Арабсько-ізраїльський конфлікт

Причиною арабсько-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході стала палестинська проблема. Все почалося з рішення ООН про створення на території Палестини єврейської держави. Після відмови Великобританії від свого мандату на Палестину в ніч з 14 на 15 травня 1948 р. було утворено нову державу Ізраїль. Арабські країни не визнали цієї єврейської держави й оголосили їй війну. Арабсько-ізраїльські війни (1948—1949 рр., 1967 р., 1973 р.) вкрай напружили ситуацію в регіоні. Вони не принесли успіх арабським країнам і засвідчили, що воєнними методам" близькосхідну проблему вирішити неможливо. Необхідність проводити політику зближення першим усвідомило керівництво Єгипту. 26 березня 1979 р. у Вашингтоні президент Єгипту Анвар Садат і прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін підписали мирний договір. Однак він неспроможний був стабілізувати становище на Близькому Сході. Цей договір викликав негативну реакцію в арабському світі. Єгипет було виключено з Ліги арабських країн, а ініціатор політики зближення Садат 6 жовтня 1981 р. став жертвою терористичного акту.

Сподівання на мирне врегулювання було зведено нанівець після вторгнення ізраїльтян у Ліван (6 червня 1982 р.) і влаштованої ними бойні (понад тисячу вбитих) у палестинських таборах Сабра і Шатіла.

Лише на початку 90-х років на Близькому Сході почався довгоочікуваний мирний процес, який засвідчив прагнення сторін до врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту. В 1993 р. керівництво Організації визволення Палестини і уряд Ізраїлю заявили про взаємне визнання й почали мирні переговори. У цьому ж році було досягнуто ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії сектору Газа й району Єрихона у складі Ізраїлю. Процес близькосхідного врегулювання набув розвитку після укладення мирних угод між Ізраїлем і ОВП (4 травня 1994 р.), Ізраїлем та Йорданією (17 жовтня 1994 р.). У вересні 1995 р. було підписано ізраїльсько-палестинський договір про автономію західного берега р. Йордан.

Врегулюванню близькосхідного конфлікту чинили опір екстремістські сили з обох сторін. Щоб зірвати мирний процес, низку кривавих терористичних актів здійснив палестинський рух «Хамас». 4 листопада 1995 р. від рук фанатика-єврея загинув прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін. У травні 1996 р. після парламентських виборів новим прем'єр-міністром став лідер партії Лікуд Беньямін Нетаньяху, який у своїй передвиборчій програмі обіцяв забезпечення миру, відмову від територіальних поступок арабам, а також категорично заперечував можливість створення палестинської держави.

Після обрання прем'єром Ізраїлю Нетаньяху вирішення близькосхідної проблеми фактично знову зайшло в глухий кут. Ізраїль не поспішав виконувати підписані раніше угоди про виведення своїх військ з Хеврона — святого місця для євреїв та мусульман — і продовжував будувати єврейські поселення на окупованих арабських землях Західного берега річки Йордан. Колонізаційна політика ізраїльського керівництва наштовхнулася на рішучий спротив міжнародної громадськості. Це змусило Нетаньяху домовитися з лідером Організації визволення Палестини Ясіром Арафатом про перехід Хеврона під контроль палестинської адміністрації і в січні 1997 р. вивести ізраїльські війська з 80% території міста. Решта ізраїльських військ залишилася, щоб гарантувати безпеку 400 єврейських поселенців.

І все ж, незважаючи на протести, у березні 1997 р. ізраїльський уряд ухвалив рішення про будівництво у Східному Єрусалимі 1,5 тис. нових будинків для єврейських поселенців. У відповідь палестинські екстремісти продовжили зухвалі терористичні акти. Арафат наполягає на створенні незалежної палестинської держави, столицею якої має стати східна частина Єрусалима. Нетаньяху вважає таке розв'язання близькосхідного конфлікту неприпустимим. Структура «Хамас», яка конкурує з ОВП за вплив на палестинців, взагалі проголошує одним із своїх завдань знищення держави Ізраїль. Все це стримує мирні переговори.

25 квітня 1997 р. Генеральна Асамблея ООН на своїй надзвичайній сесії 143 голосами проти проголосувала за замороження будівництва єврейських поселень на арабських територіях, вважаючи їх протизаконними. 18 червня лідери держав ЄС ухвалили постанову, яка вимагає від Ізраїлю дозволити палестинцям створити власну державу. Але ізраїльтяни та палестинці взаємно звинувачують одне одного в небажанні шукати компромісу. Отже, незважаючи на значні позитивні зрушення, що відбулися в останні роки, арабсько-ізраїльський конфлікт триває.

6 Після Другої світової війни перед керівництвом Туреччини постали проблеми вибору шляху розвитку й нової орієнтації країни. Вже в червні 1945 р. меджліс ухвалив закон про земельну реформу, а в листопаді офіційно було визнано необхідність відмови від однопартійної системи. На процес такої переорієнтації суттєво вплинула участь Туреччини у «плані Маршалла» (з 1948), за яким США надали їй значну економічну допомогу. Нова орієнтація посилила позиції Демократичної партії, яка на виборах 1950 р здобула переконливу перемогу. Президентом країни став Джелал Баяр, а прем'єр-міністром Аднан Мендерес. Уряд Мендереса продовжив курс на відхід від політики етатизму (одержавлення) в економічній сфері, зміцнюючи приватний сектор, насамперед спільні фірми за участю іноземного капіталу. Впродовж 50-х років щорічний приріст промислової продукції сягав 8%. У 1951 р. Туреччина приєдналася до блоку НАТО, а в 1955 р. — до Багдадського пакту, остаточно визначивши таким чином свій зовнішньополітичний курс.

Водночас турецький уряд вживав репресивних заходів проти опозиційних сил. Наприкінці 50-х років це активізувало їхні дії. 27 травня 1960 р. військові на чолі з генералом Джемалем Гюрселем здійснили державний переворот і до влади прийшов Комітет національної єдності, у наступному році Установчі збори прийняли нову конституцію країни, а Гюрсель став президентом. Лідери колишньої правлячої Демократичної партії були суворо покарані, трьох із них, у тому числі Мендереса, стратили. У першій половині 60-х років змінилося кілька урядів, проте жоден не спромігся запропонувати й реалізувати програму вирішення економічних проблем Туреччини.

У 1965 р. на виборах перемогла Партія справедливості, яка сформувала уряд на чолі з Сулейманом Демірелем (нар. 1924 р.). Новий уряд заохочував іноземні інвестиції, сприяв створенню змішаних підприємств. Частина селянських господарств була перетворена на ферми капіталістичного типу, що збільшило виробництво сільськогосподарської продукції. Водночас економічні реформи не були достатньо радикальними і масштабними, щоб суттєво поліпшити ситуацію в країні. Наприкінці 70-х років зовнішня заборгованість Туреччини становила 20 млрд. дол. Економічні труднощі, а також загострення політичної боротьби спричинили глибоку кризу. Нестабільність у суспільстві змушувала уряд діяти, зважаючи на армію, що стала реальною політичною силою в країні. 12 вересня 1980 р. військові на чолі з генералом Кенаном Евреном здійснили державний переворот. У цьому ж році була прийнята програма стабілізації турецької економіки, схвалена Міжнародним валютним фондом і Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Вона передбачала відкриття економіки для конкуренції іноземних товарів, лібералізацію імпорту, збільшення експорту, зменшення державного контролю за цінами, заходи щодо зниження інфляції, конвертацію грошової одиниці — ліри. Ситуація почала змінюватися на краще. Вже в 1981 р. валовий національний продукт зріс на 4% (у 1980 р. він зменшився на 1,1%).

У листопаді 1982 р. на загальнонаціональному референдумі було схвалено четверту конституцію Туреччини, яка знаменувала початок нового етапу її розвитку. В ній закріплювалися основи парламентсько-президентського демократичного устрою. Згідно з конституцією Турецької республіки законодавча влада належить однопалатному парламенту — Великим національним зборам, які обираються на 5 років, а виконавча — президенту, якого обирають на 7 років, і кабінету міністрів, що формується на партійній основі. У 1983 р. відбулися вибори до Великих національних зборів Туреччини, на яких здобула перемогу Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом. Ставши прем'єр-міністром, він продовжив курс на перехід до ринкової економіки, що врешті-решт дало бажані результати. З 1984 р. темпи зростання турецької економіки становили в середньому 5,5% щорічно. За 1981—1987 рр. Туреччина змогла майже втричі збільшити виробництво сталі й чавуну. Зовнішньоторговельний оборот зріс з 7,3 млрд. дол. 1979 р. до 24,5 млрд. дол. у 1988 р. Обсяг іноземних інвестицій за 1986—1990 рр. перевищив їх суму за попередні 30 років.

У жовтні 1989 р. Тургута Озала було обрано президентом Туреччини на семирічний термін. Але очолювана ним Партія вітчизни програла на парламентських виборах 1991 р. і перейшла в опозицію. Новий коаліційний уряд очолив лідер Партії справедливості Сулейман Демірель. Після смерті Озала в 1993 р. він став президентом Туреччини. Посаду прем'єр-міністра обійняла представниця Партії вірного шляху Тансу Чіллер. За умов, коли зовнішній борг країни досяг 60 млрд. дол., а кількість безробітних — майже 8 млн. осіб, уряд Чіллер у квітні 1994 р. при йняв рішення про поглиблення ринкових реформ, які мали позитивні наслідки. У липні 1996 р. до влади прийшов уряд «ісламської орієнтації» на чолі з прем'єр-міністром Неджметтіном Ербаканом. Здійснення ним проісламської політики активізувало внутрішньополітичну боротьбу в країні. Під тиском військових у червні 1997 р. уряд Ербакана змушений був піти у відставку. На зміну прийшов уряд «європейської орієнтації», очолюваний лідером Партії вітчизни Месугом Їлмазом.

На рубежі 80—90-х років Туреччина опинилася в кільці конфліктів: на Близькому Сході, в зоні Перської затоки, на Балканах, Кавказі. Це обумовило прагнення країни д стабільності й співробітництва. У 1992 р. Туреччина вис тупила з ініціативою створення організації Чорноморського економічного співробітництва, до якої увійшли 11 причорноморських держав. Після розпаду СРСР, Анкара активізувала свою політику в пострадянському просторі — Центральній Азії та Азербайджані. Будучи асоційованим членом Європейського Союзу, Туреччина прагне стати членом цієї організації. На початку 1997 р. вона навіть вдалася до політичного шантажу, заявивши, що в разі неприйняття її до ЄС накладе вето на розширення НАТО на Схід. Однак ця спроба шантажу виявилася невдалою.

Контрольні питання по темі:

Середній рівень навчальних знань

- Якими були головні причини розпаду колоніальної системи?

- Чому Рух неприєднання називають «третьою силою»?

- Які фактори вплинули на прискорення економічного розвитку країн Азії після Другої світової війни?

Достатній рівень навчальних знань

- З якими проблемами зіткнулися незалежні країни? Які шляхи вони обирали для подальшого розвитку?

- Які головні причини міждержавних та міжетнічних конфліктів в окремих країнах Азії?

- Які фактори впливають на розвиток інтеграційних процесів в регіоні?

Високий рівень навчальних знань

- В чому Ви вбачаєте прояви неоколоніалізму на сучасному етапі?

- В чому проявлялася боротьба між СРСР та США за сфери впливу в Азії? Які цілі ставили перед собою ці держави?

Тема: «Становище країн Африки та Латинської Америки в повоєнний період.»

ПЛАН

1. Процес деколонізації в країнах Північної Африки та його наслідки. Особливості соціально – економічного розвитку країн регіону.

2. Становище та особливості соціально-економічного розвитку країн Тропічної та Південної Африки.

3. Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки.

1 Після Другої світової війни національно-визвольна боротьба в північно-африканських країнах розгорнулася з новою силою. В Тунісі рух за національне визволення очолила партія Новий Дестур. Скликаний у 1946 р. за її ініціативи Національний конгрес прийняв Декларацію незалежності Тунісу. В Марокко національний рух очолив султан Мохаммед Бен Юсуф. Починаючи з 1947 р., він неодноразово звертався з меморандумами до французького уряду, вимагаючи для своєї країни суверенітету. Однак Франція не погоджувалася з цими вимогами.

На початку 50-х років арабські країни звернулися до ООН з проханням вирішити марокканську і туніську проблеми, доводячи, що народи цих країн досягли політичної зрілості й повинні отримати незалежність. Але ООН під тиском Франції, Великобританії та США відхилила пропозиції про внесення цих питань до порядку денного. Національно-визвольна боротьба марокканського і туніського народів тривала, все більше привертаючи увагу світової громадськості. Головна націоналістична партія Марокко — «Істікляль» організувала могутній опір, що переріс у терористичний рух проти французів і зробив їх перебування у країні нестерпним. У березні 1956 р. під тиском антиколоніального руху Франція була змушена визнати незалежність Марокко і Тунісу.

У значно складніших умовах виборював незалежність алжирський народ. Перемога Національного фронту в Парижі зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи й політичні права. Закон 1947 р. гарантував алжирцям статус французьких громадян, засновував Алжирські збори із 120 депутатів. Однак нові політичні партії вимагали надання Алжиру незалежності. Було створено Революційний комітет, який з 1954 р. перетворився на Фронт національного визволення (ФНВ). У цьому ж році ФНВ очолив збройну боротьбу алжирців проти французьких колонізаторів. Але для завоювання незалежності алжирському народові знадобилося кілька років виснажливої і кровопролитної боротьби. У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, яка в 1958 р. проголосила Алжирську республіку. Та війна в Алжирі тривала до 1962 р.

18 березня 1962 р. французький уряд змушений був підписати так звану Евіанську угоду (м. Евіан, Швейцарія), яка передбачала проведення в Алжирі референдуму. 1 липня цього ж року переважна більшість алжирців проголосувала за незалежність. Так закінчилася 130-річна французька колонізація.

У вересні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки. Національний уряд очолив лідер ФНВ Ахмед бен Белла, якого в 1963 р. було обрано першим президентом Алжиру.

Розвиток держав Магрібу (Магріб — регіон у Північній Африці, який об'єднує Туніс, Алжир, Марокко (власне Магріб), а також Лівію, Мавританію, Західну Сахару, які разом з власне Магрібом утворюють Великий, або Арабський Захід) після отримання незалежності відбувався різними шляхами. Нова незалежна держава — Алжирська Народна Демократична Республіка пішла шляхом радикальних реформ і перетворень. У червні 1965 р. в Алжирі стався військовий державний переворот. Президента Ахмеда бен Беллу було усунуто, і владу захопила Революційна рада на чолі з Гуарі Бумед'єном. Правляча (за конституцією 1976 р. і єдина в країні) партія Фронт національного визволення взяла курс на побудову «соціалізму в межах національних цінностей та ісламу». Була проведена аграрна реформа, за якою земля понад встановлену норму конфісковувалася і розподілялася між селянами за умови їх вступу до кооперативів. Однак сільськогосподарські кооперативи виявилися нерентабельними. Хоча більша частина населення була задіяна в сільськогосподарському виробництві, Алжир забезпечував себе продукцією лише на третину. Невдалою була і спроба індустріалізації країни. Але Алжир мав значні поклади нафти й газу, експорт яких давав чималі прибутки, що помітно пом'якшувало негативні наслідки невдалих експериментів. Після смерті Бумед'єна (грудень 1978 р.) новим президентом Алжиру став Шандлі Бенджедід (нар. 1929 р.).

У 1981 р. під впливом ісламської революції в Ірані в Алжирі виник «Ісламський фронт порятунку» (ІФП), який виступив проти соціалістичної орієнтації. У 1986—1987 рр. почалася економічна реформа, що передбачала приватизацію промисловості, заохочення підприємницької діяльності. Однак ця реформа була запізнілою і не змогла зупинити наростаючої кризи. Наслідком виснажливих соціальних експериментів, що супроводжувалися корупцією, стало зростання безробіття, інфляції, соціальної напруженості. У лютому 1989 р. було прийнято нову конституцію, яка визнавала багатопартійність. У червні 1990 р. відбулися перші в історії Алжиру багатопартійні вибори до місцевих органів влади, на яких перемогу здобули ісламські фундаменталісти. Наприкінці грудня 1991 р. ісламісти перемогли й у першому турі виборів до парламенту. Але президент Бенджедід відмінив другий тур, скасував результати першого, оголосив ІФП поза законом, а сам подав у відставку. Військове командування запровадило надзвичайний стан і визнало верховною владою в країні Вищу державну раду, яку очолив Мухаммед Будіаф.

З того часу в Алжирі триває жорстоке збройне протистояння, жертвами якого стають переважно мирні жителі. До кінця 1996 р. від рук релігійних фанатиків загинуло майже 60 тис. осіб (за оцінками західних розвідувальних служб — до 300 тис). Президент країни Ліамін Зеру-аль у січні 1997 р. виступив по національному телебаченню зі зверненням до нації, в якому після закликів до припинення збройного протистояння й терору пообіцяв провести загальні вибори. Ці вибори за участі 56% населення відбулися у червні 1997 р. і стали другою спробою створити перший в історії багатопартійний парламент. Але, на думку політологів, легітимізація законодавчої влади в Алжирі навряд чи покладе край громадянській війні. Якщо вихід з глухого кута не буде знайдено, перед Алжиром може постати проблема розпаду держави та перспектива перманентного кривавого протистояння озброєних угруповань.

Якщо Алжир, маючи значні прибутки від продажу нафти, ледве зводив кінці з кінцями, то позбавлені нафтодоларів Туніс і Марокко не проводили сумнівних соціальних експериментів і забезпечили цілком пристойний рівень життя.

Ці країни дотримувалися прозахідної політичної орієнтації й курсу на модернізацію за умов ринкової економіки. Після повалення монархії в липні 1957 р. Туніс став республікою. До влади прийшла партія «Новий Дестур» (з 1964 — Соціалістична дестурівська партія) на чолі з Хабібом Бургібою (нар. 1903 р.). За перше десятиліття економічна доктрина дестурівців, що передбачала поєднання державного, кооперативного і приватного секторів економіки, продемонструвала свою неефективність. З 1969 р. у країні почалися реформи: приватизація державних підприємств, лібералізація системи фінансів і торгівлі, зaoхoчення підприємництва тощо. За рахунок експорту фініків, оливкової олії, вина, фосфоритів, частково нафти і насамперед завдяки розвитку туризму (на території країни знаходяться історичні пам'ятки колишнього Карфагену) Туніс забезпечував себе необхідною валютою. За час президентства Хабіба Бургіби (1959—1987) Туніс став найреспектабельнішим за європейськими стандартами з усіх країн Магрібу.

У листопаді 1987 р. 83-річного Хабіба Бургібу усунула від влади група провідних державних діячів на чолі з пре-м'єр-міністром Зін аль-Абідіном Бен Алі (нар. 1936 р.), який обійняв посаду президента. Прагнучи підтвердити законність свого режиму, Бен Алі погодився на дострокові президентські вибори, на яких здобув переконливу перемогу (квітень 1989 р.). Ці зміни не порушили традиційної для Тунісу політичної стабільності, оскільки новий президент репрезентував правлячу дестурівську партію (з 1988 р. — Демократичне конституційне об'єднання) і дотримувався курсу, який забезпечував динамічний розвиток економіки. За кілька наступних років темпи економічного розвитку країни пожвавилися, зріс випуск продукції. На президентських виборах у березні 1994 р. Бен Алі було обрано на другий п'ятирічний термін.

Марокко впродовж чотирьох десятиліть після отримання незалежності був конституційною монархією. Йому також вдалося з перших років незалежного існування забезпечити політичну стабільність і впевнено рухатися до ринкової економіки. В Марокко переважав аграрний сектор економіки, але швидко розвивалася гірничодобувна промисловість (її частка в експорті становила понад 1/3), оскільки країна мала значні поклади фосфоритів (3-є місце в світі), а також вугілля, марганцевих руд, свинцю, цинку, кобальту. Достатньо розвинутою була й консервна промисловість. Уже в 60-ті роки Марокко посів перше місце в світі з виробництва консервів сардин.

Однак анексіоністська політика марокканського керівництва виснажувала економіку країни. Ще до отримання незалежності лідер «Істіклялю» Алляль ель-Фассі закликав відвоювати Мавританію, вимагаючи створення «Великого Марокко». Виник конфлікт, який досяг кульмінації у 1958—1961 рр., коли Марокко закликав до священної війни проти Мавританії. Після прийняття Мавританії в ООН (жовтень 1961 р.) конфлікт поступово згасав, і в 1969 р. Марокко визнав Мавританію як незалежну державу. Алляль ель-Фассі претендував також на частину Алжирської Сахари, що призвело до збройного протистояння між марокканською і алжирською арміями восени 1963 р. і до затяжного конфлікту в наступні роки. Мароккано - алжирські відносини різко погіршилися в 70-ті роки через території Іспанської (Західної) Сахари. У листопаді 1975 р. після офіційної передачі території колишньої Іспанської Сахари Марокко і Мавританії Алжир виступив проти цієї угоди і підтримав організацію західносахарських націоналістів «Фронт Полісаріо». В лютому 1976 р. «Фронт Полісаріо», який дотримувався марксистсько-соціалістичної орієнтації і воював радянською зброєю, проголосив Демократичну Республіку Сахраві (до 1984 р. її визнало 60 країн - членів ООН). Мавританія не витримала виснаж¬ливої боротьби і в 1979 р. відмовилася від претензій на частину Західної Сахари. Марокканці в травні 1980 р. здобули важливу перемогу, захопили частину території Західної Сахари і обгородили її кількома кам'яними мурами з колючим дротом. На початку 80-х років цей конфлікт призвів до розколу Магрібу на два блоки: з одного боку — Алжир, Туніс, Мавританія, «Фронт Полісаріо», з іншого — Марокко і Лівія.

За ініціативи ООН у 1988 р. почалися переговори, які завершилися в лютому 1989 р. підписанням керівниками Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко й Тунісу договору про створення Союзу Арабського Магрібу. Інтеграція країн Магрібу сприяла пом'якшенню конфлікту. З вересня 1991 р. було припинено вогонь. З'явилися надії на завершення тривалої суперечки про належність Західної Сахари і визначення майбутнього статусу цієї території.

2 Звільнення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки стало найпомітнішою подією деколонізації. Впродовж кількох років майже вся Африка позбулася колоніального статусу, і на руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Португалії виникли нові незалежні держави.

Першою здобула незалежність британська колонія в Західній Африці — Золотий Берег (6 березня 1957 р.), який прибрав назву Гана. 28 вересня 1958 р. Гвінея стала єдиною з усіх заморських територій Франції, що проголосувала за надання їй незалежності. В усіх інших територіях переважна більшість — від 78% в Нігерії до 99,9% у Березі Слонової Кості — проголосувала за збереження режиму так званої співдружності. Але побачивши, що лідера незалежної Гвінеї Секу Туре в усьому світі сприймають на рівні керівника держави, тоді як керівників країн - членів співдружності допускали до ООН лише у складі французької делегації, більшість африканської еліти зажадала повної незалежності.

Переломним був 1960 р., названий «роком Африки». На африканському континенті з'явилося 17 нових держав. 1 січня став незалежним Камерун, 27 квітня — Того, 26 червня — Малагасійська Республіка (сучасна Демократична Республіка Мадагаскар), 30 червня — Республіка Конго (колишнє Бельгійське Конго, сучасний Заїр). З липня по листопад незалежність проголосили Сомалі, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (сучасний Кот д'Івуар), Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго із столицею у Браззавілі), Габон, Мавританія, Нігер, Нігерія, Малі, Сенегал.

У першій половині 60-х років настала черга британських володінь: у 1961 р. отримали незалежність Сьєрра-Леоне і Танганьїка, в 1962 р. — Уганда, в 1963 р. — Кенія і Занзібар, у 1965 р. — Гамбія. У квітні 1964 р. Танганьїка і Занзібар утворили нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію.

На початку 60-х років здобули незалежність і дві країни, що перебували під бельгійським управлінням — Бурунді та Руанда (1 липня 1962 р.). У 1968 р. Іспанія надала незалежність Екваторіальній Гвінеї, а Франція у 1973 р. — Джибуті.

Лише португальський тоталітарний режим не підтримав деколонізацію. Президент Португалії Антоніо Салазар вважав, що колонії краще залишити заморськими провінціями. Але народ Гвінеї-Бісау у збройній боротьбі першим із португальських колоній здобув свободу. 24 вересня 1973 р. Гвінея-Бісау була проголошена незалежною республікою. Шлях до незалежності іншим португальським колоніям відкрила квітнева 1974 р. революція в Португалії, яка скинула диктаторський режим. У липні 1975 р. стали незалежними Острови Зеленого Мису (сучасна Кабо-Верде), а також Сан-Томе і Прінсіпі.

Отримавши незалежність, країни Тропічної Африки опинилися перед складною проблемою становлення державності. Більшість із них у пошуках моделі оптимальної політичної структури обрали добре знайому систему, що панувала в метрополії, інші пішли власним шляхом розвитку, який привів до зміни традиційної орієнтації.

Значно складніше відбувався процес деколонізації південноафриканських країн. Після звільнення більшості країн Тропічної Африки Великобританія надала незалежність Ботсвані (30 вересня 1966 р.), Лесото (4 жовтня 1966 р.) і Свазіленду (6 вересня 1968). Однак деяким африканським народам довелося виборювати незалежність зі зброєю в руках.. Намагання Португалії втримати свої колонії зумовило розгортання національно-визвольної боротьби, яка переросла у збройні виступи в лютому 1961 р. в Анголі, а наприкінці 1964 р. — у Мозамбіку. Ситуація ускладнювалася тим, що політичні організації країни, які очолили боротьбу, мали різну орієнтацію і спиралися на допомогу протиборствуючих держав. Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), керований Агостіньо Нето, підтримував Радянський Союз, а Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА) на чолі з Холденом Роберто і Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА), яким керував Жонас Савімбі, підтримували США і Південно-Африканська Республіка. У Мозамбіку головним рухом опору португальцям був Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), підтримуваний СРСР. Національно-визвольна боротьба ангольського і мозамбікського народів була довготривалою. Лише після революції в Португалії в січні 1975 р. було підписано угоду між португальським урядом, МПЛА, ФНЛА та УНІТА про створення в Анголі перехідного уряду. Але після марних спроб націоналістичних рухів, які суперничали між собою, дійти згоди 11 листопада 1975 р. МПЛА самостійно проголосила незалежну республіку, що призвело до тривалої громадянської війни. Подібно розгорталися події в Мозамбіку. 25 червня 1975 р. було спущено португальський прапор і проголошено незалежність Мозамбіку. Але ФРЕЛІМО, що прийшла до влади, відмовилася від створення коаліційного уряду і навіть почала репресії проти інших національних політичних організацій. Опозиція створила організацію Національний опір Мозамбіку (РЕНАМО), і в країні почалася громадянська війна.

Складною була ситуація й у британській колонії Південна Родезія (сучасна Зімбабве), яка мала право самоуправління. 11 листопада 1965 р. лідер крайнього правого Родезійського фронту прем'єр-міністр Ян Сміт без згоди Великобританії декретував незалежність країни. Однак ця «незалежність» зберігала панування білої меншості (до 250 тис. осіб) над чорною більшістю (понад 4 млн. осіб). Родезійський уряд ухвалив репресивні закони, заарештував головних африканських лідерів. Проти уряду Сміта виступили національно-визвольні організації — Союз африканського народу Зімбабве (ЗАЛУ) на чолі з Джошуа Нкомо і Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ), керований Робертом Мугабе. Вони об'єдналися в Патріотичний фронт, який ООН визнала єдиним представником країни. У лютому 1980 р. під тиском світової громадськості уряд Сміта змушений був погодитися на проведення виборів під міжнародним наглядом. Переконливу перемогу на них здобув союз ЗАНУ, а її лідер Мугабе став прем'єр-міністром країни. 18 квітня 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве.

Останнім осередком колоніалізму довгий час залишалася Намібія (до червня 1968 р. — Південно-Західна Африка). Вона була підмандатною територією Південно-Африканської Республіки (ПАР), яка тримала там 100-тисячний військовий контингент. Упродовж багатьох років намібійці під керівництвом Народної організації Південно-Західної Африки(СВАПО) на чолі з Семом Нуйомою боролися за незалежність. Лише в 1989 р. внаслідок демократичних перетворень у ПАР її війська були виведені з Намібії і 21 березня 1990 р. вона стала незалежною державою. Так перестала існувати остання колонія в Африці.

Упродовж двох з половиною десятиліть після Другої світової війни Південно-Африканський Союз залишався домініоном Великобританії. Це була єдина індустріально розвинута держава в Африці. За порівняно високого рівня життя африканська більшість країни була фактично безправною. Африканців обмежували в користуванні житлом, лікарнями, транспортом, місцями відпочинку тощо. У багатьох громадських місцях були вивіски з написом: «Тільки для білих».

На виборах 1948 р. перемогла Націоналістична партія на чолі з Д. Маланом, який проголосив політику апартгейду (апартеїду) - відокремленого існування і розвитку (расова дискримінація). Ідеологи правлячої партії заявляли, що європейський спосіб життя не підходить африканцям, так само як африканський — європейцям. Вони стверджували, що кожна раса може нормально розвиватися лише окремо, за відсутності асиміляції. З цього випливав висновок, що розселення расових груп окремо, зведення до мінімуму контактів між ними — єдиний засіб уникнути взаємної ворожнечі. У 60-ті роки почали створюватися так звані бантустани — «національні вітчизни» для найбільших народів банту. Території окремих поселень етнічних груп отримували право самоуправління. Водночас за межами бантустану африканці втрачали залишки своїх прав, оскільки вважалися постійними мешканцями лише своєї «національної вітчизни».

Расова дискримінація викликала могутній рух опору африканського населення. 25—26 червня 1955 р. представники Африканського Національного Конгресу (АНК), Індійського конгресу, Організації кольорового населення й Конгресу демократів зібралися на Конгрес народів. 3 тис. делегатів з усіх куточків країни прийняли Хартію свободи, яка, на противагу апартгейду, висувала програму створення в Південній Африці демократичної держави.

Біла меншість, побоюючись втратити владу, жорстоко придушувала антиурядові виступи. 21 березня 1960 р. поліція розстріляла демонстрації в містах Шарпевіль і Ланга, було вбито й поранено майже 300 осіб. Ця подія сколихнула весь світ. За рішенням ООН день трагедії — 21 березня — став відзначатися як День боротьби з расизмом. Під тиском африкансько-азіатських країн Британської Співдружності Націй Південно-Африканський Союз змушений був вийти зі Співдружності й оголосити себе Південно-Африканською Республікою (31 травня 1961 р.).

У 60—70-ті роки характерною ознакою південноафриканських урядів був, як і раніше, расизм, тісно переплетений з антидемократизмом. Розстріл демонстрації школярів 16 червня 1976 р. став початком повстання населення Соуето, а також масових виступів в основних промислових районах ПАР. У жорстоких сутичках з поліцією впродовж шести місяців загинуло 579 осіб.

Режим апартгейду дискредитував уряд ПАР в очах світової громадськості й гальмував розвиток промисловості оскільки робітники-африканці не мали можливості оволодівати новими професіями. Це змусило правлячу верхівку почати соціально-економічні й політичні реформи В 1978—1988 рр. були скасовані деякі найодіозніші закони апартгейду. Особливо помітні зміни відбулися з приходом до влади у вересні 1989 р. уряду Фредеріка де Клерка (нар. 1936 р.), який прагнув покінчити з расовим роз колом суспільства й створити демократичну державу. Почалися реформи, які заборонили й обмежили апартгейдні норми. Після 27 років ув'язнення було звільнено Нельсона Манделу, відомого політичного діяча.

У квітні 1994 р. в ПАР відбулися перші демократичні вибори. Новим президентом країни став Нельсон Мандела.

3 У Латинській Америці розташовано 27 країн з населенням понад 350 млн. чол. За рівнем свого економічного розвитку після Другої світової війни вони значно відрізнялися одна від одної. До країн з найбільш розвинутою обробною промисловістю відносилися Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Такі країни, як Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта - це суто аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн була монокультурність економіки і сільського господарства, зокрема латифундизм (велике приватне землеволодіння), архаїчність відносин у сільському господарстві, аграрне перенаселення.

Відразу після війні економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим - віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана Домінго Перона (1946-1953), в Мексиці - президента Мігелі Алемана (1946-1952), в Бразилії - президента Жетуліу Вергаса (1950-1954), в Чилі - президента Гонсалеса Відели (1946-1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей же рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними антинародними режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа.

Наприкінці 50-х-на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзамінюючої індустріалізації були вичерпані, державні фінанси були переобтяжені необхідністю підтримувати величезний державний сектор економіки. Нестачі в бюджетах виникали і внаслідок реалізації амбіційних проектів: у Бразилії - будівництво нової столиці Бразиліа вдалині від перенаселеного Ріо-де-Жанейро, у Мексиці - проведення Олімпійських ігор 1968 р. Це призводило до перенапруження бюджетів, зростання інфляції і, як наслідок, до політичної нестабільності. Понад 70 військових переворотів, путчів за 25 повоєнних років - таким був наслідок цієї нестабільності. В одних випадках на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, які намагалися знайти вихід із становища на шляху будівництва соціалізму. Так розвивалися події на Кубі, де партизанська війна проти проамериканського режиму завершилася перемогою на початку 1959 р. Лідер повстанців 32-річний Фідель Кастро очолив уряд. Він налагодив тісні зв'язки з СРСР. М.С. Хрущов, захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США, пішов заради збереження режиму Кастро навіть на ризик ядерної війни в 1962 р. Куба, повторюючи досвід СРСР, стала рядовою країною тоталітарного соціалізму. Вважаючи, що вся Латинська Америка дозріла до соціалістичної революції, Кастро невтомно, але безрезультатно пробував підняти революцію на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії його сподвижник Ернесто (Че) Гевара, який став кумиром радикальної молоді 60-х рр.

У Чилі спробу побудови соціалізму здійснив уряд президента Саль-вадора Альєнде в 1970-1973 рр., який складався з комуністів і соціалістів. На відміну від Кастро, Альєнде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос у економіці й масове невдоволення. Скориставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альєнде, який загинув при штурмі президентського палацу.

1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки - Сомоси в Нікарагуа. Події тут розвивалися за кубинським зразком і з такими ж наслідками. Але тут у 80-ті роки виник опозиційний партизанський рух. На вільних виборах 1990 р. будівники соціалізму - сандіністи зазнали поразки, хоч і залишилися однією з провідних політичних партій.

Інші латиноамериканські країни стають на шлях інтеграції їх економіки в світову, відкриваючи доступ іноземному капіталу і сприяючи вільній торгівлі. Розвивається економічна інтеграція. 1960 р. утворилася ЛАВТ (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі), куди ввійшло 11 країн; 1961 р. - Центральноамериканський спільний ринок (5 країн); 1968 р. - Карибська асоціація вільної торгівлі - 12 країн тощо.

Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто приводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. - у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. - в Болівії і Бразилії, в 1973 р. - в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи. Досягнута таким чином внутрішня стабільність і створення пільгового режиму для іноземних капіталовкладень привели до великого припливу інвестицій та прискорення розвитку. Бразилія до 80-х років обігнала за валовим національним продуктом Італію й наблизилася до Англії, посівши 7 місце у світі з виплавки сталі, 8-з виробництва телевізорів, 10-з випуску легкових автомобілів. Зворотним боком цього курсу стало зростання зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки, низька заробітна плата, що не могло не призвести до соціально-політичної кризи військових режимів.

Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн мала політика США. 1961 р. президент Д. Кеннеді запропонував цим країнам об'єднатися в "Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Америка запропонувала їм конкретну допомогу (20 млрд. дол..) для реформування економіки, соціальної сфери. Мета, яку ставили США, зводилася до запобігання кубинському варіанту розвитку подій. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. американські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. -в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Стали активно залучатися американські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. 1989-1992 рр. лише Мексика залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. В 90-ті рр. у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу державних підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10%) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Пішла на спад інфляція: у середині 90-х вона не перевищувала 10% у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціально орієнтованою. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в її країнах очікують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд. дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.

Контрольні питання по темі:

Середній рівень навчальних знань

- Якими були головні причини розпаду колоніальної системи на африканському континенті?

- Чому Рух неприєднання називають «третьою силою»?

- Які фактори вплинули на прискорення економічного розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни?

- Чим викликано посилення ролі США в Латинській Америці?

Достатній рівень навчальних знань

- З якими проблемами зіткнулися незалежні країни? Які шляхи вони обирали для подальшого розвитку?

- Які головні причини міждержавних та міжетнічних конфліктів в країнах Африки?

- Які фактори впливають на розвиток інтеграційних процесів в латиноамериканському регіоні?

Високий рівень навчальних знань

- В чому Ви вбачаєте прояви неоколоніалізму в Африці на сучасному етапі?

- В чому проявлялася боротьба між СРСР та США за сфери впливу в Африці? Які цілі ставили перед собою ці держави?

- В чому проявилась політична нестабільність в країнах Латинської Америки? Які передумови воєнних переворотів в 60-70 роки?

Тема: “ Поділ світу на два ворогуючі табори. Період «холодної війни» (сер.40-60-і роки.) »

ПЛАН

1. Головні тенденції розвитку міжнародних відносин в повоєнний період.

2. Період «холодної війни» в міжнародних відносинах.

3. Створення ООН та головні напрями її діяльності.

1 Перемога Об'єднаних націй - СРСР, США, Великої Британії та їх союзників над агресивними державами "осі" в Другій світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на десятиріччя. Призвідниці війни - Німеччина, Італія й Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки були не лише ослаблені в економічному відношенні, а й втратили на певний час можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втрачають статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більш продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. У той же час домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво, упоєне перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому Німеччини.

Однак, перш ніж стосунки між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 50-х рр.), їм вдалось втілити у життя ряд домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, було засуджено головних військових злочинців на Нюрнберзькому (1945-946) і Токійському (1946-948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглись довести до логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень-жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими союзниками Німеччини. Договори, підписані 10 лютого 1947 р., утверджували повернення до довоєнних кордонів і фіксували певні територіальні зміни в Європі. Італія позбавлялась усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах Франції, італо-югославський кордон змінювався на користь Югославії, острови Додеканес від Італії передавалися Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня 1941 р., Фінляндія передавала СРСР область Петсамо (Печенга). Договори узаконювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР Північної Буковини, Південної Бессарабії і українського Закарпаття. Серед територіальних придбань СРСР були також частина німецької Східної Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів країнами-агресорами. Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і вирішення було відкладене. Захід та СРСР не знайшли порозуміння.

Особливу вагу у повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде розглядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде підписаний одночасно усіма переможцями. Окупаційна політика зводилася до 4 "де": денацифікація, демілітаризація, демонополізація і демократизація. У реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності між СРСР та Заходом. У радянській зоні повоєнні перетворення мали на меті насамперед закріплення радянського впливу. Тут формувалися органи нової влади, де переважали прорадянські діячі Соціал-демократичної партії та комуністи. Західні держави поставили за мету допомогти німцям створити у майбутньому стабільну економічно здорову державу, яка поділятиме західні суспільні цінності. Представники США та Англії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне й адміністративне об'єднання американської та англійської зони окупації і створення так званої Бізонії. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації. Союзницька нарада (без СРСР) у Лондоні (лютий - червень 1948 р.), скликана для розгляду становища в Німеччині, привела до того, що Захід відкрито заявив про намір включити Німеччину до європейських економічних структур і програми американської допомоги Європі (план Маршалла). На нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції і проведення грошової реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення (березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради - останньої символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову реформу у Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. У квітні 1949 р. США, Англія і Франція прийняли Окупаційний статут і рішення про створення федеральної західнонімецької держави. У 1949 р. розкол Німеччини на дві частини отримав конституційне оформлення - у вересні було створено Федеративну Республіку Німеччини з урядом на чолі з Конрадом Аденауером, у жовтні - Німецьку Демократичну Республіку. На чотири десятиліття в центрі Європи проліг німецько-німецький кордон, який став чи не головним символом розколу світу на два ворожих блоки.

На Далекому Сході міжнародна ситуація у повоєнні роки залишалася досить напруженою. Після розгрому японської армії Радянський Союз за угодою між союзними державами тимчасово окупував Маньчжурію (Північно-Східний Китай) і північ Корейського півострова (до 38-ї паралелі). З півдня Корею зайняли американські війська. Союзники мали на меті прийняти капітуляцію японської армії. У зонах окупації почали формуватися прорадянський і проамериканський режими. У травні 1948 р. на півдні країни під наглядом ООН були проведені парламентські вибори і проголошено створення Республіки Корея. Проте північний режим не визнав результатів виборів і у серпні провів свої вибори, внаслідок яких була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). Промосковський лідер Кім Ір Сен і ставленик Вашингтона Лі Син Ман, проголосивши наміри мирного об'єднання країни, поспішно готувалися до війни. Основна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1945 р. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям. У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички. Навесні 1947 р. у Китаї розгорілася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів. 1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на о. Тайвань, звільнений американцями від японців.

Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати військові бази США. Лише в 1956 р. була підписана радянсько-японська декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір Росії, як правонаступниці СРСР, з Японією залишається до сьогодні не вирішеним.

Отже, уже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечностей між двома великими державами, протистояння демократії і тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до так званої "холодної війни.

2 У 1945 р. і частково в 1946—1947 рр. СРСР і країни Заходу досягли згоди з багатьох важливих питань світової політики. Це виявилось у момент створення ООН, під час Потсдамської конференції, у ході підготовки й остаточного прийняття мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Проте вже у 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження прорадянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємне недовір'я. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків. Так, 5 березня 1946 р. колишній прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності президента США Г. Трумена довів, що ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля США і Великої Британії.

Важливу роль у формуванні нових підходів до СРСР відіграв американський дипломат, фахівець з питань Росії Джордж Кеннан. У лютому 1946 р., працюючи в посольстві США в Москві, він у телеграмі у Вашингтон виклав головні принципи політики стримування. Уряду США, на його думку, необхідно жорстко і послідовно реагувати на будь-яку спробу СРСР розширяти сферу свого впливу, уникаючи втручання в його внутрішні справи. Для успішного протистояння проникненню комунізму, країнам Заходу необхідно намагатися створити здорове, щасливе, впевнене в собі суспільство, яке б не сприймало комуністичних ідей. Політика стримування розглядалася Кеннаном як засіб попередження війни і не була спрямована на завдання СРСР воєнної поразки.

І Черчілль, і Кеннан були одностайні в тому, що саме США повинні взяти на себе головну роль у стримуванні СРСР. Американське керівництво не відмовилося від такої ролі. 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією і Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн. дол. Трумен визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як направлений на комуністичне закабалення Європи Америкою і змусив східноєвропейські країни відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес переходу влади до рук комуністів. 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). При цьому радянське керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд. дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів із складу урядів. До 1948 р. в жодному із урядів Західної Європи комуністів уже не було. Розкол Європи став реальністю.

Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під проводом США, зміцнив там американську присутність, посилив їхній економічний, політичний, військовий вплив. Проте американська присутність в Європі не підірвала незалежності чи зачепила тої чи іншої західноєвропейської держави. Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн - Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. - ФРН. Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. - Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'язку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз - Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угруповань, відбувалося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована.

Перша відкрита конфронтація СРСР з своїми колишніми союзниками виникла у зв'язку з розколом Німеччини, зокрема внаслідок радянської блокади Берліна в 1948 р. Перекривши транспортні зв'язки Берліна з західними секторами окупації, СРСР протягом 10 місяців змушував західні країни здійснювати постачання своїх військ у Берліні і двохмільйонного населення Західного Берліна за допомогою авіації. Найбільш драматично розвивалися відносини між СРСР і США у зв'язку з корейською війною. В червні 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали просуватися на південь. Війська США під прапором ООН надали допомогу Південній Кореї. На боці КНДР у війні брали участь китайські добровольці і радянські військові радники. Корейська війна продовжувалася з перемінним успіхом до 1953 р. і закінчилася розколом Кореї на дві країни. У Південно-Східній Азії у повоєнні роки ситуація також набула загрозливого характеру. Тут комуністи Північного В'єтнаму при підтримці СРСР і КНР вели кровопролитну війну проти французьких колонізаторів, які у 1954 р. зазнали поразки, і Франція була змушена залишити територію Індокитаю.

Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Дипломатична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період "холодною війною". Обидві держави готувалися до "гарячої війни", розглядали один одного як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, але жодного разу ці арсенали не були використані один проти одного. Це пояснюється тим, що жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронтація стала фактом, то ні перша, ні друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачуваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовхувала обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

"Холодна війна" втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два воєнно - політичні й економічні угруповання, дві суспільно-політичні системи . Світ став біполярним. "Холодна війна" непосильною ношею лягла на економіку її учасників. Розпад СРСР 21 грудня 1991 р. значною мірою став наслідком підриву радянської економіки, змаганням у "холодній війні".

3 Формування могутньої антигітлерівської коаліції (Атлантична хартія між США і Великою Британією 24 серпня 1941 р. і Вашингтонська Декларація Об'єднаних Націй 26 країн від 1 січня 1942 р.) створило підґрунтя для формування міжнародного механізму безпеки післявоєнного світу. Восени 1944 р. (21 серпня - 7 жовтня) на конференції у Вашингтоні, на віллі Думбартон-Окс, представники СРСР, США і Великої Британії, до яких приєднався представник Китаю, підготували пропозиції щодо створення міжнародної організації для підтримки миру і безпеки - Організації Об'єднаних Націй (ООН). Конференція виробила загальні міркування щодо характеру, цілей та статуту ООН. Кримська (Ялтинська) конференція керівників трьох держав - Сталіна , Рузвельта і Черчілля (4-11 лютого 1945 р.) - схвалила напрацьовані у Думбартон-Оксі проекти й ухвалила скликати 25 квітня 1945 р. у місті Сан-Франциско Установчу конференцію Організації Об'єднаних Націй. Учасниками конференції могли стати усі країни, що оголосили війну Німеччині й Японії до 1 березня 1945 р. Була досягнута домовленість про те, що членами ООН поряд з Радянським Союзом будуть Українська РСР і Білоруська РСР. Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., коли був прийнятий Статут ООН, що був підтриманий 50 країнами. 24 жовтня 1945 р. Статут набрав чинності. Цей день вважається днем ООН. Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини й основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений прийнятою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН згідно зі Статутом - гарантування загального миру та безпеки у всьому світі. При цьому ООН не мала права втручатися у внутрішні справи, окрім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримки миру. Основними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік і приймає рішення ²/₃ голосів, та Рада Безпеки, яка складається з 35 непостійних членів, що обираються на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в Раді Безпеки посідає Росія. Генеральна Асамблея, окрім того, обирає Економічну і соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем ООН. За пропозиціями Ради Безпеки Генеральна Асамблея приймає до ООН нових членів та виключає тих, котрі порушили Статут. Але з усіх інших питань постанови, що їх ухвалює Генеральна Асамблея, мають лише дорадчий голос. її функції полягають у вивченні, обговоренні, рекомендації та з'ясуванні стосунків. Рада Безпеки є за Статутом постійно діючим органом ООН, на який покладена безпосередня відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення приймаються на основі принципу одноголосності постійних членів і обов'язкові до виконання всіма членами ООН. Для виконання своїх повноважень Рада Безпеки має право вдаватися до санкцій, вводити блокаду і застосовувати проти агресора силу. ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, основне призначення яких сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Наприклад: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) тощо. Фінансування ООН здійснюється за рахунок відрахувань країн-учасниць залежно від величини їхнього валового національного продукту. Головні структури ООН розміщені в Нью-Йорку, низка служб - в Женеві, Відні, Парижі.

Уже перші роки діяльності ООН засвідчили її позитивну роль у вирішенні міжнародних проблем. Так, 1946 р. ООН добилася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. 1948 р. під час арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН ("голубі каски") для підтримання миру на Близькому Сході. ООН з початку її діяльності стала центром міжнародного обговорення проблеми роззброєння. В січні 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила Спеціальну комісію з ядерної енергії. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь озброєння масового знищення, а всі його запаси знищити. Проте в умовах наростання конфронтації, активної таємної діяльності СРСР із створення атомної зброї радянські пропозиції були нереальними. Пропозиції США про створення міжнародного тресту, який контролював би усі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії ("план Баруха"), наштовхувалися на протидію СРСР. Проблема роззброєння в діяльності ООН на довгі роки перейшла у площину безплідних дискусій.

Контрольні питання по темі:

Середній рівень навчальних знань

- - Назвіть країни, які заснували блок НАТО.

- Назвіть основні воєнно-політичні блоки держав, що виникли після Другої світової війни та склад учасників.

- Що Ви знаєте про Рух неприєднання, коли ким та для яких цілей його було створено?

Достатній рівень навчальних знань

- Які передумови для виникнення «холодної війни»? На яких країнах лежить відповідальність за її виникнення?

- Що Ви знаєте про Карибську кризу та які уроки можна з неї винести?

- Визначте витоки палестинської проблеми. Як вона вирішується в наш час?

Високий рівень навчальних знань

- Як Ви вважаєте, який регіональний конфлікт в повоєнний період ніс найбільшу загрозу світу?

- Визначте, які цілі були поставлені перед блоком НАТО при його створенні, так як вони змінились в сучасному світі. Як Ви вважаєте, чому європейські держави – члени НАТО застосовують зусилля для підвищення ролі Західноєвропейського Союзу?

- Як Ви вважаєте, чи напрацьований міжнародним співтовариством ефективний механізм врегулювання регіональних конфліктів? Які Ви вбачаєте шляхи для нейтралізації регіональних конфліктів?

Тема: “ Курс на розрядку міжнародної напруженості. Кінець «холодної війни (70-90-і рр.).»

ПЛАН

1. Американо – радянські угоди 70-х років та початок розрядки міжнародної напруженості.

2. Гельсінська нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі. Розв’язання СРСР війни в Афганістані .

3. Розрядка міжнародної напруженості в 80-90 рр.

4. Розпад СРСР та його наслідки. Сучасна політична ситуація в світі.

1 У зв'язку із збільшенням числа країн - членів "ядерного клубу", нарощуванням арсеналів ядерного та звичайного озброєнь, в політичній еліті провідних країн світу відбувається поворот від силової конфронтації до розуміння того, що подальша гонка озброєнь може мати катастрофічні наслідки не тільки для СРСР і США, але й для всього людства. Неабияку роль в цьому процесі мало визнання факту "стратегічної рівноваги" між СРСР та СІIIА. Все це "підштовхувало" лідерів СРСР та США - Л.І.Брежнєва та Р.Ніксона до курсу на розрядку міжнародної напруженості, що виразно виявилося в перших реальних заходах по обмеженню стратегічного озброєння (йдеться про сукупність ядерних боєприпасів, засоби їх доставки до цілі та засоби управління). Після обопільних поступок та дипломатичних переговорів навесні 1972 р. відбувся офіційний візит Р.Ніксона в СРСР. Внаслідок особистих переговорів Ніксона - Брежнєва намітився явний прогрес не тільки в американо-радянських стосунках, але й в процесі зміцнення міжнародної безпеки взагалі. В підсумку цієї зустрічі був підписаний документ "Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки, в якому підкреслювався пріоритет "широкого співіснування" в відносинах між цими державами. Окрім цього 26 травня 1972 р. були підписані Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Тимчасова угода про деякі заходи у галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), угоди про запобігання інцидентам в відкритому морі та повітряному просторі над ним та ін. На цій же зустрічі лідери США та СРСР прийшли до угоди щодо багатосторонніх консультацій, що стосуються підготовки наради з безпеки та співробітництву в Європі.

На новій зустрічі на вищому рівні, яка відбулася в червні 1972 р. під час візиту радянського керівника Л.І.Брежнєва в США, глави держав підписали Угоду про запобігання ядерній війні, що зобов'язує СРСР та США уникати дій, здатних викликати загострення їх відносин. Сторони домовилися про спільну відмову від спроб отримати односторонню перевагу в сфері стратегічного озброєння.

Через рік, 27 червня - 3 липня 1974 р. у Москві відбулася третя зустріч Р.Ніксона (США) та Л.І.Брежнєва (СРСР), внаслідок якої був підписаний Протокол до Договору між СРСР та США про обмеження системи протиракетної оборони, згідно з яким кожна сторона має право лише на 1 систему наземного захисту, причому тільки в певному місці (для СРСР - регіон навколо Москви, для США - база міжконтинентальних балістичних ракет Гранд-Форкс в штаті Колорадо); а також Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.

Після вимушеної із-за "уотергейтської справи" відставки Р.Ніксона з поста президента 9 серпня 1974 p., його змінив представник республіканської партії Джеральд Форд (1974 - 1979 рр.), який в цілому продовжив курс свого попередника на нормалізацію американо-радянських відносин. Під час переговорів на вищому рівні у Владивосток (СРСР), що відбулися 23 - 24 листопада 1974 р. між Д.Фордом та Л.І.Брежнєвим, була підписана спільна радянсько-американська заява про намір укласти нову угоду ОСО-2 про обмеження стратегічного наступального озброєння в період з жовтня 1977 по грудень 1985 р. Причому сторони конкретно домовилися, що СРСР та США будуть мати по 2400 носіїв стратегічної зброї, включаючи в це число міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування, балістичні ракети морського базування, стратегічні бомбардувальники та крилаті ракети. Пізніше, в 1975 р. успішно пройшов спільний політ радянських та американських космонавтів - проект "Союз-Аполлон", що продемонстрував світу прогрес в розвитку дружніх стосунків між США та СРСР. Апогеєм зовнішньополітичної переорієнтації США при республіканських адміністраціях Ніксона - Форда стала участь США в липні - серпні 1975 р. у Нараді 35 держав по безпеці та співробітництву в Європі та підписання разом з іншими державами Підсумкового документа.

Американо-радянські домовленості та угоди, підписані між СРСР та США в 1972 - 1976 рр., означали радикальне просування шляхом подолання догм "холодної війни" та зміцнення міжнародної безпеки. В цей період були вироблені основні політичні принципи взаємовідносин двох "великих держав"; досягнутий прорив в сфері обмеження стратегічних та звичайних озброєнь. Це сприяло генезі розрядки міжнародної напруженості.

2 Ініціатива скликання наради європейських-держав для обговорення заходів по відродженню "системи колективної безпеки в Європі" належала Радянському Союзу та країнам "соціалістичного табору". В березні 1969 р. країни ОВД прийняли спеціальне звернення до всіх держав Європи з закликом розпочати практичну підготовку загальноєвропейського форуму. Цю ідею активно підтримали і позаблокові європейські держави. Особливу роль зіграла Фінляндія, уряд якої в травні 1969 р. запропонував європейським країнам, а також США та Канаді свої посередницькі послуги в організації скликання Наради. Учасники НАТО спочатку не реагували на пропозицію соцкраїн та Фінляндії, але в умовах послаблення міжнародної напруженості заявили 31 травня 1972 р. про згоду взяти участь в попередніх переговорах по підготовці загальноєвропейської Наради. Почалися міждержавні консультації, що відкрили нове явище в світовій політиці - Загальноєвропейський процес розрядки. Відштовхуючись від поліпшення взаємин між США та СРСР, СРСР та країнами Західної Європи, "нової східної політики" ФРН, та т. д. з перервами з 22 листопада 1972 р. по 8 червня 1973 р. в Гельсінкі (Фінляндія) проходили переговори за участю міністрів закордонних справ 33 європейських держав (всіх, окрім Албанії), США та Канади. Консультації завершилися прийняттям рекомендацій з питань організації роботи Наради, вироблення його порядку денного, складу учасників, дати та місця проведення.

Було прийнято рішення провести Нараду в 3 етапи, на першому етапі, що відбувся в Хельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. за участю міністрів закордонних справ 35 держав Європи та Америки були представлені проекти Генеральної Декларації про основи європейської безпеки, принципи взаємин між державами в Європі. Другий етап переговорів скликання Наради з безпеки та співробітництва в Європі відбувся в Женеві (Швейцарія) з 18 вересня 1973 р по 21 липня 1975 р. за участю міністрів закордонних справ 35 держав, причому підготовка, обговорення та погодження документів затягнулося практично на 2 роки. Починаючи з 30 липня по 1 серпня 1975 р. в Хельсінкі відбувся третій етап Наради з безпеки та співробітництва в Європі - тепер на найвищому рівні, з участю 35 глав держав: Л.І.Брежнєва (СРСР); . Д.Форда (США); У.К.Кекконена (Фінляндія); Ф.Жискар д'Естена (Франція) та ін. Тут, 1 серпня 1975 р. відбулася урочиста церемонія підписання Заключного Акту Хельсінської Наради. Заключний Акт не був договірним документом, але він мав величезне морально-політичне значення. З одного боку він затверджував непорушність міждержавних кордонів в Європі після 2-ї світової війни, а з іншого - вводив в міжнародні стосунки нові норми міждержавних відносин:

- рівність та повага до суверенітету прав всіх держав;

- незастосування сили або загрози силою;

- непорушність кордонів;

- територіальна цілісність держав;

- мирне врегулювання протиріч ,що виникають;

- невтручання в внутрішні справи інших держав;

- повага прав людини та основних свобод;

- рівноправність держав та право народів самостійно розпоряджатися своєю долею;

- послідовне виконання зобов'язань по міжнародному праву.

Заключний Акт передбачав безперервність зустрічей та переговорів в

рамках Загальноєвропейського або Хельсінського процесу, став попередником народження НБСЄ, постійно діючої Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі.

Тим самим, учасники Гельсінської Наради 1975 р. завершили 1 етап "холодної війни" та визнали принципи мирного співіснування практичною основою для міжнародних стосунків в світі. Почався період розрядки міжнародної напруженості (1975 - 1979 рр.).