Реалізм 19 століття.

Щодо загального розвитку образотворчого мистецтва ХІХ століття слід зазначити, що зміна темпів розвитку цивілізації, динаміка життя, яку прискорює розпочата в ХІХ столітті технічна революція, позначається і на темпах еволюції художнього життя. Ніколи ще історія мистецтва не знала такого розмаїття пошуків, напрямків,таких швидких розквітів і занепадів художніх явищ. І серед цього розмаїття чи не найбільш помітною залишається лінія реалістичного мистецтва. Як вже неодноразово підкреслювалось, реалістичні ознаки прослідковуються в ряді чи в більшості робіт значної кількості митців у часи панування різних художніх стилів. Проте, в першій половині століття пошук правдивого відтворення дійсності, якому підпорядковані всі виражальні засоби, теж еволюціонує більш виразно.

1. Скульптура. Скульптура за видовою метафоричною сутністю була орієнтована на конкретно-реалістичне рішення образів переважно в портреті. Лише в другій половині 19 століття в європейській скульптурі, підпорядкованій академічним традиціям, проглядається прагнення до історичної конкретності образів, визнанням значимості повсякденного життя, зверненням до теми праці, суспільної моралі. Цікаво, що через відставання скульптура тих літ сприймає впливи реалістичного живопису. Сучасна тематика утверджується в творчості французького скульптора Ж.Далу. Героями його робіт стають селяни і робітники- землекопи, ливарники тощо. Так, в композиції «Бретонка» вічну тема материнської любові і ніжності втілена в образі молодої селянки, що годує немовля в короткому перепочинку. Важкій праці робітників присвячено багато творів бельгійця К.Меньє. В образах його ливарників, вантажників, селян втілено характерну для демократичного реалізму героїку праці («Вантажник»).

Значний внесок в розвиток реалістичної лінії в скульптурі зробила в 19 столітті російська школа. Так, П.Клодт на цілком реалістичних засадах відтворив образ баснописця І.А.Крилова у пам’ятнику 1855 року. Автор зобразив письменника в спокійній невимушеній позі, у звичайному повсякденному одязі. Враховуючи місце розташування пам’ятника – у Літньому саду – П.Клодт трактує композицію як правдивий і природній епізод: літня людина вийшла на прогулянку і присіла на камінь з книгою в руках, роздумуючи про прочитане. Захоплюючою конкретикою сповнені історичні образи М.Антокольського – Нестор-літописець, Іван Грозний, Петро І., Єрмак. Порівняно з класицистичним підходом ці персонажі позбавлені однозначно позитивного, героїчного трактування. За виключенням сповненого внутрішньої гармонії і зосередження Нестора всі вони сповнені драматизму і внутрішніх протиріч. Використовубчи побутові деталі та відмовляючись від певних академічних штампів, митець досягає переконливості і глибини трактування образів. Реалістично трактує він теми філософії та релігії, добра і зла в стримано-величній композиції «Христос перед судом народу», виразній «Християнській мучениці».

Успішним жанристом, що поєднував академічні традиції з реалістичним спрямуванням, обумовленим творчістю передвижників, був В.О.Беклемішев. Його роботам притаманне живописне трактування форм, як в композиції «Селянське кохання» з продуманим зіставленням поз і рухів героїв, динамікою драпувань тощо. Переконливою передачею настрою і характеру сюжетного мотиву відрізняється його лірична робота «Как хороши, как свежи были ро зы». Плідно працював в жанрі кабінетної жанрової скульптури український скульптор юрист за фахом В.Л.Позен. Його невеликі, але складні за рішенням, детально опрацьовані композиції відтворюють переважно епізоди з життя сучасних селян, історичні образи («На волах», «Лірник», «Шинкар», «Жебрак», «Запорожець у розвідці», «Скиф»). Висока майстерність, чуття ритму, вірне бачення перспективи та ракурсу і грамотний етнографізм притаманні, наприклад, його динамічному «Скіфу». Позен також був автором пам’ятників М.Гоголю та І.Котляревському у Полтаві.

2. Західноєвропейський живопис. В першій половині століття реалістичні пошуки зосереджуються на правдивому відтворенні стану природи в пейзажному жанрі, який набуває загальноєвропейської популярності. Пейзаж остаточно втрачає героїзовано-узагальнені риси і з класицистичного “образу світу” перетворюється на “портрет” конкретної місцевості. Це зовсім не означає інформативної описовості пейзажних мотивів. Навпаки, у кращих майстрів жанру – К.Коро, Д.Констебля, барбізонців, К.Д.Фридріха, С.Щедріна, російських пейзажистів другої половини століття ми спостерігаєм в образах природи втілення складного внутрішнього світу людини, її зв’язків з природою. Тобто, пейзаж набуває живого психологізму як сутністної ознаки.

Одним з перших в Європі повністю писати пейзажі з натури почав англійський живописець Д.Констебль. Для сюжетів своїх полотен митець відбирав прості мотиви, відтворюючи їх в масштабних композиціях. Він писав картини в майстерні на основі виконаних на відкритому повітрі етюдів. Ці підготовчі роботи обумовлювали свіжість і динамічний рух барв на полотні, сміливу свободу мазка, тонкі градації світла, покликані передати мінливість світлоповітряного середовища («Млин у у Флетфорді, «Вид на собор у Солсбері»). Для вихованої на академічних смаках у галузі пейзажу тогочасної англійської публіки такий підхід видався недосконалим і творчість констебля була не визнана. Однак, їх у повній мірі оцінили у Франції, де його роботи – і серед них «Віз для сіна» були показані в Салоні 1824 року і викликали захоплення в мистецькому середовищі.

З початку 1830-х років у Франції жанр пейзажу виходить на одне з перших місць Молоді французькі митці заявляють про необхідність звернення до простих повсякденних краєвидів рідної Франції. Продовжуючи загальну лінію розвитку сучасного живопису, яку уособлювали Жеріко і Делакруа, майстри пейзажу орієнтувались на її конкретний варіант: безпосереднє спілкування з рідною природою і втілення її реальної краси. Цю нову тенденцію вони змушені були обстоювати у жорсткій боротьбі з офіційно визнаним академічним “історичним “ пейзажем.

В 1830-і роки близько 20 пейзажистів утворили колонію у селищі Барбізон, яка згодом дала підстави сформувати поняття «барбізонська школа». Творчість її представників досягла найвищого визнання в середині століття. В своїх роботах барбізонці зосередили увагу на передачі мотивів лісних галявин, пасовиськ з худобою, поодиноких мисливців чи подорожніх серед ланів. Зі щирим замилуванням рідною природою вони відтворювали наближення негоди, захід сонця, світло й повітря погожої днини. Серед перших барбізонців виділяються своєю майстерністю Т.Руссо, Ж.Дюпре, Д.де ла Пенья, Ф.Мілле. В їх творах можна помітити впливи романтизму, зокрема - захоплення силою, чистотою і величчю природи. Але на відміну від романтиків (наприклад, К.Д.Фридриха) барбізонці підкреслювали єдність людини і природи рідного краю, привабливість сільської тиші, чарівність скромного, неприкрашеного краєвиду. Разом з тим, вони не акцентували увагу на соціальних проблемах, віддаючи перевагу натхненному відтворенню багатства рефлексів на зелені дерев чи насиченого вологою повітря. Митці барбізонської школи досягли великого успіху в передачі змін стану природи, змін дня і ночі, сезонів року в тому числі за рахунок використання валерів, тобто, нюансів кольору і світла в межах одного тону. Завдяки цим митцям в живопису утверджується поняття роботи на пленері.

Очільником барбізонців вважають Т.Руссо. В його краєвидах привертає увагу уміння підпорядкувати всі деталі провідній ідеї композиції, передаючи їх матеріально. Часто митець зображував широкі простори з домінуючими елементами пишних дерев («Ставок», «Алея в лісі», «Дуби»). Ж.Дюпре прагнув показати повсякденні аспекти існування людини в єднанні з природою («Пейзаж з коровами», «Великий дуб»). В середині століття він часто відвідував морське узбережжя і писав марини. Роботи Н. де ла Пенья приваблюють поетичним підходом до відтворення природи, декоративним трактуванням кольору, точністю передачі освітлення в складних перехідних станах природи («Ліс у Фонтенбло», «»Дощовий день»). Тиші і спокою сповнені роботи Ш.Добіньї, в яких поетичність поєднується з об’єктивністю («Берег річки», «Весна», «Сільце Оптево»). Як і інші барбізонці, він уважно ставився до світла, віддаючи перевагу ліричним мотивам і спокійним світлим барвам. Засад живопису барбізонців дотримувався і Ф.Тройон.

З барбізонською школою був пов’язаний К.Коро, який в своїй різноплановій творчості значну увагу приділяв пейзажу. В його роботах кінця 1820-х - 1830-х років переважають пейзажні композиції з архітектурними мотивами, виконані підкреслено матеріально, в насичених кольорах, з увагою до передачі повітряного середовища («Міст Августа в Нарні»). Пізніше він зосереджується на мотивах сільської природи. В роботах К.Коро найбільш масштабно втілюються засади валерного живопису, коли в невеликому полотні нараховується понад два десятки відтінків однього кольору. Колорит будується на м’яких зіставленнях сріблясто-сірих, блакитнуватих, оливково-зелених тонів із вкрапленнями червоних чи синіх барв.Завдяки цьому так переконливо моделюється світлом форма, повітряним серпанком огортаються предмети і фігури, надаючи узагальненої цілісності образу(«Віз сіна», «Спогади про Мортефонтен», ).

З барбізонцями пов’язана художня діяльність Ф.Мілле, який жив у Барбізоні постійно. Він всю творчість присвятив відображенню життя і праці селян. Мілле оспівував селянина-трудівника і його працю як основний закон буття людини, органічно пов’язаної з природою. Безпосередньо звеличується і поетизується праця на землі в картині «Сіяч». Образ сіяча трактовано як типовий і характерний водночас: його постать чітко виділяється на тлі суворого і простого, як він сам, пейзажу. В полотні відсутні дрібні деталі і таке узагальнення форм надає композиції візуальної і змістової монументальності. Натомість, мотив граничного фізичного виснаження від безпросвітно важкої праці на землі втілено в картині «Людина з мотикою». Вся масивна, вугласто-безформенна постать злидаря на тлі неба і зарослого поля, яке він обробляє, уособлює безмежну втому і задяки тим же прийомам спрощення та узагальнення набуває трагічного звучання.

Епічна сила образного рішення, глибинна монументальність притаманні і програмному полотну митця «Збирачки колосків». Мілле розгортає перед глядачем широку панораму літніх ланів зі жвавою сценою жнив на дальньому плані. А в центрі уваги – три бідних селянки, яким за старим звичаєм дозволено підбирати собі зі стерні колоски. Майже механічно рухаються вони по полю, всі їх рухи відпрацьовані і сповнені строгого ритму. Чітко побудована композиція виявляє пластику постатей, суголосність рухів. А барвна гармонія зближених золотавих відтінків з акцентами основних кольорів в хустках селянок надає картині завершеної цілісності.

Розмірений ритм життя селян, його підпорядкування віковічним традиціям, спадкоємність поколінь і пошана до предків втілені в одному з найзворушливіших полотен європейського живопису доби – «Анжелюс». Вечірня молитва, закликала молитись за померлих родичів. Дзвони сільської церкви на дальньому плані застали селян в полі за викопуванням картоплі і вони припинили роботу, щоб прочитати «Анжелюс». Мілле проникливо і точно змальовує особливість моменту і різну поведінку селянської пари. Подібна до колони постать чоловіка, незграбний жест його рук, що тримають капелюха, по буденному прозаїчні і він скоріш за все віддає данину традиції. Похилена ж постать жінки зі складеними в молитовному жесті руками, уособлює стан глибокої медитації, щирого релігійного почуття. Неяскраві зеленкувато-коричневі тони пейзажу, освітлені останніми променями вечірнього сонця, посилюють відчуття покою.

3. Критичний реалізм. Період від революцій 1848 –1849 років до Паризької комуни став часом найвищого розквіту так званого критичного реалізму в європейському мистецтві. Саме тоді створюються роботи, де подано життя різних прошарків населення у складних зіставленнях: від конкретного аналізу дійсності у Ф.Міллє до сатирично-викривального О.Дом’є. Термін “критичний реалізм “ виник при вивченні літератури вказаної доби і в літературознавстві він є більш адекватним і повним. Щодо просторових мистецтв слід мати на увазі, що творчість багатьох майстрів цього напрямку є за своїм змістом і значенням набагато ширшою і не вичерпується цим поняттям. Але за відсутністю в мистецтвознавстві більш вдалого терміну, ми позначаєм як “критичний реалізм” твори, в яких відчутне звернення до об’єктивної реальності з широтою охоплення явищ соціальної дійсності, показом її протиріч і пошуками нового типу позитивного героя. Розвиток реалізму набирає різних форм в конкретних країнах, але в цілому в країнах Європи для 40-х – 70-х років він є характерним.

Як вже зазначалось, одним з наслідків Французької революції 1789 року виявилось зростання у значної частини мистецької еліти активного зацікавлення суспільним життям, соціальними проблемами свого часу. Невдоволення вульгарним прагматизмом правлячої постреволюційної промислово-фінансової верхівки у Франції, спустошуючою духовне життя промисловою революцією в Англії, аналогічними процесами в інших країнах виявляється у частини митців «втечею» в романтичний світ середньовіччя чи «не займаних цивілізацією» регіонів. Водночас художники все з більшою увагою починають приглядатись до явищ реальної дійсності, яка протягом першої половини століття була багатою на соціальні потрясіння – від чартистського руху в Англії, французької революції 1830 року до хвилі революцій 1848-49 років, що прокотилась по Європі, обумовлюючи становлення соціалістичних ідей і критику існуючого стану речей засобами мистецтва.

Революційні події 1830 року дали поштовх творчості Оноре Дом’є (1808-1879). Працюючи в «Карикатюр» і «Шаріварі», О.Дом’є заявив про себе як талановитий графік-карикатурист, майстер лаконічних, узагальнених, виразно-характерних образів. В мистецтві літографії він формує власний стиль – загострюючи реальні портретні риси персонажів, сміливо оперуючи перспективою і композиційними прийомами. Цікаво, що графічна мова митця формується паралельно з надзвичайно виразною серією поліхромних скульптурних сатиричних портретів.

Лицемірство і цинізм правлячої верхівки розвінчується в аркуші «Законодавче черево». Колективний портрет Палати депутатів перетворюється на гротескний спектакль монстрів, що сидять в амфітеатрі, не цікавлячись промовою виступаючого. Емоційна виразність ліній і світлотіні доповнюється незвичним композиційним рішенням – розімкнутістю композиції, що дозволяє уявно розширювати сповнену сарказму картину за межі зображення. Натомість, глибокого трагізму сповнена композиція «Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», де відтворено епізод розправи урядових військ з робітниками робочого передмістя. Після заборони політичної карикатури Дом’є успішно займається побутовою в серіях «Кращі дні життя», «Люди юстиції», «Подружня моральність», висміюючи егоїзм, нікчемність, марнославство, боягузство, користолюбство.

Зрілий період творчості (після революції 1848 року) О.Дом’є присвятив живопису. Герої його картин – прості трудівники: ремісники і пралі, дрібні службовці, представники мистецьких професій і просто шанувальники мистецтва. На відміну від графічних робіт картини митця сповнені щирої авторської симпатії, іноді – з теплим гумором. Особливо зворушують сцени, що відтворюють щасливі моменти спілкування з мистецтвом («Любитель естампів», «У продавця гравюр», «Театр»). Низка полотен розкриває важке життя людей праці, їх гідність і і поважність, що особливо яскраво втілилось у циклі «Пралі». В одному з них спокійна і сильна героїня з важким вузлом мокрої білизни терпляче допомагає дитині піднятись сходами від води на набережну. Привертає увагу монументальність художньої мови – всі об’єми подані монолітними масами, лінія контура охоплює форми, об’єднуючи форми в єдине ціле, композиція чітко урівноважена, постаті суголосні з обрисами будівель на дальньому березі Сени. Попри те, що облич матері й дитини майже не видно, митцеві щастить передати почуття любові, ніжності і піклування, що пов’язує їх.

Окрему лінію в пізній творчості митця складає цикл творів присвячених «Дон Кіхоту» Сервантеса. В образах цикла реалізм митця досягає особливого рівня узагальнення. Глибокої сили і символізму сповнено полотно, де два героя їдуть серед пустельного пейзажу. Вкрай схудлий лицар на кощавому Росинанті, напружено-прямий і надзвичайно високий, постійно готовий до подвигів і кругленький, боягузливий Санчо Панса позаду на віслюці сприймаються як протиставлення різних людських психологій. Ще більш вражає композиція, де ми бачимо лише головного героя, в образі якого комічна зовнішність поєднується з духовною величчю шукача правди, а героїзм – з гротеском. Стилістика картини відзначається узагальненням, експресією і свободою письма. Образ дон Кіхота сприймається втіленням самотності, що підсилює і вкрай сміливе трактування пейзажу у вигляді трьох барвних площин. Здається, захисник ображених буде їхати, доки існує світ.

«Критичний реалізм» у живопису пов’язується з творчістю Г.Курбе. Творча індивідуальність митця формується в роки пізнього романтизму, що відчутно позначилось на ранніх роботах, де переважають автопортрети (низка автопортретів 1840-х років, «Щасливі закохані»). Однак вже наприкінці десятиліття Курбе виступає з масштабними роботами, в яких присутні виразні соціальні характеристики. Він принципово обстоював засади реалізму – відтворення моралі, ідей, образів епохи згідно власних оцінок, з чітко окресленої суспільної позиції. В 1848 роційого картина «Післяобідній відпочинок в Орнані» отримала золоту медаль і це був чи не єдиний факт офіційного визнання митця. А в наступному році з’являються «Каменярі» - узагальнений образ людей важкої праці з жорстким підтекстом. В образах однаково нужденно вбраних героїв – літнього робітника і молодого хлопця – які важко трудяться в каменоломні, Курбе суворо і відверто змальовує перспективу такого існування. Разом з тим, прийоми монументалізації образу, обмежена, стримана палітра, домінування градацій тону відбивають почуття пошани автора до героїв картини (не збереглась).

“Похорон в Орнані» (п’ятьдесят постатей майже у натуральну величину) є своєрідним груповим портретом. Відтворення сюжету як сучасної події, де численні персонажі змальовані з конкретних осіб – від родичів і друзів митця до мера міста і судді саме по собі сприймалось як викличний факт, тим більше, що на обличчях учасників відсутній настрій смутку, пошани до сакральності моменту. (Лише в образі маленького хлопчика-служки прочитується зворушливе, трепетне почуття). Загальний колорит – домінування чорного з білим у складних нюансах і спалахи червоного в одязі служителів церкви – відповідає драматичності ситуації. Зосередженість на буденності процесу поховання людини у поєднанні з підкресленою матеріальністю, монументальністю трактування справляли шокуюче враження.

В роботах кінця 1840-х - початку 1850-х років Курбе, використовуючи тональний живопис, ліпить об’єми, працюючи зазвичай на темній основі від темного до світлого з яскравими акцентами на завершальному етапі. Енергійний живопис надає життєвої переконливості образам. В 1855 році після відмови прийняти його роботи на Всесвітню виставку Курбе влаштував власну альтернативну виставку робіт «Павільон реалізму» яка сприяла популярності митця. Серед полотен тих літ слід згадати оптимістичних за настроєм «Віяльниць». Створений образ далекий від пасторальних настроїв завдяки як привабливій грубуватості героїнь так і незвичній перспективі: композиція будується з двох точок зору. Іронічні зауваження критиків викликало полотно «Добридень, пане Курбе», де змальовано зустріч автора з меценатом А.Брюйа. Дещо гіпертрофований вираз самодостатності і власної гідності в позі автора, підкреслений шанобливою постаттю камердинера, давав підстави для іронії (критики писали, що в присутності митця постаті інших персонажів навіть на відкидають тіні і лише фігура автора удостоїлась такої переваги).

Скандальною популярністю Г.Курбе завдячує полотнам з оголеною натурою. Так, гнів світської еліти на чолі з імператорським подружжям викликали в Салоні 1853 року його «Купальниці». Публіка, що позитивно сприймала вишукано-умовних академічних Венер і Аврор, була шокована підкреслено реалістичним зображенням важкуватої постаті купальниці-селянки серед майстерно переданого пейзажу. Багато нарікань викликала картина «Ательє» («Майстерня художника»), яку невипадково вважали саморекламою митця. Автор зобразив себе в центрі композиції за роботою над пейзажем в оточенні численних «спостерігачів». Оголена натурниця за його спиною серед багатьох чоловіків і двох дам в сучасному вбранні сприймалась як виклик суспільній моралі. Неоднозначним було і поєднання в цьому широкому товаристві реальних персонажів – друзів і знайомих митця – з алегоричними, скупченими переважно в лівій частині полотна. З огляду на виразну матеріальність трактування такий підхід видається не зовсім виправданим. В низці відверто чуттєвих робіт 1860-х робіт митець дійсно переступає межі моральності.

Почуття краси і висока майстерність притаманні пейзажним полотнам Г.Курбе. Уважне ставлення до пейзажного оточення характеризує вже його ранні роботи. А в « чистих» пейзажах пізнього періоду творчості митець досягає найвищого рівня реалізму у правдивому відтворенні розмаїття природних мотивів («Дуб у Флагі», «Морська хвиля», «Скелі в Етрета після шторму»). Виступаючи як послідовник барбізонців, своїм ретельно-захопленим відтворенням ефектів повітря і світла Г.Курбе надихає на нові пошуки майбутніх імпресіоністів.

Реалістичний живопис з виразними соціально-критичними компонентами розвивається у всіх європейських країнах. В Німеччині завойовують загальне визнання твори А.Менцеля. Митець зумів поєднати елементи формально-стильового та ідейно-змістового історизму в грандіозній графічній серії, що ілюструвала «Історію Фридриха Великого» Ф.Куглера. Підхід, заснований на засадах наукового реалізму у поєднанні з прискіпливою описовістю, А.Менцель презентує у полотні «Круглий стіл у Сан-Сусі», «Вечеря в масках». Реалістичне спрямування митця найбільш чітко виявилось в картині «Залізопрокатний завод». Твір став одним з перших втілень в європейському живописі теми індустріальної праці, діяльності великого колективу у вкрай важких умовах. Майже документальна точність відтворення ситуації надає значимості полотну попри певну дробність похмурого колориту. Загальне визнання здобули і його багатофігурні композиції з життя тогочасної еліти «Після полудня в Тюїльрі», «Танцювальний вечір» тощо. В них відчувається зацікавлення митця пошуками Е.Мане та майбутніх імпресіоністів.

В Італії в останній третині століття формується веризм як реалістична течія з критичним компонентом. Його принципи засновувались на прагненні відображення життєвих ситуацій національного життя у всій їх складності, з акцентом на національно-визвольній боротьбі, важкій праці та побуті простого народу. Представникам течії притаманне іноді прискіпливо-натуралістичне сприйняття і відтворення дійсності. Серед найбільш відомих прізвищ веристів кінця століття – Телемако Синьоріні («Вулична сценка»), Сильвестро Лега («У виноградній альтанці», «Сільська дівчина»), Джованні Фатторі («Два бика в оливому гаю», портрет Сильвестро Лега). Як верист починав творчу діяльність Джузеппе Феліцца де Вольпедо, створивши, зокрема, полотно «Четверта влада», де відтворенно епізод робітничого заворушення. Пізніше митець захопився дивізионізмом.

4. Критичний реалізм в Росії. Яскраву сторінку в історію живопису 19 століття вписали російські художники-реалісти. Реалістичні традиції формувались в російському мистецтві протягом 18 – першої половини 19 століття. Поєднанням реалізму з сентиментальними стилістичними рисами позначені полотна О.Венеціанова («На пашні. Весна», «Гумно» тощо). Ознаки критичного реалізму прочитуються в творах П.Федотова. Яскравий представник побутового жанру, в своїх роботах він часто робив акцент на виявленні соціальних контрастів, сатиричних аспектах тогочасного життя. Засади критичного реалізму присутні в таких картинах як «Сніданок аристократа», «Світання майора», «Розбірлива наречена і особливо – «Анкор, ще анкор». Послідовним прибічником відтворення різних подій тодішньої дійсності на засадах критики соціальних контрастів і проблем був і В.Перов. В центрі його уваги було важке життя тодішнього селянства («Проводи покійника»). Загальним визнанням демократичної публіки і фахівців користувались його роботи «Приїзд гувернантки в купецький дім», «Хресний сільський хід на Великдень», сповнене глибокого співчуття до героїв полотно «З квартири на квартиру». Митець також залишив низку чудових портретів сучасників з мистецького середовища – Тургєнєва, Достоєвського, Островського.

Критичні настрої в російському суспільстві посилюються як перед реформою 1861 року по скасуванню кріпацтва так і після неї, що не могло не відобразитись в мистецькому житті. Яскравим вчинком молодих художників, яких хвилювали сучасні проблеми, став вихід 14 випускників на чолі з І.Крамським з Академії мистецтв в знак протесту проти запропонованої історико-релігійної тематики дипломних робіт. Створена ними Артіль художників дала поштовх формуванню Товариства передвижних художніх виставок, яке з 1870 року об’єднало в своїх лавах активних прихильників реалістичного відтворення всіх проблемних явищ життя і соціальних контрастів. Основна увага передвижників зосередилась на відображенні життя селян, міської бідноти тощо. Слід також зазначити, що протягом десятиліть передвижники віддавали перевагу ідейно-змістовому наповненню творів порівняно з художньо-естетичною складовою, що призвело згодом до занепаду рівня творчості деяких представників. Разом з тим, живопис багатьох передвижників належить до кращих надбань європейського реалізму в портреті, пейзажному та побутовому жанрах.

Важливою жанровою складовою реалістичного живопису в Росії, як і в інших країнах, виступає пейзаж, що розвивається в трьох напрямках. Одним з них був напрямок пізнавально-натуралістичний, що найповніше втілився в численних роботах І.Шишкіна. Митець шанобливо і майстерно відтворював найдрібніші деталі видимої краси рідної землі. Живописна виразність його полотен попри певну жорсткуватість, надає їм привабливої переконливості («Корабельний гай», «Ранок у сосновому лісі», «Жито»). Не меншою популярністю користувався лірико-реалістичний напрямок пейзажних картин О.Саврасова. (Він виставлявся окрім передвижницьких і на академічних та всесвітніх виставках 1870-х років). Найбільш популярними його композиціями були «Граки прилетіли», побудовані на тонких нюансах барв, сповнені тендітної краси і щирого ліризму. Натомість, максимально точні у відтворенні реальності картини І.Шишкіна випромінюють настрої захоплення могутньою красою, безмежними далями полів і загадковою силою лісових хащів («»Жито», «На півночі дикій», «Лісова галявина» «Корабельний ліс» тощо).

Талановитим представником третього напрямку передвижницького пейзажу – декоративного – був А.Куїнджі, який ще в 1878 році на всесвітній виставці в Парижі привернув увагу картинами «Українська ніч» , «Чумацький тракт», «Вид на острів Валаам». Та найбільшого успіху митець досяг такими полотнами як «Місячна ніч на Дніпрі» та «Березовий гай». В його полотнах спостерігається прагнення до узагальнення та внутрішньої єдності, відхід від ретельного виписування деталей. Найяскравішою якістю його полотен є майстерна передача ефектів освітлення. Досягаючи цієї мети шляхом уважного вивчення і вдалого зіставлення додаткових тонів, він вражав глядачів відтворенням сили світла на рівні театральних ефектів. Попри те, що іноді його полотнам бракує точності малюнка, а манера письма, як на той час, здавалась сучасникам грубуватою, його можна віднести до провісників нових живописних пошуків в європейському живописі.

Уславленим російським пейзажистом останніх десятиліть століття був І.Левітан. Він приваблює особливою ліричністю ранніх робіт («Березовий гай») та багатозначністю полотен зрілого періоду («Над вічним спокоєм», «Тиха обитель», «Вечірній дзвін», «Літній вечір. Річка»). Особливо вражають вишуканістю образного узагальнення його «церковні» пейзажі, де храмова архітектура вносить ноту досконалої завершеності і внутрішньої гармонії в навколишню природу. Знайомий з імпресіоністичним захопленням грою і перетворенням барв під впливом світла, Левітан залишається завжди в межах реалістичного живопису, сповненого глибокого змісту.

Засади критичного реалізму масштабно проявляються в російському сюжетно-тематичному живопису. Характерно, що прагнення максимально наближено до реальності трактувати сюжет стосується і релігійного жанру, в таких полотнах як «Христос у пустелі» І.Крамського. Біблійний сюжет набуває сучасного авторові звучання, перетворюючись на емоційні роздуми про вибір життєвого шляху, тему безкорисливого служіння людям, героїчного самопожертвування. Подібного забарвлення традиційні сюжети набувають в творах М.Ге. Відмова від академічних принципів ідеалізованого трактування сюжету в картині «Тайна вечеря», перетворює її на реальну психологічну драму, підсилену увагою до переконливо правдивого відтворення всіх елементів композиції. В пізніших своїх полотнах релігійного циклу («Що є істина?», «Совість») митець демонструє широку манеру письма та інтенсивні барвні контрасти, що надає творам експресіоністського звучання. Картина В.Полєнова «Христос на Генісаретському озері» теж є яскравим прикладом конкретно-реалістичного трактування сюжету, не позбавленого, разом з тим глибокого етичного змісту.

Найвищі досягнення критичного реалізму передвижників пов’язані з історичним та побутовим жанрами. В своїх полотнах найбільш талановиті передвижники – І.Крамськой, І.Рєпін, В.Суриков, В.Полєнов, В.Маковський, у всій складності та протиріччях відображали тогочасне життя. І ту ж виразно соціальну авторську позицію виявляли в полотнах, присвячених минулому країни. Концентрація уваги на значимості змісту, якому підпорядковувались виражальні засоби стала характерною відмінністю російського живопису тих літ.

Яскравою виразністю натури, протестом проти негативних суспільних явищ життя сповнені роботи І.Рєпіна - як«Бурлаки на Волзі», «Не чекали», «Хресний хід у Курській губернії», так і композиції історичного спрямування. Прикладом послідовно-реалістичного, з ухилом в натуралістичність подробиць, підходу до втілення історичного сюжету може служити полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану», над яким митець працював з 1878 по 1991 рік. Виразність виваженої композиції, ретельне відтворення костюмів, аксесуарів, зовнішності, прискіплива передача поз і жестів героїв, максимальна пластична переконливість образів, живописна стриманість утворюють цілісність колективного образу вільнолюбного народу. Разом з тим, не можна позбутись відчуття, що гранична реалістичність спрямовує увагу виключно на конкретну предметність ситуації, етнографічно-психологічну правдивість моменту.

До кращих надбань європейського історичного жанру доби можна віднести твори В.Сурикова. Вони захоплюють досконалістю багатофігурних композицій, виразністю деталей і експресивною яскравістю барв. Весь комплекс виражальних засобів сконцентрований на відтворенні значимих, конфліктних епізодів в житті російського суспільства 17-18 століть та його окремих представників. («Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Меншиков у Березові» тощо). Уважне ставлення до найдрібніших подробиць не відволікає уваги від високого драматизму його історичних сюжетів.

І.Прянишников привернув увгу на першій виставці передвижників картинами «Порожняки», «Погорільці» - композиційно продуманими, насиченими колористично сценами з народного життя, де майстерно відтворений пейзаж виступає як поетичне середовище, в якому діють герої. В.Маковський в своїх кращих роботах теж виступає майстром жанрових композицій з сучасного життя бідних прошарків населення з відчутним соціально-споглядальним і соціально-критичним підтекстом («Побачення», «На бульварі», «Крах банка», «Нічліжка»). Поза тим, митця приваблювали і «нові люди», молодь, що повстала проти приниженого стану селян і робітників («Вечірка», «Виправдана»).

Вагомим внеском російських живописців-реалістів у вітчизняну культуру став портретний жанр. Відомі представники тогочасної російської літератури, музики, театру і образотворчих мистецтв відтворені названими вище митцями- передвижниками. Масштабна постать Л.Толстого відтворена в портретах І.Крамського, І.Рєпіна, М.Ге. Портрети І.Шишкіна, М.Некрасова, П.Третьякова, М.Островського, Д.Григоровича, М.Салтикова-Щедріна, Ф.Достоєвського і багатьох, багатьох інших творців тогочасної культури відтворені в полотнах живописців-реалістів тих літ. Вся увага в цих стриманих, іноді навіть аскетичних творах зосереджується на прагненні відобразити складний внутрішній світ митця, співвіднести створений образ з творчістю, суспільною діяльністю портретованого. Блискучим портретистом був, безумовно, І.Рєпін, в спадщині якого представлені всі види даного жанру – від ліричних образів близьких людей (портрети дружини, доньок художника) і представників інтелігенції до величних парадних замовних композицій на взірець «Засідання Державної ради чи вишукано-елегантного портрету баронеси І.Ікскуль, де завдання репрезантивності вирішуються у вишукано реалістичній манері.

4.Графіка. Означені вище тенденції притаманні і графічному мистецтву доби. Яскравим прикладом реалістичного відтворення дійсності можуть служити роботи одного з кращих офортистів Європи середини століття Т.Г.Шевченка. Митець сформувався в 1840-х роках під впливом К.Брюллова як живописець академічно-романтичного спрямування, про що свідчать численні портрети тих літ. Але вже в «Селянській родині ми спостерігаємо те ж щире почуття поваги до традиційного укладу життя людей, пов’язаних з працею на землі. В середині 1840-х Митець виступає як цікавий книжковий ілюстратор і автор чудового альбому «Живописна Україна». Офорти даного видання – попри широкий сюжетно-жанровий діапазон – демонструють як високу майстерність так і відчутне прагнення з чітко окреслено соціальноїї позиції відтворити епізоди з минулого Батьківщини, сучасного побуту селян, фольклору та рідної природи («Дари в Чигирині», «Судня рада», «Видубецький монастир»).

Вершиною критичного реалізму можна вважити графічні аркуші Шевченка часів заслання. Це чудові акварелі, створені під час експедицій на Арал та Каратау, епізоди з життя автора в умовах солдатчини («Шевченко серед товаришів»), промовисті в своєму жорсткому відтворенні сцени з життя місцевого населення («Державний кулак», «Казашка Катя). Глибокого драматизму і гостросучасної інтерпретації набуває біблійний сюжет «Притчі про блудного сина» в малюнках митця. Після повернення з заслання видатний поет за серію офортів різних жанрів отримав звання академіка. В пізніх графічних роботах він виступає як віртуозний професіонал і проникливий портретист («Портрет гр Ф.Толстого», портрет П.К.Клодта, автопортрет).