ін.

Слід зазначити, що ґрунтово-кліматичні умови України цілком придатні для вирощування не тільки відомих дикорослих рослин місцевої флори. У степових і лісостепових районах можна культиву­вати також рослини з інших ґрунтово-кліматичних зон, країн, мате­риків, знаючи технологію їх вирощування, збирання та заготівлі. Одні з них є однорічними, інші — дво- або багаторічними. Одні роз­множуються насінням, інші — вегетативно.

Сільське господарство — одна з найважливіших галузей виробничої сфери, яка займається вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною.