4 У роки війни Канада зробила вагомий внесок у перемогу над фашизмом: воювали 785 тис. Чол.(15% населення), 42 тис. Загинули.

Залишаючись британським домініоном (Країною формально керує королева Британії), Канада певний час зберігала політичну стабільність. З 1935 року при владі залишалась ліберальна партія, заснована в 1873 р. (перемагала на виборах 1945, 1949 та 1953 років).В основі її програми була теза про захист вільного підприємництва при використанні регулюючої функції держави. У 1947 році прийнято закон про громадянство, 1952 року генерал - губернаторм став уродженець країни – В. Мессі, що свідчить про прагнення країни проводити незалежну від Британії політику. Ослабляються стосунки з Британією, навпаки посилюються відносини з США, але це призводить до збільшення залежності країни від імпорту з США, домінуванні американського капіталу в канадській економіці.

На виборах 1957 року перемогла Прогресивна консервативна партія (утворена на базі консервативної, що виникла 1854 р.) Партія виступала за зменшення державного впливу в економіку, захист принципів вільного підприємництва, розширення відносин з західними країнами, скорочення державних витрат. Уряд очолив колишній адвокат Дж. Дифенбейкер.

Розроблена програма освоєння Півночі, упорядкована діяльність іноземного капіталу в країні, надаються пільги канадським підприємцям. На противагу лібералам, що орієнтувалися на США, консерватори виступили за розширення зв’язків з Британією. Але більшість проблем були невирішені: подолання безробіття, зменшення залежності від США, зменшити розходи на утримання центрального апарату тощо.

У зовнішній політиці консерватори прагнули проводити самостійну політику, що зачасти йшла врозріз з США ( не припинили відносин з Кубою, визнали КНР, відмовилися розмістити ракети з ядерними ракетами, хоча американські воєнні бази були розміщені на канадській території).

60 роки характеризуються політичною кризою, оскільки на чергових та позачергових виборах жодна з 2 партій не могла набрати достатньої кількості голосів, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд. Це призвело до загострення економічних проблем та відцентрових тенденцій. Однією з головних стала «проблема Квебеку» (85 % населення провінції складають франко – канадці, в той час як більшість країни є англо – канадцями (10 млн. проти 7 млн. чол.). Рівень життя в провінції на той час був найнижчим у порівнянні з іншими регіонами, національний утиск – обов’язкове знання англійської мови, менша зарплата, гірший рівень освіти і т.д. У провінції почалися сепаратистські тенденції за відокремлення від Канади (створена Квебекська партія, що виступала носієм цих ідей).

Цю проблему намагався вирішити лідер ліберальної партії П. Трюдо (франко - канадець за походженням), який у 1968 після перемоги на виборах став прем’єр – міністром. Він прагне об’єднати всіх громадян, заявивши, що існує єдина канадська нація. Але проблеми це не вирішило і в 1980 р. був навіть проведений референдум за вихід Квебеку зі складу Канади, але проголосувало «за» лише 40% жителів. У 1997 році референдум був проведений вдруге, але з тим же результатом.

Паралельно уряд Трюдо прагне розв’язати проблему прийняття Конституції. На переговорах з Британією домоглися припинення дії британських законів на території країни, а в квітні 1982 року була прийнята Конституція країни, зробивши ще один вагомий крок до повного суверенітету.

1984 – 1993 правління консерваторів (Брайан Малруні). Було розширено пільги для бізнесу, послаблено контроль держави за діяльністю підприємств, передусім з іноземним капіталом, державні корпорації переводилися на комерційну основу діяльності.

З 1993 року при владі знаходиться ліберальна партія (1993 – 2003 країною управляв Ж. Кретьєн, з 2003 – П Мартін). З одного боку зберігаються засади, закладені консерваторами, з іншого – уряд приділяє значну увагу реалізації загальнодержавних програм, проблемам охорони здоров’я, рівності всіх етнічних і соціальних груп, питанням національної єдності.

Зараз Канада одна з найрозвинутіших держав світу ( 7 місце за обсягами промислового виробництва), економіка ґрунтується на неоліберальній моделі розвитку. Країна розвивається стабільно високими темпами (3% на рік), до 2010 року удвічі збільшені витрати на науково – дослідні та проектно – конструкторські роботи, ставка робиться не на сировинні галузі а високотехнологічний сектор. Крупний недолік – велика залежність від іноземного капіталу, передусім американського (85% експорту іде в США), майже чверть канадських підприємств належать іноземним кампаніям (17% - американським). З 1994 по нинішній час за даними щорічної статистики ООН Канада стабільно визнається «як краще в світі місце для проживання людини».

Контрольні питання по темі:

Середній рівень навчальних знань

- В чому полягала сутність «доктрини Трумена»?

- В чому проявилось загострення расової проблеми в США в 60-і роки?

- Які фактори вплинули на посилення ролі в світі в 80-90-і роки?

Достатній рівень навчальних знань

- Схарактеризуйте основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики адміністрацій Трумена та Ейзенхауера.

- Визначте основні досягнення НТР в США в 60-80-і роки. Які фактори були в їх основі?

- Визначте воєнно-стратегічні та політичні пріоритети США на сучасному етапі.

Визначте характерні риси внутрішньої політики ліберальної та консервативної партій в Канаді

Високий рівень навчальних знань

- Які факти із історії США свідчать про демократичний характер американської держави?

- У чому полягає проблема Квебеку для Канади, які її джерела, як вона вирішується на даний час?

- В чому полягають головні проблеми, що стоять перед американським суспільством на сучасному етапі?

Тема: «Великобританія та Франція в повоєнний період.»

ПЛАН

1. Відродження Великобританії після війни. Розвиток країни в 50-70-і роки.

2. Правління М.Тетчер і політика «тетчеризму». Сучасне становище країни.

3. Франція: проблеми повоєнного розвитку країни. 4 республіка.

4. Загальні тенденції розвитку країни в період 5 республіки.

1 Економічні й політичні позиції Великої Британії у світі внаслідок Другої світової війни виявилися значно підірваними. Розпад колоніальної системи в повоєнний період призвів до того, що Велика Британія перестала бути центром величезної імперії, в якій не так давно проживала четверта частина людства. У війні Велика Британія зазнала суттєвих економічних втрат (25 млрд. ф. ст.), загинуло близька 245 тис. чол.. Однак післявоєнна відбудова йшла досить швидко. Уже в 1947 р. Велика Британія досягла довоєнного рівня виробництва. У повоєнний період при владі у Великій Британії почергово знаходилися Лейбористська та Консервативна партії. Незважаючи на великий авторитет Консервативної партії Уінстона Черчілля, на парламентських виборах у липні 1945 р. його партія зазнала поразки. До влади прийшла Лейбористська партія. Прем'єр-міністром став К. Еттлі. Новий уряд здійснив важливі економічні реформи, зокрема націоналізацію ключових галузей економіки. Було передано державі Англійський банк, вугільну, газову, металургійну промисловість, електроенергетику, залізниці - близько 20% промислових потужностей країни. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування законів проти профспілок, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будівництва. У сфері зовнішньої політики лейбористи повністю поділяли побоювання відносно радянської загрози, що були висловлені Черчіллем у Фултоні. 1949 р. Велика Британія стала членом НАТО, перед цим - 1947 р. - надала незалежність Індії.

Реформи лейбористів не привели до поліпшення економічного становища: в країні непомірно зросли державні витрати і різко збільшився дефіцит бюджету. На позачергових парламентських виборах 1951 р. консерватори здобули перемогу. Прем'єр-міністром знову став У. Черчілль, який був при владі до 1955 р. З наступних консервативних прем'єрів найпомітнішою фігурою вважався Гарольд Макміллан, який очолював кабінет у 1957-1963 рр. Консерватори зберегли систему соціального забезпечення і медичного обслуговування, але денаціоналізували сталеву промисловість і транспорт. 1952 р. Велика Британія придбала за допомогою американців ядерну зброю. 1952 р. помер король Георг VII, королевою стала його дочка Єлизавета II. Вона на троні й донині.

Консерватори прагнули зберегти вплив Англії у світі. 1956 р. Англія разом з Францією та Ізраїлем зробили спробу силою повернути контроль над Суецьким каналом, що був націоналізований Єгиптом. Після Суецької кризи розпад англійської колоніальної системи різко прискорився.

Консерваторів після 13-річного правління у 1964 р. змінив лейбористський уряд Гарольда Вільсона. 1970 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з Едвардом Хітом. У 1974-1979 рр. країною правив уряд лейбористів, прем'єр-міністром якого був спочатку Г. Вільсон, а після його відставки в 1976 р. — Джеймс Каллаген. Повернення до влади лейбористів привело до відновлення націоналізації, встановлення контролю за квартплатою, цінами, соціальними виплатами. Велика Британія не підтримала ідеї створення "Спільного ринку" й не брала участі в його заснуванні (1957 р.), але вже на початку 60-х рр. почала домагатися вступу в нього. 1 січня 1973 р. Велика Британія стала членом Європейського Економічного Співтовариства. Однак економічні труднощі у 70-ті рр. поглибились, зростало безробіття, посилилася інфляція, зменшилися темпи економічного розвитку (якщо в 1948 р. Британія давала 11,2% світового виробництва продукції, то 1970 – 7,1 %). До 1963 р. країна займала 2 місце в капіталістичному світі після США по виробництву промислової продукції, після – 4 (випередили Японія та ФРН). З кінця 60-х рр. загострилася й проблема Північної Ірландії (Ольстеру), де почались міжобщинні зіткнення католиків та протестантів. Католики-ірландці виступають за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, а протестанти, котрі стали селитися там ще з часів О. Кромвеля, - за нерозривні зв'язки Північної Ірландії з Англією. До того ж ірландці-католики - це одна третина всіх жителів, найбільш знедолена частина населення Ольстера і в політичному, і в соціальному плані.

2 В умовах загострення соціально-економічних проблем Англії серед консерваторів посилився вплив прихильників приватного підприємництва і обмеження державного втручання в економіку. їх представник - Маргарет Тетчер - стала в 1975 р. лідером партії. На парламентських виборах 1979 р. перемогла Консервативна партія. Тетчер стала прем'єр-міністром і залишалася на цій посаді 11 років. Основним напрямом її внутрішньої політики стало надання максимальної свободи приватному підприємництву. Для цього були здійснені рішучі кроки щодо скорочення державного регулювання економіки. Уряд приступив до систематичного скорочення національного сектора економіки. До приватного бізнесу поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво були скорочені податки на прибуток, знижені державні видатки за рахунок скорочення соціальних програм, скорочення відомчого апарату. Одночасно вводилося більш жорстке трудове законодавство, обмежувалося право профспілок на проведення страйків.

Під час страйку 180 тис. шахтарів, що тривав з березня 1984 р. до березня 1985 р., уряд виявив твердість і на жодні поступки шахтарям не пішов (не випадково М.Тетчер отримала в пресі прізвисько "залізна леді"). Заходи уряду в перші роки погіршили економічне становище Великої Британії, загострили соціальну та політичну ситуацію в країні. Однак з 1985 р. почалося економічне піднесення, яке тривало до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 1,6 млн. у 1990 р.). Швидкими темпами здійснювалася денаціоналізація державних підприємств у формі продажу невеликих пакетів акцій серед значної частини населення. До 1990 р. була приватизована 21 державна компанія, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей - власниками будинків і квартир. У зовнішній політиці консерватори підтримали жорстку антирадянську політику США. Президент Р. Рейган і Тетчер встановили тісні партнерські відносини на основі спеціальної відданості консерватизму й антикомунізму. Тетчер твердо і послідовно відстоювала інтереси Великої Британії в ЄЕС. 1982 р. Велика Британія вступила в конфлікт з Аргентиною через Фолклендські острови. Аргентина захопила ці острови, що входили до Співдружності (там проживало 2 тис. англійців). Англійська ескадра блокувала острови і за допомогою десанту англійці змусили аргентинські війська капітулювати. В конфлікті загинуло понад 1 тис. осіб. Успішна операція за тисячі миль від Англії піднесла авторитет Тетчер в країні та за її межами.

Успіхи, досягнуті в оздоровленні економіки та фінансів, зміцнювали позиції Консервативної партії й уряду. Ліві сили (лейбористи, ліберали, соціал-ліберальні демократи) не змогли знайти відповідь на виклик М. Тетчер і не змогли пристосуватися до реальностей сучасної доби.

У 1990 р. Тетчер пішла у відставку з посади лідера партії та прем'єр-міністра. ЇЇ замінив соратник по партії Джон Мейджор, який в економічній політиці дотримувався курсу, взятого урядом Тетчер. На початку 90-х років економічне становище Великої Британії погіршилося, сповільнилися темпи зростання виробництва. Популярність консерваторів починає падати, чому сприяло зростання податків, а також приватизація королівської пошти, на що не зважилась навіть М. Тетчер. Уряд консерваторів не зміг ліквідувати багатьох суспільних суперечностей. Йому не вдалося усунути прірву між багатими і бідними, вирішити проблему у сфері освіти та науки, подолати сепаратистські течії в Шотландії, Уельсі, вирішити проблему Ольстеру тощо. На парламентських виборах у травні 1997 р. перемогу здобула лейбористська партія на чолі з Ентоні (Тоні) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на підйом національної економіки, утримання інфляції, незмінність протягом п'яти років розміру прибуткового податку, втримання безробіття. Лейбористи пообіцяли не здійснювати подальшу націоналізацію, не закривати лікарні тощо. Основна ставка зроблена на поліпшення системи освіти і створення 250 тис. нових робочих місць для молодих безробітних. Зараз країна займає 5 місце по рівню промислового виробництва. Спроба провести конституційну реформу: палата лордів позбавляється спадкового принципу формування, автономія Шотландії та Уельсу, спроба вирішення Ольстерської проблеми шляхом мирного врегулювання. Національні проблеми, липень 2005 – теракти в Лондоні.

3 До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий режим Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий режим розпочав відбудову державного суверенітету та економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60% довоєнного рівня. Уряд де Голля здійснив націоналізацію вугільної, газової, енергетичної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій, ліквідовано податки на зарплату низькооплачуваним робітникам, з державних структур убирали тих, хто скомпрометував себе співробітництвом з окупантами (колабораціоністи).

Найголовнішим завданням стало вирішення питання про новий конституційний устрій країни. Для цього у жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що повинні були розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух (МРП)" (заснована в листопаді 1944 р. представниками некомуністичних сил).

Паралельно пройшов референдум щодо відношення до політичної системи 3 республіки (більшістю голосів громадяни відмовились від її збереження).

У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю (вони виступили за скорочення в 1946 році на 20% воєнних розходів), на початку 1946 р. пішов у відставку.

У грудні 1946 р. вступила в дію нова Конституція Франції - почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент (Національні збори та Рада Республіки), він же обирав і президента (на 7 років), який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними й слабкими: за 12 років - 25 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність (підтримали страйк працівників «Рено» і це була вимога плану Маршалла). Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х рр. у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля в 1947 р. З 1951 по 1956 рр. у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили. Головну ставку вони робили на відновлення вільного підприємництва та ринкових відносин.

З кінця 40-х рр. у Франції починається економічне піднесення. Підприємствам надаються кредити, встановлюються податкові пільги, державні замовлення, елементи планування і т.п. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна, хімічна, радіоелектроніка) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження своєї колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому ж році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд. дол. 1949 р. Франція вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Італією, Бельгією, Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946—1954 рр.). Франція була змушена була надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. - Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою війною стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956—1962 рр.). Тут проживало понад 1 млн. французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут йшла підготовка до державного перевороту в Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

4 У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройними силами; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні й військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього ж року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. Посилюється державний вплив в економіку, надаються державні замовлення, інші пільги. У 60-ті рр. посилюється модернізація французької економіки: ставка робиться на сучасні галузі – ракетну, атомну, радіоелектроніку тощо. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 р. до 1968 р., виробництво промислової продукції виросло на 60%. Франція перетворилася в сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери підіймають заколот і здійснюють терористичні акти усередині Франції. Заколот був придушений, і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводить більш незалежну від США політику в НАТО: 1966 р. виходить із військової організації НАТО, ліквідує військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одеру - Нейсе, 1964 р. визнає комуністичний Китай; негативно ставиться до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х рр. у розвитку П'ятої республіки проявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави.

Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду (низький рівень зарплат, зростання безробіття ). Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. У цей же час відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку.

На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969—1974 рр.). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство, були скорочені державні видатки, встановлено контроль за цінами. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом було обрано Валері Жіскар д'Естена (1974—1981 рр.), який продовжував політичний курс свого попередника. Боротьба тими ж засобами з кризою сер.70-х років.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти з кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а шляхом його подальшого поширення. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера неоголлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР з 1976 р.) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесом, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу на президентських виборах, виступаючи за більш популярні заходи щодо розширення підтримки в соціальній сфері.

У 1990 – 1993 роках вибухнула економічна криза, що стала найглибшою і найтривалішою після війни. Спад торкнувся усіх галузей економіки, прокотилася хвиля банкрутств та масових скорочень серед трудящих.

На парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. Він розгорнув програму пожвавлення економіки, розширення громадських робіт, житлового будівництва, запобігання зростанню безробіття. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув колишній прем'єр-міністр Жак Ширак. В 2002 році він був переобраний на другий термін (конкурент – правий радикал Ле Пен).

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, втримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а також підвищення деяких податків.

Особливістю економічного становища країни є більша, в порівнянні з іншими розвинутими країнами частка державного сектора в економіці: до 25% працюють на державних підприємствах. Держава контролює значну частку залізних доріг, енергосистем, повітряного транспорту, телекомунікацій. Країна має розгалужену систему соціального захисту, різні види соціальної допомоги більші по кількості і розмірам, ніж в інших країнах, хоча це є великим навантаженням для бюджету.

В 2007 році президентом став колишній міністр внутрішніх справ Н. Саркозі.

Керівництво на сучасному етапі демонструє схильність забезпечувати зовнішньополітичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила, всупереч міжнародним протестам, випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. Франція відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південним крилом НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних проблем: щодо ролі обох країн в НАТО, діяльності ООН, ролі ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо. «Євро проблеми»: в 2005 не ратифікована конституція ЄС, наплив мігрантів, Франція – донор ЄС; національні проблеми (загроза стабільності і порядку: в 2005 – 2006 роках хвилі погромів в крупних містах).

Контрольні питання по темі:

Середній рівень навчальних знань

- Чому Великобританію 70-х років ще називали «хворою людиною Європи»?

- Які реформи провів уряд М.Тетчер для зміни в соціально-економічному становищі країни?

- Охарактеризуйте основні пріоритети розвитку Франції часів правління Ш. де Голля.

Достатній рівень навчальних знань

- Проаналізуйте різницю у внутрішній політиці консерваторів та лейбористів.

- Порівняйте Конституції Четвертої та П'ятої республік у Франції.

- Чому Франції належить ведуча роль в процесі євро інтеграції?

Високий рівень навчальних знань

- Чому, на Вашу думку, більшість англійців виступають за збереження монархії?

- Які факти повоєнної історії Франції підтверджують наявність розвинутої демократичної системи?

Тема: «Німеччина та Італія в повоєнний період.»

ПЛАН

1. Становище Німеччини після війни. Розкол країни. Повоєнний розвиток ФРН.

2. Розвиток НДР. Об'єднання країни та становище країни на сучасному етапі.

3. Соціально-економічний розвиток Італії після війни. Встановлення республіки.

4. Розвиток Італії в 70-90-і роки. Сучасне становище країни.

1 Після закінчення війни Німеччина перебувала у важкому стані: загинуло понад 13 млн. чол., промислове виробництво становило третину від довоєнного рівня, життєвий рівень знизився на 30-40%, не вистачало найважливіших товарів, палива, загострилась житлова проблема.

Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-переможницями - Великою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень-серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочисто заявили, що їх мета - знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, денацифікація стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р., за винятком територій Померанії, Сілезії і частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР. Вся територія Німеччини, як і столиця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністрації відповідної держави. Координаційним органом загально німецької окупаційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзниками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американські, британські й французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного, громадянського суспільства, заснованого на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання їхніх зон окупації в Бізонію. Після приєднання 1948 р. французької зони окупації Бізонія перетворилася в Тризонію.

В Тризонії були створені нові органи влади: Економічна і Виконавча ради, Верховний суд, Банк німецьких земель. Західні країни прагнули відновити економічний потенціал Німеччини та установити демократичні принципи управління.

Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репараційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно позначилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини. В червні 1948 р. була проведена грошова реформа: замість рейхсмарки, яка майже повністю знецінилася, була впроваджена західнонімецька марка, що зупинило інфляцію та сприяло зникненню «чорного» ринку. СРСР з приводу того, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встановив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між Західною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду було знято в травні 1949 р.

Почалося відновлення і створення нових політичних партій: восени 1945 р. утворено Християнсько – демократичний союз (К. Аденауер), а згодом його баварська філія – Християнсько – соціальний союз, які згодом об’єдналися в один блок – ХДС/ХСС. Впливовою силою залишалася СДПН, яка відійшла від лівих ідей, а також ВДП (вільна демократична партія). 8 травня 1949 року була прийнята конституція, за якою створювалася нова держава – Федеративна республіка Німеччини (10 земель, парламентська республіка, глава країни – федеральний канцлер).

Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС/ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС/ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду - федеральним канцлером ФРН - став досвідчений політик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це 7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Президентом НДР став Вільгельм Пік, прем'єр-міністром - Отто Гротеволь.

Як і вся Німеччина, на чотири зони окупації був розділений Берлін, його східна частина (зона окупації СРСР) став столицею НДР, а західна (зони окупації США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.

Федеративна Республіка Німеччини. Внутрішня політика уряду Аденауера була направлена на економічне відродження країни за допомогою зміцнення приватного підприємництва, розвитку вільної конкуренції і соціального спрямування ринкової економіки ("добробут для всіх"). Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами; успіхи в економіці в 50-х рр. було названо "німецьким економічним дивом", його ідеологом став міністр економіки Л. Ерхард. До кінця 1950 р. у ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного розвитку усієї Німеччини. З 1950 р. до 1964 р. валовий національний продукт потроївся. Доля німецької економіки в світовому виробництві виросла з 3% після війни до 9,4% в 1955 р.

До кінця 60-х років ФРН стала третьою промисловою державою світу (після США та СРСР). Це пояснювалося такими чинниками: збереженням у Західній Німеччині могутнього промислового потенціалу, наявністю значної кількості кваліфікованих робітників, оновленням виробництва на новій науково-технічній основі, американськими кредитами, великим експортом німецьких товарів, звільненням країни, особливо в перші роки, від великих невиробничих воєнних витрат, встановлення соціального миру шляхом прямих взаємин між робітниками та підприємцями (теорія народного капіталізму), активна державна політика у сфері здійснення соціальних програм (40-год робочий тиждень, соціальне страхування, прийнято тарифні ставки ЗП при значних надбавках, наприклад за стаж роботи на підприємстві) тощо.

В 1948 – 1949 роках проведена аграрна реформа, в ході якої велика частина земель перейшла до рук середніх та дрібних власників. При зменшенні кількості зайнятих робітників, продуктивність с/г зростала за рахунок механізації та електрифікації праці.

У політичному житті домінували ХДС/ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х рр. займали схожу позицію щодо розвитку країни.

У зовнішній політиці уряд Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію і подолання відчуження ФРН від решти Західного світу. 1952 р. західні держави підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статус. На основі Паризьких угод 1954 р. ФРН було дозволено сформувати півмільйонну армію - бундесвер. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, а її збройні сили увійшли до складу військ Північноатлантичного блоку. 1955 р. між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. 1957 р. ФРН стала співзасновником Європейського Економічного Співтовариства.

Унаслідок економічної кризи 1962 – 1963 рр. та загострення соціальних проблем, Аденауер подає у відставку. 1963 р. федеральним канцлером став представник ХДС/ХСС Людвіг Ерхард. В 1966 – 69 рр. канцлером являвся також представник ХДС К. Кізінгер. Але проблеми в соціальній сфері наростали, що вилилося в масові акції протесту в 1968 році.

Наприкінці 60-х рр. внаслідок зростання соціально-економічних і політичних проблем у ФРН відбулося перегрупування політичних сил: СДПН і ВДП утворили 1969 р. правлячу "малу коаліцію". Канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт. Уряд Брандта здійснював "нову східну політику" ФРН. Були визнані післявоєнні кордони в Східній Європі (договори ФРН з СРСР і Польщею 1970 р.), 1972 р. встановлені міждержавні відносини між ФРН і НДР, що відокремило їм шлях до ООН. 1971 р. досягнута домовленість стосовно статусу Західного Берліна, що зняло напруженість навколо цього міста. В економічній сфері акцентували увагу на соціальних проблемах, подоланні наслідків економічної кризи. Це, зокрема, дозволило пережити кризу середини 70-х з меншими втратами.

1974 р. В. Брандт був змушений піти у відставку з тим, що один з близьких його співробітників виявився агентом спецслужб НДР. Новий кабінет соціал-ліберальної коаліції очолив федеральний канцлер Гельмут Шмідт, а віце-канцлером, міністром закордонних справ став Г.Д. Геншер. У другій половині 70-х рр. уряду Шмідта - Геншера вдалося подолати економічний спад, який виник як наслідок економічних криз початку і середини 70-х рр., і досить успішно вирішувати внутрішні за зовнішньополітичні проблеми. ФРН посіла 4 місцеве світі з обсягу випуску промислової продукції (після США, СРСР і Японії). Піднявся і життєвий рівень громадян ФРН.

Через розбіжності в підходах до соціально-економічної і фінансової політики (в країні утворився високий державний внутрішній борг) коаліція ВДП - СДПН розпалася. Виникла нова коаліція ХДС/ХСС - ВДП. Федеральним канцлером став Гельмут Коль - представник ХДС. На поч..80-х рр..намітилося уповільнення темпів економічного росту. Уряд Коля (подібно до Тетчер у Великій Британії і Рейгана у США) скоротив податки і державні витрати, вжив заходи щодо зменшення державної регламентації бізнесу, що стимулювало конкуренцію. З 1983 р. у ФРН розпочалося економічне піднесення, яке тривало понад 7 років. Гельмут Коль став 1990 р. канцлером об'єднаної Німеччини.