Тема 5. Психологія молодших школярів.
Особливості соціальної ситуації розвитку в молодшому шкільному віці.
Учіння як провідна діяльність молодших школярів, її специфіка і розвиваюче значення.
Особливості розвитку пізнавальних процесів у молодших школярів.
Особливості розвитку особистості в молодшому шкільному віці.
1. Особливості соціальної ситуації розвитку в молодшому шкільному віці.
Соціальна ситуація розвитку у молодшому шкільному віці зумовлена тим, що дитина повинна вступити у взаємовідношення із суспільством як сукупністю людей, що виконують обов’язкову, суспільно-корисну діяльність.
Посередником у налагодженні стосунків дитини із соціальним середовищем виступає вчитель:
-
Дитина – вчитель
=
Дитина – суспільство
В професійно-рольовому статусі вчителя втілені вимоги суспільства, в школі існує система еталонів для оцінювання поведінки учнів. А отже, усвідомлення нової соціальної позиції – школяра, що пов’язане із виконанням учбових дій, які високо цінуються дорослими і складає специфіку соціальної ситуації розвитку молодших школярів.
У 7 років дитина приходить до усвідомлення свого місця у світі соціальних стосунків. Вона відкриває для себе значення нової соціальної позиції – позиції школяра. Це докорінним чином змінює самосвідомість дитини, призводить до переоцінки цінностей, найбільш значимим тепер є все, що стосується учбової діяльності.
За О.М.Леонтьєвим, основна суперечність кризи 7 років полягає у невідповідності між старим способом життя і новими можливостями дитини, які вже випередили його. О.М.Леонтьєв наголошував, що на кризовому етапі 6-7 років відбувається «психологічна дискредитація» мотивів попередньої ігрової діяльності, виникають мотиви нової форми діяльності – навчання – як основної тепер лінії психічного розвитку.
За визначенням Л.І. Божович, криза молодшого шкільного віку (криза 7 років) – це криза народження соціального “Я” дитини.
Зміна самосвідомості призводить до переоцінки цінностей – цінним стає те. Що має відношення до учбової діяльності (перш за все оцінки), те, що пов’язано з грою стає менш цінним. «Маленький школяр із захопленням грається і гратиме ще довго, але гра перестає бути основним змістом його життя» (І.Ю. Кулагіна). Зявляються нові мотиви, відбувається пербудова в ієрархічній мотиваційній системі дитини.
На прикінці дошкільного дитинства дитина починає усвідомлювати свої переживання. З 6-7 років переживання утворюють стійкі афективні комплекси. Відбувається узагальнення переживань (Л.С. Виготський). Деякі з цих переживань, підкріплюючись відповідними подіями і оцінками, будуть фіксуватись у структурі особистості та впливати на розвиток самооцінки дитини, її рівень домагань.
Таке ускладнення емоційно-мотиваційної сфери призводить до виникнення внутрішнього життя дитини – життя переживань – впливає на поведінку, складає зовнішній контекст подій, в які залучається дитина.
Диференціація зовнішнього та внутрішнього життя дитини пов’язана зі змінами структури її поведінки. З’являється смислова орієнтовна основа вчинку – елемент між бажанням щось зробити і самою дією, що розгортається. Це інтелектуальний момент, який дозволяє більш менш адекватно оцінити майбутній вчинок з точки зору його результатів і більш віддалених наслідків. Водночас, це емоційний момент. Оскільки визначається особистісний сенс вчинку – його місце в системі відносин дитини з оточуючими, можливі переживання з приводу зміни цих відносин. Смислова орієнтовна основа вчинку унеможливлює імпульсивність та безпосередність поведінки дитини. Завдяки цьому механізму втрачається дитяча безпосередність – дитина розмірковує перед тим як діяти, починає приховувати свої сумніви, намагається не показувати іншим свої переживання. Між тим, протягом молодшого шкільного віку ще в значній мірі будуть зберігатись відкритість, прагнення виплескати всі емоції на дітей і близьких дорослих, зробити те, що дуже хочеться.
СХЕМА РАЗВИТИЯ СТРУКТУРЫ ПОВЕДЕНИЯ РЕБЕНКА (Кулагина И.Ю.)
